Патріарх Йосиф Сліпий

Патріарх Йосиф Сліпий, Верховний Архиєпископ, Кардинал і Митрополит (1944-1984). Народився в селі Заздрість на Тернопільщині. 17 лютого 1892 р.. Він був науковцем, сповідником віри та міжнародним захисником переслідуваних християн. Після завершення навчання у Львові, Інсбруку (Австрія), Римі й Парижі став професором і ректором (1928-1944) Львівської семінарії та Богословської академії.

Був плідним письменником, деякі з його праць нараховують двадцять томів. У 1939 році Митрополит Андрей висвячує о.Йосифа на єпископа, який після його смерті 1 листопада 1944 року переймає провід Української Греко-Католицької Церкви.

11 квітня 1945 радянська влада заарештувала Архиєпископа Йосифа. Він провів 18 років у сталінських тюрмах, таборах праці та на Сибіру, де завдяки залізній волі здобув імя безстрашного свідка віри. Після втручання папи Івана XXIII та президента США Кенеді його було звільнено у 1963 році для участі у IIВатиканському Соборі.

Упродовж наступних двадцяти років Патріарх Йосиф намагався активізувати життя Української Греко-Католицької Церкви на Заході. Він заснував Український Католицький університет і збудував Церкву Святої Софії в Римі. Помер 1984 року.

У 1992 році його останки перевезли до Львова, де вони, за участю понад мільйона вірних, були поховані в Соборі Святого Юра.

Є це немалим викликом описати у кільканадцятьох сторінках діяльність поза межами Києво-Галицької митрополії такої визначної особистости якою був Йосиф Сліпий-Коберницький-Дичковський, бо коли так вглибитися у життя Патріярха Йосифа як Глави Української Греко-Католицької Церкви, то бачимо, що у нормальних відносинах, якщо такими можемо назвати часи 1944/45-их років, він працював усього п'ять місяців як владика-ординарій у своїй єпархії й митрополії, а саме від смерти Слуги Божого Митрополита Андрея 1-ого листопада 1944 р. до дня свого арешту 11-ого квітня 1945 р. Решту свого життя він провів як в'язень і каторжник до 1963 р., а відтак у Римі аж до своєї смерти 7-ого вересня 1984 р. Україну і Львів живим він вже не побачив. Його тлінні останки тріюмфально перенесено з Риму до Львова, згідно з його волею , в днях 26-28 серпня 1992 р.

Ото ж якщо брати до уваги факт, що після слідчої тюрми у Києві 1946 р. його вивезено поза Україну, Патріярх Йосиф провів 38 чи не найважніших літ з 92 років свого життя на чужині. Це значить, що понад третину своєї земної мандрівки Патріярх Йосиф працював і провів поза межами Києво-Галицької Митрополії й України.

До того завдання неначе готувало його з молодих літ Боже провидіння, бо вже 19-літнім юнаком у 1911-ому році його посилає Слуга Божий Митрополит Андрей до коле?ії Canisianum в Інсбруці - Австрії на студії богослов'я, де він здобуває докторат з теології у 1918 р. Відтак молодий о. д-р Йосиф Сліпий студіює у Римі, де між іншим, вивчає крім німецької, італійську, французьку і англійську мови. Вернувшись до Львова він у ніякому разі не зриває контактів із закордоном. Навпаки, будучи ректором Львівської семінарії, а відтак і Богословської Академії він відбуває цілий ряд наукових подорожей до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Німеччини, Італії, Швайцарії, Франції, Бельгії, Ірляндії, Туреччини та Святої Землі. Враження з подорожей списує він у книжках Паломництво до св. Землі, Подорож до Англії, Сицилія та у низці інших статтей.

Найбільшою любов'ю Патріярха Йосифа була наука і він передусім бажав бути науковцем і професором, та знову Провидіння кликало його бути виховником, архипастирем і духовним батьком в чи не найважчі часи історії Греко-Католицької Церкви України. Це архипастирське служіння коштувало його дуже дорого, бо найкращих 18 літ свого життя (1945-63) він провів у неволі. З особистих розмов знаю, як часто Патріярх Йосиф жалував за тими роками: "Скільки можна було за той час зробити, - казав він - та не можна було і не дали"…

Після арешту у Львові 11 квітня 1945 і суду в Києві Патріярха Йосифа везуть починаючи від 1946 р. до Москви, Новосибірська, Маріїнська, Боїмів, Кірова, Печори, Інти, Косья (Коми АРСР), Потьми, Мордовії, Маклаково, Кузьмінки, Єнісейська, Красноярська, Камчатки, Тайшетії, Свердловська, Вихоревки, Новочунки і т.п. Зрештою більш описово представляє свій хресний ход сам Патріярх у своєму Заповіті:

Ось так ступив я на тернистий шлях мого дальшого життя. Почало бути дійсністю те, що вмістив я у своєму пастирському гербі - "Пер аспера ад астра". Передо мною, наступником Сл. Б. Андрея і переємцем Його духовної спадщини і Його заповітів, простелився довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому "пред человіки", "в роді сем прелюбодійнім і грішнім" (Мр. 8,38). На цьому шляху могутня Божа Десниця помагала мені В'язневі Христа ради, давати свідчення Христові, як це Він прорік своїм учням-послідовникам: "І будете мені свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї та Самарії, і аж до краю землі…" (Ді. 1,8). Але на придорожніх стовпах мого шляху видніли інші написи: Не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський Край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія…, і так дослівно "аж до краю землі".

Хотяй місця хресного ходу Патріярха були в межах тодішнього Радянського Союзу, то здебільша, хіба за короткими винятками побуту в Києві, він знову фактично постійно перебував поза межами Києво-Галицької митрополії. І під час цих 18 років три були його основні завдання: 1. Збереження віри серед свого народу; 2. Збереження церковних структур, хоч в умовах підпілля, Греко-Католицької Церкви в Україні й тодішньому СРСР, і 3. Домагання правного статусу - визнання і ле?алізації - для своєї Церкви.

Будучи Главою Церкви поставленої поза законом, єдиним засобом збереження віри була молитва, листування та послання, і то в умовах суворої державної цензури. Все ж мимо тих невідрадних умов здійснював він це своє завдання.

Цей час діяльности Патріярха Йосифа поза межами своєї митрополії (1945-1963) не буде темою нашої статті хоч би тому, що її основно простудіював владика Іван Хома. Натомість старатимуся представити працю Патріярха Йосифа в роках 1963-1984, коли здебільша він проживав у Римі.

Щоб підійти належно до вивчення діяльности і праці Патріярха Йосифа в Римі у 1963-84-их роках вистарчить властиво основно прочитати його Заповіт-Завіщання. Тоді кожному стає ясно, що з каторги до Риму Патріярх Йосиф приїхав з трьома чіткими візіями до здійснення: 1. Святе монашество, 2. Український Католицький Університет, і 3. Патріярхат Києво-Галицький і всієї Руси. Це був наче плян праці, який він хотів за всяку ціну започаткувати і передати грядучим поколінням. Ці три візії були скеровані до дня коли "воплотиться наше видіння і востане на волі наша Свята Церква і наш Український Нарід", що наспіло сім років після його смерти, і тим самим стає для нас наче напуттям до здійснення в найближчому майбутньому.

Патріярх Йосиф добре знав історію своєї Церкви та народу, і повністю собі усвідомляв, що коли в Київській митрополії процвітало святістю, наукою і працею монашество, росла та кріпшала і Церква. Він був свідомий спадщини, яку йому передали брати Андрей і Климентій Шептицький, і тому він пише у своєму Заповіті:

У своєму задумі основити східньохристиянське благочестя Слуга Божий Андрей поклав основи для відродження і росту монашого життя за Уставом св. Теодора Студита. Невтомно трудився на цьому полі його рідний брат, бл. п. Ігумен Климентій, страдний і смиренний ісповідник віри. Від них обох, боговгодних Братів, перебрав я їхню спадщину і їхні, в передчутті смерти висловлені прохання: Рятувати монаший Чин Братів Студитів. Господь Бог поміг мені сповняти їхню волю: В Україні, мимо ударів, росло Студитське братство, а серед Альбанських гір родилася Студитська Лавра з Архимандритом на чолі. І в далеких країнах вже миготять вогнища студитських острівців.

Студитська Лавра і її дочки-манастирі будуть собирати тих, що покидаючи життя в світі з-за любови до Христа і до Його Святої Церкви, йдуть служити світові у відреченні від нього, посвяті і молитві. Йдуть йому служити не як себелюбні чи слабодушні втікачі зо світу, але як невтомні працівники і молитвеники за нього, за весь світ, за свою Церкву, за свій Нарід… На островах монашого життя всі ті, що там собираються, стаються зберігачами і різьбарями рідної української християнської духовости, що виявляє себе у Святій Літургії, обрядовій чистоті, в східньо-християнській богословській мислі і монашому житті за взором древнього східньо-християнського благочестя. Вони також сострадають з тими, що стоять у боротьбі з лукавим світом, вони своїм життям стаються надхненниками для духовних покликань до служіння своїй Церкві!

Бажанням Сл. Б. Андрея і благанням моїм, переємця його заповітів є, щоб усі наші монаші Чини і Згромадження, яких значення і праці для добра душ ніхто не применшує, змагались між собою не за впливи і владу і не за те, щоб приподобатися людям, але, щоб суперничали між собою за ріст в особистій святості і за ревне і чесне служіння Христовій і рідній Українській Церкві. Тому благаю всіх монахів і монахинь: Не стидайтесь свого рідного, дорожіть своєю спадщиною! Яка ж вона, ця наша духовна спадщина цінна і багата! Вона ніяк не заслуговує на те, щоб погорджувати нею! "Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не топтали їх ногами і, обернувшись, вас не роздерли" (Мт. 7,6). Нехай наша духовна спадщина проникне ваші душі, запалить вогонь у вашому серці, щоб її зберігати і плекати! На цій спадщині освячуйте свої душі благодаттю і дарами Святого Духа!

Властиво у цих словах сказано все, і то з такою силою і переконливістю, що коментарі зайві: Українська Церква потребує добрих, святих і відданих монахів і монахинь, які будуть служити своєму народові, не будуть соромитися свого рідного і житимуть східним благочестям. З рядів такого богоугодного монашества виходитимуть майбутні духовні провідники Церкви, які продовжуватимуть спадщину Андрея і Климентія Шептицьких та благання Патріярха Йосифа.

Будучи переконаним, що конечно потрібний осідок у Римі для монахів Студитів, які мали б жити згідно з тими началами, кілька місяців після свого освободження, фондами, які залишив у спадку о. Кирило Королевський і пожертвами вірних української діяспори Патріярх Йосиф закуповує у 1964-ому році монастир Студіон у Кастель?андольфо біля Риму, недалеко від літної резиденції Римських Архиєреїв, над Альбанським озером. До цього монастиря часто і радо приїздив Патріярх Йосиф, уділяв там ієрейські й єпископські свячення, доглядав монахів і вірив, що монахи Студитського Уставу, як і всі наші монаші чини і згромадження - чоловічі й жіночі -, відродять свою працю у вільній Україні, що сталося за наших днів.

Для історії варта відмітити імена таких монахів Студитського Уставу, які в нелегких умовах трудилися в монастирі Римського Студіону в дусі Андрея та Климентія Шептицьких і Патріярха Йосифа: ієромонах Антоній Рижак (1908-2002) - перший настоятель і згодом ігумен обителі, ієромонах Ювеналій Мокрицький (1911-2001) - видатний іконописець, ієромонах Ісидор Васік, диякон Філотей, диякон Христофор Куць, брат Лаврентій Кузик, всі сьогодні вже покійні.

Серед живих, відомо, що теперішній Патріярх Любомир вступив саме до монастиря Римського Студіону в 1972 р. Там він був настоятелем (1974), а відтак архимандритом (1978). З ними в монастирі жили і працювали сьогоднішній єпископ Патріяршої Курії Гліб Лончина, ієромонах Рафаїл Турконяк, ієромонах Євтимій Волінський, брат Олександр Кіляр й інші.

Любов Патріярха Йосифа до науки видно зараз після вступних слів його Заповіту. Ось що він каже про неї:

"Добровільним в'язнем Христа був я і тоді, коли любов до Нього штовхнула мене на шлях здобувати знання і посвятитися науковій праці. Божому Промислові я вдячний за те, що запалив у мені цю іскру вже в моєму дитинстві,… З любови до науки залишався я і далі добровільним в'язнем Христа, коли, відчувши покликання до духовного стану, рішився служити Христові… В покликанні - служити Христові в духовному стані - виразно бачу Божу руку. Відчувши в ньому Господній Голос і підтримуваний Господньою десницею, радів я, що міг, упродовж кількох десятків найкращих років життя, працювати, як добровільний в ' язень Христа, бувши Його служителем, як науковець, богословський дослідник найбільшого об ' явленого Таїнства, Троїчного Божого Життя й, зокрема, Третьої Божої Особи у Пресвятій Тройці, Духа Святого, Духа Істини, Утішителя і Жизні Подателя, що все сповнює, що в нас і в Христовій Церкві невидимо перебуває (пор. молитва "Царю Небесний " ). Надхненний Його благодаттю служив я своїй рідній Церкві на тих постах, які поручав мені Глава і Батько нашої Церкви, Слуга Божий Митрополит Андрей, як професор та ректор Духовної Семінарії і Богословської Академії, чи вкінці як основник Українського Католицького Університету тут в Римі … Як той, що став добровільним в ' язнем Христа, служив я українській богословській, колись так світлій науці, стараючись воздвигнути її з руїни, оновити її, у свідомості, що Наука - це один з наріжних каменів-стовпів відродження і сили народу, а богословська наука - це євангельський заповіт Христа - "Ідіть і навчайте всі народи …" (Мт. 28, 19). Наука є "остоєю для Церкви в нашім народі " , вона через свої научні і виховні установи є "виховницею народу " , бо через неї "одиниця стає тим багатіша, чим сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум …" (Пор. моє Слово на відкритті Богословської Академії - 6 жовтня 1929 р.)".

Після такого гимну на честь науки наглядно бачимо, що для Патріярха Йосифа служіння науці стояло на рівні з його священичим служінням і свідченням ісповідника. Ці три служіння - священству, ісповідництву і науці - це його життя, це його "добровільне ув'язнення Христа ради". З тими трьома чітко виробленими цілями, які він уважав за свій "хрест", за своє "добровільне ув'язнення", Патріярх Йосиф прибуває до Риму зі свідомістю, що як Глава своєї Церкви він повинен працювати для її завершення патріяршим устроєм. Як науковець він береться до здвигнення своєї рідної святині науки, яка стоятиме непохитно на християнських засадах, і нею стане Український Католицький Університет.

Послідовно бачимо, що вісім місяців після прибуття до Риму, 11-ого жовтня 1963 р., Патріярх Йосиф вносить перед Отцями Другого Ватиканського Собору прохання-пропозицію піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности, а два місяці пізніше, точніше 8-ого грудня 1963 р., Патріярх Йосиф підписує грамоту основання Українського Католицького Університету імені св. Климента Папи. Сьогодні, читаючи цю грамоту майже сорок років після її підписання, можемо дійти до двох висновків, що основні її думки автор довго і основно передумав упродовж своєї вісімнадцятилітньої тюрми та каторги, і що вони наскрізь актуальні в умовах сучасної самостійної України.

Завданням цього університету є розвивати українську науку, зосереджувати наукову творчість, підготовляти молодь до наукової й народної праці та водночас творити для неї і моральну основу голошену Католицькою Церквою. Цей університет має пізнавати минуле українського народу, його християнський світогляд і світогляд цілого Сходу, до якого він належить, зібрати й закріпити це знання в книгах, як у вияві наукової творчости і невміруще свідоцтво українського генія науки надхнене Святим Духом. І тут Патріярх Йосиф надзвичайно влучно цитує Нестора Літописця, коли каже: "Велика користь є з книжнього вчення; книги нам розказують і нас повчають, як ступати дорогою покаяння; всю мудрість і повздержність знайдемо в книжних словах. Бо вони ріки що наводнюють світ, вони скарб мудрості. Книги це несхопна глибина, ними потішаємось в смутку і зберігаємось в повздержності …" (Повість временних літ, Текст 1036 - 1043 г.).

Послідовно цей Університет має виховувати молоде покоління, перейняти його католицькими засадами і вчинити готовим з запалом посвятитися науці і примінювати його знання в житті.

Цей Університет становлять Богословська Академія з її факультетами і створені нові відділи в міру можливостей і підготови нових професорських сил, а тому що під час підписання грамоти Україна була в неволі, а Львівська Богословська Академія ліквідована, перед новоствореним університетом стояло ще додаткове завдання "згуртувати розсіяних і розбитих українських католицьких науковців по цілому світі і з'єдинити їх наукову творчість у виданнях Університету".

Вкінці Патріярх Йосиф вибрав покровителем цього Університету св. Климента Папу мотивуючи це такими словами: "Нехай іде Український Католицький Університет в мандрівку століть, прибравши ім'я св. Климентія Папи Римського, що зложив свої святі кости на Україні, скріплений та опертий в наукових дослідах об скалу Апостольського Престолу як завдаток кращого завтра українського народу". А свої побажання складає він новоствореному університетові ось так: "Нехай Дух Святий осяює уми професорів і студентів у всіх їх працях на добро і велич України, щоби тим "Царю віків, єдиному, нетлінному, премудрому Богу була честь і слава на віки віків"" (1 Тим. 1, 17).

Послідовно точно два роки після підписання грамоти оснування, 8-ого грудня 1965 р., Патріярх Йосиф підписує Конституцію Українського Католицького Університету ім. св. Климентія Папи згідно з східним канонічним правом, починається інтенсивна видавнича діяльність до тої міри, що за 21 років під час яких Патріярх Йосиф проживав у Римі, Український Католицький Університет видав біля 200 наукових праць. I тут варта згадати 22 томів відновленого офіціозу Українського Богословського Наукового Товариства Богословія, 14 томів надзвичайної важної серії видань головно для істориків, Monumenta Ucrainae Historica , 20 томів серії Благовісника Верховного Архиєпископа, згл. Патріярха, відтак 18 томів творів самого Патріярха Йосифа, двотомні праці Миколи Чубатого Історія християнства на Руси-Україні, Історія Грецької Літератури Михайла Соневицького, Історія Римських Вселенських Архиєреїв о. Ісидора Нагаєвського, Патрологія о. Василя Лаби, і чи не найкращу працю у французькій мові про Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького о. Кирила Королевського. Крім видавничої праці зорганізовано 14 літніх академічних і три дияконських курсів. Цей Університет разом зі Собором Святої Софії став дійсно установою де "істина і любов науки собирала в розсіянні сущих" українських науковців, професорів, дослідників і студентів.

Хотів би я тут відмітити, що відносно видань, ми молоді студенти чи професори деколи дивувалися, що Патріярх Йосиф давав доручення друкувати різні наукові видання вищим тиражем тому, що принципово 500 примірників були призначені до т. зв. залізного фонду, цебто для України. Ми цього не розуміли, бо нам здавалося, що Совєтський Союз непоборимий і триватиме ще довгі віки, дехто навіть іронічно підсміхався, пощо друкувати в такому високому тиражі, мовляв, Бог-зна коли Україна стане вільною, і чи кому придадуться ці книжки?… Патріярх Йосиф знав про ці завваги та підсмішки і одного разу сказав: "Не смійтеся, а знайте, що зло довго тривати не може. Прийде час, коли Ви найменше того сподіватиметеся, а той час може прийти скоріше ніж Ви думаєте, що наші люди в Україні розхоплюватимуть ці книжки"… Я пригадав собі ці слова Патріярха Йосифа шість років після його смерти, в 1990-ому році, коли на власні очі бачив як прагнули цих видань різні наукові і церковні установи суверенної, а відтак самостійної України.

Другий раз коли живо стала перед мною постать Патріярха Йосифа - це було минулого літа, 29-ого червня 2002 р. у Львові, коли сповнилася ще одна пророча візія Патріярха Йосифа - під час основання першого Українського Католицького Університету не лише на території України, а усього бувшого Совєтського Союзу… Слуга Божий Митрополит Андрей і Патріярх Йосиф сіяли зерно, а ми збираємо жнива… Сповнилося бажання Патріярха Йосифа як ми перенесли його тлінні останки з Риму до Львова у серпні 1992 р., сповнився задум створення Українського Католицького Університету, остається ще сопричастя українських Церков во главі з одним патріярхом Київським і Галицьким та всієї Руси і перенесення його праху до підземель собору Святої Софії у Києві …

Слід рівно ж підкреслити, що коли мова про Український Католицький Університет, то в очах Патріярха Йосифа він нерозлучно зв ' язаний зі Собором Святої Софії - Божої Премудрости, який він здвигнув у 1969 р. Для Патріярха Йосифа Український Католицький Університет - це вогнище науки, а Собор Святої Софії - знак і символ незнищимости Божого храму на землі.

Тому апелює Патріярх Йосиф до сумління українського народу коли закликає:

Рятуйте Український Католицький Університет, бо це кузьня, в якій мають школитися і виховуватися нові покоління священиків і мірських апостолів, борців за вільну від насилля правду і науку!

Нехай Український Католицький Університет із своїми галузями в країнах вашого поселення буде для вас зразком і поштовхом до нових шукань і до науково-виховної праці! Пам'ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу народу!

А коли глядітимете на Собор Святої Софії, і будете паломничати до нього, як до рідної Святині, і молитву приноситимете в ньому, пам'ятайте, що цей Собор оставляю вам як знак і символ знищених і збезчещених українських храмів Божих, між ними наших найважливіших свідків - соборів, свідків нашого прадідного християнства, Святої Софії в Києві і Святого Юра у Львові! Нехай же цей отут Собор Святої Софії буде для вас знаком відродження й побудови нових храмів на Рідній Землі і заохотою до здвигання храмів Божих в місцях вашого перебування! А над усе, нехай Собор Святої Софії буде для вас провідним знаком і свідком Собору Живих Українських Душ, святим місцем молитви й літургійної Жертви за вмерлих, живих і ненароджених! Благаю Бога, щоб Він охороняв Собор Душ Прийдешніх Українських Поколінь!

Напуття і поучення Патріярха Йосифа тут недвозначні, які зобов'язують нас на грядучі віки.

Вивчаючи питання Патріярхату Києво-Галицького і всієї Руси в життю Патріярха Йосифа не можна поминути одної важної події про яку не всі знають, а саме Унійного З'їзду, який відбувся у Львові 22-25 грудня 1936 р., рушійною силою якого був саме о. Ректор Йосиф Сліпий.

Відомо, що з початком двадцятого століття у Велеграді (Моравія) періодично відбувалися так звані унійні з'їзди, які стали якоюсь мірою своєрідними предтечами сучасного екуменічного руху. Слуга Божий Митрополит Андрей разом з Оломуцьким архиєпископом Антоном-Кирилом Стояном були основниками і наче духовними отцями цих з'їздів. Сам Митрополит Андрей брав участь на першому (1907 р.), другому (1909 р.) і п'ятому (1927 р.) Велеградському з'їзді, а згодом посилав він туди професорів Львівської Богословської Академії, передусім її ректора о. д-ра Йосифа Сліпого.

Подібні з'їзди організовано у 1930-их роках і в Пинську (Білорусь, яка тоді входила в склад Польської держави), та вони не мали такого резонансу як кон?реси у Велеграді.

Саме у 1937-ому році випадало 300-ліття смерти Київського Митрополита Йосифа Веліямина Рутського (1613-1637) і напередодні цього ювілейного року була чудова нагода для о. Ректора Йосифа Сліпого зорганізувати у Львові подібний унійний з'їзд, на що радо погодився і дав своє благословеяння Митрополит Андрей.

Цей унійний з'їзд виніс цілий ряд важних резолюцій, які відносяться передусім до майбутнього розвитку і росту східних католицьких Церков у Східній Европі, між якими відмічую четверту постанову: "Всі ідеї Митрополита Рутського, отже й ідея київського патріярхату, є і нині корисні для розвитку українського католицизму і запорукою його розвитку".

Сьогодні, 66 років після підписання цієї резолюції, вже з перспективи історії, не можемо не помітити в ній руки о. д-ра Йосифа Сліпого. Він ще як питомець в Інсбруку цікавився, як тоді говорилося, "унійним питанням". Молодим професором він пише вагому статтю Петроградський Синод 1917 р., в якій він зосереджує свою увагу на еклезіологічній візії Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького відносно майбутньої праці для єдности Церков на території бувшої царської Росії, а в 1940-ому році, вже як коадютор з правом наступства Митрополита Андрея, і головно як Екзарх Великої України, він разом зі своїми великими учителями Сл. Б. Митрополитом Андреєм і блаженним Климентієм Шептицьким, блаженним Владикою Миколаєм Чарнецьким і о. Антоном Нєманцевічом, Т.І., пише Декрети Собору Екзархів 18-19 вересня 1940 року у Львові. Нажаль цих сто декретів, опріч цитованої праці Владики Івана Хоми, майже цілком не вивчені, а то навіть не перекладені на українську мову; а становлять вони своєрідну велику хартію до душпастирської й екуменічної праці в межах тодішнього СССР, яку встановив Митрополит Андрей для своїх найближчих та найвірніших послідовників, і які повністю перейняв його наступник, Йосиф Сліпий.

Ото ж візія про патріярхат Києво-Галицький і всієї Руси жевріла і дозрівала в умі Йосифа Сліпого впродовж довгих десятиліть. З цією візією застав Митрополит Йосиф Сліпий своє ув ' язнення і заслання 11-ого квітня 1945 р., і з нею прибув він на волю до Риму 9-ого лютого 1963 р.

У своєму заповіті Патріярх Йосиф чи не найкраще, синтетично і з послідовною логікою представив всю ар?ументацію визнання Києво-Галицького Патріярхату. Ось його слова:

"В часі мого прибуття до Риму відбувався ІІ Ватиканський Собор. Як у минулих століттях, починаючи від Першого Апостольського Собору в Єрусалимі, Собор являється збором верховних пастирів Христової Церкви, які дають свідчення віри і життя повірених їхньому учительському і пастирському служінню Церков. Отці Собору свідчать перед Церквою і перед цілим світом.

Свідомий вагомости такого свідчення, у своєму Слові до Отців Собору, дня 11 жовтня 1963-го року, заговорив я не про свідчення своє - воно ж було відоме - але про Свідчення нашої Української Церкви: Про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо, щоб заявити сострадання зі страдаючими і дати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: Піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности.

Це перший раз в цілій історії нашої Церкви Ідея її Патріярхату була поставлена прилюдно, ясно і на такому всесвітньому форумі, як Вселенський Собор, хоч сама ідея не нова: Київські митрополити, хоч не носили патріяршого титулу, управляли Церквою наче патріярхи, користуючись патріяршими правами по взору інших Східніх Церков. Вони були свідомі, що Патріярхат Церкви - це видимий знак зрілости і самобутности помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народньому житті".

Тоді Патріярх Йосиф представляє історію старань про Патріярхат Київської Церкви від часів митрополитів Петра Могили і Йосифа Веліямина Рутського аж днів визвольних змагань 1917-20-их років і Сл. Б. Митрополита Андрея. Він твердить, що:

Як показує історія Христової Церкви на просторі Східньої Европи, Київський Патріярхат мав бути, і з певністю стався б ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдности.

Послідовно Патріярх мобілізує свій народ на поселеннях до змагу за помісність, синод і патріярхат. Одержавши зі сторони Римського Апостольського Престолу визнання свого титулу як Верховного Архиєпископа з патріярхорівними правами, Патріярх Йосиф насамперед доводить до відома наших владик вже під час поодиноких сесій Другого Ватиканського Собору, що вони як юридичне тіло творять Синод Єпископів, а не звичайну собі Єпископську Конференцію. Чудово знав він, що Синод Єпископів зі своїм патріярхом во главі є найвищою інстанцією будьякої помісної східної Церкви, що Синод має не лишень дорадчий, але й законодавчий, вирішуючий та виконавчий характер ( ius consultativum , legislativum , deliberativum ac executivum ), а при назначенні владик Патріярх зі своїм Синодом має право вибирати, іменувати і висвячувати нових єпископів ( ius eligendi , nominandi et consacrandi ). Ці права були представлені творцями Берестейської Унії (1595/96) у 33-ох артикулах як передумова заки владики Київської Церкви приступили до сопричастя з Римським Апостольським Престолом. Саме Патріярх Йосиф пригадав світові про ці 33 артикули публікуючи їх окремим виданням в українській, польській і латинській мовах, і він був свідомий того, що при назначенні єпископів йому залишено хіба право висвячувати нових архиєреїв, обраних і номінованих Римським Архиєреєм.

Патріярх Йосиф кидає два кличі до всього Українського Божого Люду, а саме Помісність, Синод, Патріярхат і За Єдність Церкви і Народу, а у своїх проповідях він закликає свій народ бути собою. Він тричі об'їжджає увесь світ (1968, 1973 і 1976), де лише живуть українці, й всюди підкреслює з надзвичайною силою, що всі ми - сини і дочки одного українського народу, що своєї кости і крови відрікатися не можна, що прийде час волі Україні й нашій Церкві, та що зло довго тривати не може.

Пригадую який великий вплив мали на нас усіх ці слова Патріярха. З початком шістдесятих років минулого століття надійшов час своєрідного вигідного застою в життю українських поселень. Поволі йшли в забуття лихоліття Другої Світової Війни і притуплювалася пам'ять про рідний край, ми пристосовувалися до умовин наших поселень і багато дехто забував про свої коріння і минуле. Патріярх Йосиф наче усіх нас стурмосив.

Його перша подорож по світі у 1968-ому році була справжньою мобілізацією і зібранням сил всього українського народу на поселеннях, а завершенням цього процесу мобілізації слід вважати торжества посвячення Собору Святої Софії в Римі 27/28 вересня 1969 р. яке завершив Патріярх Йосиф зі всім нашим єпископатом, а Папа Павло VI передав йому з цієї нагоди мощі св. Климента Папи. На тому торжестві були присутні всі українські архиєреї з вільного світу й наші єпископи з тодішньої Югославії (владики Гавриїл Букатко і Йоаким Се?еді), а навіть, користаючи з т. зв. Празької Весни, яка добігала свого сумного кінця, прибув з Пряшева (Словаччина) і Владика-Ісповідник Василь Гопко.

Патріярх Йосиф не минув цієї надзвичайної нагоди і скликає в днях 29 вересня - 4 жовтня 1969 в Римі Синод Єпископів Української Католицької Церкви, де він рішучо заявляє перед усім світом: "Ми стоїмо безповоротно на патріярхальному устрої нашої Церкви". Патріярх поновно звертається до Римського Архиєрея визнати патріярший статус нашій Церкві й з усім нашим єпископатом готує в цій справі відповідний меморіял до Папи Павла VI .

Після такого піднесення та радости наступили і перепони та труднощі. Московський Патріярхат і уряд СССР не сподівалися такої динамічности Патріярха Йосифа і використовуючи настанову деяких представників тодішньої Остполітік Римського Апостольського Престолу за всяку ціну зберегти контакти з урядом СССР і Московським Патріярхатом, настоювали на тому, що Греко-Католицька Церква в Україні самоліквідувалася псевдособором у Львові 1946 р., і тим самим не тільки не має своєї власної території, але вже навіть не існує. Як завжди, і то по сьогоднішній день, відпоручники Московського Патріярхату і совєтського уряду вели розмови в ультимативному тоні не боячися навіть шантажувати ватиканських достойників, мовляв, як Папа визнає український патріярхат, чи піде назустріч українському питанню, буде перерваний екуменічний діялог. Крім того піднесено різні труднощі канонічного, душпастирського, а то навіть історичного характеру, аргументи, які були виложені в листі Папи Павла VI з 7-ого липня 1971 р., в якому остаточно було сказано, "що принаймні під цю пору, є неможливим створення Українського Патріярхату." Сьогодні вже з перспективи трьох десятиліть можна сміло твердити, що не визнано тоді нашого патріярхату тільки з причини браку тоді своєї території, а головно так званої політичної невідповідности - inopportunit a politica .

Можна собі уявити як пережив цього листа Патріярх Йосиф. Він згодом, нам своїм найближчим співробітникам заявив, що, одержавши його, "цілу ніч спати не міг". Та приймає він його у дусі смиренности, послуху та рівночасно гідности. У своєму посланню з 7/20 жовтня 1971 р. він поучає свій нарід такими словами: "Не зважаючи на всі наведені ар?ументи і рації в папському письмі, ми вповні розуміємо і жаль наших вірних. Та все таки треба прийняти цю, тимчасову відмову в дусі віри і підчинення, зі спокоєм і відданням Божій волі. Та водночас ми не повинні закладати рук, але далі провадити та розвивати як дотепер, а навіть усильніше, наше церковне і народнє життя в правних межах Верховного Архиєпископства, доки воно не буде завершене Патріярхатом, в глибокому переконанні, що все таки він стане дійсністю, бо сила Божої справи мусить взяти верх над усякими людськими перешкодами". Ці же слова повторили наші єпископи у своєму спільному пастирському посланню написаному 31-ого жовтня 1971 р. з нагоди П'ятого Архиєпископського Синоду Українських Католицьких Єпископів, що відбувся в днях від 31 жовтня до 6 листопада 1971 при церкві Жировицької Божої Матері і святих мучеників Сергія і Вакха в Римі, і від того часу Патріярх Йосиф постійно повторяв, що наш Патріярхат - це справа Божа.

Мимо початкового огірчення і розчарування продовжує він свою невтомну працю в напрямі визнання Києво-Галицького Патріярхату, і коли під час його другої подорожі по українських поселеннях в 1973-ому році він бачив на власні очі й чув власними ушима, що за нього владики, священики і вірні моляться та поминають як Патріярха, він вглиблюється в аргументацію як поставали в першому тисячоліттю патріярхати, доходячи до висновку, що патріярхати не творилися згори, а поставали з низин. Саме народ, духовенство і ієрархія починали молитися і поминати предстоятеля певної помісної Церкви як Патріярха, і згодом визнавали його таким вселенські собори і Римські Архиєреї.

Послідовно Патріярх Йосиф піднімається великого історичного рішення: він вперше підписується як Патріярх і Кардинал під Соборним Великоднім Посланням 1975 р., а 12-ого липня 1975 р. о. Архимандрит проф. д-р Іван Гриньох пом'янув його у грецькій мові як Блаженнішого Отця нашого Йосифа - Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси під час Соборної Архиєрейської Божественної Літургії в базиліці св. Петра з нагоди паломництва українців до Риму у святому ювілейному 1975-ому році.

Цей підпис і літургічний акт певна частина українського Божого Люду прийняла як здійснення визнання нашого патріярхату в очікуванні формального затвердження зі сторони Римського Архиєрея. Одначе ці дві історичні події спричинили і поділ в Українській Греко-Католицькій Церкві, який хоч був помітний вже в 1971-1975-их роках, став тепер завжди більше поглиблюватися.

Патріярхальне питання поділило й українську ієрархію, і це найбільше переживав Патріярх Йосиф. Від того 1975-ого року - хоч як хотів він це уникнути - він повністю собі усвідомлював, що за його словами не стоять всі єпископи українських поселень. Свою виразну опозицію до Патріярха Йосифа і до старань за патріярхат виявив тодішній Апостольський Екзарх у Великій Британії, Владика Августин Горняк, за що його остаточно усунув з уряду теперішній Папа Іван-Павло ІІ у 1987 р.

Патріярх Йосиф дуже переживав цей поділ і своєму болеві він дав надзвичайно сильний вислів у посланню до Українців у Великій Британії на Різдво 1976 р.

Цей 1976-ий рік був дійсно нелегким для нього. Йому вже сповнялося 84 років життя і чув він, що покидають його сили. В Україні і в усьому Совєтському Союзі панувала брежнєвщина, на поселеннях ширилася асиміляція, старше покоління поступово вимирало, і перспективи ставали безвиглядними. Щобільше, саме задля патріярхального питання не дозволено йому брати участь на Евхаристійному Кон?ресі у Філядельфії в літі того ж року.

Все ж поїхав він до того Міста Братньої Любови в США на похорон бл. п. Митрополита Амврозія Сенишина, який відбувся 16-ого вересня 1976 р. Це була остання довша візитація Патріярха, яка тривала від 15-ого вересня до 30-ого листопада 1976 р., і я мав честь супроводити його як секретар під час неї. З цієї нагоди Патріярх відвідав такі міста нашого поселення в США, Канаді, Нідерландах і Німеччини: Філядельфія, Вашін?тон, Ню Йорк, Пассейк, Чіка?о, Торонто, Ст. Катеринс, Бурлін?тон, Миссисса?а, Ошава, Кітченер, Клівленд, Монтреаль, Оттава, Едмонтон, - де похоронив свого друга о. Митрата проф. д-ра Василя Лабу 16-ого листопада 1976 р., - Саскатун, Вінніпе?, Амстердам, Утрехт, Нейме?ен, Крефельд-Траар, Бонн і Мюнхен.

Патріярх Йосиф вернувся до Риму вдоволений відвідинами, та огірчений браком єдности і поставою нашого тодішнього єпископату на поселеннях до справи визнання патріярхату. Пригадую як у Торонто перед відлетом до Амстердаму (18 листопада 1976 р.) владика Іван Прашко, який супроводив Патріярха під час цієї візити, просив Патріярха щераз відвідати наше поселення в Австралії, на що Блаженніший Йосиф дав відмовну відповідь заявляючи, що ввесь наш єпископат, який рішив відзначити 60-ліття його священства, повинен щераз звернутися до Папи Павла VI з проханням визнати патріярхат Києво-Галицький і всієї Руси.

Вернувся Патріярх Йосиф 30-ого листопада 1976 р. до Риму і з місця вислав повідомлення до всіх своїх співбратів єпископів прибути на авдієнцію до папи, яка була призначена 13-ого грудня того року. Яке гірке було розчарування Блаженнішого Йосифа, коли на його заклик, крім нього, з'явилося на цій авдієнції всього вісім наших владик (митрополит Максим Германюк і єпископи Ніл Саварин, Ізидор Борецький, Іван Прашко, Ярослав ?абро, Василь Лостен, Мирослав Марусин і Дмитро ?рещук). А мали ми тоді на поселеннях 17 єпископів…

Щобільше, Блаженнішому Йосифові не дозволили сказати те, що він намітив. Натомість Папа Павло VI по французьки - ото ж мовою, яку ніхто з присутніх владик крім Патріярха Йосифа, митрополита Максима Германюка і владики Мирослава Марусина якслід не розумів - сказав, між іншим, такі слова: "…Дозвольте Нам також з цілим респектом, який належиться особам, вказати перед Вами на недостачу в деяких українських спільнот та їхніх пастирів. Ми хочемо говорити про очікування патріяршого титулу, на який у теперішній конюнктурі Римська Столиця не бачить можливости згодитися…"

Припускаю, що саме у тому часі написав Патріярх Йосиф у своєму Заповіті-Завіщанню ці слова:

Історичною короткозорістю, вагомою у своїх наслідках аж до наших часів, треба вважати злегковаженням великого задуму митрополитів Могили і Рутського тодішніми правлячими колами Римської Апостольської Столиці, які - кола - хоч не заперечили ідеї Патріярхату нашої Церкви, ідеї угрунтованої історією й вимогами церковного життя, які однак свою відмову - дати формальну згоду на її завершення оправдували мотивами політичної "конюнктури". І хоч такі мотиви не Божі, а людські, їх повторяється, ними оправдується і їх застосовується у відношенні до наших змагань на завершення повноти прав нашої Церкви у Патріярхаті до наших днів. Давному поняттю Української Правди, в якому сплітаються Істина і Справедливість, такі людські мотиви чужі!

Цього терміну "конюнктура" Патріярх Йосиф не хотів і прямо не міг чути, і дивувався дуже як його можна вживати у відношенню до життя і розвитку Церкви. Фактично від цієї авдієнції 13-ого грудня 1976 р., крім формальних зустрічей, Патріярх Йосиф не стрічався вже більше сам на сам з Папою Павлом VI.

Натомість він надав екуменічного виміру своїм старанням про завершення патріяршим устроєм нашої Церкви. Це він первісно зробив ще 6-ого серпня 1968 р. підчас зустрічі у Бавнд Бруку (США) з митрополитом Української Автокефальної Православної Церкв Йоаном Теодоровичем, архиєпископом Мстиславом Скрипником й іншими владиками УАПЦ, коли він сказав знаменні слова: "Ми такі православні, як ви католики". Натомість у празник Христового Вознесіння (3 червня 1976 р.) Патріярх Йосиф пише історичне послання Про Поєднання в Христі, де він поучує ввесь український нарід такими глибокими думками:

Тому за усильною спонукою українських віруючих людей, звертаюся оцим, Український Народе, до Тебе, щоби Ти розпочав своє уздоровлення від коріння своєї духовости, від своєї безсмертної душі і її потреб!…

…Найчисленніші Церкви в нас є Православна й Католицька, і, безсторонно кажучи, нема між нами суттєвої до?матичної різниці, як це виказують теологічні студії і свідчить історія. Правду кажучи, розлам і поділ є піддержувані тільки ззовні, від тих, які знають, що тим ослаблюють Українську Нарід і Церкву. Світлим моментом в нашій історії було порозуміння на тлі Патріярхату між обидвома Церквами за Митрополитів Петра Могили і Йосифа Велямина Рутського. На жаль, їх висока ідея згоди не здійснилася…

…Треба собі здати справу з такого стану і мати на увазі свою Церкву і своє добро, та не бути мотовилом в чужих, ворожих руках, що ним мотають вони й снують пряжу на свою одежу. І треба признати, що такі великі кроки зближення і порозуміння в новіших часах були вже зроблені за Сл. Б. Митрополита Андрея Шептицького. Так само й тепер відбулася сердечна стріча при великому здвизі Православних у Бавнд Бруку з Митрополитом Йоаном Теодоровичем. Там впали тоді великі слова: ми такі православні, як ви католики! Це правда, і совісні студії виказують, що нема до?матичних чи обрядових різниць. Нам треба в с і м станути на Київській прадідній традиції, а не підлягати російській синодальщині й тим подібним впливам…

…Правда є лиш одна! Як боліють різні народи, як нпр. Німці, над розламом своєї Церкви і як стараються вони поєднатися, як розвивається в них успішно, під впливом Святого Духа, так званий екуменічний рух - рух поєднання, і навпаки, як сильною своєю єдністю є сьогодні Католицька Церква в Польщі і ставить опір безбожництву й матеріялізмові! Яка могутня була наша Держава за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого! Бо була в нас тоді одна віра і одна Церква, яка лучила духово ввесь Нарід, скріплювала усе державне життя і створила свою культуру.

Чи не можна б цієї об'єднюючої акції обидвох Церков почати від узгіднення перекладів Святої Літургії і наших Богослужб, щоб молитися "одними устами і єдиним серцем"? А знову, таке зближення з іншими християнськими згромадженнями треба розпочати від читання того самого Святого Письма, перекладеного з ори?іналу. Очевидно, це зближення мусить відбуватися зі зрозумінням, поволі і постепенно. Здаймо собі раз справу, скільки хитрости вживають наші вороги, щоб піддержати розлам і роз'єднання між нашими Церквами. Будьмо собою! Дивімся на своє власне духовне добро, на спасіння наших душ - і тоді буде між нами єдність, в першу чергу на церковному полі, а опісля на національному й державному! Треба добро Церкви й Народу ставити вище своєї марної особистої амбіції і своїх особистих чи гуртових користей!

Це дуже відрадний об'яв, що це починають розуміти й відчувати всі віруючі України різних релігійних груп, що об'єднавшись в одну помісну Українську Церкву під проводом Патріярха, станемо твердинею, об яку будуть розбиватися всі ворожі удари, так релігійні, як і політичні.

Вертаючися до авдієнції в Папи Павла VI з 13-ого грудня 1976 р. думаю та припускаю, і то не без підстав, що саме в днях після цієї авдієнції Патріярх Йосиф рішився на дуже сміливий, мужний і відважний крок: не повідомляючи Папу Павла VI і на основі прав, які йому ?арантував акт Берестейської Унії, висвятити о. Ректора Степана Чміля, о. д-ра Івана Хому й ієромонаха Любомира Гузаря на єпископів у монастирі Студіон 2-ого квітня 1977 р.

Це був акт небувалої мужности і відваги. І коли під час похоронів о. Степана Чміля 25-ого січня 1978 р. у римському соборі Святої Софії він пом'янув покійного як "архиєрея", то йому - Ісповідникові Віри погрожували його противники "екскомунікою" і "смертельним ударом"…

Папа Павло VI упокоївся в Бозі в неділю 6 серпня 1978 р. в день Переображення Господнього за григоріянським календарем, а літописець записав у Благовіснику 1977-79 і в Богословії 1978 ось які слова:

На превеликий жаль, у відношенні до української католицької Церкви папа Павло VI в своїй скомплікованій дипломатичній активності, в політичних зв'язках із СССР і екуменічних зустрічах із представниками російської православної Церкви, не найшов можливости піднести її з її упокореного становища в Україні і світі. Його боязкість і дипломатична осторожність спричинили відмову для визнання нашого патріярхату, помимо наполегливих старань про це нашого Блаженнішого Йосифа. На відважний крок папа не спромігся. Є велика різниця між його словами в лютому 1965 року, коли номінував Блаженнішого кардиналом римської Церкви, а його словами в грудні 1976 року десять літ пізніше. Хоч бачив потребу, основу і навіть можливість визнання нашого патріярхату, змушений різними дипломатичними конюнктурами вважав, що "принайменше під цю пору" цього не зможе зробити. Не диво отже, що в нашому народі на чужині і в Україні не найшов зрозуміння до своєї політики і дипломатії, а навіть особи.

Погрози не здійснилися, і коли в день похоронів Папи Павла VI 11-ого серпня 1978 р. до Патріярха Йосифа приступив Кардинал Альбіно Лучіяні й вітаючись з ним скликнув: "Еміненціє, чи пізнаєте мене?" На що Патріярх Йосиф відповів: "Очевидно, та ж Ви Патріярх Венеції!" а декілька днів пізніше цей же Кардинал Лючіяні 26 серпня 1978 р. став Папою Іваном-Павлом І, тоді наче з місця зникли всякі оскарження. Щобільше, коли Римським Архиєреєм став Краківський Архиєпископ Кардинал Кароль Войтила - відтепер Папа Іван-Павло ІІ, який в день свого введення на папський престіл 21-ого жовтня 1978 р. встав перед Кардиналом Сліпим, всі знали, що настанова супроти українського церковного питання зміниться на краще.

Блаженніший Йосиф не тратить часу. Місяць після вибору нового папи він скликає в Римі Синод наших єпископів (17-21 листопада 1978 р.), а 20-ого листопада 1978 р. він на приватній авдієнції заявляє новообраному Папі Іванові-Павлові ІІ, що він був би найбільшим Папою для України, якби визнав нашій Церкві Києво-Галицький Патріярхат.

Патріярх Йосиф вмирає 7-ого вересня 1984 і визнання нашого патріярхату не дочекався, та лишив нам у заповіті свою волю, яку нам слід виконувати і завершити. Перечитуючи слова його Завіщання бачимо як сильно бажав він здійснення цієї візії й наскільки виділяв він їй екуменічного виміру.

Тому завершуючи цю частину про старання Патріярха Йосифа про визнання Києво-Галицького Патріярхату вважаю, що найважнішими його словами по тому питанню є:

Тому заповітую вам: Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогучий Господь пошле його нашій Церкві й об'явить його ім'я! Але наш патріярхат ми вже маємо!

Найближчими нам по вірі і крові є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячелітня культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріяхат Української Церкви!

Всі ми, католики і православні, боремося за востання нашої Церкви і за її духовну силу в Україні і в країнах поселення наших вірних. І всі ми несемо важкий Господній хрест, ісповідуючи Христа! (Пор. Постанови Синоду - Благовісник, кн. 1-4, р. 1969, ст. 127).

Ото ж заповітую вам усім: Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з ' єдинення у здвигненні Патріярхату Української Церкви!

Існує надзвичайно ніжна частина Заповіту-Завіщання Патріярха Йосифа, а саме коли він висловлює своїм співробітникам свою вдячність і подяку за вірність і їх працю:

Не був би я люблячим батьком і добрим пастирем, якщо б призабув своїх найближчих трудівників. Це ті духовні отці, монахи і сестри-монахині, які впродовж мого перебування на оцьому римському острові творили мою духовну родину. Вони слухали мене, як батька, вони трудилися разом зо мною, вони служили мені, їхньому Пастиреві, своїм знанням, своєю невтомною працею, вони молилися за мене і разом зо мною, вони огортали мене своєю любов'ю; вони помагали мені і клопоталися за мене, коли я знемігся на старості літ. Вони ділили зі мною мою радість і мій біль, вони помагали мені нести важкий хрест В'язня Христа ради! Зі щирого батьківського серця дякую вам і благословляю вас своєю немічною десницею! І молю Всемогучого Бога, в Тройці Святій єдиного, щоб Дух Святий вас освячував і просвічував, зберігав і окрилював у вірному служінні своїй рідній Українській Церкві!

Направду зворушливі ці слова, які виходили з глибини душі фізично вже знеможеного Патріярха. Відомо, що за життя він не любив компліментів, як і не часто хвалив людей за їх добрі поступки і вчинки. Одначе попращався він зі своїми співробітниками з почуттями ніжної і глибокої вдячности, уділяючи їм своє благословення як напуття до дальшої праці для Церкви і народу.

Патріярх Йосиф був практичним чоловіком і, як він часто любив про себе казати, реалістом. Він чудово знав, що для здійснення якогось проєкту чи задуму треба сповнити три передумови: мати чітку візію, відданих людей і відповідні засоби.

Візія в нього була чітка і повище старався я її в загальному накреслити. Ото ж хто були ці його співробітники, чи як він їх назвав, трудівники?

Насамперед - це був о. Іван Хома (сьогодні владика і апокризіярій нашої Церкви в Римі), а після нього, впродовж 21 років перебування Патріярха в Римі, число тих трудівників поступово росло і ширилося.

З тодішніх владик лише трьох були йому завжди вірними. Були це - Єпископ Едмонтонський Ніл Саварин, Єпископ Торонтонський Ізидор Борецький і Єпископ Мельборнський свв. Апостолів Петра і Павла, Іван Прашко.

Зі священиків порядку згадаю Василя Лабу, Івана Гриньоха, Любомира Гузара (сьогодні Патріярха Любомира), Степана Чміля (висвяченого Патріярхом Йосифом на єпископа 2-ого квітня 1977 р.), Івана Музичку, Івана Дацька, Петра Стецюка, Дмитра Блажейовського, Рафаїла Турконяка і Гліба Лончину (нині єпископа Патріяршої Курії).

З мирян слід згадати Мирослава і Роману Навроцьких, Петра Зеленого, Богдана Лончину, Василя Лева, Олексу і Анну-Галю Горбач, Володимира Яніва, Мирослава Лабуньку і Леоніда Рудницького.

Блаженнішим Йосифом заопікувалися в головній мірі Сестри Василіянки передусім завдяки Матері Архимандрині Клявдії Федаш, яка упокоїлася в Бозі 1-ого січня 1978 р. Одначе найближчими йому були й до кінця його життя служили йому с. Михаїла Феєка, с. Текля Герман і с. Лаврентія Атаманюк.

Від 1971-ого року Сестри Катехитки св. Анни перебрали опіку над патріяршим двором та церквою Жировицької Богоматері й свв. Мучеників Сергія і Вакха на площі Мадонна дей Монті 3. Особливо відданою у відношенню до Патріярха Йосифа була тодішня Генеральна Настоятелька с. Левкадія Водонос і теперішня настоятелька сестер, які обслуговують цю гостинницю, с. Акилина-Анна Пелех.

З часом прибували до Коледії Святої Софії молоді студенти і вони мали цю змогу, честь і щастя виховуватися під рукою і проводом незабутнього Патріярха. Хотів би згадати тут хоч кілька імен: о. Тарас Лончина, о. Андрій Онуферко, о. Михайло Кузьма, Михайло Петрович, о. Андрій Чировський, о. Михайло Лоза, а вже з цілком наймолодшого покоління не хотів би поминути отців Бориса ?удзяка і Михайла Димида, бо хоч вони застали Патріярха вже немічним, ідуть сьогодні його слідами продовжуючи його діло.

Всі ці люди творили, як це любив підкреслювати св. п. о. Іван Гриньох, Свято-Софійську Домашню Церкву, душею якої був Патріярх Йосиф.

Чимало з них відійшли вже у вічність, а молодші продовжують спадщину і здійснюють заповіт свого великого учителя…

А що відноситься засобів, то насамперед слід підкреслити, що сам Патріярх Йосиф жив скромно і ощадно, та український нарід на поселеннях знав про його велич та заслуги і піддержував його з подивугідною жертвенністю. Працюючи в Канцелярії Патріярха я був свідком великих і малих пожертв наших вірних. Деколи це були княжі дари, бували і вдовині лепти, зворушливі були збірки дітей, колядників чи посівачів. Їхня жертвенність, часто навіть анонімна, давала змогу Блаженнішому Йосифові здійснювати свої візії й наміри.

Коли мова про жертводавців слід згадати трьох чужинців, одного голяндця і двох німців, а саме о. Веренфріда ван Страатена, ієромонаха премонстратенця ( P . Werenfried van Straaten - O . Praem .), основника організації Церква в Потребі, який саме 17-ого січня 2003 р. святкуватиме 90-ліття свого трудолюбивого життя, архиєпископа Кельну, кардинала Йосифа Фрін?са - Josef Frings (управляв своєю архидієцезією в роках 1942-1969) і архиєпископа Падерборну, кардинала Лоренца Є?ера - Lorenz Jaeger (був архиєпископом цієї архидієцезії в роках 1941-1973). Властиво Патріярх Йосиф знав цих двох кардиналів ще зі своїх студентських часів в Інсбруці, а о. Веренфрід сам підійшов до Блаженнішого Йосифа зараз після його освободження і піддержував з ним дружні і ділові зв'язки аж до його смерти. Завдяки пожертвам своїх вірних, цих трьох великих добродіїв і різних людей доброї волі, Патріярх Йосиф здвигнув Український Католицький Університет, Собор Святої Софії у Римі й тим здійснював свої візії, пляни і задуми.

Можна лише висловити почуття подиву до цих людей за їх чуйність і християнську солідарність у відношенню до Церкви-Мучениці, яка тоді дійсно була, а може ще і сьогодні є, великою Церквою в потребі …

Хотілося б закінчити цей розділ про Патріярха Йосифа словами Папи Івана-Павла ІІ: "Його життя є для нас неначе повчанням. І не тільки для нас, тих, хто ще долає життєвий шлях, але й для всієї Церкви." Одначе думаю, що варта добавити ще одне твердження: Патріярх Йосиф був не лише мужем великих візій, задумів і праці, але він був і справжнім пророком.

Як кожного пророка, його не розуміли, переслідували, а то навіть над ним знущалися. Одначе він наче той євангельський сівач сіяв зерно, плоди якого ми - його переємники і послідовники - сьогодні збираємо. Вистарчить тільки поглянути скільки з його задумів вже здійснилося 18 літ після його відходу у вічність... Україна стала вільною і самостійною, наша Церква вийшла з підпілля і розвивається, ми перенесли його прах зі Собору Святої Софії в Римі до Собору Святого Юрія у Львові (26-28 серпня 1992 р.), визнано архиєрейські свячення таємно ним висвячених владик Степана Чміля, Івана Хоми і Любомира Гузара (саме в 19-у річницю їх свячень, 2-ого квітня 1996 р.), того кого він хотів бачити своїм наступником - Любомира Гузара - став Главою-Патріярхом Української Греко-Католицької Церкви (25 січня 2001 р.), відновлено Українське Богословське Наукове Товариство (1996 р.), відновлено діяльність Львівської Богословської Академії (1992-1994 рр.), яку визнано як перший Український Католицький Університет на території України і всього бувшого Совєтського Союзу (29 червня 2002 р.).

Остається ще перед нами визнання Патріярхату Києво-Галицького і всієї Руси, об'єднання в одну Церкву в Україні во главі зі своїм єдиним Патріярхом, щоб могти перепоховати прах Блаженнішого Йосифа, знову згідно з його волею, "в підземельній гробниці оновленого Собору Святої Софії Київської", щоб він міг спокійно спочити, бувши плоттю вмерлим…

Ще трохи, і світ мене вже не побачить"(Йо. 14,19), "Ще трохи, і ви не побачите мене більше..." (Йо. 16,16), бо "надходить година, коли вже і притчами не промовлятиму до вас..." (Йо. 16,25). Залишаючи цей світ і "сидячи на санях", як говорили наші предки, після 90-ти кількалітнього життя молюся за вас, моє Духовне стадо і за весь Український народ, якого я сином і якому я старався ввесь свій вік служити, словами пращальної Архиєрейської молитви Господа Нашого Ісуса Христа. Він бо для нас усіх і для всього світу є "путь, істина і живот" (Йо. 14,6).

І тому, переставляючися у світ вічности, благаю Отця Небесного, щоб Він прославив Сина свого у вас, щоб ви спізнали його "Єдиного, Істинного Бога" і Ним "посланого - Ісуса Христа" (Йо. 17,3), і щоб Він дав вам "Утішителя, який буде з вами по віки, Духа Істини, якого світ не може сприйняти, бо не бачить Його і не знає. Ви ж Його знаєте, бо перебуває Він з вами і буде в вас" (Йо. 14, 16-17).

Разом з цією молитвою, пращаючися зо світом і всіми вами, Дорогі мої духовні діти, так, як велить нам наша свята прадідівська християнська віра, залишаю вам свій Батьківський і Пастирський Заповіт!

"...Щоб ви не зневірилися..."(Йо. 16,1) і "Хай не тривожиться серце ваше. Віруйте в Бога!..."(йо. 14,1).

І основне заповітую вам: "Щоб ви любили один одного... (Йо. 15,12, 17) любов'ю над яку більшої немає, що й готова життя своє віддати за друзів своїх..."(пор. Йо 15,13).

Оця любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є Його Таїнственним Тілом, любов до рідної Української Церкви, що є повноцінною частиною вселенської християнської Родини, любов до рідного Українського народу, з його духовними і матеріяльними скарбами вселюдського значення, визначували мій життєвий трудолюбивий шлях, моє думання і мою працю, на волі і в неволі.

Впродовж цілого свого життя був я, і таким відходжу з цього світу, в'язнем Христа!

Насамперед, в юних роках, був я добровільним його в'язнем! Бо народився я і був вихований в українській християнській, хліборобській, глибоко віруючій, родині. Вона передала мені і защіпила в мені віру в Христа і любов до Нього! Тому, сьогодні, здоганяючи їх у потойбічному світі, "ідіже ність болізні, ні печалі, но жизнь безконечная", з синівською вдячністю молюся за них! Батьки, християнська родина це основа здорового суспільства народу, нації. Це запорука їх росту і сили! І тому заповітую вам: Збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справжню християнську родину, як невгасаюче вогнище життя і здоров'я Церкви і Народу!

Добровільним в'язнем Христа був я і тоді, коли любов до Нього штовхнула мене на шлях здобувати знання і посвятитися науковій праці. Божому Промислові я вдячний за те, що запалив у мені цю іскру вже в моєму дитинстві, а старшому братові, Романові, за те, що став знаряддям цього Промислу, бо він навчав мене, п'ятилітнього хлопця, і завдяки цьому, ще заки почав я шкільне навчання, вмів я вже читати і писати, а рідна Школа розпалила цю іскру любови до науки. З любови до науки залишався я і далі добровільним в'язнем Христа, коли, відчувши покликання до духовного стану, рішився служити Христові.

Християнська Родина і Рідна Українська Школа - це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь!

Отож, заповітую вам: Відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні і в усіх країнах поселення нашого Українського народу!

В покликанні - служити Христові в духовному стані - виразно бачу Божу руку. Відчувши в ньому Господній Голос і підтримуваний Господньою десницею, радів я, що міг, упродовж кількох десятків найкращих років життя, працювати, як добровільний в'язень Христа, бувши Його служителем, як науковець, богословський дослідник найбільшого об'явленого Таїнства, Троїчного Божого Життя й, зокрема, Третьої Божої Особи у Пресвятій Тройці, Духа Святого, Духа Істини, Утішителя і Жизні Подателя, що все сповнює, що в нас і в Христовій Церкві невидимо перебуває (пор. молитва "Царю Небесний").

Надхненний Його благодаттю служив я своїй рідній Церкві на тих постах, які поручав мені Глава і Батько нашої Церкви, Слуга Божий Митрополит Андрей, як професор та ректор Духовної Семінарії і Богословської Академії, чи вкінці як основник Українського Католицького Університету тут в Римі...

Як той, що став добровільним в'язнем Христа, служив я українській богословській, колись так світлій, науці, стараючися воздвигнути її з руїни, оновити її, у свідомості, що Наука - це один з наріжних каменів-стовпів відроження і сили народу, а богословська наука - це євангельский заповіт Христа - "Ідіть і навчайте всі народи..." (Мт. 28,19). Наука є "остоєю для Церкви в нашім народі", вона через свої научні і виховні установи є "виховницею народу", бо через неї "одиниця стає тим багатіша, чим сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум..."(Пор. моє Слово на відкритті Богословської Академії - 6 жовтня 1929 р.).

Рефлектуючи отак над значенням і цінністю науки, в обличчі вічности, яка невідхильно зближається до мене, заповітую вам:

Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею і своїм знанням, будьте її служителями! Здвигайте храми науки, вогнища духовної сили Церкви і Народу, пам'ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука - це їхнє дихання жизні!

Коли в 1939-му році почався новий "хресний ход" нашої Церкви і великий Святець та Геній-Мислитель, Сл. Б. Митрополит Андрей покликав мене до архипастирського служіння, іменуючи мене Екзархом Великої України в жовтні 1939р., а в грудні цього ж самого року, враз із єпископською хіротонією, призначуючи мене своїм наступником, сприйняв я ці покликання, як поклик таємного Голосу Божого, що словами Христа кликав - "Гряди по мні..."(Йо. 1,44).

Зрозумів я також у цих тяжких хвилинах і бурях, що навістили нашу Церкву, що значило "йти за Христом". Він бо сказав: "Іже хощет по мні іти, да отвержется себе, і возмет крест свой, і по мні грядет" (Мр. 8,34). Покликання до пастирської служби - це відречися себе самого, взяти хрести на свої плечі і йти слідом за Христом з любови до Христа, який також прорік, що "іже отвержется мене пред человіки, отвержуся його і аз пред Отцем моїм, іже на небесіх..." (Мт. 10,33).

Ось так ступив я на тернистий шлях мого дальшого життя. Почало бути дійсністю те, що вмістив я у своєму пастирському гербі - "Пер аспера ад астра". Передо мною, наступником Сл. Б. Андрея і переємцем Його духовної спадщини і його заповітів, простелився довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому "пред человіки", "в роді сем прелюбодійнім і грішнім" (Мр. 8,38). На цьому шляху могутня Божа Десниця помагала мені, В'язневі Христа ради, давати свідчення Христові, як це Він прорік своїм учням-послідовникам: "І будете мені свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї та Самарії, і аж до краю землі..." (Ді. 1,8). Але на придорожніх стовпах мого шляху видніли інші написи: Не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський Край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія..., і так дослівно "аж до краю землі".

Ув'язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в'язень-каторжник, "німий свідок Церкви", що зне'можений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві... І в'язень-каторжник бачив, що і його шлях "на краю землі" кінчався приреченням на смерть!

Силу на оцьому моєму хресному шляху В'язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!

Надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали мені записані в моїй душі євангельскі слова Христа: "Се аз посилаю вас яко овци посреді волков: Будите убо мудрі яко змия, і цілі яко голубіє, внемліте же от человік, предадят бо ви на сонми, і на соборщах їх біют вас. І пред владики і царі ведені будете мене ради, во свидітельство їм і язиком. Єгда же предают ви, не пецітеся, како іли что возгла голете: дасть бо ся вам в той час, что возглаголете. Не бо ви будете глаголющії, но Дух Отца вашего, глаголяй в вас. Предасть же брат брата на смерть, і отец чадо: і востанут чада на родителей, і убіют їх. І будете ненавидимі всіми імене моєго ради: Претерпівий же до конца, той спасен будет..." (Мт. 10,16-22).

Як ніколи передше, розкрилася мені таємниця слів Христа:

"І будете мені свідками..."(Ді. 1,9). Свідчити Христові - {сповідувати його перед людьми (пор. Лк. 12,8), не відрікатися Його, нести хрест свій, страждати за Христа і з Христом, бути готовим на муки і навіть життя своє віддати за друзів своїх, не лякаючись тих, що "тіло вбивають" (Лк. 12,4), пам'ятаючи, що "хто хоче душу свою спасти, той погубить її, а хто погубить душу свою мене ради та Євангенлії, той спасе її. Бо яка користь людині, здобути увесь світ, а занапастити душу свою..."(Мр. 8,35-36).

Сьогодні я дякую Господу Богу, що дав мені ласку бути свідком і ісповідником Христа так, як це велять Його заповітні слова! З глибини душі дякую Господу Богу за те, що з його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени своєї рідної Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря...

А ось нині, "сидячи на санях, подумавши в душі своїй і віддавши хвалу Богові, який допровадив мене до цих днів..., сидячи на дорозі в далечінь, знеможеним голосом молитву мовлю" (Поуч. Володимира Мономаха дітям) і вам, моїм Духовним чадам заповітую:

"Будьте свідками" Христа в Україні і на землях вашого вільного і невільного поселення, в усіх країнах вашого поселення, у в'язницях, в тюрмах і лагерах, аж до краю землі і до краю вашого земного життя! Будьте свідками на всіх континентах нашої бідної планети! Не посороміть землі української, землі ваших предків! Збережіть у своїх душах чисте-безпорочне ім'я своєї Святої Церкви! Не посороміть також свого власного українського імени, не забуваючи слів Христових: "Приклад бо дав я вам, щоб і ви так робили... Амінь, амінь глаголю вам: Не є раб більший господа свого...; щасливі будете, коли так чинитимете" (Йо. 13,15-17).

Євангельськими словами й образами, неначе в притчах, змалював я свій життєвий шлях, шлях свідка, в'язня, ісповідника, який опинився "на краю землі" і на краю свого власного життя, віч на віч смерті, в Мордовії, в невиносимих кліматичних умовах, в найстрашнішому лагері смерти, де кончина мого життя була близька.

Та Милосердному і Всемогучому Божому Провидінню сподобалося інакше! Ненадійно проголошено мені звільнення! Хто і як до цього причинився, про це напишуть колись дослідники мученицького життя нашої Церкви. Чи це був II Ватиканський Собор з голосом на ньому нашого Єпископату, чи це були заходи українського і чужого співчуваючого наукового світу, що станув в моїй обороні, чи це було хвилеве опам'ятання тодішніх властедержителів, Бог вість! Всі вони були тільки орудниками Незбагненного Божого Промислу! Між ними найбільше заважили клопотання бл. п. Папа йоана XXIII, цього уосіблення доброти, людяности, смиренности і християнської любови. У синівській вдячності заношу свою молитву до Господа за його прославу!

Звільнено мене, та не привернено волі моїй рідній Церкві! Тому моя внутрішна постанова була залишитися на рідній Землі і дальше спільно зі своєю Церквою нести наш важкий хрест так, як я писав в Ізоляторі Київської тюрми: "Я навіть у душі не думаю виходити з Радянської України, але хочу тільки добитись права Греко-католицької Церкви, яке вона вже мала в Радянському Союзі до 1946 р. і яке право належиться їй на основі Конституції, а нині воно потоптане!..., скажу отверто, що зовсім не збираюся виходити, хіба під конвоєм, як німий свідок Церкви, що мовчить" (Письмо в Ізоляторі, Київ, Короленка 33: 14.ІІ.1961).

Та голос бл. п. Папа Йоана XXIII кликав мене на Ватиканський Собор, його голос був для мене наказом, бо і в ньому вбачав я незбагненний задум Божого Промислу. Чи не був це поклик дати живе свідчення нашій Церкві? Чи не був це поклик, завершувати те, чого не міг довершити як в'язень? І так почався новий і дальший шлях мого життя, яким паломничаю вже ось-ось упродовж двох десятиліть. І цей шлях, як скоро виявилося не був шляхом, на якому світили "астра" - ясні зорі. Він і далі був шляхом В'язня Христа ради, тим разом в'язня на химерній волі...

Надіючися на скорий поворот після закінчення Ватикансь-кого Собору, на поворот до свого духовного стада і вчинивши все, що вимагав від мене архииастирський обов'язок, для забезпечення безперервного апостольського наступства в Українській Церкві, прибув я, фізично зморений, душевно незламаний, до Петрової Столиці... Моє прибуття до Риму, як і моє ненадійне звільнення, перші тижні і місяці мого перебування в ньому, насамперед в мурах старого-Василіянського грецького манастиря в Ґрот-таферрата, потім у Ватикані, були супроводжені нерозгаданими знаками. Найкраще змалював це у своїй промові, виголошеній з нагоди посвячення Собору Святої Софії, дня 28-9-1969р., Президент італійської посольської Палати, Юлій Андреотті:

"Якщо зорі мали б бути пропорційні до терня, що визначували Ваше життя священика, Верховного Ариєпископа, тоді ми з певністю повині б предсказати емпіричні зони, дотепер ще незнані, ні неописані. Мудрість, про яку нащадки скажуть, чи вона справді є мудрістю, ця мудрість хотіла, іцоб усе те, коли Ви прибули до Риму, відбулося тут перед нами, католиками римлянами, під своєрідною заслоною мовчанки. Дивний цей наш світ! Бо це світ, в якому стільки разів мається страх віддати пошану переслідуваному, керуючися бажанням перешкодити в тому, щоб бува, переслідувач не взяв цього як виклик, чинити ще більше зло від того, яке він творив аж до цього моменту. Ми були б привітали Вас з такою радістю, з якою християни Риму вітали св. Петра тоді, як його звільнено. Як св. Петра, який мав оту таку різну наявність Божої руки, наявність ангелів, і який пізніше встановив також, як тривалий знак, Вашу присутність тут в Римі..."

І дальше продовжував Юлій Андреотті: "В 1948р., Еміненціє, вийшла книжка... про положення християнства в Совєтському Союзі. В цій книжці на ст. 282-ій сказано: "Одинадцятого квітня 1945 р. деяких єпископів заарештовано: Митрополит Сліпий, про якого загально говорилось, що він помер, на підставі найновіших вісток мав би ще знаходитися між живими". Оцей теперішній світ, який відважився робити закиди Пієві ХІІ-ому за те, що він вчасно не довідався про те все, що потайки діялося в концентраційних таборах, цей самий світ після закінчення війни і після того, як наступив мир, в 1948р. все ще не міг знати, Еміненціє,чи Ви може вже вмерлі, а чи може ще живі. На превелике щастя, Ви є "вмерлий", що говорить, і не тільки той, хто говорить, але такий, що творить..."

Вже в дорозі через Відень до Риму душевний біль не давав мені спокою, коли я думав про нашу Церкву і наш Нарід. Всі її досягнення і тисячолітня праця поколінь лежали в руїні. Сприймав я це як Божу волю у глибокій вірі, що всі історичні надбання, в тому числі також терпіння, не даремні: Я вірив, що з руїн востане наша Церква і наш Нарід! Всіма силами старався я шукати виходу з цього, майже безвихідного становища, щоб двигнути Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити. Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив в науці, молитві, праці і християнському праведному житті.

Як мовчазний і тим разом знову добровільний В'язень Христа ради радів я, що при помочі Божій, завдяки жертвам цілого українського Божого люду, зокрема його мирянства, і моїм смиренним трудом здвигнувся Український Католицький Університет - вогнище науки, Собор Святої Софії - знак і символ незнищимости Божого храму на землі, місця молитви, Манастир Студитів - вічно горіючий острівець християнської праведности і східньо-християнського монашества і благочестя!

Тому, глянувши на ці вогнища, знаки-символи, іцераз заповітую вам:

З уваги на те, що атеїзм є тепер офіційною доктриною в Україні і в усіх країнах комуністичного світу, рятуйте Український Католицький Університет, бо це кузьня, в якій мають школитися і виховуватися нові покоління священиків і мірських апостолів, борців за вільну від насилля правду і науку!

Нехай Український Католицький Університет із своїми галузями в країнах вашого поселення буде для вас зразком і поштовхом до нових шукань і до науково-виховної праці! Пам'ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу народу!

А коли глядітимете на Собор Святої Софії, і будете паломничати до нього, як до рідної Святині, і молитву приноситимете в ньому, пам'ятайте, що цей Собор оставляю вам як знак і символ знищених і збезчещених українських храмів Божих, між ними наших найважливіших свідків - соборів, свідків нашого прадідного християнства, Святої Софії в Києві і Святого Юра у Львові! Нехай же цей отут Собор Святої Софії буде для вас знаком відродження й побудови нових храмів на Рідній землі і заохотою до здвигання храмів Божих в місцях вашого перебування! А над усе, нехай Собор Святої Софії буде для вас провідним знаком і свідком Собору Живих Українських Душ, святим місцем молитви й літургійної Жертви за вмерлих, живих і ненароджених! Благаю Бога, щоб Він охороняв Собор Душ Прийдешніх Українських Поколінь!

У своєму задумі оновити східньохристиянське благочестя Слуга Божий Андрей поклав основи для відродження і росту монашого життя за Уставом св. Теодора Студита. Невтомно трудився на цьому полі його рідний брат, бл. п. Ігумен Климентій, страдний і смиренний ісповідник віри. Від них обох, боговгодних братів, перебрав я їхню спадщину і їхні, в передчутті смерти висловлені прохання: Рятувати монаший Чин Братів Студитів. Господь Бог поміг мені сповняти їхню волю:

В Україні, мимо ударів, росло Студитське братство, а серед Альбанських гір родилася Студитська Лавра з Архимандритом на чолі. І в далеких країнах вже миготять вогнища студитських острівців.

Студитська Лавра і її дочки-манастирі будуть собирати тих, що покидаючи життя в світі з-за любови до Христа і до Його Святої Церкви, йдуть служити світові у відреченні від нього, в посвяті і молитві, йдуть йому служити не як себелюбні чи слабодушні втікачі зо світу, але як невтомні працівники і молитвеники за нього, за весь світ, за свою Церкву, за свій Нарід... На островах монашого життя всі ті, що там собираються, стаються зберігачами і різьбарями рідної української християнської духовости, що виявляє себе у Святій Літургії, обрядовій чистоті, в східньо-християнській богословській мислі і монашому житті за взором древнього східньо-християнського благочестя. Вони також сострадають з тими, що стоять у боротьбі з лукавим світом, вони своїм життям стаються надхненниками для духовних покликань до служіння своїй Церкві!

Бажанням Сл. Б. Андрея і благанням моїм, переємця його заповітів, є, щоб усі наші монаші Чини і Згромадження, яких значення і праці для добра душ ніхто не применшує, змагались між собою не за впливи і владу і не за те, щоб приподобатися людям, але щоб суперничали між собою за ріст в особистій святості і за ревне і чесне служіння Христові і рідній Українській Церкві. Тому благаю всіх монахів і монахинь: Не стидайтесь свого рідного, дорожіть своєю духовною спадщиною! Яка ж вона, ця наша духовна спадщина цінна і багата! Вона ніяк не заслуговує на те, щоб погорджувати нею! "Не давайте священне собакам, ані не кидайте перед ваших перед свиньми, щоб не топтали їх ногами і, обернувшись, вас не роздерли" (Мт. 7,6). Нехай наша духовна спадщина проникне ваші душі, запалить вогонь у вашому серці, щоб її зберігати і плекати! На цій спадщині освячуйте свої душі благодаттю і дарами Святого Духа!

В часі мого прибуття до Риму відбувався II Ватиканський Собор. Як у минулих століттях, починаючи від Першого Апостольського Собору в Єрусалимі, Собор являється збором верховних пастирів Христової Церкви, які дають свідчення віри і життя повірених їхньому учительському і пастирському служінню Церков. Отці Собору свідчать перед Церквою і перед цілим світом.

Свідомий вагомости такого свідчення, у своєму Слові до Отців Собору, дня 11 жовтня 1963-го року заговорив я не про свідчення своє, - воно ж було відоме -, але про Свідчення нашої Української Церкви: Про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва. терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо, щоб заявити сострадання зі страдаючими і дати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: Піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патіярхальної гідности.

Це перший раз в цілій історії нашої Церкви Ідея її Патріярхату була поставлена прилюдно, ясно і на такому всесвітньому форумі, як Вселенський Собор, хоч сама ідея не нова: Київські митрополити, хоч не носили патріяршого титулу, управляли Церквою наче патріярхи, користуючись патріяршими правами по взору інших Східніх Церков. Вони були свідомі, що Патріярхат Церкви - це видимий знак зрілости і самобутности помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народньому житті.

Не диво, що такі світлі постаті в нашій історії, як Митрополит Петро Могила та Митрополит йосиф Венямин Рутський, в найбільш трагічних часах нашого церковного занепаду і роз'єднання, робили всі можливі заходи, щоб привернути єдність Церкви і рятувати її перед загибіллю об'єднавши всіх на твердій основі Патріярхату Київського і всієї Руси.

Важливість Патріярхату розуміли також правителі відродженої молодої української держави в революційних роках 1917-1920, коли висловювали своє бажання бачити в Митрополиті Андреї Шептицькім, щойно звільненого В'язня царської Росії, першого Патріярха Києво-Галицького то всієї Руси. Наявний вислів цьому бажанню дає затверджена і проголошена Конституція Української Народньої Республики в 1920р., правда Конституція, яку здавлено, та мимо того вона свідчить про невмірущу Ідею Патріярхату нашої Церкви.

Як показує історія Христової Церкви на просторі Східньої Европи, Київський Патріярхат мав бути, і з певністю стався б ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдности.

Історичною короткозорістю, вагомою у своїх наслідках аж до наших часів, треба вважати злегковаження великого задуму митрополитів Могили і Рутського тодішніми правлячими колами Римської Апостольської Столиці, які - кола - хоч не заперечили самої ідеї Патріярхату нашої Церкви, ідеї уґрунтованої історією й вимогами церковного життя, які однак свою відмову - дати формальну згоду на її завершення оправдували мотивами політичної "конюнктури". І хоч такі мотиви не Божі, а людські, їх повторяється, ними оправдується і їх застосовується у відношенні до наших змагань за завершення повноти прав нашої Церкви у Патріяхаті до наших днів. Давному поняттю Української Правди, в якому сплітаються Істина і Справедивість, такі людські мотиви чужі!

Як вірний Син Католицької Церкви, покликуючися на ясні рішення Ватиканського Собору в питанні творення чи виникнення патріярхатів і користуючись тим, що належу до т. зв. Папської Родини завдяки тому, що вже бл. п. Папа Йоан XXIII іменував мене кардиналом "ін лекторе" і на смертній постелі хотів це проголосити, - що пізніше зробив це 25 січня 1965р. Папа Павло VI, повторяю, як вірний Син Католицької Церкви, неодноразово, в письмах і розмовах, просив я його про формальну згоду піти назустріч моєму проханню-пропозиції, яку без заперечення прийняли до відома Отці Ватиканського Собору. Доводив я бл. п. Папі Павлові VI, що в Східній Церкві ні Папи ні навіть Вселенські Собори не встановляли Патріярхатів окремих помісних Церков. Завершення тих Церков патріяршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомости у Божому люді, у всіх його складових частинах, в свідомості духівництва і пастирів, при чому свідомість мирян, отого духовного стада, довіреного їхньому пастирському служінню, зігравала неабияку ролю. Бо тільки дозріла свідомість своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних і історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали тверду основу для Патріярхату! Церква Києво-Галицької Митрополії - доводив я завжди - дала подостатньо доказів цієї свідомости впродовж цілої своєї історії. Чому ж не признати патріяршої гідности Києву, Колисці Християнства на цілому Европейському Сході?

З синівським смиренням, з терпеливістю, але з ясністю заявив я бл. п. Папі Павлові VI: "Не схвалите Ви, схвалить Ваш Наступник... Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відказатися від Патріярхату...!"

І вас, мої Возлюблені діти, благаю: Ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти! Своє благання до вас скріплюю на оцьому місці власною рукою в 1975 р. написаною "Торжественною Заявою", яку щераз повторяю:

"Бог створив людину і родину, Він є Творець також роду, племени і нації. Любов і прив'язання, якими зв'язана кожна чесна людська істота з своєю родиною, належиться також її народові і нації. Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважались все за Богом дані обов'язки. Добро нації треба деколи боронити перед ворогами, чи внутрішніми чинниками, які в противному разі довели б до занедбання основних потреб народу. Та сама засада відноситься і до Церкви, а саме, що існує Богом даний обов'язок позитивно дбати про її добро, обов'язок і право боронити її проти будь кого, що спричинив би їй шкоду. Наші предки старалися впродовж тисяча років держати зв'язок з Апостольським Римським Престолом, а в тисяч п'ятсот дев'ятдесят п'ятому і шостому році закріпили єдність із Католицькою Римською Церквою, під деякими умовами, що їх дотримання пообіцяли торжественно римські папи. Впродовж чотирьох століть ця єдність була посвідчена великим числом мучеників між українцями, і наші дні записані теж славно в аналах Церкви про цю оборону Святої Єдности нашими братами.

"Апостольський Римський Престіл під впливом і властю урядовців Римської Курії, може і в доброму намірі, взяв у 1970-их роках політичний курс, який спричинив болючий удар для нашої Церкви в Україні, а ще більше для тієї частини нашої Церкви і Народу, що найшлась у вільному світі. Увесь християнський світ є свідком, що наші постійні перестороги і покірні аргументи, які ми предкладали Папі Павлові VI, не брано до уваги".

Тому й сьогодні, коли стали відомими таємні документи про контакти між Апостолською Римською Столицею і Московською Патріярхією, документи, що мають характер присуду смерти для Української Церкви, а разом з тим упокорююче вдаряють в саму Вселенську Христову Церкву, оглавлену Наступником св. Апостола Петра, щераз благаю, наказую і заповітую тобі, моє Духовне стадо:

"Браття, як діти світла ходіть... І не беріть участи в безплідних ділах тьми, але радше осуджуйте їх, бо що вони творять, соромно є й говорити..." (Еф. 5:8,11). До байдужих і незрячих кличу: "Встань, ти що спиш, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос..." (Еф. 5,14). Ще і ще благаю вас усіх:"Будьте печаттю мого апостольства" (І Кор. 9,2), "... бодріться, стійте в вірі, будьте мужні..." (І Кор. 16,13), бо хоч ми "у всьому скорбні, та не здавлені, безнадійні, та нерозпачливі, гонені, та не покинуті, повалені, та не загиблі" (II Кор. 4,8-9).

"Ми стоїмо безповоротно на патріярхальному устрої нашої Церкви" - сказав я у своєму Слові на закінчення нашого Синоду в 1969 р. (гл. Благовісник, Кн. 1-4,р. 1969, ст.120).

Ви, Дорогі мої Брати і Сестри, зрозуміли мої слова і як добрі діти своєї Церкви почали молитись за свого Патріярха, наєдині і спільно на Святій Літургії. Молитвою виявили ви свою зрілу християнську свідомість, бо молитва це насамперед вислів повного довіря до Божої помочі і непохитної віри в те, що Могутній Господь здійснить те, про що Його неустанно просимо. Чи не наказав нам Христос просити і молитися? Чи не обіцяв нам сповнити наші довірливі прохання? Він же сказав: "Просіть, і дасться вам шукайте, і знайдете, стукайте, і відчиниться вам..." (Мт. 7,8).

Та важливість молитви, зокрема літургічної, є ще й у тому, що в ній віруюча людина висловлює свою віру в об'явлені таїнства віри і своє глибоке розуміння самої істоти цілої Христової Церкви, а в ній і своєї рідної Церкви, як невідємної, повноцінної і в обряді, Літургії, церковному управлінні, традицією освяченій духовній спадщині самобутньої її частини. Літургічна молитва стає передвісником формулювань основних правд віри в "Символах-ісповідях віри" в минулих століттях. Літургічна молитва творить основу для таких же правно-канонічних формулювань, що стосуються самої Церкви. Тому я вдячний вам, що ви виявили свою зрілу християнську віру, коли молилися і молитеся "за Блаженнішого Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси" у своїх Божих храмах, коли молилися так за нього на гробі св. Апостола Петра в 1975р. в часі Святого Року. Свою молитовну віру в завершення Повноти своєї Церкви маніфестували ви також співом, молитвою за Патріярха так само, як наш нарід молиться співом-молитвою і маніфестує свою вірність в єдність - "Боже, нам єдність подай", чи віру в завершення своїх змагань за Повноту волі, коли благає - "люд у кайданах, край у неволі, навіть молитись ворог не дасть... Боже, Великий, дай йому волю, дай йому долю, дай йому щастя, силу і вдасть..." Патріярхат, видіння вашої віруючої душі, стався для вас живою дійсністю! Таким він для вас залишиться в майбутньому! Бо, ще трохи, і Патріярх за якого молитеся переступить поріг туземного життя і не стане видимого символу й уосіблення Патріярхату в його особі. Та в вашій свідомості і вашому видінні остається жива і дійсна Українська Церква, увінчана патріяршим вінцем!

Тому заповітую вам: Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогучий Господь пошле його нашій Церкві й об'явить його ім'я! Але наш патріярхат ми вже маємо!

Разом зі змаганнями за Повноту життя нашої Церкви на началах патріярхального устрою тісно в'яжеться змагання за церковне з'єдинення українського народу. Душевно радію, коли бачу, що хоч ще церковне нез'єдинені в одній Церкви сини і дочки Українського народу, з хрестами на своїх плечах вже з'єдинені в Христі і в його терпіннях зближаються до себе, щоб привітати себе поцілунком миру й обнятись у братній любові! Висловлюючи цю радість, благаю вас усіх, а моє благання нехай буде моїм Заповітом: "Друг друга обіймім! Промовмо - Браття!" Ідіть слідами Сл. Б. Андрея, який ціле своє життя посвятив великій ідеї з'єдинення християн, ставши благовісником едности Христової Церкви! Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям! Бороніть також інші християнські і релігійні громади на українській землі, всі бо вони позбавлені основної свободи сумління і віровизнавання та всі терплять за свою віру в Єдиного Бога!

Найближчими нам по вірі і крові є наші православні брати.^ Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячелітня культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви!

Всі ми, католики і православні, боремося за востання нашої Церкви і за її духовну силу в Україні і в країнах поселення наших вірних. І всі ми несемо важкий Господній хрест, ісповідуючи Христа! (Пор. Постанови Синоду - Благовісник, кн. 1-4, р. 1969, ст. 127).

Ото ж заповітую вам усім: Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з'єдинення у здвигненні Патріярхату Української Церкви!

Передчуваючи свою кончину, не можу не висловити свого гіркого душевного болю, що супроводжав мене впродовж мого перебування поза рідною Землею. Це біль задля браку єдности в нашому Єпископському зборі поза межами України. Брак єдности, неначе первородний гріх, який закрався до душ тих, що повинні бути світильниками. Він, цей гріх, неначе злодій, проліз звідсіль і в нашу Страдну Церкву на рідній Землі.

Брак почуття і розуміння єдности в основних питаннях життя Церкви і Народу, це наше нещастя, це наш споконвічний гріх!

Застановлявся я над причинами цього невідрадного явища: Це насамперед недостатня богословська освіта, виховання в чужих школах, впливи чужого оточення, незнання минулого своєї Церкви, якій покликані вони на вершинах служити... Гнилими овочами отого всього є легковаження всього, що наші діди і прадіди здобували і своїм трудом і жертвами, зневажування свого рідного, супроводжені погонею за почестями, жадобою влади, що так нагадує боротьбу за удільні князівства в часі занепаду Київської держави, і вкінці хиткість характерів, якої виявом стається вислужництво перед чужими і приземні поклони чужим богам!

Як Глава і Батько нашої Церкви старався я навчати й упоминати. Нераз як Батько закликав я до єдности благальними словами і як Глава нашої Церкви напоумлював рішучим твердим словом, коли треба було збудити приспане сумління і вказати на пастирську відповідальність за духовне стадо перед Богом і Церквою. Бо ж Єпископат повинен бути зразком однозгідности у правлінні Церкви і прикладом єдности в усіх ділянках церковного і народнього життя! Всі мої переживання з того приводу - зневаги, душевні рани, словом всі оці "стріли лукавого" - вам відомі. Вони не були легші, як у в'язницях і на засланнях. І переживав я їх так само болюче, як переживав переділе в'язничні тортури. Та сьогодні я дякую Всевишньому за те, що мене били в тюрмах і били на волі! Дякую йому за те, що мене били, а не величали раби!

Прощаю їм усім, бо й вони - тільки знаряддя в руках Всевишнього, що покликав мене і дав мені свою Благодать, бути в неволі і на волі в'язнем Христа ради!

Наш світлий попередник, Сл. Б. йосиф Венямин Рутський у своєму завіщанні натякає на цей самий гріх, брак єдности в єпископаті, згадує про спори, погоню за наживою, пастирську недбалість, у висліді чого взиває всіх владик до духовної згоди і ревної праці, благаючи їх: "Про єдину тільки річ прошу моїх Високопреосвященних Отців, руських Єпископів, то єсть щоби любов'ю Христа лучилися зі собою і зі своїм Митрополитом. Нехай словами і ділами потверджують, що узнають його за отця..."

Висловивши отут свій гіркий жаль і біль, яким сповнене моє серце, не бажав би нікому докоряти. Тому, Достойні і Дорогі Брати в Єпископському служінні, простіть мені, як і я Вам прощаю! Коли висловлюю свій гіркий біль, то цим бажаю Вас востаннє по батьківськи і по пастирськи напімнути і закликати: В єдності рятуйте нашу Церкву від загибелі і руїни! Нехай Ваша єдність, єдність всього єпископату Української Католицької Церкви, буде стимулом і надхнінням для всіх тих Пастирів, духовників і мирян, яких батьків і прадідів родила Церква-Мати, Київська Митрополія. На історичному шляху вони розгубились в різних країнах, серед різних народів і забули про матір, яка їх родила. Поможіть їм віднайти цю Матір!

"Сидячи на санях...", лечу думками до всіх моїх братів і сестер в Україні і на просторах цілого Радянського Союзу, до тих, що страждуть на волі, і до тих, що караються у в'язницях, тюрмах, в таборах непідсильної праці і в лагерах смерти... Між ними бачу нових борців, науковців, письменників, мистців, селян, робітників. Бачу між ними іскателів істини й оборонців справедливости. Чую їхній голос в обороні основних прав людини і людської спільноти. З подивом гляджу на них, як вони боронять своє українське слово, збагачують свою українську культуру, як усіма силами свого ума і серця рятують українську душу. І сострадаю з ними всіма, бо їх за те переслідують як злочинців.

Молюся за вас, мої Браття, і прошу Бога, щоб дав вам силу боронити природніх і Божих прав кожної людської істоти і спільноти. Благословлю вас як Глава Української Церкви, як Син Українського народу, як Ваш брат, Ваш Соузник і Сострадалець!

"Сидячи на санях...", отут на горбі Ватиканському, неначе на скелях острова Патмосу, на яких св. йоан Богослов, невільний виходець із рідної землі, задивився в своє видіння-одкровення...

Прислуховуюся до Голосу Господнього, що мовить: "Я-Альфа і Омеґа, початок і кінець, хто єсть і хто був і хто приходить, Вседержитель" (Одкр. 1,8). І я, як колись йоан, "брат наш і спільник у скорботі й у царстві і в терпінні в Ісусі" (Одкр. 1,9), провіщаваю вам таємницю того, що бачу і що має наступити.

Бачу Церкви-дочки нашої української Церкви на різних континентах землі. Раз сяють вони як зорі, то знову блискотять як блукаючі вогники... Тому до них моє Слово.

До Церкви-дочки, найближчої до морозної Полярії кличу:

"Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був, або гарячий!... Бо кажеш: Багатий я, і розбагатівся, і в нічому потреби не маю... То ж будь ревний і покайся" (Одкр. З, 15-17,19).

Перед моїм зором виникає сусідня Церква-дочка в країні, що вітає пришелця монументом, символом свободи і місто-колиску свого родження і росту назвала "Братньою любов'ю". В ньому також колиска, де родилась і росла перша дочка української Церкви-Матері за морями. Благаю тебе гласом Господнім: Христос дав тобі "ключ Давидів, символ сили і влади (пор. Іс.22,22-25; Одкр.3,7),ключі смерти й аду" (Одкр. 1,18), "знаю твої діла..." І всі пізнають, що я полюбив тебе; якщо ти збережеш "слово терпіння мого, то і я тебе збережу від години спокуси, що має прийти на вселенну..."(Пор. Одкр. 3,8-10). Не спокушайся, отже, а будь оборонцем невільних і терплячих Твоєї Церкви-Матері! Будь живим свідком братолюбія!

На півдні бачу очима своєї душі молоду ще Церкву-дочку, на континенті, що його благословляє з приморської гори Спаситель-Христос. Благословляю і я тебе, смиренна, як твій праобраз, Церкво-дочко! Слухай Голосу Господнього, що несеться до тебе: "Знаю твоє горе і твою вбогість, а в тім ти багата... Будь вірна до смерти і дам тобі вінець життя (пор. Одкр. 2,9-10).

З вдячністю мислю про Церкву-дочку на землі антиподів і в молитві передаю їй Голос Господній: "Знаю діла твої і любов, і віру і службу, і терпеливість твою..." (Одкр. 2,19).

Ти, хоч за морями така далека, та вузлами духа і серця така близька до Церкви-Матері! Благословляю тебе і молю:

Витривай у вірі батьків, в любові до братів своїх, у служінні Церкві-Матері своїй! І нагородою для тебе нехай буде "зірка досвітня" (Одкр. 2,28), яку дасть тобі Господь.

З болістю у серці споглядаю на Церкву-дочку в Альбіоні. Не говоритиму вже до тебе більше, бо бачу свою кончину. Та коли голос мій, голос Глави Української Церкви не доходив до твоїх верхів і не зворушував їхнього сумління, тоді послухай голосу Того, "хто має меч двосічний гострий: Знаю де_живеш -^ - там, де трон сатани: І держиш ім'я моє, і не зрікся віри моєї... Але маю проти тебе трохи, бо там є у тебе ті, що держаться учення Валаама, який навчив Валака кинути камінь спотикання перед синами Ізраїля... Покайся, отже..." (Одкр. 2,12-14;16).

Зі свого горба, неначе зі скелі Патмосу, гляджу на Церкву-дочку в країнах доокола мене, на старому континенті. Молюся за неї, яку розорюють кордони і розділюють заслони, а Голос Господній мовить до неї: "Знаю твої діла... Ніби жива, а мертва ти. Будь чуйною і укріплюй решту, що їй скоро померти, бо я не знайшов твої діла завершеними перед Богом моїм... Згадай, отже, як прийняв і слухав, збережи і слухай, збережи і покайся..." (Одкр. З, 1-3).

І серед отих видінь, що виникають перед моїми очима, бачу престольний град Київ на моїй рідній Землі. На пращання мовлю до нього словами Одкровення: "Знаю діла твої і труд твій і терпеливість твою, і що не можеш переносити злих; і ти випробував тих, що звуть себе апостолами, а не є ними, і знайшов їх ложними: І терпеливість маєш, і страдав ради імени мого, і не знемігся..."(Одкр. 2,2-3). То ж голос Господній звістує тобі: "Здвигну світильник твій..."(Одкр. 2,5). А я, твій Син, пращаю тебе: "Світися, світися", наш Єрусалиме, і востанеш у древній славі твоїй!

Оце моє видіння, Дороге моє Духовне стадо, переповідаю вам і передаю вам як Напуття у вашому паломничанні!

Не був би я люблячим батьком і добрим пастирем, якщо б призабув своїх найближчих трудівників. Це ті духовні отці, монахи і сестри-монахині, які впродовж мого перебування на оцьому римському острові творили мою духовну родину. Вони слухали мене, як батька, вони трудилися разом зо мною, вони служили мені, їхньому Пастиреві, своїм знанням, своєю невтомною працею, вони молилися за мене і разом зо мною, вони огортали мене своєю любов'ю; вони помагали мені і клопоталися за мене, _коли я знемігся на старості літ. Вони ділили зі мною мою радість і мій біль, вони помагали мені нести важкий хрест В'язня Христа ради! Зі щирого батьківського серця дякую вам і благословляю вас своєю немічною десницею! І молю Всемогучого Бога, в Тройці Святій єдиного, щоб Дух Святий вас освячував і просвічував, зберігав і окрилював у вірному служінні своїй рідній Українській Церкві!

Поховайте мене в нашому Патріяршому Соборі Святої Софії, а як воплотиться наше видіння і востане на волі наша Свята Церква і наш Український Нарід, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Землю і покладіть її у храмі Святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея. Вмираю і відходжу з цього світу, як той, кого він, Сл. Б. Митрополит Андрей, Глава нашої Церкви, властю своєю покликав на Екзарха Великої України. Якщо такою буде воля Божа і бажання Українського Божого люду, складіть мою домовину в підземеллях оновленого Собору Святої Софії. В підземеллях Київської тюрми мене довгими роками мучили, коли я був живим, в підземельній гробниці оновленого Собору Святої Софії Київської спокійно спочив би я, бувши плоттю вмерлим!

Поховайте Браття і Діти мої, та "кріпіться в Господі і в силі кріпости Його. Зодягніться в усе оружжя Боже, щоб ви могли стати супротив хитрощів диявольських. Бо наша боротьба не є проти крови і плоті, але проти начальств і властей, проти правителів тьми віку цього, проти піднебесних духів злоби. Ради цього прийміть усе оружжя Боже, щоб ви змогли противитися в день лютий і, все довершивши, встояти. Станьте, отже, опоясавши бедра ваші істиною і зодягнувшися в броню правди, й. обувши ноги в готовість благовістування миру. А над усе, прийнявши щит віри, в якім зможете вгасити всі стріли лукавого. І прийміть шолом спасення, і меч духовний, що є Глагол Божий!" (Еф. 6,10-17).

"Сидячи на санях на дорозі в далечінь..." молитву мовлю до нашої Небесної Заступниці і Владичиці, Богородиці - Приснодіви: Прийми під свій Могутній Покров нашу Українську Церкву і наш Український Нарід!

Благодать Господа Нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!

Смиренний ЙОСИФ
Патріярх

На головну

---