Хто не знав минулого, той не вартий майбутнього



Знати свій народ - це знати мамину пісню, що сіяла в душу колискової дитини зернятка, які, зійшовши, виростали в добро, любов і ласку людини - це знати батьківську хату, стежина від якої веде у великий шлях Батьківщини, це - знати бабусину вишиванку, забуту і розтоптану жорстоким часом, це - знати дідусеву казку про правду і кривду. Традиційний звичай взаємодопомоги - толока, незамулена криниця, з якої пив воду мандрівник - чумак, що їхав по сіль у далекий Крим, портрет найдорожчої людини, пожовклий від часу лист-трикутник, збережений у прискринку. Все це наша родовідна пам'ять, наші символи, наша історія, можливо, деколи сумна, а в основі своїй велична, все стверджуюча. Не забути, не вивітрити з пам'яті ці символи, ці живі свідки народного буття, врятувати від забуття й байдужості, зробити набутком для наших дітей і нащадків.

На любові до своєї ...., на любові до своєї батьківщини, на любові до тихих вод і ясних зір трималася і тримається наша волелюбна душа. І тому безсмертні ми, і тому

Наша думка, наша пісня

Не вмре, не загине.

Українські народні звичаї, народні пісні, ввібравши в себе і грозовий, і барвінковий ласкавий світ, історію й побут, болючі роздуми й найніжніші почуття, поєднали емоційне слово з незбагненним чаром, що охоплює людську душу то тривогою, то довірливістю кохання. І тому не дивно, що народна творчість, народна пісня супроводить людей - своїх творців і хранителів - протягом усього їхнього віку, від колиски до могили, бо немає такої значної події в житті народу, немає такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні ніжністю струни. Так, саме ніжністю струни, глибоким змістом, неповторним народним національним колоритом.

Українські звичаї і традиції, створені генієм народу, випробовувались на міцність упродовж століть.

І тому відродження України неможливе без пробудження національної свідомості українського народу. То в народі говорять: "Хто не знав минулого, той не вартий майбутнього".

Кролевеччина... Рідний край. Золота чарівна сторона. Скільки ніжних, ласкавих слів придумали люди, щоб висловити свою гарячу любов до краю, де народились і живуть. Людина має завжди пам'ятати, звідки вона родом, де її коріння. глибоко знати історію свого народу, його звичаї. Кожне село нашого краю багате народними талантами, творчістю, барвами народного одягу, пісенними перлинами, традиційними народними святами та обрядами. Також не дивно, що учні нашої школи створили фольклорний юнацький колектив, щоб глибше вивчити побут села, відшукати й записати створені легенди, пісні. Діти побували в багатьох родинах Кролевецького району, групами заходили до стареньких мешканців і розпитували про минуле села Дубовині. Ось одна із легенд нашого краю "Цілюща вода":

Поміж високими і стрункими соснами, низькими і кучерявими підсосонками, під піщаним схилом виблискує криниця. А далі, до села, шумлять станинні дуби. Тому, мабуть, і село те називають споконвіків Дубовичами. Кажуть, забило джерело в цьому лісі ще тоді, коли й села поруч не було, а тільки дерева кругом росли густо. І не обійдеш їх за день, не об'їдеш. А коли село вже було, жила в ньому дівчина. Така тиха й добра. Одна тільки біда: некрасивою виросла... Однієї ночі приснився їй дивний сон. Що стоїть над нею сивий дід і говорить: "Сходи в чистий четвер до лісу, поки сонце не зійде. Там побачиш криницю, її люди не знають. Але ти не бійся - йди туди, куди серце вестиме, і знайдеш джерело. Підійди, повернись на схід і тричі вмийся..." Не взнали її односельці, і вдома ніхто не впізнав. Така красива стала та дівчина... З роками протоптали стежку до джерела жителі сіл, але ніхто не ставав красивішим. Лише бадьорості додавала ця цілюща вода, а багатьом і недугу виганяла..." Легенди... Скільки їх створено, переказано.

Але важко переоцінити і значення народної пісні. Невіддільна вона від життя, як квіти біля чепурної хати, як зорі на небі, задушевна проста. Пісня вражає хвилюючою розповіддю про минуле, неперевершеною мелодійністю. Вона багата безмежною широтою і красою образів. І ось діти записали старовинну пісню "Ворожка" від жительки села Бистрик Матвієнко Ганни Михайлівни:

Ворожка мені ворожила,

Ворожка мені гадала.

Ворожка мені ворожила,

Щоб не любила хлопця я.

Бо хлопець любить та й покине,

А ти дівчина молода.

Покине карі оченята, покине личко цілувать.

Покине дівчину любити, її милою називать.

Лагідний наспів засівав дитячу душу любов'ю до людей, до усього живого. Якби не пісня, сказав один мудрий чоловік, яким убогим було б наше життя. Бо пісня - душа народу. Це особливо зблизило дітей з старшими членами родин. Вони відчули глибокий інтерес учнів до їхнього минулого, до обрядів. Діти дізналися, що в нашій місцевості, зокрема в селі Бистрик, існував чудовий старовинний обряд - "вечорини", фрагмент українського весілля. Вони записали з уст стареньких бабусь весільні пісні, розучили народні танці і вирішили відродити цей забутий український звичай.

На сцені хатня обстановка: на столах вишиті рушники, по центру, застелений скатертиною стіл, на ньому - увіткнути в караван гілка ялинки, за столом лави. На лаві сидить молода з старшою дружкою, і дівчата виробляють з кольорового паперу квіти, які повинні пришивати боярам.

Дружки співають: Ми ялинку звили (2)

В коровай встромили.

Щоб було на столі повно,

А молодим добре.

Суботнього вечора подруги сходились до мати молодої, співаючи: Благослови мати,

Нам зайти до хати.

З нашою молодою

Вечір погуляти.

Ой матінко-вуйко,

Ворочайся хутко.

Сонечко низенько,

Дружечки близенько.

Мати запрошує дружок до хати. Дівчата знову співають веселеньких пісень "Що в неділеньку рано"

Що в неділеньку рано, (2),

Синє моречко грало.(2).

Кличе селезень паву.

Пливи, пливи, моя павочко,

Дам тобі винне яблучко.

Через теє винне яблучко

Потеряла я гуляночко, (2)

Ще й дівоче дівуваннячко.

Дружки співають: Чом клен, да не дерево, (2)

Смородина да не вєточка.

Чом Галочка да не девочка.

Шовком да й обплетена,

Золотом окована

Ванєчці подарована.

Потім мати благословляє молоду, бажає щасливої дороги до молодого йдучи. Попереду йде молода з старшою дружкою, а за ними всі дружки, щоб запросити молодого і бояр на вечоринку.

Дружки співають: Вийди Ваня з хати (2)

Дружок зустрічати.

Вийди ти в кожусі

Да в хорошом дусі.

Як кожух мохнатий, (2)

Так твій рід багатий.

На худобу та на гроші

Твій весь рід хороший.

Підходять до двору молодого, їх зустрічають бояри і молодий. Молода кланяється і запрошує всіх на вечорину. Дівчата й хлопці знову йдуть до молодої, звучить музика, жарти і лине пісня над селом "Ой лузі калина стояла".

Батьки молодої зустрічають дружок і бояр, запрошують до столу. Господиня та її рідні подають різні страви, пригощають молодих. Після вечері молода встає з-за столу, кланяється святим іконам, потім молодому і подає йому сорочку вишиту, перев'язану стрічкою червоною і говорить: "Дарую Вані сорочку, яку сама ночами шила, вишивала та на весілля справляла". "А я дарую молодій очіпок, щоб не була охоча до дівок" - відповідає молодий. Вони тричі цілують одне одного. Мати молодої вітає також їх такими словами: "Отож любліться, діти, довіку, всім ворогам на втіху". І знову суботній вечір продовжується жартами, піснями, народними танцями, частівками:

Як же нам не танцювать,

Нащо нам журитися?

Грай музико, краще грай

Будем веселитися.

Ціле літечко робила,

Полотна я заробила.

Тепер можу пишатися -

Є у віщо прибиратися...

А дружки співають сумну пісню:

Ой в саду, у саду вишня зав'яла (20

Там, де наша подруга гуляла.

Ой летить зозуля (2) до вишні не верне

Твого дівування ніхто не поверне...

Молода плаче, гості прощаються, кажучи: "Бувайте здорові, щасливі, зустрінемось вже на весіллі". І молода запрошує дружок і бояр на весілля: "Просив батько, просила мати, і я прошу всіх до мене на весілля"... І линуть над селом весільні мелодії - жартівливі і журливі - линуть і линуть, здається, не буде їм кінця, така невичерпна сила і чарівність давніх пісень і обрядів...

А яке ж весілля обходиться без рушників? Діти розпитували в родинах села про художнє ремесло, про вишиванки, який одяг носили в нашій місцевості. І декого з літніх людей у скрині знайшлись і вишита українська сорочка, і спідниця у три пілки, і гарні рушники.

Рушник на стіні... Давній наш звичай. Не було жодної оселі на Україні, котру б не прикрашали рушники. Рушник символізує чистоту почуттів, безмежну любов до своїх рідних, до всіх, хто не черствіє душею. І ось згадує жителька села Бистрик Міщенко Уляна Максимівна про своє дівоцтво. Уявляється: їй було тільки 8 років, а мати для неї посаг почала готувати - намисто гарне, барв няні тканини, а на сорочки та рушники сама полотна наткала. Адже стільки сидиш, - поки щось невеличке вишиваєш, а то - рушник! А гордістю кожної родини були божники - рушники для образів. І ось перед дітьми весільний рушник, немовби стоїть у вазі букет незвичайних квітів. Цей візерунок називається дерево життя, це символи радості, довголіття. Дуже гарний рушник. І як завжди, все чорним і червоним вишито. Так, рушник йшов з людиною все життя. Тому то з Любов'ю їх і вишивали...

Таким чином, вивчаючи народні традиції, діти цікавились історичним минулим свого роду, так і українського народу. Відроджується культура рідного народу, входять у життя давні звичаї, обряди. Вивчення фольклору і є запорукою виявлення любові до рідної української мови, до рідної землі.



На головну



Світ географії та туризму




Hosted by uCoz