Розробка уроків з літератури рідного краю
Література рідного краю - один з розділів навчальної програми, що вивчається на уроках української літератури. Об'єктом її вивчення є художні твори письменників певного регіону, які й становлять зміст курсу літератури рідного краю з урахуванням специфіки предмета української літератури як виду мистецтва. Мета курсу - прилучити учнів до кращих надбань літератури рідного краю в контексті української класичної і сучасної, а також європейської літератури; пробудити патріотичні почуття, плекати вільну, розкріпачену особистість, яка вміє самовиражатися, шанує історичне минуле та сучасне регіону.
Нині в часи становлення України як незалежної держави національне виховання повинно займати провідне місце в усьому навчально-виховному процесі гімназії.
Відомо, що патріотизм починається з любові до своєї оселі, з колискової, яку співала мати, з рідної мови і пісні. Саме ці фактори формують поняття "малої батьківщини". Пізніше приходить усвідомлення себе сином великої Батьківщини - України - гордість за її славне минуле і розуміння того, що треба працювати для її майбутнього. Без першого не буде другого. Розуміючи це, я, у процесі викладання української мови й літератури, намагаюся використати всі можливості, щоб ознайомити своїх учнів з рідною Борзнянщиною, її минулим та сучасним, відомими людьми, яких вона дала Україні, намагаюся, щоб використання місцевого матеріалу набуло системного характеру.
Борзнянська земля на різних етапах своєї історії народжувала талановитих людей. І хай їх обдарування було далеко не рівновеликим, хай не всі досягають політичних вершин у царині своєї діяльності, все ж місцевої слави вони зажили. Тож чи не нам пишатися земляками, берегти бодай те, що зберегла нам пам'ять предків та розрізнені публікації різних років.
Чи не нам згадати письменників, які народилися на берегах Борзий - ріки або діяльність яких так чи інакше була пов'язана з борзнянською землею.
Частина цих людей забута або майже забута тому, що вони не полишили глибокого сліду у вітчизняній історії та культурі, інші не вписувались у прокрустове ложе пануючої ідеології, ще інші забулись у народній пам'яті через свою епізодичність на борзнянському небосхилі. Отож спробуймо зберегти те, що маємо.
Часто можна почути, що легко любити народ, важче любити якусь конкретну людину, легко любити Україну, важче любити своє місто, село, вулицю, бо кожного дня твій погляд наштовхується на ті самі речі і ти вже не бачиш краси тополі, що росте біля твого будинку, та Й самі верби вже не здаються тобі казковими красунями.
Чарівний світ літератури допомагає зовсім по-іншому, через призму бачення письменника, глянути на світ, замилуватися ним і відчути гордість за те, що ти народився саме на цій землі, живеш тут і будуть жити тут твої нащадки.
Перед учнями карта Борзняшцини з нанесеними на ній Іменами письменників, доля яких була пов'язана з нашою малою Батьківщиною. Ми почали працювати з нею, з п'ятого класу.
Уявно мандрували з кобзарем від ярмарку до ярмарку, від села до села, переконуючись у тому, що "українська пісня є дивиною мистецтва, хлібом, і пам'яттю, джерелом життя, основою національної свідомості".
Борзнянщина багата іменами визначних постатей: Христини Алчевської, А. Олійника, Д. Куровського ... Ми з учнями перегорнули чимало літературних сторінок історії рідного краю. Вражені були піснями борзнянського соловейка Віктора Забіли.
У другій половині XIX ст. в українську літературу увійшла плеяда талановитих, своєрідних за стилем і відображенням життя письменників - жінок. Серед них помітне місце належить Ганні Барвінок, яка була свідком та активним учасником громадсько-літературного життя, складного і неповторного.
Серед видатних постатей минувшини, які не були уродженцями нашого міста, але деякий час тут жили і творили, вписавши Борзну в свою особисту біографію, у першу чергу слід назвати величного і нерозгаданого П.О. Куліша. За що б не брався письменник, він відкривав для свого часу щось нове, навіть таке, чого епоха не розуміла. Тому ми маємо належно оцінити многотрудну і подвижницьку діяльність.
Після тривалого забуття до сучасного читача повернулися імена талановитих поетів Анатолія Олійника, Дмитра Куровського. Так І на сучасному обрії літературного життя засвітилася зірочка під ім'ям В. Сенцовський.
Сьогодні ми звертаємо свій погляд назад, щоб побачити себе серед історичних обставин, пізнати таємний світ поезії. Тільки голос Історії, почутий крізь товщу століть укаже шлях до Істини. І у цьому нам допоможуть уроки літератури рідного краю. Адже на них учні поглиблюють відомості про життя і творчість митців даної місцевості, розвивають інтерес до їхнього творчого доробку та спадщини, прищеплюють високі естетичні смаки, виховують почуття прекрасного, вміння насолоджуватись художнім твором.
Кожен урок з літератури рідного краю виношую в собі протягом тривалого часу. Такий урок повинен стати святом для душі.
І в цьому допомагають нові педагогічні технології. Вони сприяють проникненню в задум твору, стимулюють учнів до пошуку, створюють у класі небуденну атмосферу. Значну увагу приділяю урокам-іграм, урокам-дослідженням, різного типу лекціям, заочним подорожам. У 9-11-х класах практикую семінари за творчістю письменника, диспути, конференції, обговорення проблем за круглим столом.
Залежно від мети, завдань уроку використовую різноманітні прийоми роботи: повідомлення; виразне читання та інсценізацію, читання творів уголос.
На таких уроках учні вчаться вести діалоги у парі, групі, узагальнювати, систематизувати знання та робити висновки.
Підготовка до уроків літературного краєзнавства передбачає випереджаюче ознайомлення зі списком творів літератури рідного краю, які учні мають прочитати заздалегідь, знайти необхідний для уроку матеріал. Адже пам'ятаю, що на них розглядається матеріал більшого обсягу, ніж на звичайному занятті; навчальна діяльність учнів позначена більшою самостійністю; зміщено акцент із таких традиційних елементів уроку, як опитування, пояснення та закріплення матеріалу. На підсумковому уроці узагальнюється вивчене протягом року, осмислюється ступінь оволодіння навчальним матеріалом, подається список творів для самостійного читання, відбувається презентація нових видань.
Вважаю, що учні повинні не тільки вивчати спадщину письменників рідного краю, а Й відвідати ті святі місця, пов'язані з життям даної постаті. Тому практикую екскурсії до Мотронівки, Сосниці, с. Заньки. Закінчуються екскурсії творами - роздумами учнів "Що вас найбільше вразило на уроці", "Дивосвіт поезії А. Олійника".
Цікавою формою роботи є зустрічі з письменниками, на яких учні не тільки мають змогу пізнати секрети майстерності поета, а й погіршувати самим. Така зустріч відбулася з місцевим письменником, редактором районної газети "Вісті Борзнянщини" В. Сенцовським.
Гімназисти мали змогу познайомитися з нащадками Анатолія Олійника, які приїхали на зустріч з Чернігова, Москви.
Звернення до різноманітних місцевих матеріалів, навіть стислий огляд чи згадка про видатних людей, чиє життя пов'язане з нашим краєм, формує в учнів високе почуття патріотизму, національну гордість за минуле й сучасне рідної землі - "Малої Батьківщини", а також великої нашої держави України.
Тема уроку Народні співці Борзнянщини
Мета уроку: розширити знання учнів з народної творчості рідного краю, виховувати інтерес в учнів до народної творчості, почуття національної гордості і відповідальності за збереження та передачу в спадок дорогоцінної перлини народної мудрості.
Тип уроку: урок - гра "Поле чудес".
Хід уроку
I. Повідомлення мети уроку.
II. Організаційний момент:
а) знайомство з учасниками гри;
б) з'ясування правил гри;
в) проведення гри;
г) підсумки гри ( визначення переможців, вручення призів).
III. Хід гри.
1. Вступне слово вчителя
Якщо для світу українська пісня є дивиною мистецтва, то для нас вона не тільки естетична категорія, а й хліб, і пам'ять, джерело життя,
основа національної свідомості.
Д. Павличко
Від ярмарку до ярмарку, від села до села нужденною ходою мандрували по всій Україні сліпі кобзарі з малими проводирями, заробляючи шматок хліба. Усе це було, але їхні шляхи не тільки вкрились асфальтами, а й заросли бадиллям забуття.
Та всі знедолені каліцтвом і бідністю співці життя народного були ніби не в нас. Бо кого із цих, уродженців Борзнянщини, ми можемо назвати? А вони були. І зафіксовані їхні імена і творчість завдяки представникам інтелігенції минулого, які вивчали і записували це унікальне українське явище - кобзарство.
Жив колись у с. Британах Борзнянського повіту (нині с. Дуболугівка Ніжинського району) кобзар та лірик. Він народився 1794 року. Навчався виконавської майстерності у невідомого кобзаря із с. Янівці Чернігівського повіту. У своєму репертуарі мав думи: "Проводи козака", "Федір безродний, бездольний", "Козак Голота", "Іван Коновченко -Удовиченко", " Втеча трьох братів з города Азова".. Відгадати прізвище кобзаря. (Учні вгадують букви)
_- - - - - - - - -
Іван Романенко
Учитель. Борзнянський етнограф Микола Білозерський, який збирав фольклор у своєму повіті, добре знав І. Романенка. Ось який запис залишив він 7 липня 1854 року у своєму щоденнику." У Британах я заїздив до жінки покійного кобзаря, він помер на "поховальній неділі" посту, захворівши в Борзні. Дуже не хотілося помирати 60-річному дідові. Я купив у його жінки кобзу і ліру... Помер кобзар 1854 року, а "слава його не вмре, не поляже". Кобзариха побивається за ним".
Напевно, славний був кобзар.
Учитель. Назвіть прізвище лірника, який жив у Козерогах Остерського повіту у нашому столітті. (Учні називають букви)
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _
Грщько Костюченко
Учитель. Грицько Костюченко часто бував на Борзнянщині. Він виконував думу 'Азовські брати". Але відомостей про нього залишилось мало.
За часів Радянської влади становище кобзарів дещо змінилося. І разом з мандрівниками виступати вони могли і зі сцени. Борзнянщина ще пам'ятає чудового гравця на бандурі, автора самовчителя гри на цьому інструменті. Назвіть прізвище наступного кобзаря.
_______- - - - - - - - - -
Це ім'я Іллі Петровича Дуб'янського (1870 - 1934р.)
Учитель. Він не мандрував від села до села з бандурою, але мав тісні стосунки з конотопськими співцями, був ще й краєзнавцем, а зараз би його називали ще й лікарем - фітотарапевтом. Тоді ж він був просто знахар. На думку дослідників, то саме лікування людей травами і призвело його до трагедії. Нетрадиційні методи лікування розглядалися ошуканство, внаслідок чого Дуб'янського було кимось убито у себе вдома, а його краєзнавчі та "знахарські" записи спалено на подвір'ї.
Ілля Петрович проживав по вулиці, яка носить зараз ім'я Лєрмонтова. Швидше всього він належав до родини, з якої вийшло кілька священників: Іван Дуб'янський, Федір Дуб'янський. Ще й досі урочище на західній околиці міста називається Дуб'янщиною. Який же треба було мати талант, щоб стати упорядником самовчителя гри на бандурі! І де він тепер.
Учитель. Чернігівщина багата своєю історико-культурною спадщиною, своїм мистецькими надбаннями. Але безперервний розвиток української духовності народжує і нові особистості, чиє мистецтво стає своєрідним літописом нашої молодої держави. Саме до такої когорти полів духовності належить славетний кобзар-лірник, який органічно поєднує традиції чернігівської старосвітської кобзарської школи і сучасність. Назвіть ім'я і прізвище цієї людини.
_- - - - - -
- - - - - -
Василь Нечепа
Висновок. Кожен, хто слухає голос Василя Нечепи у супроводі ліри чи кобзи, мимоволі потрапляє у полон неповторної мелодики та ритму української пісні. Слухача вражає відкритість, щедрість душі кобзаря - лірника, потужність його голосу.
Тема уроку: Поет гіркого кохання (життєвий і творчий шлях В.М.Забіли)
Мета уроку: творчо осмислити і відтворити події, що відбувалися в житті В.Забіли; показати місце поета у формуванні української літератури; вчити учнів самотужки опрацьовувати наукову літературу, складати невеличкі сценарії, виховувати інтерес до літератури рідного краю.
Обладнання. Портрет В.Забіли. Вислови П.Куліша про В.Забілу. Касета із записом пісень.
Хід уроку
І. Організаційний момент.
ІІ. Вступне слово вчителя.
Якщо на вулицях велелюдного міста звернутися до перехожих з запитанням "Хто такий Віктор Забіла?", то передбачаю невтішну відповідь. Коли ж назвати перехожим пісні "Не щебечи соловейку" та "Гуде вітер вельми в полі", відповідь буде ствердною: народні пісні. Але стривайте, шановні, пісні мають автора! Це Віктор Забіла - поет-романтик ", "Поетом гіркого кохання" охрестили його сучасники. Із-за нещасливого кохання він став поетом. Виливав у пісні сум і горе. Піснями і став відомим у народі.
Так, був час, коли ім'я Забіли знала вся Україна. Вірші переписувалися, розліталися від однієї хати до іншої, їх завчали напам'ять, декламували, співали у селах і по хуторах.
Трапляється в житті: спочатку слава, а потім - потім полин забуття і невідомість... Хто він?
ІІІ. Оголошення теми, мети і епіграфа до уроку.
Забіла був поет з природи... писав українські пісні: звичайні, жіночі та козацькі. І вливав він у них стільки душі, що співались вони або читались у рукописі геть широко по Вкраїні...
П.Куліш
Учитель. Що ви дізналися про дитячі роки В.Забіли?
Учнівське повідомлення. На сході Чернігівщини, серед розлогих ланів та лук з південного сходу на північний схід біжить миловидна річка Борзенка. Вона поросла лататтям, комишем, вкрита у березі ряскою. На берегах - дуплясті верби, їх довгі віти, ніби розпущені дівочі коси, полоскалися у тихій воді. Врізнобіч від річки стелються крайнеба лани... На цій землі споконвіку жили Забіли. Відомості про рід збереглися від ХVІ століття, від козака Михайла Забіли. Прадід був "значковим товаришем і показним сотником", дід поета став Борзнянським повітовим суддею і дістав титул колезького асесора. Дядьки поета були: один - сотником Борзнянської сотні, другий - Борзнянським повітовим маршалом. Батько, Микола Карпович, був суддею нижнього земського суду, титулярним радником. Мати - донька сотника. У цій родині 1808 року на хуторі Кукуріківщина біля Борзни і народився третій син - Віктор. Батько помер, коли хлопчикові було ледь більше року. Мати лишилася з трьома хлопчиками і дівчинкою.
Учитель. Як про це писав поет у своїх віршах?
Звучить поезія.
Учень. Нащо, тату, ти покинув
Мене сиротою?
Чому мене не взяв малим
В могилу з собою?
І я б вічним сном у землі
Спав, а не журився б,
Не знав би я в світі горя,
Світом не нудився б.
Учитель. Яку освіту здобув В .Забіла?
Учнівське повідомлення. Спочатку поет навчався у Московській гімназії, а потім у Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька. Тут юний Забіла зробив першу спробу віршування. Він не мріяв і не гадав, що стане поетом. У гімназії віршували всі. По закінченні гімназії 17-річний син титулярного радника вирішив здобути військову кар'єру, вбачаючи у цьому своє життєве призначення.
Учитель. Як відбулося знайомство В.Забіли з Любою Білозерською?
Дійові особи: В. Забіла, Л. Білозерська.
Декорації: У кутку стіл, накритий вишитою скатертиною, на ньому стоїть підсвічник. Два стільці. Біля вікна сидить дівчина з п'яльцями. Входить Віктор.
Люба. Батьків удома немає. А вам кого треба?
Віктор. Вас , чи то пак тебе.
Люба (засоромилась). Мене?
Віктор. Так, Адже ти - Люба?
Люба. Люба. Звідки ви мене знаєте?
Віктор. Ти мене також знаєш: я Віктор Забіла із Борзни. У відпустку приїхав.
Люба. Ой лишенько, Віктор: Тільки тепер упізнала. Сідай, сідай не стій біля порога.
Віктор. Ти теж змінилася. Зовсім дорослою стала. Скільки тобі літ.
Люба. Сімнадцять.
Віктор. Я у сімнадцять був уже в полку.
Люба. А чого ти не в драгунській формі?
Віктор. Хочеш побачити?
Люба. Хочу?
Віктор. Завтра прийду драгуном навмисне для тебе вберуся. Батьки дозволять тобі погуляти зі мною?
Люба. Дозволять. Я й сама піду.
Віктор. Ось ми й домовилися.
Автор. Сиділи довго. Віктор мовчки дивився на руку дівчини та пальця. І помітив пальці дрібно-дрібно дрижать: дівчина хвилювалася. Тоді випростався, подивився в очі, а там: немов іскри з сухих соснових дров. Збагнув: не тільки руки - вся дрижить від хвилювання.
Учитель. Чи справжнє кохання полонило душі цих двох людей?
Учнівське повідомлення. Так. Це було справжнє кохання. Відбулися заручини. Віктор став женихом. Весілля домовилися справити восени. Уже були сплановані всі подальші довгі роки подружнього життя. Заручені були щасливими, Нікого і нічого не помічали у своєму щасті. Говорили - і не могли наговоритися.
Чи довго тривало щастя закоханих? Ні. Старий Бєлозерський зламав слово, примушуючи доньку вийти заміж за іншого.
Ілько Безбородько купив землю по сусідству з Бєлозерськими. Батько дійсно змушував Любу до шлюбу з удівцем-поміщиком. Дівчина плакала. Не могла вона вийти з батькової волі. У той час дочка не вільна була розпоряджатися своїм серцем без батькового благословення на те.
Віктор не знаходив собі місця, шукав зустрічі з коханою. Але все було марно. Тоді склав пісню:
Повз двір, де мила живе,
Я проїхав двічі,
Да не бачив голубоньки,
Ні разу і в вічі...
Ой як вірно мене любиш,
Будем жить з тобою
Цілий вік, моє серденько,
Як риба з водою.
Учитель. Чому Віктор звернувся до поезії?
Повідомлення учня. "Катастрофа" у житті викликала у Забіли великий порив до творчості і була причиною появи багатьох ліричних віршів та пісень. Усе, що сталося, викликало глибокі переживання в душі Забіли. Він на якийсь час втрачає життєву рівновагу, дорікає своїй коханій дівчині, що вона скорилася волі батька. Поезії, які складав цей веселий чоловік, говорять про те, що то був дійсно спів крізь сльози. І недаремно збірці його віршів була дана назва "Спів крізь сльози".
Звучить пісня "Не щебечи, соловейку"
Учитель музики. М.Глінка у 1838 році приїхав на Україну, щоб відібрати у місцевих хорах співаків для царської придворної капели. Деякий час він проживав у маєтку відомого магната В. Тарновського. Тут бував тоді і В.Забіла. І коли появився у цьому маєтку М.Глінка, - вони познайомилися і заприятелювали. Глінка тоді поклав на музику дві поезії Забіли, і, мабуть, вперше таки їх співали, засиджуючись до ранку.
Звучить пісня "Гуде вітер..."
Учитель. Що вас найбільше вразило на уроці?
Повідомлення учня. У кожної людини є найдорожче і найрідніше місце, де вона народилася , зробила свої перші кроки, промовила перші слова. Я пишаюсь тим, що Берег мого Дитинства є Борзнянщина, а точніше Забілівщина, де жив і творив свої вірші В. Забіла , де звучало його чудове слово, лилась журлива пісня.
Багато разів ходила на те місце, де була його садиба. Воно залишиться для мене святим як і поріг рідного дому. Адже тут, на ґанку, співав українську пісню Т. Шевченко. Тоді ця пісня розлилася над Забілиним хутором і зачарувала моїх далеких предків, опустилася на землю і стала переказом, легендою, яка кличе до високого, до світлого.
Гули вітри на Вікторовім хуторі, рвали йому серце і думу, а він вів з ними розмову. Знову і знову слова лягали на папір. З'являлися нові тужливі поезії. Він розумів: іншого кохання у житті вже не буде.0
Учитель. Любі Білозерський Віктор Забіла присвятив усю ліричну творчість. Більше за те - якби не вона, якби не їхнє гірке кохання - то чи й став би Забіла поетом. Може, якби не їхня зустріч під час відпустки, служив би далі у війську, дослужився б до орденів? Так ні ж! Йому судилося приїхати, побачити, покохати - раз і назавжди. У житті він виявився однолюбом. А в поезії став поетом вірного кохання.
Помер В. Забіла у листопаді 1869 року в Борзні, там же й похований.
Ще в минулому столітті згнив дубовий хрест, що стояв на могилі, і місце поховання загубилося через недбалість до пам'яті минувшини. Сталося так , як писав про себе поет:
Ніхто в світі не знатиме,
Де моя могила.
Та нащадки згадали могилу поета, бо співалися його пісні і друкуються рядки поваги і ця повага ніколи не зів'яне.
ІV. Підсумки уроку.
V. Домашнє завдання. Підготувати аналіз поезій Віктора Забіли.
Тема уроку Палітра прози Ганни Барвінок
Мета уроку: відтворити перед учнями епоху, в яку жила і працювала Ганна Барвінок; дослідити її творчі смаки, літературні уподобання; навчити учнів творчо підходити до висвітлення проблем, у творах; виховувати почуття шани до класиків української літератури.
Тип уроку: лекція-дослідження.
Хід уроку.
І. Організаційним момент.
ІІ. Актуалізація опорних знань.
Що ви знаєте про освіту Ганни Барвінок'7
Хто допоміг їй стати письменницею?
У чому заслуга Ганни Барвінок перед українською літературою та культурою?
ІІІ. Повідомлення теми та мети уроку.
IV. Подача нового матеріалу.
1. Вступне слово вчителя.
У другій половині XIX ст. в українській літературі з'явилася ціла плеяда талановитих жінок-письменниць: Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Наталя Кобринська, Дніпрова Чайка... Майже усі вони ховали своє справжнє ім'я за псевдонімами. По-різному склалася їх творча доля. Але кожна з них вклала І свій колосочок, наповнений різними творчими зернятками, у дородний сніп українського словесного обжинку, вирощеного у тяжких умовах заборони рідного слова.
У цей час плідно працює Ганна Барвінок. І почати сьогоднішній урок хотілося б з вірша
Д Білоуса.
Учениця читає вірш
Повідомлення учня.
Ганна Барвінок виростала в благословенному краї серед чарівної природи і щирих простих людей, мала чутливу душу, яка всотувала все, що пов'язане з Україною, її піснями, звичаями., побутом. 1 все надбане, збагачене власною любов'ю вона пізніше викладе на папір, подарує людям. Це будуть згустки народного життя, без прикрас і вигадок. Перші свої літературні твори надрукувала у 1858 році в літературному альманасі "Хата" та журналі "Основа". Вона більше 50-ти років була в літературному житті. У свій час оповідання друкувалися на сторінках багатьох літературних журналів: "Дзвінок", "Рідний край", "Літературно-науковий вісник", "Складка", "Перший вінок"
Ганна Барвінок, яка з дитячих років увібрала в себе від простого сільського люду барвистість, мелодійність і багатство української мови, писала тільки українською мовою, її оповідання своєрідно, психологічно тонко розкривали тяжку безрадісну долю селянки, яка жила надією, що і в її сповненому драматизму житті засвітиться вогник радості і щастя. Вражає мова оповідань, насичена прислів'ями і приказками, народними висловлюваннями, піснями. Ця жінка творила добро, допомагала утверджувати українське на українській землі.Ганна Барвінок написала оповідання: "Жіноче бідування", "Батькова помилка", "Перемогло". Розглядаємо :шість оповідання "Восени літо". 1857р. Оповідання написане під Лубнами. Учитель проводить бесіду.
1. Чим починається оповідання "Восени літо"?
Яка особливість викладу матеріалу?
Що ми дізналися про головного героя твору?
4 Як ви розумієте прислів'я "Добре чуже лихо міряти, - зміряй своє"?
5. Які факти свідчать про порядність Кавуна'7
6 За яких обставин відбулося знайомство Ольги з Кавуном?
Що ви дізналися про життя Ольги?
Чи мали право одружуватися Ольга з Кавуном9
Як склалося їх життя далі?
10.Чим закінчується оповідання? 11. Чому воно так називається?
V. Висновок.
Учитель. Їм'я нашої землячки, талановитої письменниці Ганни Барвінок відоме далеко за межами рідного краю. Вона створила такі повісті і оповідання, які стали окрасою української літератури. Микола Чернявський - поет, видавець та громадський діяч писав: "Світив місяць на нашому хмарному небі, де не взялась ясна криштально чиста Зоря, і не потопла вона в могутньому сяєві князя - Місяця, не злякалась хмар темних, а засіяла рівним чистим своїм промінням і горить до сього часу. Місяць погас... А зоря ще горить на побілілому небі і вітає новий день.
О, не погасай же люба, ясна Зоре наша, і світи довго-довго над тихомрійною долиною -Україною!
О, не погасай прекрасна Зоре, і причаровуй нас своїм тихим, рівним сяєвом."
Своєю літературною творчістю вона зробила великий внесок у розвиток української літератури та в справу збагачення української літературної мови. Своєю невтомною, наполегливою працею в науковій, освітній, громадській діяльності Ганна Барвінок залишила глибокий слід і відіграла надзвичайно велику роль у розвитку національної культури, науки та в поширенні національної свідомості народу.
Полум'яне слово Пантелеймона Куліша
(літературно-музична композиція)
Кулішева гостина святково прибрана.
(Звучить музика)
ВЕДУЧА.
Чернігівщино, край мій чудесний,
Які нові слова знайти мені,
Щоб розказати про пахучі весни.
Про незабутні, неповторні дні?
Поліська земле, ненько наша сива,
Твоє чоло в березових вінках.
Ти нам даєш і гордості і сили,
Несеш до щастя на своїх руках .
Гойдають сині озера Придесення,
Волога тінь під вербами стоїть.
Хоч набирай чарівності у хмелю
І напувай співучих солов'їв.
ВЕДУЧИЙ.
Борзна. У козацьких битвах кров'ю підпливала.
Кидались у наступ скирти і ліси.
Як посестра Батурин захищала
В обценьках оросійщених часів.
Твій рід Забіл все дивував Європу,
Мурашко пензлем осіяв Париж
Куліш: акорд пророка й чорнороба
З борзенським киснем благородив вірш.
ВЕДУЧА:
Благословен священний краю,
Свята калинонька в гаю,
З тобою серцес розмовляю,
І щиро Господа молю.
Щоби розквітла Україна
І ти, мій краю дорогий.
Не заросла щоб в сад стежина,
Де так буяє квіт рясний.
Тобі вклоняюсь, рідний карю,
За те, що Музу дарував,
Що у зеленому розмаю
Чарівну пісню наспівав.
Понад Дніпром я все кружляю,
Та знов вертаюся в Борзну.
ВЕДУЧА.
Дала моя Борзнянщина імен,
Відомих не лише на Україні.
Чернігвщина наша іздавен
Свята для української людини.
Багато народилося ж бо тут
Письменників, художників, поетів.
Такого краю не знайдеш, мабуть,
Борзнянщино! Мала моя плането!
(Звучить пісня "Борзна рідне місто").
УЧЕНИЦЯ. Швидко плине час, але залишається найсвятіше - пам'ять. Вона лине через роки, через десятиліття. Припадають до джерела пам'яті, мов до прохолодної води із батьківської криниці. Дякую тобі, земле, що ти народила Віктора Забілу, Ганну Барвінок, Любов Яновську, Христину Алчевську, прийняла в свої обійми Пантелеймона Куліша.
УЧЕНЬ. Мальовничий хутір Мотронівка. Хто хоч раз побував тут, той на все життя закохався у його білокорі берізки, кучеряві верби, пишні сосни. Якщо нанести цей затишний куточок на карту, то він буде маленькою зернинкою, то й маковою, навіть на карті України. Але ім'я славетного письменника змусило цю зернинку розквітнути чарівною маківкою, яка палахкотить пишається великим сином українського народу. Саме тут, у Мотронівці, душа Пантелеймона Куліша знаходила і кохання, і спокій, і творче натхнення.
УЧЕНИЦЯ. Розімліле сіверьке літо 1819 року, здавалось, не обіцяло містечкові Вороніжу на Сумщині ніяких визначних подій. У пересохлих ставках кублились в'юни, туго натяглися срібні списи верболозів, повикидали свої каштанові бороди статечні очерети. Скрипіли вози із соломою, на токах гупали ціпи, пахло медом. Надходило Храмове свято Пантелеймона-цілителя. А у родині Олександра Куліша та Катерини Гладківни народилася восьма дитина. Сина за звичай назвали Пантелеймоном.
УЧЕНЬ. Батько Пантелеймона Куліша, Олександр Андрійович, був владним, скупуватим, походив з козацької старшини, мав хутір і сам хліборобив. Він втратив права дворянства, і побут сім'ї Кулішів мало чим відрізнявся від селянського. А мати, Катерина Іванівна Гладка, була наділена неабияким розумом. Вона черпала розум не з книжок, а з життя. Говорила мати добірною і лише українською мовою, знала безліч пісень. Вона думала навіть піснями. Сидячи за роботою, ніколи не вмовкала, тільки, було, зітхне, задумається і знову співає. А серед бесіди в неї було що не слово, то й приказка. Серед того всього ріс її синочок Панько.
УЧЕНИЦЯ.
Пісне! Ти одна не втікаєш
Із наших тихих сіл і хуторів:
З дівчатами в нас весну прославляєш,
Розважуєш удів, жінок, бабів,
І по шинках чумацтво споминаєш,
А часом і гетьманців козаків.
(Звучить колискова "Ой ходить сон")
УЧЕНЬ. У дитячі роки Куліш втратив свою матір, брата Тимофія, сестру Лесю. Так часто йому не вистачало їхньої ласки, підтримки. У підлітковому віці Панько був тендітним, худорлявим, та в рисах обличчя вгадувалась вишуканість і аристократичність. Тому він був пригнічений схоластичною наукою Новгород-Сіверській гімназії. Хлопець захоплюється Пушкіним, малює, пише свій перший твір "Циган". Закінчивши 5 класів гімназії, відчуває брак коштів на навчання і їде до Ніжина, де влаштовується на роботу в канцелярії Ніжинського ліцею, паралельно працює домашнім учителем панських дітей. Він самотужки опанував вісім іноземних мов, працює в архівах, пише романи, повісті, оповідання. І хоча освіта в нього була не зовсім послідовна й систематична - за нею почалось блискуче сходження Куліша.
(Звучить мелодія)
УЧЕНИЦЯ.
Кобзо, моя непорочна втіхо!
Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха,
Голосом правди святої дзвони,
Ночну тісноту гірку спом'яни.
Може, чиє ще не спідлене серце
Важко заб'ється, до серця озветься,
Як на бандурі струна до струни.
Хто не здоліє озватись ділами
Хай обізветься німими сльозами;
Ти ж своє слово дзвони - промовляй
Душам братерським заснуть не давай.
УЧЕНЬ.
Я не поет і не історик, ні!
Я - піонер з сокирою важкою:
Терен колючий в рідній стороні
Вирубую трудящою рукою.
Не раз кроплю свою роботу й кров'ю,
Да весело так поратись мені.
ВЕДУЧА. 1843 рік. Кулішу виповнилося 24 роки. Він - відомий прозаїк, етнограф, історик. Живе у Києві. З ним шукає знайомства молодий студент Василь Білозерський. Доля зводить Пантлеймона Олександровича з М.Костомаровим, Т.Шевченком. Четверо українців, четверо щирих романтиків - заклали духовні, моральні, політичні підвалини майбутнього Кирило-Мефодіївського братства.
ВЕДУЧИЙ.
Чим чорніш, чим кривавіш регоче
В моїм лютім безсиллі душа,
Тим простіш, тим страшніш мені в очі
Насувається шлях Куліша.
УЧЕНЬ.
Нехай буде, нехай буде,
Коли Божа воля,
Щоб росла в боях кривавих
Українська доля!
Нехай знають на всім світі,
Як ми погибали
І гинучи, свою правду
Кров'ю записали.
Поки Русь зоветься Руссю,
Дніпро в море ллється,
Поки серце українське
З панським не зживеться, -
Бо українське серце -
Це жага й Сонце свободи.
Це гуманізм, це демократія, це великий синтез
Серця і Слова, а вони
З пануванням носіїв рабства,
колоніалізму є несполученими.
УЧЕНЬ.
Народе мій! Що нам тепер почати?
Невже вовіки будете спати й спати?
Народе мій! Прокинься на хвилину
Та подивись по-людськи на Вкраїну.
Народе мій! Зори очима поле!
Нехай на нім не корениться горе.
ВЕДУЧИЙ.
Понад Дніпром я все кружляю,
Та знов вертаюся в Борзну.
Свої пісні там засіваю
Мов ті зернини в борозну.
ВЕДУЧА.
Тобі вклоняюсь, рідний краю,
За те, що Музу дарував,
Що у земному розмаю
Чарівну пісню наспівав.
(Звучить весільна пісня)
(На сцену виходять Пантелеймон Куліш і Ганна Барвінок)
ГАННА БАРВІНОК. 24 грудня 1845 року. Кутя. Вечір. Хутір Мотронівка. Мороз скрипить під ногами, зорі грають на блакитному прозористому небі. Чекаємо дорогих гостей. На столі стоїть дві свічі, ламп ще тоді не було, і п'ять приборів налагоджено до вечері - щедрого вечора. Усі ми чекаємо брата Василя з Києва, та ще з товаришем - Кулішем!
Раптом зупинилися сани. Щось стукнуло в сінях. Відчинилися двері. І у хату увійшли ждані гості. Поздоровкалися з матір'ю, а потім підійшли до мене і сестри Люби. Ми засоромилися.
А мати зараз просила до столу гостя. Посадила його поруч себе, Василя посадила далі. А нас з сестрою навпроти. Моя сестра Люба проти Куліша сиділа, а я далі. Мені тоді було тільки 15-й рік. Я була дуже щаслива, що мені вільно було мовчати й зиркати з-під очей спотаєнька можна. Куліш розповідав щось цікаве, посміхався, його очі світилися вогниками. Красою на виду, розумом, яскравою розмовою розвинутої людини вразив мене Куліш. І все розмовляв по-нашому, по-українському, то тим більше дивував мене. І тоді іскра кохання, мабуть, і зажевріла в моєму серці. Дякую я долі, що в 15 років зуміла оцінити і розрізнить його серед інших.
КУЛІШ.
Я згадую той день і час благословенний,
Як дух свій молодий мене із землі підняв,
І побут хуторний, захмарений, буденний
Огнем твоїх очей живущих осіяв.
(Звучить мелодія)
ГАННА БАРВІНОК. А потім було весілля. 27 січня 1847 року у Вознесенській церкві в селі Оленівці. До нас з'їхалося багато родичів, знайомих. З'явився до нас і Шевченко. Він у нас був старшим боярином. Саме йому доручили тримати вінець під час вінчання. Тарас поводив себе вільно, багато розповідав різних історій, а потім заспівав. Його приємний голос вразив всіх. Присутні були раді й веселі. Весілля тривало цілий тиждень.
Коль славен Господь в Сионе
Не может изъяснить язык -
Велик он в небесах, на троне
Везде велик - везде велик.
(Танець "Фантазія")
КУЛІШ. Рідними і близькими стали для мене ці благословенні місця. Неповторна краса природи, тиша і спокій, ніякої метушні. Чисте цілюще повітря. Ганнина Пустинь... Священний Гай... Адже єдине, справжнє велике почуття, котре доля мені дала - це жінка, моя незмінна і вірна супутниця. Яка мала силу не лише втримати всі шторми моєї важкої вдачі. А й насамкінець подала руку допомоги і співчуття у найважчі хвлини мого життя.
ГАННА БАРВІНОК. А Куліш, що за чоловік? Спершу я страждала. Бо ніяк не могла приладнатись. Тільки звикла до одного Куліша, коли вже бачила другого, а потім і третього. І тільки згодом зрозуміла, що все тобула облуда. Збагнула, що цей чоловік зовсім не шаленець, а має ніжну і благородну душу. Я молилась і молилась такому величію духа. 50 літ життя з Кулішем так скоро протекли, що я не уступила і вгору глянути. А й любити ж він мене навчив. Йогосерце гаряче кипучої любові і через край він увесь світ любив і мене. І мене навчив любити. Що й досі горю до його більшою любов'ю і шаною, як колись.
КУЛІШ. Я вийшов на ґанок, керований тугою, і зупинився вражений. Повітря було синє й прозоре. Гайок уже майже погубив листя, на гілках тремтіли тільки кілька жовтих. Вони гостро й яскраво палали під променями сонця. Душа раптом розчинилася. Все здавалося рідним, знайомим: і дорога, що вилася від хутора, й левада, й гайок. На ґанку побачив Олександру Михайлівну, всю залиту сонцем, велику й добродушну. Звела на привітання руку, і я відчув, як стислося серце, бо любив цю жінку, як і цілий світ. Без неї пропав би. Була вона з тих людей, які ніколи не дратували.
(Звучить пісня "Ой у лузі червона калина")
ВЕДУЧИЙ. Відбулося весілля. Того ж 1847 року Пантелеймон Куліш та його дружина Олександра їдуть у позашлюбну подорож до Варшави. А тим часом було заарештовано всіх членів Кирило-Мефодіївського товариства. Арештовують Куліша. Неспроможні довести причетність Панька до Кирило-Мефодіївського товариства, жандарми звинувачували його у прагненні гетьманської булави. Врешті їм вдалося знайти речовий доказ - це була книжка для дітей "Повість об українськім народі", де автор переконує, що кріпацтво не прижеветься серед українців, бо від нього народ втоманіє. Суд виносить вирок - заслання до Тули. У цей час Ганна Барвінок три роки скрашує життя чоловіка.
УЧЕНИЦЯ.
І тебе вже оце не побачу, мій краю коханий,
Не побачу степів тих розкішних, гаїв тих
співучих,
І поляжу без слави в могилі німій і нікому
не знаній,
І забудуть мене на Славуті-Дніпрі,
на порогах ревучих.
Не забудеш мене поки віку твого, моя нене Вкраїно,
Поки мова твоя голосна у піснях, як срібло
чисте, дзвонить .
На що глянеш, усюди згадаєш
Твого бідолашного сина,
Туподумство людське, моя нене, від тебе
його не заслонить.
Воскреснеш, нене, встанеш з домовини,
Тебе я словом правди привітаю,
І розіллється слава України
По всій Вселеній од краю до краю.
ВЕДУЧИЙ. Потім був Петербург, закордонна подорож - Берлін, Ніцца, Відень, Брюссель. Куліші захоплені цивілізацією побуту, сімейними відносинами європейського люду, з гіркотою згадують свою убогу, вкриту болотами і чагарниками Сіверщину.
Схаменуться, стрепенуться
Стуманілі люде!
Рідне слово, рідний розум, -
Рідна й правда буде
Без напасті завоює
Города і села,
І над людьми зацарює
Приступна й весела.
І засвітить серед хати
Світло благодатне,
І, як мати, буде дбати
Про сирітство хатнє.
І ходитиме всевивіда
З хати до палати,
Щоб убогого сусіда
З багачем з'єднати.
Рідна правдо, люба радо,
Тихому одрадо
За єдиность і братерство
Праведно наградо!
В дусі правім будем вічно
Об тобі молитись,
Духом правди з воргами,
Поки духу, битись.
УЧЕНЬ. В Україну Куліша повертали, як невдачі, так і успіхи, проте він не вмів і не бажав радіти цим успіхам, бо вони блуи запізнілі. А відродити радість буття тепер могло лише щире, дівоче українське серце - цим підсвідомо керувався Куліш у вічному прагненні гармонії та ідеалу. Для самолюбивого Куліша Олександра Михайлівна стала "маловченою людиною". Вона навіть не сміє признатись як важко їй жертувати своїм талантом. Той, для якого вона жертвувала всім, боляче вражав її. Химерний і гарячий Куліш у молоді роки википав із берегів, опікаючи своїх найближчих. А потім, пізніше, оцінивши самовіддану любов і забуту тінь, Куліш назвав її, Ганну Барвінок своєю Беатріче.
(Український танець "Дощик")
УЧЕНЬ.
Я знав тебе маленькою, різвою,
І буде вже тому з півсотні літ.
Ми бачили багацько див з тобою
Ми бачили і взнали добре світ.
Боролись ми не раз, не два з судьбою,
І в боротьбі осипався наш цвіт.
Од світу ми прегордого відбились
Та в старощах ще краще полюбились.
УЧЕНЬ.
Серце, як стигла антонівка
Наскрізь просвічують зерна.
Сіверський хутір Мотронівка -
Благословення повернень.
Все безнадійно розгублене -
По Петербургах, Берлінах,
Серце моє приголублене
Жінкою з ім'я Барвінок.
Жовті планети антонівки
Гупають всюди по світу.
Сіверський хутір Мотронівка
Літо в душі моїй. Літо!
УЧЕНИЦЯ.
Давно в труні Тарас і Костомаров,
Грабовський чемний, лагідний Плетньов...
Сивіє розум і холоне кров,
Літа минулі, мов бліда примаро.
Та він працює. Феніксом з пожару
Мотронівка народжується знов;
Завзяттям віє від його промов,
І в очах - відблиск молодого жару.
Він боре тупість і маругу лінь
В Європі хоче "ставити курінь",
Над творами культурників п'яніє,
І днів старечих тягота легка,
І навіть в смертних муках агоній
В повітрі пише ще його рука.
ВЕДУЧА. Пантелеймон Куліш провів останні роки свого життя на хуторі. Тут він господарював на землі, жив напруженим творчим життям.
Зима 1897 року була дуже люта. І місяць лютий був сніжний. А на хуторі Мотронівка замерзав один з найвидатніших синів України. Великий працівник на ниві української культури, один з перших подвижників національних ідей Пантелеймон Олександрович Куліш.
Працюючи у себе в кабінеті, обладнаному в клуні після пожежі восени 1886 року, Куліш писав у теплій одежі й рукавицях, але застудився і невдовзі помер. Уже напівнепритомний "поривався писати, підняв, якийсь час водив нею в повітрі, писав... Нарешті рука впала, а Куліш відійшов, залишивши вільним пост працівника культури.
Ховали Куліша за давнім козацьким звичаєм. Дві пари волів везли на санях труну, покриту китайкою. Воли були вкриті темними попонами. За труною від Мотронівки до Оленівки і назад йшло безліч люду. У труну Кулішеву поклали папір, олівець і смушеву шапку.
(Звучить мелодія)
ВЕДУЧА. Біля могили шумить і буйно зеленіє віковічний клен, який ще пам'ятає Кулішів. Він стільки літ вартував могили і своїми могутніми вітами підпирає голубий обрій.
(Звучить пісня "Повертаюсь додому")
ВЕДУЧИЙ.
Мені все ближчає Куліш
Із Ганною Барвінок.
Чим глибша сиза далина,
Палкіша рута-м'ята,
Мені Оленівка і Борзна
Неначе рідна хата
ВЕДУЧА.
Співай же, кобзо Кулішева,
До нас гучніше промовляй.
Зросла ти в лоні слова-древа -
Отож світай і розцвітай
Сонце, вітер, небо, хмари
Час летить, віки спливають
В двадцять першім столітті
Твої думи оживають
І буде дух його із віку в вік сіяти,
Серця цілющою водою покропляти
І рани гоїти і сльози обтирати.
Тема уроку: Перегортаючи сторінки забутої спадщини.
Мета уроку: Ознайомити учнів з письменниками воєнного періоду, їхньою поезією, вчити учнів аналізувати, виховувати інтерес до літератури рідного краю, почуття патріотизму, розвивати логічне мислення
Тип уроку: усний журнал
Хід уроку
I. Мотивація навчання школярів
Організаційний момент.
Оголошення теми і мети уроку.
Сприйняття і засвоєння нового матеріалу.
Вступне слово вчителя.
Одного літнього ранку вдарив зі сходу грім, і підступні вороги вдерлися на нашу землю. Над селами і містами, над мирними полями й лісами нависла гроза. Палали міста і села, нищилися пам'ятки культури, вивозили і вбивали людей.
Прокляли ворогів люди, наздогнали їх людські прокляття: знайшли фашистські окупанти смерть на нашій землі.
9 Травня ми святкуємо Перемогу - прагнення людяності над людиноненависництвом.
Вшановуючи тих, хто завоював право на свободу, людяність і життя, надаємо їм слово. Кузьма Журба, Дмитро Куровський, Олександр Шкура - чудові українські поети, співці нашої давньої і славної Чернігівської землі, яких, на жаль, вже нема серед нас. Але зосталися їхні книги, зосталася тепла пам'ять про них.
Сторінка 1.
Кузьма Журба
Учень 1. Усе моє: минуле й майбуття, сьогодення сонячно - безкрає... Слово починається з життя І в життєвий океан впадає.
Учитель. Хто ж такий Кузьма Журба?
Учень 2. Кузьма Тимофійович Журба любив рідне слово, свій рідний край. Вірною синівською любов'ю любив рідне село, йому присвятив схвильовані рядки своїх поезій:
На рівнині коло гаю Кучерявиться село. Я родився в тому краї, Там дитинство одцвіло.
Народився Кузьма Тимофійович 11 листопада 1922 року в селі Хрещатому на Чернігівщині. Закінчив Чернігівський зоотехнікум у 1941 р. Дев'ятнадцятирічним хлопцем зустрів війну. Почав її у тяжкому сорок першому рядовим, а закінчив у званні старшого лейтенанта медслужби. Воював на Калінінградському, а потім на передньому Прибалтійському фронтах, брав участь у визволенні Вітебська, Риги. Поранений у 1941 році під Ригою. Нагороджений орденом Червоної Зірки і медаллю.
Учень 3.
Війна
А мені війна все сниться,
Клята - розпроклята,
В полі спалена пшениця,
Вщент розбита хата.
А мені війна все сниться,
Чорна - розпричорна.
Кострубата гостра криця
Гори горя горне.
І гуркочуть громовиці
Скрізь понад землею ...
А мені війна все сниться,
Й сам я серед неї.
У пекельній круговерті
Білий світ і люди.
І мене за мить од смерті...
Донька будить.
Учень 4.
Його любили й шанували, в нього вчилися щирості і доброти, його поезіями захоплювалися. У своїх віршах він галасливо не кричав про свою шану до України, яку гаряче любив. Він не оголошував її своєю матір'ю, не присягався у любові. Але скільки справді ніжного і трепетного у його віршах про Україну, Дніпро, рідну мову! Поет вважав свою приналежність до української нації не предметом якоїсь гордості на межі чванства, а дарованим Богом і долею.
Учень 5.
Є істина в житті, що визначає долю,
Вона дорожча за усі скарби:
Людина починається з любові й болю
Для пісні, праці, боротьби.
У білий світ іди, моє тривожне слово,
Хоч десь гроза, десь землетрус,
Якщо ти з бою і любові,
То я за тебе не боюсь.
Учитель.
А вірш "Рідне слово" - один з кращих серед творів наших земляків про українську мову. Усе ввібрало у себе рідне слово: і квіт, і шелест колосся, і спів Дніпровських хвиль, і стукіт серця.
Учень читає.
З тобою жнем і сієм,
І плавимо метали.
Ти - доля і надія,
І радості й печалі.
Ти - райдуга квітчаста,
Сплав золота і рути.
Треба любити - щастя,
Ганьба - тебе забути.
Учитель. К. Журба написав: збірку. "Над красунею Десною" 1956 р., "Дорога до щастя" 1961 р. "Серп" 1969 р. ,"Яблука падають" 1972 р., "В чеканні весни" 1982 р. У лютому 1982 р. трагічно загинув у автомобільній катастрофі. А в пам'яті зринають його пророчі рядки:
Чогось поспішаю я знову,
Немов полічив свої дні,
І хочу останню розмову
Вести для своєї рідні,
Для роздумів, для тих, з ким і досі
Порозумітись не зміг.
Траплялось усього в дорозі,
Але не вважайте за гріх,
Не поспішайте карати,
Немов за найбільше зло,
За те, що не вмів сказати
Того, що на серці було.
Любов моя завжди зі мною,
І тиха, й цнотлива, й проста.
Нехай вона цвітом - травою
До вас крізь роки пророста.
Сторінка №2
Олександр Володимирович Шкура.
Учитель.
У центрі села Плиски велично звелися на постаменті постаті двох бронзових солдатів. Це їм не судилося повернутися додому, захищаючи честь своєї землі в роки Другої світової війни. На тринадцяти кам'яних плитах односельці увічнили імена односельців. На останній викарбовано ім'я Олександра Володимировича Шкури.
Учень.
Цього юнака любила сільська молодь за веселу товариську вдачу, його знали, як людину обдаровану і розумну, палко закохану в художнє слово. Ні один святковий концерт, ні одна п'єса, поставлена сільськими драмгуртківцями, не проходила без участі Олександра.
Саме тут Олександр Шкура познайомився з Олександрою Андріївною Царенко. До веселого балакучого Сашка вона зразу пройнялася довірою. Потім були зустрічі у сільському клубі. З кожним днем вона все більше дізнавалася про хлопця.
У Олександра й Олександри було безліч спільних тем для розмов, і вони не помічали, як швидко пролітали вечори. Сашко, повертаючись додому, під враженням від зустрічі з цією дівчиною мережив рядочки вірші.
Я люблю отак: над синьою рікою
Про кохання юне мовити тобі,
Пригорнувши стан гарячою рукою
Задивлятись в очі ясно-голубі.
А над ними явір нахиляє віти,
Мов прийшов до річки випити води.
Ми тут часто, часто, мила, будемо сидіти
Й жадібно вдихати липові меди.
Ти мені голівку схилиш на коліна,
Зорі в яснім небі затремтять.
Мила, де не будеш - нам зоря єдина
Буде з виднокругу лагідно сіять.
Учениця.
Чисте і світле почуття до Шури мовби окрилювало хлопця, народжувалися все нові і нові поетичні рядки. Особливо щедрим виявився 1938 р.
Здавалося, що все складалося якнайкраще. Щасливі миті зустрічей, робота до душі, мрії про майбутнє. Так не знали ці молоді люди, що на їх долю випаде чимало випробувань, що їм не судилося бути разом. Усе погубить війна.
У перші дні війни Олександр іде до військкомату, але за станом здоров'я його увільняють від служби в армії. Та служити батьківщині можна скрізь. Він стає членом підпільної організації, яка була залишена для роботи в тилу ворога на Бахмаччині. Не одна була зірвана ворожа акція. А влаштувався працювати на залізниці.
Учень.
Надовго запам'ятали плисківчани старшого покоління 7 березня 1943 року. Моторошно стало від горя і диму, що оповили село. Страшну розправу вершили фашисти над сільськими активістами. Замучених тортурами людей спалили живцем. Серед багатьох інших був і Олександр Шкура. Зошити з віршами сховали рідні. Поезій не торкнувся хижий вогонь. Вони зберігаються як дорогоцінна реліквія. Життя молодого поета обірвалося на двадцять четвертому році життя.
Учениця
Закричали сірі гуси, Відлітаючи вночі.
Заспівали хлопці русі,
Та й до війська ідучи. Заспівали про калину,
Що схилилась у яру..,
Покидав юнак дівчину, другий - матінку стару.
Що за першим його мила Слізно плаче і рада.
А матуся посивіла,
до другого припада.
І сльозами рясно вмита їх доріженька була ...
Ой же цокали копита
брязкотіли вудила,
Як помчали наші хлопці,
пил піднявся вдалині.
Тільки блискали на сонці гострі шабельки ясні...
Довго їм услід гляділи
(бо в обох одна біда)
І матуся посивіла,
І дівчина молода ... Проминуло тепле літо,
подули вітри сумні.
Прийшла звістка, що побито наших хлопців на війні.
А на їхній на могилі
у дубовому гаю
калиноньку посадили,
щоб розквітла у маю.
Росла, росла калинонька,
та й схилилася сумна... Вийшла заміж дівчинонька, Мати мучиться одна.
Учитель.
На знамені нашої історії викарбувані слова: "Ніщо не забуто, ніхто не забутий". І вас ми мусимо не забути. У вашій поезії ви, як тугі, сповнені силою бруньки, що от-от мали якнайповніше розкритися поетичним цвітом.
Вічним жалем будете ви у пам'яті поколінь, які лише з книг знатимуть про війну. Ви не підвладні забуттю. Ви загинули в ім'я волі свого народу. Слово розтерзаних, закатованих, розстріляних. Слово, що вчило великої любові до життя, до свого народу. Воно просте, але щире і сердечне. Вчитаймося в нього, схилімося над ним.
Його слово подолало відстані й роки
(життєвий і творчий шлях Анатоля Олійника)
Мета уроку: донести до учнів особливості таланту митця, самобутню манеру його віршів із збірки "Амурова декада"; розвивати логічне мислення; засобами художнього слова виховувати патріотичні почуття, формувати високі ідеали.
Тип уроку: урок - інсценізація.
Хід уроку
I. Мотивація навчання школярів.
Організаційний момент.
Оголошення теми і мети уроку.
II. Активізація опорних знань. Бесіда з учнями
Чому вражає літературний процес в українському письменництві 20-х років?
2. Які особливості національного українського відродження 20-х років порівняно з класичним Ренесансом?
III. Подача нового матеріалу.
Гетьте з неба, чорні хмари Ось кружляє Воля мрій ... Хай минуться муки й свари, Хай затихне буровій.
А. Олійник
Вступне слово вчителя.
Тривожними і неспокійними виявилися 30-ті роки XX ст. на Україні. Чорним крилом торкнулися вони і невеличкого містечка Борзна на Чернігівщині. У цей час розправляв свої крила молодий орел Анатоль Олійник. Перед поетом відкривались райдужні перспективи, але цьому не судилося забутися: насувалася чорна ніч невиправданих репресій. Після тривалого забуття до сучасного читача повернулося ім'я талановитого українського поета, нашого земляка Анатолія Олійника.
Виходить учень - Анатоль Олійник
Народився я 9 листопада 1902 р. у повітовому місті Борзні на Чернігівщині. Борзна -це давнє козацьке місто, де на той час був хоч невеличкий прошарок інтелігенції, але існували сильні культурні традиції. Мій батько працював службовцем у земстві. Він був прогресивною людиною, систематично читав заборонену літературу.
Мати, Олександра Павлівна, походила із збіднілої дворянської родини. Вона була людиною надзвичайно лагідної вдачі, за що я її дуже любив. Нелегко їй доводилося у житті. Адже вона виховувала 6 дітей: три сини і три доньки. Не дивлячись на скрутні матеріальні умови, батьки дали нам хорошу освіту. Закінчивши повітове училище у 1914 р., вступаю до Борзнянської гімназії, а з 1920 р. вчуся у педтехнікумі.
Виходить учениця, сестра А. Олійника.
Під час громадянської війни мій брат Анатолій ледь не загинув. У 1919 р. борзнянські чекісти заарештували чималу групу гімназистів за листівки, у їх числі був і Анатоль. Серед ночі гімназистів повели за місто, щоб у полі розстріляти. Коли дійшли до останньої хати, заарештовані кинулись врозтіч. Вартові відкрили вогонь і застрелили 18 чи 19 чоловік. Анатолю вдалося втекти. Але ця подія залишила у душі брата глибокий слід.
Учень - Анатоль Олійник
Нахил до літератури, до поезії я відчув у той час, коли навчався у гімназії. Взірцем для мене була поезія Т.Г. Шевченка. Багато віршів я знав напам'ять. У педтехнікумі ми з друзями створили літоб'єднання, видавали рукописний альманах.
З 1924 р. після закінчення педтехнікуму я проживав у Конотопі, де викладав українську мову і літературу, працюючи у школі. Робота дуже подобалася. Я намагався увести учнів у храм поезії, передати красу рідного слова.
Та незабаром потрапляю на військову службу. Але через три місяці за станом здоров'я був демобілізований і знову повернувся у Конотоп, вступив до інституту соціального виховання.
Літературний критик.
З - під пера Анатоля Олійника з'являються нові й нові поезії. В умовах тоталітаризму не просто було писати те, що відповідало б поглядам автора, і не зашкодило б йому, тому у творах поета переважає пейзажна і інтимна лірика. З 1927 р. А. Олійник систематично друкується у журналах "Молодняк", "Червоні квіти". Він неодноразово навідує Харків і зав'язує дружні стосунки з В. Сосюрою, П.Усенком та іншими письменниками.
Якщо вважати, що у кожного поета має бути свій програмний вірш, то для А.Олійника таким твором став "Співай, печаль".
Учениця читає вірш "Співай печаль"
Запитання вчителя.
Яке кредо письменника у житті?
Сестра А. Олійника.
У багатьох людей іноді буває передчуття чогось. Воно з'явилося і у мого брата. А 28 листопада 1929 р. він був заарештований. В Україні набирав темпи процес по сфабрикованій тогочасним ДПУ справі Спілки визволення України (СВУ). Братові пощастило: його ув'язнення тривало лише 33 дні, однак він уже не міг ні друкуватися, ні навіть проживати в рідній Україні, яку змушений був залишити, аби врятуватися від подальших переслідувань.
Учень - Анатоль Олійник.
А тим часом в Україні починалась нова хвиля репресій проти творчої інтелігенції. Надійшла звістка про арешт молодшого брата Михайла У той час він був студентом філологічного факультету Київського університету. Михайло був засланий па північ. Я зрозумів:
Ударив перший грім - і досі
Іде заливчата луна.
Це був 1932 р. Я учителював у Житомирі і розумів, що багато ще репресій заподіє більшовицьке керівництво. Тому вирішив їхати до Москви. З січня 1933 р. працює у Турткумі - тодішній столиці Каракалпацької АРСР. Я послав себе у добровільне послання.
У цей час завідую відділом культури, у педагогічному технікумі викладав російську мову і літературу. У липні 1935 р. переїжджаю до Бухари, де працюю доцентом педагогічного інституту.
Сестра А. Олійника.
Моєму братові подобалося працювати у Бухарі. Але рідна Вітчизна кликала і манила до себе. І тому у травні 1936 р. брат їде додому. Мріє про зустріч з рідними. Та по дорозі застудився на запалення легенів, яке ускладнилося лівобічним гнійним плевритом. У Борзнянській лікарні прооперували, але стан брата був тяжкий. Його перевезли до Києва. Але лікарі виявилися уже безсилими. 24 серпня 1936 р. брата не стало. І поховали його у рідній Борзні.
Літературний критик.
За життя поет не встиг видати жодної книги своїх творів. Лише у 1968 р. правління Спілки письменників України за ініціативою С. Тельнюка утворило комісію по творчій спадщині А.Олійника. Заходами комісії у 1971 р. вийшла перша збірка поезій "Вітрила напнуто" Видана коштом упорядників, сина і небожа поета друга збірка "Амурова декада" у 1998 р. у Москві. У цій збірці зібрано найкращі поезії, які не могли бути надруковані в умовах тоталітарного режиму.
Твори Анатолія Олійника глибокопоетичні, пронизані неземною любов'ю до рідного краю. Вони й сьогодні вражають своєю свіжістю, метафоричністю, гостротою думки і почуттів. Доводиться лише пошкодувати, що ці самобутні твори запізно прийшли до читача, хоча вони й не втратили своєї актуальності й художності.
Учитель. Крізь роки і відстані вдивляється в майбутнє лагідним успіхом поет, промовляючи до нащадків.
Звучать поезії "Розгублені слова", "Амурова декада", "Пісні бездонні", "На могилі Куліша".
Учитель.
Одгорять мої блиски під зорями,
Втихомирююь, засну і я ...
Іскру - зірку згублю десь край моря я
Й засвічу в твоїх мріях маяк.
Тоді, може, згадаєш зажурено
Одвеснілого хлопця в Борзні...
Ні, не одгоріли відблиски зорі поета. Він пройшов до нас з далеких уже років зовсім не постарілий, "не одвеснілий", і нам радісно вітати його повернення у вічно юну сім'ю поезій.
IV. Висновок
V. Домашнє завдання. Написати твір на тему "Неповторний світ поезій А. Олійника".
Від землі, від слова рідного
(літературно-музична композиція,
присвячена 80-річчю Дмитра Куровського)
Свято проводиться в гостині Куліша.
У центрі сцени портрет Д.Куровського.
Звучить пісня "Україно" сл. і муз. Тараса Петриненко
Учениця 1. Не можна сказати, що життєвий і творчий шлях Дмитра Куровського пройшов повз увагу літературної критики. Це не так. Подеколи й подекуди його згадували в газетах і часописах. Але, звичайно ж, мало. І не вина в цьому талановитого поета і прозаїка. Живучи в провінції, він не мав своїх власних поцінувачів у авторитетних друкованих органах, та, власне, і не прагнув до цього. Він творив, шукав, радів і сумував або на самоті, з самим собою, або в колі близьких знайомих чи друзів. Таки випадки в літературі дуже часті, і потрібен час, вже з відстані років поглянути на ту чи ту постать і роздивитися її повільніше, прискіпливішу і осяйніше.
Учениця 2. Скільки треба часу, щоб належно поцінувати творчість Дмитра Куровського, зараз ніхто не скаже. Адже ще не опубліковані його романи "Приморожений цвіт", "Співіснування", "Заговини". Адже ще не зібрані і не впорядковані повністю його вірші для дорослих і дітей. Якщо перевіряти чималий доробок Куровського, відібрати все кращу, то могло б скластися 2-3 вельми цікавих творів. З чого ж починається художник?
Звучить пісня "Борзна -рідне місто "
Учениця 3. З любові до рідної землі, до батька - матері, до рідного слова, до великих на вчителів українського народу Тараса Шевченка, Івана Франка, є незаперечним авторитетом для нього був лише Кобзар.
Учениця 4. Дмитро Мусійович народився 4 жовтня 1922 року у Малій Загорівці Борзнянського району. Саме від землі, від слова рідного починається творчий шлях відомого українського письменника. Вперше він ступив на чорнозем у селі Мала Заготівка, а перше слово "мама" вимовив перед своєю матусею Мокриною Вікторівною, що все життя пропрацювала в колгоспі. Узяв він із собою в життєву дорогу і скупу усмішку батька Мусія Олексійовича, який загинув на війні, добираючись додому. Отже, сформувалася його творча особистість під впливом народного способу думання, народного слова і пісні.
Батькові
Твоя і ніжність,
і жалісливість Одвіки? Веснами
прищепились?
Внесли їх в душу бузкові ранки?
Вспівали іволги та берестянки?
У мене в згадці живуть і досі
Перепелята, накриті в просі.
Ти картузом їх накрив -
потому
Приніс за пазухою додому.
З лякливих стали такі
сміливці,
Що й кіт боявся їх на долівці.
Так, шиї витягти, рано-вранці
Вони будили тебе до праці,
І як не тяжко було, не жалко,
Ти повкидав весною в шаньку,
Одніс, невільних, туди, де воля,
Повипускав їх посеред поля.
А сам ту ж весну пішов солдатом,
Пішов - й забрала війна проклята.
Учениця. Ще 14-річним хлопчиком Дмитро Мусійович надрукував перші поетичні спроби. Відтоді він регулярно публікується в періодиці різного рівня. 1939 року вступив на філологічний факультет Ніжинського державного педагогічного інституту. Навчаючись у цьому навчальному закладі, Дмитро Мусійович любив сидіти в унікальній бібліотеці і читати класику. Він був надзвичайно ерудованим і глибоко мислячим. А ще - наділений розмаїтим літературним обдаруванням. Та Велика Вітчизняна війна перервала навчання. З червня 1941 року перебував у діючій армії. Усю війну пройшов сержантом. Служив авіамотористом у авіаполку, зокрема у 32-му бомбардувальному. Став згодом майстром з авіа озброєння, повітряним стрільцем, літав у Східну Прусію, брав участь у обороні Сталінграда, Ленінграда, нагороджений бойовими медалями. Ще у роки війни він видрукував свої вірші у дивізійній газеті. Тема війни постає у його поетичних книгах "Миропілля", "Хвала долі".
Учениця. Одразу по війні працював власкором газети "Київська правда" та "Деснянська правда". З вересня 1946 року - студент, Ніжинського педінституту. Куровський ще в інституті зарекомендував себе неординарною людиною. Він завжди шукав чогось незвичайного. І в житті і в літературі. Але це не завжди вдавалося. Бо характер мав непоступливий, часто діяв від протилежного. Тому, певний час викладаючи в Житомирському, Миколаївському та Чернігівському педінститутах, він знову повертався до рядового учительства, де знаходив більше розуміння, доброти, людяності.
Учениця. 1959 р. у видавництві "Радянський письменник" вийшла перша збірка поезій вчителя "У домі ріднім". У ній він оспівав рідну землю, людей-трударів, таврує війну, яка украла у нього юність і батька.
Юність
Вимкнув світанок зорі,
Позводив сонцю курки ...
Каркнули на осокорі
граки.
Промінь на роси вписати
не встиг.
Соловей не вспів
Душу всю чисто вкласти
у спів.
Суне гроза у гості
Стемніло - наче в дуплі.
В сяєві тільки гострі Шпилі.
Грим одгримів - і зсунувсь.
І квітку метелик шука.
Перепел клепле ...
Юність -
Така.
Звучить пісня "Рідна мати моя " Слова А. Малишко
Учениця. Де б не був Дмитро Куровський - під бомбами на Борзнянщині, під кулями в Польщі, за студентською партою у Ніжині, вчителем на Волині, викладачем вузу в Чернігові, - всюди відчував пильний погляд маминих очей з-під сірої хустки. Цей погляд жінки-трудівниці з села Мала Загорівка став своєрідним мірилом життєвих цінностей для педагога і поета. До неньки Дмитро Мусійович звертався у години радості і горя, будучи далеко від неї, завжди жив клопотами про те, чи нарубано в неї дров, чи вичищено з хлівця, чи напалено корівчину. При першій же нагоді летів він на крилах до рідної хати, щоб допомогти матері, зігріти її. Мокрина Вікторівна гаряче любила свого одинця. Любов посилилася, набрала іншого трагічного забарвлення, коли надійшла страшна звістка про загибель чоловіка. Всім серцем, всіма фібрами душі тягнувся Д. Куровський до Малої Загорівки, до рідних, знайомих, бо вбачає у них сіль життя і сенс свого існування. Вони були для нього Україною заради якої він жив і творив, якій присвятив свій небуденний талант.
Між білих беріз
Між білих беріз
Розвію себе і заграю
Між білих беріз
Осіннього отчого краю.
Між білих беріз
Незбирані болі розвію,
Ось тут,
Під цією берізкою.
Між білих беріз
Не буду за давнім
тужити.
Між білих беріз
Цей день полюблю
недожитий.
Між білих беріз
Впаде мені нічка
на груди.
Між білих беріз
А більш не піду я
нікуди. "
З 1962 р. Д. Куровський став постійним автором видавництва "Веселка", де побачили світ десятки його поетичних та прозових збірок. У 1969 р. у видавництві "Музична Україна" вийшла збірка "Музичний зоопарк".
З ярмарку
По цій дорозі, ось по цій дорозі,
Через Касьянів - хутір по піску,
На ярмарок у Борзну на світанку
Душа бриніла в світлім тонкосльозі.
Мені тоді - малому, як чопку, -
Було так гарно ...
Силоньку таку,
Щоб завернуть той час була в спромозі!
Є сила вбить і землю спопелить,
Стоптати правду, рота затулить -
В усі часи таку шанують більше.
Пройду крайком, одмітним од усіх.
Отак прийду з ярмарку - на сміх
Нічого не продавши й не кпивши.
Не раз просив пробачення у трав,
Коли на них полежав чи постояв.
Просив прощення в пташки голосної,
Коли випадком з гілки проганяв.
І по розлуці картуза знімав
Перед знайомим дубом, чи сосною,
І в чорне літо безводі сухої
Лицем до хмар навколішки ставав.
Та не ставав безкостим і слизистим
Перед брехнею і перед насильством,
Що пнуться бути всім за судію.
Коли ж мене зробити це примусять
В іржі тортур - я каменю вклонюся
І голову об камінь розіб'ю.
А в збірках "Миропілля" та "Хвала долі" буяли глибокі й чисті почуття сина Придесення ятрилися пекучі роздуми про гострі проблеми сучасного життя! Не всім чомусь хотілося бачити за зовнішньою похмурістю й безрадісністю сонячність душі поета.
Сонце!
Люблю тебе, сонце,
Коли ти сходиш, велике й радісне
Над полем зеленим, наче мати,
Що йде ледь світ
Із сапою блискучою.
Сонце!
Люблю тебе, сонце,
Коли заходиш, велике й вичохле
Над обрієм ясним, неначе батько,
Що їде возом
На луки на сіно.
Книжка вибраного "Прийду таким як є", що побачила світ уже по смерті письменника, удостоєна обласної літературної премії ім. Б. Грінченка, всотавши все краще з попередніх збірок, доповнила творчий портрет Д. Куровського тими рисами, які відібрали у нього видавничі коридори застійного часу.
Як мій народ од мови одречеться,
То я за те й від нього відречусь.
Піду в пустелю - більше не вернусь,
Хай мій народ по пеклу сам товчеться,
А я втечу, гріха не наберусь.
Я сам в собі створю Вкраїну-Русь,
Що буде знать, де честь, а де безчестя.
Я сам собі збудую честі храм.
І буду в нім не за народ молиться,
А за ганьбу його і вічний страм.
Я намолю на мій народ огонь
Проказу й мор - і буду веселиться
Ще й танцювать на язвах на його!
Справді, йдеться у цьому творі про найстрашніше - про презирство до рідного народу, про покарання його. Йдеться у ньому і про власні муки, бо не життя без народу синові його. Але що лежить в основі відречення? Любов, гаряча любов сина до народу. І карає він іменем цієї любові.
Скажи, єдиний: "Живи!" -
І радість в мені озветься,
І я проросту з трави
Травинкою свого серця.
Скажи, єдиний: "Умри!",
І серце віддам без вагання!
І сині впадуть вечори
Після ясного світання.
Скажи, єдиний: "Ожий!"
І я воскресаю з пилу.
Такий ти, народе мій,
Така в тобі воля і сила!
Якщо додати до віршів "для дорослих" ще й поезію "для дітей", а в ній Дмитро Мусійович почувався, як риба у воді, і має на цій царині немало маленьких шедеврів, то Постать Поета підніметься ще вище, стане ще помітнішою. А ще роман "Приморожений цвіт", який, на жаль, осипався у тодішніх видавничих нетрях.
А ще в його житті була улюблена робота. Адже вчителем він був прекрасним. Блискучий знавець літератури й мови, він водночас володів унікальним чуттям слова. Серед його вихованців - немало кваліфікованих філологів. А ті, хто брав дорогу, далеку від літератури та мови, з шанобою ставляться до рідного слова, бо пам'ятають заповіти свого вчителя.
У цьому році Д.Куровському, письменникові-фронтовику, чесному громадянинові, виповнилося б 80 років. І хоч його немає серед нас, та його твори залишаються актуальними і сьогодні.
"Хвала долі". Так може сказати людина, яка не марнує свій вік, а йде по довгій дорозі життя впевненими кроками господаря своєї долі, лишаючи по собі добрий слід.
Д. Куровський - поет. Поет високої напруги і культури слова. Думка в нього пульсує, як нерв, -світла і чиста, ніби деснянські води, широка й розлога, наче безкраї пшеничні поля. Саме письменник з роду хліборобського, прийшов у літературу від земля.
Під звуки пісні "Україно" на сцену піднімаються всі учасники свята.
Тема уроку: "Ще в юності з Борзенкою заручений - Для неї пізнім соняхом розцвів"
(Життєвий і творчий шлях В. Сенцовського)
Мета уроку: ознайомити учнів з життєвим і творчим шляхом В. Синцовського та його поетичним доробком; вчити старшокласників розуміти та аналізувати поезію, виховувати художнім словом національносвідомих громадян України.
Тип уроку: конференція.
Хід уроку
Вступне слово вчителя
Наша земля багата і щедра на таланти. Жителі нашого містечка по праву пишаються духовною спадщиною Ганни Барвінок, Анатолія Олійника, Віктора Забіли. Написані твори у різний час донині вчать нас мудрості й любові до життя. Як давня, так і сучасна література мають немало прикладів, коли її імениті і скромні обранці успішно працюють водночас у поезії і прозі. Такою людиною є Володимир Сенцовський. Кожного дня він простує вулицями рідного міста і милується неповторними краєвидами рідного краю. А свою любов до життя висловлює у своїх поезіях.
О ні, швидкі літа дарма не страчені -
Летять над краєм, наче голуби.
Мій чесний шлях Борзенкою освячений
Під жовтим сонцем, небом голубим.
В. Сенцовський
Учень 1. "Життєвий і творчий шлях В. Сенцовського".
Володимир Іванович Ященко народився 22 липня 1952 року в селі Носелівка Борзнянського району Чернігівської області. Його батьки звичайні сільські люди. З раннього ранку і до пізнього вечора працювали, не покладаючи рук. З дитячих років хлопчик допомагав їм по господарству. А у вільні хвилини любив мріяти. Природа чарувала і манила у казковий рай поезії. Спочатку була середня школа, а 1973 року закінчив філологічний факультет Ніжинського педінституту ім. М.В. Гоголя. Учителював у сільській школі, любив дітей. А вони були вдячні йому за доброту, ласку, розуміння. Та сває покликання знайшов Володимир Іванович на журналістській стежині. Незабаром став редактором районної газети "Вісті Борзнянщини".
Тепер В. Сенцовський - автор уже шести книжок. Кожна з них - то, так би мовити, нова сходинка до майстерності, до розкриття чарівності свого краю, душ і сердець його дивовижних людей. Книжки оповідань "Хлоп'ята з Тополиної вулиці", "Оленка не хоче спати" та "Дивень - ранок", які вийшли у видавництві "Веселка", стали відомі кожному, хто не байдужий до літератури. Автор не прагне, й не хоче шукати в сьогоденні чорноти, негативізму, бо така в нього ніжна , людинолюбна душа. А його оповідання зіткані з сонця, доброти, людяності. Вони є піснею гуманізму, любові всього сущого на землі, що здатне творити дива.
Учень 2. "Неповторний світ поезії В. Сенцовського".
В. Сенцовський - автор поетичних збірок "Зелена неділя", "У затінку серця", "Борзенка". У цих творах виявилися не стільки ліричні діаманти його тематично окреслених поезій, скільки органічна потреба самовираження чутливої до плину часу душі. Бо ж є в його книзі немало тем і образів, що стосуються найактуальніших і найболючіших проблем нашого сьогоднішнього буття, щемливої памяті, трагічних людських доль. Історія знає багато жертв в імя ідеї, але аналогічної Крутам не було.
Звучить вірш "Крути".
Учень 3. Перед нами картина трагічних подій, які відбулися 29 січня 1918 р. Заметене снігом поле, а на ньому похапцем окопались юнаки. Саме тут вони кинулись у свою першу і останню багнетну атаку - і майже всі загинули. Червоне сонце оплакує молодих, які відстоювали незалежність України. Ці трагічні події хвилюють серця сучасників.
В. Сенцовського хвилюють події 1933 року, коли голод забрав життя багатьох українців. Не обминув він і сім'ю Ященків. Адже дідусь Яків загинув у ті страшні роки, коли пухли діти, і в останні хвилини життя марилась їм паляниця.
Звучить вірш
"Моєму дідові, у ЗЗ-тії"
Учень 4. Однак найорганічніший поет саме у тій медитативній ліриці, що відбила перетікання часу через свідомість, душу, пам'ять. У ній не тільки досвід його почуттів, а , коли хочете, їх своєрідна біографія, генезис, а часом й щасливе проникнення у таке рідкісне, трепетне і божественно прекрасне злиття внутрішнього і зовнішнього світів. І саме тому в цій ліриці поет найпереконливіший, а методика і смисл неперенатуженого "важливістю теми" і стилістичною зумисністю слова перебувають у цілковитій гармонії.
Звучать вірші "Самота", "Мій край месію жде".
Учень 5. Володимир Сенцовський любить свій рідний край, "берег свого дитинства". У його поезіях звучить гімн красі природи, він любить справді хороших, працьовитих, приязних людей, прагне знайти їх на своїй землі. Поезії Володимира Івановича зовні прості, теплі, щиро - розчулені, осяяні коханням, щирою дружбою, вірою в щасливе майбутнє нашого народу.
Звучать поезії
"Дівич - вечір"
"Оця свята незайманість беріз",
"Задивилось сонце на світанку",
"Борзенка".
Висновок
Учитель В. І. Сенцовський - член Спілки письменників України, лауреат премії імені Б. Грінченка обласної "Просвіти". Наш сучасник продовжує плідно працювати. Він підтримує тісні звязки з літературною студією "Первоцвіт", яка діє у гімназії. Поет вірить у майбутнє покоління:
Мій краю золотий,
Моя мала Плането!
Діждемся ще свого Гомера,
У захваті тобою вибухнуть поети,
Яких нова народить ера.
З твоїх долонь злетить
Ще синя птиця щастя,
Встає світанок вже з руїни.
Тут кожна стежка і стеблина, як причастя,
Тут воскреса душа Вкраїни.
Домашнє завдання. Написати твір на тему "Берег дитинства".