Володимир Чапельський - лікар і письменник…
Тема уроку:
Володимир Чапельський - лікар і письменник…
На дошці - під темою
два висловлювання:
Хто помер, але не забутий,
той безсмертний.
Лао - цзи
І радувалося моє серце, і я
полюбив їх усіх, і радість ходила
зі мною цілих 40 літ моєї праці.
В.Чапельський
Мета уроку: Розкрити основні аспекти життєвої і творчої біографії дрогобичанина Володимира Чапельського, сприяти вихованню у школярів на прикладі його діяльності високих моральних якостей і творчих здібностей.
Обладнання: Тематична виставка (книга В.Чапельського "Я любив їх усіх", книга "Дрогобиччина - земля Івана Франка", вишиваний рушник).
Хід уроку
1. Повідомлення теми, мети уроку і вступне слово учителя.
Ти знаєш, що ти - людина?
Ти знаєш про це чи ні ?
Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої - одні.
Василь Симоненко
Людина!.. Я пропоную вам задуматися про неї в такому аспекті: велика людина і Людина з великої літери - це тотожні поняття чи ні ? (Учні висловлюються кожен по - своєму; учитель сприяє тому, щоб викристалізувалася одна з істин: велика людина та, що зробила якісь значні відкриття в науці, досягнення у тій чи іншій сфері діяльності, великий внесок в історію людства; Людина з великої літери - у християнському розумінні - та, що дарує, відкриває своє любляче серце для людей і творить добро для них, і відкриває їх для себе, а вони відкриваються їй. Що краще - це важко сказати, це велика життєва філософія . Кожному Бог дає призначення н а Землі).
Розмова у нас на уроці і піде про таку людину - нашого земляка, поета і лікаря, Володимира Чапельського.
Прочитаймо разом його слова - зізнання - і відчуємо, що він саме таким був - Людиною з великої літери (один учень читає слова В.Чапельського з дошки ).
2. Актуалізація життєвого досвіду школярів, виробдення підходів до сприймання відомостей про життя і творчість В.Чапельського.
- Хороші справи, як і люди, не вмирають
Вони живуть у порятованих серцях…
Любов Маснюк
Ці поетичні рядочки про лікарів розхлюпали плесо моєї пам`яті, і там, у пору раннього дитинства, став переді мною, як нині, високий, усміхнений, ще моложавий лікар, котрий відвоював моє життя від важкої недуги.
Повернувшись з лікарні додому, чомусь я, семирічна дівчинка, спершу пішла в садок (це було ранньої весняної пори) і, зачарована, стала над синьозоряним дивом розквітлого барвінку й відчула, як в мені вперше обізвалася душа. Я вважаю це своїм другим народженням. І тепер щовесни, коли розцвітає барвінок, згадую вас, лікарю…
Я запропонувала і вам написати свої щирі спогади про зустріч із лікарями і з приємністю читала їх:"Я не забуду вас, лікарю!" Прошу прочитати для всіх уривочки із ваших творів.
Це сталося у час мого приходу на світ, коли вирішувалося питання, кому жити - мені чи моїй мамі. А вони, чудотворці, врятували нас обох! Я тепер уже розумію, що це було справді чудо і, якби не вони, передчасно згасла б зірка на небі - яскрава мамина чи моя, що тільки - но зайнялася…
(Вікторія Соколова)
Неначе сьогодні, пам`ятаю той візит до травматолога. Мав я тоді шість років і в дитсадку випадково зламав руку. Після трьох тижнів ненависного носіння ґіпсу я пішов у поліклініку, щоб вивільнитися з того "ярма". Стояв пред кабінетом, і ніхто не змусив би мене увійти. Але ось двері відчинилися, і до мене підійшов міцної статури чоловік у білому халаті. Здалеку він видався мені, переляканому, не лікарем, а справжнісіньким костоломом, але побачивши його добре обличчя, глибокі сині очі, усмішку, від якої його пишні вуса смішно ворушилися, - я змінив своє ставлення кардинально, і - о диво! - мої ноги самі пішли за ним.
Ще ніколи й ніким я не був так захоплений. Мої очі були прикуті до того обличчя, чекаючи, поки ті вуса зиову смішно поповзуть угору. Він працював з натхненням. Весняне сонце, таке ж усміхнене, неначеб допомагало йому. Піде лікар у далекий затемнений кут, а він, гляди, стає уже найсвітлішим! Я й незчувся, як ґіпс було урочисто знято. Травматолог працював так, що, здається, хоч би й що він робив, ніхто не відчув би болю. Я виходив з кабінету, здавалося, із таким же, як у нього, обличчям і твердим переконанням стати лікарем.
Тільки тепер розумію, якою радістю може бути улюблена робота. Лікар запав мені в душу так глибоко, що уява ще й досі відтворює його образ, а очі шукають поміж людей його обличчя. Я в кожному стараюся побачити оте радісне натхнення, з яким лікар зайшов у свій кабінет тоді і якого - я вірю! - не втратив досі.
(Михайло П`єнтак)
Учитель:
- Щирими почуттями вдячності і захоплення освятили свої розповіді Ільницький Олег - про Галину Попель, Попович Назар - про Ростислава Дениса, Герич Мар`яна - про Богдана Красногурського.
За що ж ми любимо і пам`ятаємо їх? Чи тільки егоїстично, за те, що нам допомогли, чи є щось у них таке, про що ми іноді не задумуємося. Відверто кажучи, і я до цього часу не ставила перед собою такого питання.
І перш ніж провести з Вами розмову про лікаря і письменника В.Чапельського, ми обмінялися думками про те, хто ж є лікар - прагматик чи творець.
Дякую за Ваші одкровення, направду, я чимало почерпнула з них і для себе. Прошу поділитися своїми роздумами.
Лікар… Це наче один з елементів Божого задуму щодо людини. Вибираючи таку непросту долю, працю, яка потребує повної самовіддачі і
навіть жертовності, він, приймаючи клятву Гіпократа, наче освячується невидимим Духом - охоронцем.
Лікарі діють із Божої волі, бо Він довірив їм бути Його помічниками на землі - в ім`я людини, заради людини.
З точки зору христянської моралі лікар - це той співтворець, який стоїть десь на грані двох світів, і його праця - творчість розуму, серця і рук.
Невіруючий, бездуховний лікар не повинен підходити до постелі хворого, бо без співпраці з Богом він не буде творцем, а тільки прагматиком, і це вже страшно.
(Олена Німилович)
Якось я прочитала одкровення однієї лікарки і відчула, яка самопожертва - бути лікарем, яка це важка доля. Саме доля, а не професія. І на роботі, і після неї на душі залишається неспокій, уява постійно малює картини пережитого: сльози на чиїхось очах, чийсь благаючий погляд чи болючі, гіркі зізнання. Тож треба найперше лікувати душу пацієнта. Христова мудрість і милосердя приходять на поміч лікареві, і це спонукає до творчості - щоденної, саможертовної.
(Ольга Горб`як)
Прекрасний витвір слова чи пензля називають мистецтвом. А як назвати врятоване життя? Я вважаю, що це найвище мистецтво. Як реставрація у живописі чи скульптурі, коли майже знищений художній витвір повертають до життя.
(Галина Гоцька)
3. Осмислення основних фактів життя і діяльності В.Чапельського.
1. Якось Віталій Коротич сказав, що для кожного лікаря величезною є спокуса письменства - увічнення того, що є творчістю кожного дня: "Щодня ти доторкаєшся до історії чужих життів, розказаних без прикрас, зі всією відвертістю людьми, які прагнуть спасіння… Я впевнений, що всі хороші лікарі - потенціальні літератори, але відомими письменниками стають лише одиниці."
А чи знаєте імена медиків, що були чи є письменниками? (Ю.Котермак, Василь Стефаник, Степан Руданський, Наталія Зубицька, Антоніна Листопад).
Ну а про Володимира Чапельського, який майже сорок років - від 1909 до 1944 - віддав простим людям Дрогобиччини, коротке повідомлення підготували Ольга Панас та Олег Ільницький.
2. Виступи з повідомленнями.
Рід Володимира Чапельського, давній і славний на теренах колишнього Дрогобицького повіту, походив із села Добрівляни. Саме тут і народився майбутній лікар і письмепнник. Світлі спогади виніс він про рідне село, добрих і мудрих односельчан, про тих представників роду, яких знав сам або з розповідей старших. Серед них особливе місце займає отець Антін Чапельський, який був душпастирем для парафіян сіл Дрогобиччини, але й водночас активною, національно свідомою, яскравою особистістю. Ось як згадує автор про дідуся-священика: "Сам орав, сіяв та збирав, а сіяти - то нікому не дав, хоч би світ валився."
Люди помагали, та він нікому за поміч у довгах не лишався.
Люди усі для нього були однаково рівні. Підлизнів не терпів, для всіх був добрим пастирем. І люди його любили, і добру пам`ять про нього до нинішнього дня зберегли.
"Я досвідчився цієї любови найкраще на собі, як у тридцять літ після смерти діда навідався перший раз до Добрівлян…
Перший раз у житті зрадів я, що маю батьківщину, що маю одно таке місце під сонцем, де я приналежний, як рідний між рідними. Цієї радости я не проміняв би ні за яку іншу на світі ", - щиро зізнавався В.Чапельський.
Тут, у дідуся, часто бували Іван Франко та Михайло Павлик.
Саме там стрілося Франкові його перше кохання - Наталя Чапельська: "Чорна, мов циганка, з карими очима, з чорними бровами, як серна зручна, як білочка весела". Та на превеликий смуток Франкові, воно не було взаємним. І ціла рукописна книжечка віршів, подарованих коханій, на жаль, пропала.
Батько Володимира Чапельського був шанованим поштмайстером у Труцскавці, там і здобув початкову освіту хлопець, а згодом - у Дрогобичі та у Львівській гімназії.
Матері майже не пам`ятав: вона померла дуже молодою, оскільки лікар з Дрогобича не встиг приїхати вчасно до Добрівлян. Звичайно, що згодом це не могло не вплинути на вибір Володимира - стати лікарем.
Медичні студії він проходив у Відні.
На той час, коли працював лікарем у нашому місті (цілих 35 років), у Дрогобичі проживало 30 000 мешканців. Українців, поляків та євреїв було майже порівну, та зі 110 лікарів українців було лише 5.
У щасливому шлюбі мав двох дітей - доньку Оксану та сина Ореста. Тепер його діти проживають у США, куди у 1944 році емігрував письменник.
В.Чапельський працював у "касі хорих" (поліклініці), обслуговував виклики по селах і мав приватний кабінет.
Користувався повагою і довір`ям селян, до нього приходили не лише з хворобами, а й із житейськими проблемами. Мав гуманну вдачу і, як сказано в Євангелії, надавав поміч, не рекламуючи, щоб ліва рука не знала, що робить права.
Сповнене щоденним добродійством життя не давало змоги передихнути. Тож тільки в 70-літньому віці далеко від дому взявся за перо.
У збірку "З нотатника лікаря " увійшло 16 новел, - це перша частина книги "Я любив їх усіх", а до другої увійшли 23 листи до племінниці - "Листи до Миросі".
Спадщину батька передав до Дрогобича, для надрукування у видавництві "Відродження" книги, син Орест Чапельський. А справою упорядкування, редагування перейнявся наш шанований земляк, член Спілки журналістів України Роман Пастух. Вийшла книга у 1997 році.
3.Обговорення книги.
Учитель:
Мабуть, він сам світлою душею незримо завітав до нас від далекого штату Огайо (США), де спочив у Бозі року 1956.
Лікарю, як працювалося Вам, що приносило смуток і радість? А відповідь - на сторінках його книги "Я любив їх усіх" - і ви, читаючи, знайшли її.
Магнітофон - лунає спокійна музика, учні діляться роздумами, спостереженнями.
-- Я певен, що любов найкраще бачить… І я піду слідами любови як моєї провідниці. (Лист перший до Миросі ).
-- Я тішусь з глибини душі кожною врятованою людиною, та маю і великі смутки щодня і часто більші, чим задовілля… (із новели "Лікарське задовілля").
-- Кожен недужий має право перервати мені сон… Коли тебе розбудять до тяжко недужого, де треба рятувати життя, то вдоволення з того, що поміг хворому, осолоджує тобі твій труд. ("Лік на ціле життя").
-- Кожна людина, охоплена жахом, може дриґоніти, може навіть збожеволіти, та лікареві одному не можна здаватись ніколи (із новели "Божевільний").
-- І тільки лікареві, який чудом повертає життя і здоров`я людині, даровано найвищу на землі радість: так Бог, мабуть, радів, коли з хаосу світ створив. ("Лікарське задовілля").
-- Терплю тілом і душею. Не можу в очі глядіти тим нещасним, на смерть засудженим. Маю докори совісти, мов винен у їх смерти.
А до мене навідався чоловік з-під Львова. Шукати помочі пізно… І я маю з лікарського обов`язку грати комедію, говорити неправду, щоби безнадійному повернути трошки надії. Хотів би я радше бути собакою, що бреше і відганяє чужих від свого подвір`я, чим лікарем, що вивіскою показує дорогу до своєї хати, щоб стати брехуном, ще й за гроші. (із новели "Вимушений присуд").
-- Довго сиджу, і в душі поржнеча. І поволі наростає розпука і гнів. Чому той наш народ такий безталанний? Чому в нас і тільки в нас так марно гинуть люди? В наших горах один лікар на тридцять тисяч народу. Немає лічниці у найбільшому селі для десяти тисяч народу…
… Народ, кажуть чванькуваті пророки, нещасний, саме мій нарід темний? Скажіть, Бога ради, чому? Чи він винен, може, зроду? Де шукати винуватих?
Учитель: До книги є промовисті два епіграфи. Як ви вважаєте, чи це підсумок власного життя чи побажання майбутнім лікарям?
Можлива відповідь.
Перший епіграф: лікар має бути людиною, що поєднує знання з добротою,
хотіння - з терпеливим розумінням, має бути вченим, техніком, хіміком, філософом, душпастирем і знавцем людей, вихователем і провідником зламаних та утомлених душ.
Автор цих слів - Ервін Лік, і вони, очевидно, стали життєвим кредо Володимира Чапельського. Але і він розумів, що це не може втілитися в одній людині, але кожен повинен прямувати до цього.
А від себе Володимир Чапельський додав: "Він має бути ще й вільним громадянином своєї вільної Батьківщини, суспільником".
І хоч судилося йому працювати "на рідній не своїй землі", він був знаним громадським діячем, одним з найактивніших членів академічного товариства "Cіч", "Просвіти" та "Рідної школи". Згодом відіграв важливу роль у побудові нового приміщення Дрогобицької приватної гімназії.Був активним учасником різноманітних угрупувань та товариств, що мали за мету українську державність.
Отже, ці епіграфи - це і підсумок життя самого автора книги і побажання лікарям на майбутнє.
Учитель:
Без сумніву, у кожного з нас склався певний ідеал лікаря - чи такого, як зустріли, чи такого, якого б хотіли бачити.
-- А чи є у лікаря ідеал пацієнта? ("Лікарське задовілля"‹мати›; "Вимушений присуд"‹чоловік зі Львова›).
Це люди, які не дають нещастю зламати себе, не падають у відчай, до останнього подиху діють і цим навіть лікареві додають сили, наснаги і віри.
-- А в яких новелах ви стрічали героїв протилежного характеру - тих, що своєю бездіяльністю, зневірою програмували смерть - і вона приходила? ("Лиховісний сон" ‹ і чоловік, і жінка›).
Учитель:
"На мою збірку… зложилися здебільшого мої власні пережиття з часів лікарської практики, що зворушили мене до глубини душі красою трагізму чи до сліз звеселили комізмом ситуації", - писав В.Чапельський
Яке, на вашу думку, оповідання є справді на рівні класичних творів світового письменства?
Відповідь учнів однозначна:
Оповідання "Дмитрик"
Перша світова війна. Батько пропав на фронті. Троє дітей на руках у матері. Найстарший, Дмитрик, замінив у сім`ї господаря - і трагедія втрати цієї дитини. Трагедія для матері, і для всього села.
-- Що вразило, полонило вашу увагу у цьому творі? Поділіться своїми роздумами і спостереженнями.
Невеличкий худорлявий Дмитрик з чорними кучерями став опорою неньки і справжнім господарем у сім`ї. "П`ятирічний хлопчина став матері до помочі, і добрий з нього помічник удався. Він знав усе, що чинилося в хаті, в городі і на полі. Брався охоче до роботи і кождій давав раду. Він з мамою орав, і волочив, і сіяв. У саду косив косою, що вуйко йому зладив. Кінь його одного тільки слухав. Босого,собаку, тільки він годував. Ще й малих він дозирав: братика й сестричку, щоб не заподіяли собі злого. А коли і "позбиткували", то Дмитрик заступався за них, бо вони "ще дуже малі." Без нього мама вже не могла обійтись.
Дмитрик підтримував вогник віри та надії у її серці, зігрівав душу неньки щирою, сильною, ніжною любов`ю.
Знаючи, що помре, він зберіг "цю тайну для себе, щоб мамі не заподіяти болю." Маленький хлопчик перед смертю думає не про себе, свою долю, а про матір, братика і сестричку, адже любить їх понад усе на світі.
Саме своєю безмежною любов`ю та добротою він зумів завоювати повагу дорослих, шанованих людей. А старенький панотець на проповіді "говорив про малого хлопчика, який теплом свого великого серця огрів кожного, з ким стрічався."
І це сумовито-світле тепло залишиться у душі кожної людини, яка пізнала цю неймовірно сильну, сповнену любові дитину, цього ангелика, як кликали Дмитрика у селі.
(Горб`як Ольга)
Надзвичайно важка доля випала матері Дмитрика. Смерть чоловіка ледь не погасила полум`я її життєвої сили. Та маленький промінь надії не дав їй загубитись у лабіринті життя. І тою маленькою зіронькою на фоні похмурого неба став Дмитрик. Поряд із надією її серце наливалось вірою і, звичайно ж, любов`ю. Любов`ю до "маленького господаря", яка живила її стомлену душу і давала їй все нової й нової наснаги. Іваниха зазнала найвищої потіхи, яка властива земній матері. Та, на жаль, тривала вона не довго. Лихо вихором залетіло в їхню оселю й причаїлось, вижидаючи слушного моменту, і він настав…
Чорна хмара смутку огорнула їхню хатину. На сніжно-білому ліжку видніється бліде тільце - то Дмитрик, а над ним вона - мужня, сильна, незворушна. Ось він виголошує свій заповіт: Марійці - кожушок, Степанкові - буквар і все школярське приладдя. А вона не плаче, не голосить, ні, вона молиться…
(Соловка Мар`яна)
Твір "Дмитрик" повністю окутаний атмосферою містичного. Читаючи цю новелу, ми відчуваємо подих вічності, спокійної, тихої, світлої. Нас не пронизують гострі почуття, ми поринаємо у незвичайний світ глибокої, блаженної божественності.
Уся сім`я сприяє появі містичної атмосфери у домі, адже у серцях кожного жила пам`ять про Івана, доброго батька, люблячого чоловіка, який, "осяяний їх любов`ю, жив між ними", а "воля Івана все ще правила родиною і мамою".
Божа благодать зійшла у дім, і там Іван навіть після смерті оберігав сім`ю, піклувався про неї.
Існує думка, що талановиті діти (наприклад, як Шевченко) виростають або видатними людьми, або такими, що суспільство їх не сприймає, і вони опиняються на його дні. Ми не знаємо, яка доля очікувала б на Дмитрика в житті, можливо, не найкраща. Тому Іван забирає ще чисту, неушкоджену душу сина до Бога. Але це не можна зробити в одну мить, хлопець повинен усвідомити, що робиться. І він мужньо, без страху готується до смерті. П`ятирічний хлопець стає посередником між двома світами, не хтось із дорослих, бо в дорослого не вистачить віри і впевненості у тому, що відбувається. І тихої світлої ночі над хатою Івана засвітилось дивне сяйво, поступово воно стало віддалятись і срібною смужкою злетіло в небо.
То батько ніс до Бога душу свого сина.
Хоч твір є за змістом трагічний, ми не відчуваємо трагізму, а швидше зачудування тим, чого не можемо збагнути…
Можливо, воно так і є. Не кожен здатен відчути надприродність, та це не означає, що її немає…
(Пляцко Тарас)
Учитель:
- Володимир Чапельський був лікарем, на ниві літератури майже невідомий, ніколи не афішував свої твори, та, проте, його психологічна новела "Дмитрик" належить до перлин української літератури. Її можна порівняти з оповіданнями Б.Грінченка і С.Васильченка. Серед інших творів Чапельського "Дмитрик" вирізняється високою красою слова, художньою образністю. Ось, наприклад, яка яскрава метафоризація в такому уривку:
"Мокра земля закуталася сірими, густими мряками. Припленталися щорічні непрошені гості-пошесті і розбрелися по селах
Перший приволікся кір.
Тихо, непомітно вліз до хати на роздоріжжю, як злодій влазить темної ночі до комори, і зв`ялив діти гарячкою. Посидів, відпочив, набрався сили, а потім уже відважно нагальним вітром повіяв по селі."
Володимир Чапельський умів так висловити думку, так підібрати порівняння, щоб вони найточніше, найглибше відобразили те, що описується:
"І тихо стало в хаті, мов у серця храмі."
Або це веселе порівняння, що описує сцену, коли мати прийшла з ярмарку: роздає дітям гостинці:
"Вони, цікаві, її обступили, як перепелицю на полі перепелята, і зняли щебет на цілу хату." А от скільки болю, жалю відчувається у цих рядках:
"Іваниха зімліла. Впала на постіль сина, як голубка, у саме серце стрілою поцілена."
Так, порівняння Володимира Чапельського високохудожні, натхнені духом вічного слова.
Ось цей психологічний уривок, в якому розповідається, як мати упадає коло постелі хворого сина, побудований на контрастах:
"Студені рученята своїми теплими долонями гріла, гаряче личко сльозами холодила. Біля його постелі хрестом лежала."
Слово Володимира Чапельського у творі "Дмитрик" має-таки велику силу. Прекрасні глибокі описи природи, психологізм почуттів, оцінка героїв, їхніх вчинків зобов`язують віднести цю новелу до найкращих творів в українській літературі, вона варта того, щоб вивчати її в школі.
(Романів Ірина)
Учитель:
- "Серед усіх шарів нашого простолюддя я знайшов незглибимі скарби етносу…" Які факти, картини, характери залишили найяскравіше враження у вашій пам`яті?
Роздуми учнів:
100-літній дідусь - секрети довголіття ("Два бахурі ")
Ярмарок ("Народжений на снігу")
Марновірство ("Дівчина без хвоста")
Психологізм новели ("Коли мій чоловік вмре?")
4.Слово вчителя:
- Ось і підходить до завершення наша перша зустріч із Володимиром Чапельським.
Ще у 4-3 ст. до нашої ери китайський мудрець Лао-цзи сказав:"Хто помер, але не забутий, той безсмертний."
Тож, без сумніву, доктор Чапельський, не змігши за життя приїхати в Україну, тепер повернувся до нас і залишиться у пам`яті краян навічно. Про нього нагадуватиме одна з вулиць його імені, меморіальна дошка на будинку, де проживав, - на початку вул.Стрийської, книга "Я любив їх усіх", а ще напівлегенди, які переповідають внукам і правнукам старожили про скромну, але воістину велику в Божому розумінні людину.
А ще - його вічно жива душа будитиме професійне і творче натхнення у молодих його послідовників-лікарів Дрогобиччини. І вони священодійствуватимуть і ліком, і словом… Як ось і наша гостя - лікар-педіатр п.Ірина Даньків.
Слово - гості.
5.Підсумки уроку.
6.Завдання додому.
Твір-роздум "Я понесу в душі урок Вашого життя, лікарю…"