Мандрівка у світ поезії з Оленою Матушек
Шукайте музику в собі,
Шукайте в будень і у свято,
Щоби душа була крилата…
Олена Матушек
Мета: Актуалізувати, поглибити й систематизувати відомості про лірику, як один з родів літературної творчості, розкрити тематичну розмаїтість, художню досконалість, філософську заглибленість поезії Олени Матушек.
Із щирим серцем і з Божою поміччю розпочнемо наш урок.
…І поведу я вас у спогад - у мою юну шістнадцяту весну. Отоді, в таку ось пору, як тепер, ішла я з душею чутливою, як струна, із мріями високими, як небо. Не поберезневому лагідний вітерець уже провіяв стежки. І раптом на сухому асфальті бачу несподівану вогкість: глянула вгору - це з обламаних гілок берези капає сік. Ну і що ж? Можна було б піти далі. Велике диво! Але ж для мене це було одкровенням. І, е забудьте, душа була чутлива, як струна…
І народилися рядочки, звернені до світу, до друзів, до вас, теперішніх, бо це було моє відкриття, тому не може своєю щирістю не торкнутися інших сердець.
Чи бачив ти, як ранньою весною
Береза плаче - безутішно й гірко,
Як сік її краплиною мутною
Поволі точиться з обламаної гілки.
І люди так: щось втрачене забудуть,
У серці біль і горе затаять,
Але весна чи згадка їх розбудить -
І давні рани знову защемлять.
І хоч скільки років минуло, і хоч скільки по-справжньому геніальних довелось мені, як вчителеві-словесникові, пізнати поетичних світів, - а ці свої рядочки досі люблю, бо в них мить духовного прозріння, замилування гармонією світу, зрештою, небуденна мить моєї юності. Отака, як про неї сказала Ліна Костенко:
Буває мить якогось потрясіння:
Побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмарка, сіра і осіння,
Пропише раптом барви золоті…
Ще слів нема - поезія вже є.
Хотілося б, щоб і ви, мої юні друзі, ішли у світ захоплено і небайдуже, і дивувались, і милувались, і сумували небуденно, бо усе це навколо - для вас, усе вперше і більше не повториться ніколи. Хай торкнуться ваших сердець рядочки Олени Матушек:
Шукайте музику в собі,
Шукайте в будень і у свято,
Щоби душа була крилата.
Готуючись до уроку, я запропонувала вам відповісти на одне запитання: чи любите ви поезію і, якщо так, то чому?
Ось відповіді, які видалися мені найщирішими, найсердечнішими:
Я не люблю поезію через те, що добре не розуміюсь у цьому мистецтві. І мені прикро.
Люблю, бо вона дає можливість людині задуматися над своїм життям, розсуває межі досяжного у просторі і в часі.
Без поезії життя безбарвне, сумне. З поезією так чудово бути на самоті; у ній можна знайти розраду, коли на серці сум.
Поезія - це дещо незвичайне, це особливий витвір мистецтва. За це я люблю її.
Так, я люблю поезію - поезію душевну, поезію мудру, високу.
Саме поезія Олени Матушек (увага - на портрет), оцієї лагідно-замріяної нашої сучасниці, подарує нам сьогодні багатство думки, музику слова, високість натхнення.
Що ви дізналися про цю поетесу, готуючись до сьогоднішнього уроку?
Народилася 26 квітня 1953 року в місті Запоріжжі. 1976 року закінчила Київськиій університет. З 1985 р. працює у редакції ж."Ранок".
Збірки: "Акварель міста";
1988 - "Телефон довіри"
1991 - "Розімкнуте коло"
стаття - у ж. "Дніпро", 1990р., №3 (Іванисенко - про "Телефон довіри".)
Чому саме сьогодні цей урок?
Бо наступні - зустріч з поезією Павла Грабовського. І сьогоднішній урок повинен підготувати і настроїти нас на сприймання і розуміння поезії, заодно розкрити красу поетичного світу Олени Матушек.
Бесіда
Але спочатку згадаймо, які є три роди літературних творів?
(Епос, лірка і драма).
Чим характерні епічні твори? Які їх види?
А чим особливі драматичні твори? Які їх види?
Якщо я скажу, що матеріал для написання епічних і драматичних творів треба шукати в навколишньому житті, то ви погоджуєтеся чи ні? Чому?
(Конфлікт, подія, різні характери).
А де шукати ліричне джерело?
(У душі людини).
Чому?
(Бо виражає почуття, настрої, розкриває внутрішній
світ людини, викликаний життєвими обставинами).
Ми вже не вперше мандруємо у дивосвіт поезії. То ж які висловлювання про неї ви запам'ятали?
Поезія - це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі.
Ліна Костенко.
Поезія - це свято, як любов,
О, то не є розмова побутова!
Ліна Костенко.
Поезія любить не всіх,
Поезія всім не дається.
Ганна Чубач.
Поезія - це віконечко у світ,
крізь яке проглядає юніверсум.
Академік Виноградов.
Ну що б, здавалося, слова?
Слова та голос, більш нічого.
А серце б'ється, ожива, як їх почуєш.
Знать, од Бога і голос той, і ті слова.
Тарас Шевченко.
Слова - полова,
Але огонь в одежі слова -
Безсмертна, чудотворна фея,
Правдива іскра Прометея.
Іван Франко.
Кажуть у казках, що наш світ тримається на трьох китах. Мабуть, це не просто первісна наївна фантазія, а глибока філософія: може, ці кити - віра, надія, любов.
А поезія, щоб бути справжньою, повина сягнути трьох вершин:
висота думки
музика слова
енергія почутів
Поезія Олени Матушек якраз і вражає дивовижною гармонією думки, слова, почуття.
- На які види умовно поділяють ліричні твори, відповідно до змісту?
(Пейзажна, інтимна, філософська, громадянська).
- Отже, ви мали завдання: дібрати у поетичному саду Олени Матушек вірші певного виду, вивчити напам'ять, донести до нас їх красу, переконати своїми спостереженнями, узагальненнями.
- Яка поезія вам найближча, найзрозуміліша? Про що в першу чергу хотілося б і самому написати?
(Відповіді дітей).
ПЕЙЗАЖНА ЛІРИКА
Якось один відвідувач виставки пейзажних картин київського художника, переглянувши чудові полотна, трохи спантеличено промовив: "Та ж тут ні одної людини не зображено. Тікає від життя!.."
Навіть школяреві дивно, як можна не відчути людини у світі природи. Хоч би тому, що пейзаж цей малювала захоплена чарами природи людина. А ще тому, що і природа, і людина - Боже творіння. А ще ж природа чекає нашої любові, захисту, розуміння і підтримки. І споглядаючи красу безлюдного затишку, хіба не чуємо звернення, благання кожної квітки і деревини: "Не знищуйте, не забруднюйте, не вбивайте!"
А хіба свої радощі і жалі ми не сповідуємо природі? Хіба природа не дає нам сили витримати труднощі, жити по-справжньому, творити красу. До кожного вірша наша група пропонує малюнки. І хай вони наївні, дитячі - все ж легко можна відчути, що тут зафіксована тільки мить, а поезія дає простір думці, уяві, узагальненню. Це диво може робити тільки вона - чарівниця Поезія.
Людина черпає мудрість у природи. А поезія дарує нам ці відкриття.
А горам завжди значно важче жить…
Рівнині - що?
Вона як є - рівнина…
На горах небо зморене лежить,
Ховається в них пташка і звірина,
А гори не ховаються - стоять,
Такі, як є, усім вітрам відкриті…
Комусь же треба небо підпирать,
Щоб нам було надійніше у світі.
Комусь же треба першим буть в ряду,
Приймать на себе грози і лавини
І від рівнин відводити біду,
Собою прикриваючи рівнини.
Вони відкриті - і тому січуть
Їх і дощі, і хвищі, палить змора,
Тумани сліплять і морози б'ють…
Та гори вистоять.
На те вони і гори.
Ну удар, громовице, удар
Із усього небесного зросту! Хай мигне, мов лисиця, між хмар Блискавиця твоя вогнехвоста!
Розкоти перестиглі громи,
Прогрими, розгроми, розізлися,
Стебла зливи у землю встроми,
Щоб у хащі дощу розрослися!
Кинь у день освіжаючий рай,
Пекло спеки аби заливало, -
Захопи, зануртуй, позривай
Безшелесні нудьги покривала!
Хай схитнуться, знуртовані плином,
Розімлілості терези!
Бо усім - від стебла до людини -
Так потрібно хоч зрідка грози!..
Ой у місті завірюха, Тополина завірюха,
І ув очі і у вуха тополить…
Зупиніться хоч послухать,
Не почути - так послухать,
Як сурмить тополя у блакить.
Бо у неї нині свято -
Відпускає тополята,
Відпускає тополята у світи,
Хай научаться літати,
Власну доленьку шукати,
Долітати, проростати і рости.
Їм не можна запізнитись,
Їм потрібно приземлитись,
Ти їх, вітре, обережно донеси…
…А на вистелах асфальту
Замасковані під вату
Тополині ненароджені ліси…
Я знаю, що наші дівчата співають чудову пісню на слова Дмитра Павличка і музику Олександра Білаша. Мені ця пісня дуже подобається, бо якраз розкриває отой вічний діалог людини з природою.
Дзвенить у зорях небо чисте,
Вище пісні може бути лише молитва. Палає синім льодом шлях,
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в снігах.
Отакою піснею душі і є інтимна поезія Олени Матушек.
ІНТИМНА ЛІРИКА
(Слухаємо групу учнів, яка досліджувала таку поезію авторки).
Інтимна лірика - про найсокровенніше, про те, що важко висловити простими словами, не кожному довіришся, і не завжди є кому сказати. А віршеві - можна: він не зрадить таємницю серця, а, наче найвірніший друг, поможе, розрадить, зніме біль і смуток із душі, навчить чекати, вірити і, навіть страждаючи, бути щасливою у високості і святості своїх почуттів.
Інтимну лірику неможливо передавати у формі словесного аналізу, переповідання. Це наче святотатство. Її можна хіба що передати звучанням музики. (Лунає лірична музика - учні декламують поезію).
Людині потрібна людина,
Як світлу - безобрійна даль,
Як вічності - кожна година,
Як щастю потрібна печаль.
Долоні потрібна долоня -
Щоб доторк, і хліба шматок,
І усміх, і сльози солоні
Навчитись ділити на двох.
Навчитись ділити до крихти
Й захмарене, і голубе…
Людині потрібно відкрити
У іншому серці себе.
Бо тільки у серці відкрите
Крізь морок пітьми й забуття
Миттєво спалахує світло -
Пульсуюче світло життя…
Й безсмертя пронизливий подих
Тоді крізь віки пророста,
Коли він - із погляду в погляд,
Коли він - із вуст у вуста…
Нам треба днів і слів урочих,
Нам треба правди без прикрас,
Але - мов світло дня ув очі -
Нам треба, щоб любили нас.
О, ця ілюзія творяща
Із нерозгаданим лицем,
Знать, що для когось ти - найкращий
І свято вірити у це.
І вірою себе ростити,
Щоб у якусь натхненну мить
Когось любов'ю освятити,
Когось любов'ю засвітить…
І знову слухати готова,
І знов цю спрагу не втолю…
…Якщо було спочатку слово,
То слово те було - люблю.
Мов пекло впало серед раю,
Мов рай, що душу обпалив,
Одвічно - первісне:"Кохаю" -
Щонайдивніше з-поміж див.
Ізвідки? Як? З вогню якого?
Із глибини яких оаз
Видобува себе це слово,
І - вперше, вперше! - що не раз.
Приходить - і зупинить вічність,
І все зруйнує до основ
Таке наївне і магічне,
Таке беззахисне - любов!
"Любов!" - і слухати готова.
"Любов!" - повік не охолонь…
…О так, було спочатку слово,
А потім … потім вже вогонь.
І вже коли про тебе стану думать,
І вже коли ти з'явишся у сни,
І вже коли ні смутку і ні струму,
А лиш печаль чекальної струни,
І вже коли на дальнім перехресті
Я упізнаю - дальнього - тебе,
І вже коли у привітальнім жесті
Я раптом видам ніжністю себе,
І вже коли сховатись не зумію
При зустрічі за жарт веселий знов,
Тоді крізь подив раптом зрозумію -
Я ще не знала, що таке - Любов.
ГРОМАДЯНСЬКА ЛІРИКА
А якщо запитати вас тепер, яка лірика вам доступніша - громадянська чи філософська? Що відповісте?
(Мабуть, громадянська).
А чому?
Бо як власні болі, успіхи і невдачі болять нас, так і біди народу, його обікрадена віра, трагедії в державі і світі знаходять відлуння в кожному серці.
Це вірші про людину і народ, державу і світ, війну і мир, правду і кривду, життя і смерть заради справедливості й добра у світі.
Було це, було це насправді.
Тільки дуже далеко було це.
Так далеко, що навіть не видно,
Тільки чути - на відстані болю,
Тільки чути - по зойку очей,
Тих очей, тих довірливих двійко,
Що лиш подив забрали з собою,
Нерозгаданий подив життя…
А він вистрілив просто, байдуже…
Довго цілився, мружачи око…
Та чомусь не поцілив одразу -
Спалахнуло повітря криком.
Озвіріло стріляв, розлютившись,
У розтерзаний криком подив…
Малюк упав, а крик над ним злетів,
А крик схопився і побіг додому.
За що ж так боляче? Та я ж іще нікому
Лихого в цьому світі не зробив.
Ой мамо, мамо, щось темніє день,
Я ж темноти, ой мамочко, боюся.
Нехай до тебе швидше пригорнуся,
Хай біль оцей від мене одійде…
О болю мій, не полишай мене,
Боли в мені оцей дитячий подив,
Боли в мені оцей останій подих,
В байдужості хай сеце не засне.
О совісте, не закривай очей!
Очей на біль не можна закривати…
Іде до мене та далека мати,
В моєму серці гнів її пече.
Цей гнів святий навік єднає нас,
Щоб захистити посмішку дитячу,
Щоб світлий день ніколи не погас.
Цей вірш - про те, що відбувалося в час воєних подій у Сальвадорі. Але хіба не так мордували на українській землі дітей Батурина чи в Бабиному Яру, чи в сибірських нетрях?! Чи не так вони мерли від голоду у моторошні 20-і, 30-і, 40-і роки?!
А чи не відходять навіки від матерів, маленькі, ще не розквітлі, сини і донечки, вражені Чорнобильською бідою?
Скільки буде їх ще,
Тих, які до узвиш
По чужих продираються спинах…
Не продайте душі
Ні за ламаний гріш,
Ні за значно вагомішу ціну.
Все віддайте - набутків
І слав пустоцвіт
Навіть з листям лавровим укупі,
Лиш душі не продайте,
Бо цей дефіцит
Ні по якому блату не купиш.
Хай вам твердять лакузи,
Що жить без душі
Набагато простіше, а отже,
Продавати її все одно не спішіть,
Вам без неї ніщо не поможе.
Бо коли вже - ні мрій, ні надій, ні гроша
І ні друга, ні недруга в серці,
Залишається з нами єдине - душа,
Що у вічі недолі сміється.
ФІЛОСОФСЬКА ЛІРИКА
Ви читаєте вірші, а я все думаю: чи пейзажні вони, чи про щось інтимне, чи про суспільні проблеми, а в них - глибокий філософський зміст. Такий уже Божий дар в Олени Матушек: вона не вміє розмірковувати в одній площині, в одному часовому вимірі. Це мудрі узагальнення: в одиничному явищі вона вміє відкрити вічні закономірності.
Але вирізняються серед них і суто філософські мотиви. Філософія - любов до мудрості. Це вірші про вічні життєві закономірності: добро і зло, життя і смерть, успіхи і невдачі, любов і ненависть, красу і потворність, грішне і святе…
О с т а н н і й с н і г
Як важко буть останнім снігом…
Останній сніг ляга до ніг,
Над ним кепкують сосни сміхом,
А він ще й лащиться до них.
Його не ждуть - а він приходить
(Як важко йти, коли не ждуть!).
І в цьому винна не погода,
А щось суттєвіше, мабуть.
А він прийшов по допомогу,
В його душі пече вогонь…
Останній снііг ляга під ноги -
А ми не хочемо його.
А ми вже мрієм про відлигу,
Уже весна у душах гра…
Як важко буть останнім снігом,
Коли пройшла твоя пора.
Благословляю я невдачі -
Ті найболючіші, оті,
З яких безсиле серце плаче
У кулачок на самоті.
Благословляю я невдачі
За обпікаючий вогонь,
За те, що жити вчать не завчено,
А все життя шукать свого.
Я їх, гіркі, благословляю
За невблаганну прямоту,
Що так нещадно нам являють
Реально взяту висоту.
Вони в житті - як в спеку грози,
Вони і прірви, і мости…
Я по щоках розмажу сльози -
Бо треба йти…
А душі заростають, мов стежки,-
М'який спориш, жоднісінького сліду,-
Коли по них не ходять навпрошки
Ні радості, ні сумніви, ні біди…
Я над усе ціную битий шлях
Із тополиним співом на обочинах,
В натомлених від спеки споришах,
Колесами й ногами потолочених, Де кожен день до обрію важкий,
Але по вінця в нім стрімкої повені…
І душі заростають, мов стежки,
Якщо вони нікуди не спрямовані.
Живуть на світі половинки -
У половинок тихий крок,
І половинчасті в них вчинки,
І половинчастість думок.
В їх напівдушах - напівболі
І навіть напівпочуття,
Свої куценькі напівдолі
Вони сприймають за життя.
Вони сміються напівсміхом,
І правду ріжуть, та … навпіл,
І критикують напівтихо,
І захищають з напівсил.
Їх так, буває, вродить густо -
Скриплять гілки усіх дерев…
Та половинок навіть гусінь,
Їх навіть гусінь не бере…
Краса - категорія вічна, як і саме життя. Створивши природу прекрасною, а людину - за образом і подобою Божою, Господь передав їй оту велику потребу - творити за законами краси.
Усе прекрасне - святе, усе потворне - грішне. Прекрасне - вічне. Потворне - минуще.
Усе це стосується і поезії, що має свої закони краси. Гарно, переконливо сказав про це Максим Рильський у вірші "Поетичне мистецтво". (Учитель декламує).
Завдання додому.
Підсумок уроку