Сталінські репресії на Україні
Із закінченням війни сталінське керівництво різко змінило акценти в національно-культурній політиці, особливо в Україні. Те, що ще вчора заохочувалось у пропагандистських цілях, видавалось героїчним і позитивним з історичного минулого українського народу (героїзм і нескореність козацтва, військовий і державницький хист Б. Хмельницького, визвольні мотиви української класичної літератури і мистецтва тощо), тепер оцінювалось не інакше як спроби буржуазно-націоналістичної ідеалізації минулого, рецидиви хвильовизму, шумськізму, скрипниківщини, петлюрівщини і мазепинства. Водночас новий курс супроводився певною глорифікацією (перебільшенням) ролі російської культури, відродженням імперської психології та великодержавного шовінізму. Ця лінія викликала ще більший опір з боку національне-патріотичних сил, особливо ОУН-УПА, а також національне свідомої інтелігенції, творчої молоді, що спричинило посилення ідеологічного терору та репресій на ниві культурно-національного відродження.
Провідником сталінської репресивної політики в культурно-науковій та літературно-мистецькій сфері став головний на той час ідеолог партії А. Жданов, а після його смерті М. Суслов. Так звана "жданівщина" означала справжню війну творчості інтелігенції, національно-патріотичним силам, стратегія якої була сформульована в цілому ряді постанов ЦК ВКП(б) і продубльована відповідними рішеннями ЦК КП(б)У.
Тон нових ідеологічно-каральних акцій проти українського культурно-національного відродження задав Й. Сталін ще ЗО січня 1944 р., коли в Кремль було викликано О. Довженка, а також М. Бажана, О. Корнійчука, М. Рильського для обговорення кіносценарію "Україна в огні". Спробу видатного майстра слова О. Довженка правдиво змалювати долю українського народу в роки воєнного лихоліття Сталін оцінив як ревізію ленінізму, як "вилазку проти партії, радянської влади".
Усім органам цензури було надіслано директиву "не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку". Осмислюючи цю ситуацію, О. Довженко записав у своєму щоденнику: "... невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм... в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче...?". ЦК КП(б)У 12 червня 1944 р. спеціальною ухвалою "Про Довженка О. П." вивів його з комітету по сталінських преміях, з редакції журналу "Україна", увільнив від обов'язків художнього керівника київської кіностудії, а секретар ЦК К. Литвин вимагав активніше критикувати довженківські погляди.
Розгортання кампанії з викриття націоналізму в українській літературно-мистецькій творчості провадилось на тлі збройного опору ОУН-УПА сталінізації західних областей України, який знаходив моральну підтримку частини творчої інтелігенції, молоді в східних регіонах республіки. Певна синхронність каральних акцій простежується у постановах ЦК КП(б)У "Про підвищення пильності, посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України" (лютий 1946 р.) і "Про журнал "Вітчизна" (жовтень 1946 р.), які націлювали на використання всіх засобів - від ідеологічних до військово-каральних для викорінення національної свідомості і фізичного знищення її носіїв. У цих та інших циркулярах, у виступах партійних ідеологів, матеріалах преси піддавались гострій критиці діячі української культури за прояви "буржуазного націоналізму", "безідейності", "національної обмеженості", нагніталась атмосфера страху, погроз і підозри. До того ж усе це робилось на фоні неврожаю і масового голоду 1946-1947 рр., що охопив більшість областей України і забрав життя у тисяч людей.
Важким ударом по духовності українського народу, особливо в західних областях України та Закарпатті, став так званий Церковний собор у Львові (березень 1946 р.) і в Мукачеві (1947 р.), на яких було інспіровано ліквідацію Української греко-католицької церкви. Категорично заборонялась діяльність Української автокефальної православної церкви, інших конфесій. Життя Руської православної церкви ставилось під повний контроль партійно-державних органів.
Чорні дні для української культури настали з весни 1947 р., коли Сталін направив в Україну для розправи з провідниками національно-культурного відродження свого соратника Л. Кагановича на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Очевидно, його "досвід" розгрому "хвильовизму", гальмування своєрідного ренесансу української культури 20-х років виявився необхідним тепер, коли Україна переживала новий спалах національного пробудження.
З прибуттям до Києва Л. Каганович ініціював прийняття вже зазначеної постанови про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії, а також цілу низку викривальних заходів щодо діяльності творчих спілок. За його вказівкою було підготовлено довідки про "націоналістичні прояви" у творчості багатьох письменників України, зокрема М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, А. Малишка, ухвалено спеціальну постанову "Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленинград". У ній літератори України звинувачувались у тому, що опинилися "на позиціях обивателів і до самого останнього часу не бачили гострих і різних ухилів націоналістичного характеру". За особистою вказівкою Кагановича у вересні 1947 р. "Радянська Україна" опублікувала статтю Ф. Єневича "Про націоналістичні помилки М. Рильського". До речі, згодом редактор одержав листа від студентів зі Львова, в якому Ф. Єневич порівнювався з собакою, що застрелив Пушкіна. Звичайно, листа не опублікували, а М. Рильського примусили каятися і публічно "визнавати" помилки і гріхи.
Виникає питання, що ж так непокоїло партійне керівництво у творчості українських письменників, чому воно обрушилося на них з ідеологічними репресіями? Річ у тім, що українська література - поезія, проза, драматургія - прагнула збагатити національні традиції, започатковані в творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, художньо втілити загальнолюдські цінності та почуття, насамперед любові до свого народу, рідної землі, материнської мови. З новою силою засяяв образ Матері, в якому уособлювалась тема жінки-матері в її ніжно душевних, героїчних і трагічних рисах, і тема матері-України, яка винесла на собі воєнне лихоліття і важкі повоєнні випробування. Письменники зверталися до народних джерел, фольклору, звеличували героїчні подвиги своїх предків, Формували національну гордість, почуття самоповаги і нескореності. Очевидно саме ці мотиви викликали переполох у можновладців, заражених духом великодержавності та шовінізму.
У "Мандрівці в молодість" М. Рильського, в романах "Жива вода" Ю. Яновського, "Його покоління" І. Сенченка, в повісті П. Панча "Голубі ешелони" та в інших творах пріоритети віддавались не класовим, не корпоративним, а загальнонаціональним цінностям, найбільшою з яких є сама людина. Тут слід мати на увазі, що українська література, як і мистецтво, навіть на материковій землі ніби розкололася на два протилежних стани: з одного боку, прихильники національно-культурного відродження, борці за правдиве і неупереджене відображення минулого свого народу, його історії, за оборону його національних скарбниць, насамперед мови, а з іншого - захисники та апологети тоталітарної системи, її співці, що творили панегірики Сталіну, писали доноси і наклепи. Все це породжувалось не стільки ментальністю нашого народу, скільки самою системою, яка паразитувала на заохочуваних нею протиріччях у лавах творчої інтелігенції, підігрівала атмосферу самопоїдання.
Перед спокусою прославитись не спинився і О. Корнійчук, який на шпальтах "Правды" таврував вияви українського патріотизму як буржуазно-націоналістичний ухил, заявляв, що в середовищі українських письменників живуть бацили хвильовизму і продовжують шкодити соціалістичному будівництву. До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії та літератури закликав і М. Бажан, хоч особисто немало зробив для збагачення української культури.
У повоєнні роки зазвучала драматично-героїчна література і поезія учасників визвольних змагань ОУН-УПА. Це ще маловідома нашому загалу поезія опору та національно-визвольної ідеї, вірші-протести, пісні-марші, що продовжили традиції поезії стрілецьких січовиків. Твори вояків Української повстанської армії Ю. Липи, М. Боєслава, П. Гетьманця, П. Василенка та інших, написані мовою віри, надії, нескореності, любові до України і ненависті до її ворогів, тільки через десятиріччя вливаються в духовну скарбницю українського народу.
Незважаючи на цькування і заборони, основні сили української творчої інтелігенції залишилися вірними синами своєї землі, не стали на коліна, не склали зброї, підтримували моральний дух свого народу, його віру в майбутнє.
Центральною темою в творчості письменників, художників, композиторів залишалася проблема людини, війни і миру, праці і рідної землі, героїзму і боягузтва, але підходи до цих тем, діапазон художньо-мистецьких засобів їх вирішення були досить різноманітними. Не маючи змоги доносити до людей окремі перлини літературно-художньої творчості, частина інтелігенції зуміла зберегти їх у своїх архівах і шухлядах. Йдеться, зокрема, про "Розстріляне безсмертя" та "Третю роту" В. Сосюри, "Хрещатик і любов" І. Сенченка, спогади Ю. Смолича та ін. Тільки тепер до нас дійшли деякі твори П. Тичини, А. Малишка, М. Рильського, В. Швеця, П. Воронька, П. Дорошка, І. Качуровського, Ю. Клена, Т. Осьмачки, О. Ольжича.
Як заключний акорд агонії сталінізму, апогей "жданівщини" можна розглядати критику творчості В. Сосюри, насамперед його епохального вірша "Любіть Україну", написаного ще в 1944 р. Майстру високої поезії більшовицький режим не міг простити слів: "Не можна любити народів других, якщо ти не любиш Вкраїну". Виступ "Правды" в 1951 р. став сигналом для нової хвилі ідеологічно-репресивних акцій, масових арештів, особливо в західних областях України. Проте наближалася смерть тирана, з якою людство пов'язувало настання кращих часів і глибоких змін. Та смерть Сталіна (1953) не означала смерті сталінізму як ідеології, практики тоталітарного режиму, відмирання системи.
Наступники Сталіна, зокрема Г. Малєнков, а ще більше М. Хрущов, розуміли, що радянській моделі соціалізму, в тому числі її культурно-ідеологічній ланці, треба надати більш привабливої форми, лібералізувати її. Викриття злочинної діяльності Л. Берії, ініційоване зверху, амністія, часткова реабілітація жертв сталінських репресій, постанова XX з'їзду КПРС про подолання культу особи і його наслідків, публічна критика беззаконня і зловживань владою, деяке розширення прав союзних республік, активізація міжнародних контактів створили враження потепління суспільного клімату. За влучним висловом І. Еренбурга, в країні настала "відлига", яка торкнулася і сфери культури.
Для духовного життя України, як й інших республік СРСР, хрущовська "відлига" стала помітним культурно-національним пробудженням, очищенням від найбільш негативних явищ сталінщини, від грубого свавілля і терору. Під натиском громадськості переглядались деякі стереотипи культурної політики, зростав інтерес до національних духовних цінностей, розгорнулась реабілітація частини репресованих діячів науки, культури, мистецтва. Невдовзі після XX з'їзду партії були реабілітовані письменники В. Еллан (Блакитний), В. Чумак, М. Ірчан, Г. Косинка, І. Микитенко, З. Тулуб, відомі діячі української культури - драматург М. Куліш, режисер Л. Курбас, кінорежисер О. Довженко, припинились нападки на А. Малишка, М. Рильського, В. Сосюру, були зняті звинувачення з композиторів В. Мураделі, Г. Жуковського, Б. Аятошинського, М. Колесси. Треба лише мати на увазі, що це була реабілітація людей, а не тих ідей і цінностей, які вони сповідували, особливо української ідеї.
На культурно-мистецькому і науковому житті певний слід залишило пишне святкування 300-річчя Переяславської ради, яку партійні документи кваліфікували як історичний акт возз'єднання України з Росією, За Україною закріплювався статус "другої серед рівних республік", що дало поштовх частковому усамостійненню культурного життя, розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва. На зміну сталінським морозам, за образним висловом В. Симоненка, хрущовська "відлига" вдарила наче "грім з ясного неба".
Лібералізація позитивно вплинула на морально-духовну атмосферу, стимулювала творче, наукове і культурне життя, сприяла підвищенню інтересу до історії України, її культури, традицій, звичаїв, мови. Були започатковані видання журналу "Радянське літературознавство", "Українського історичного журналу" (1957 р.), відновлено часопис "Всесвіт". Арсенал літературно-художніх і мистецьких творів поповнюється новою тематичною спрямованістю, жанрами і філософським осмисленням минулого і сучасного, стали проростати дослідницькі й аналітичні тенденції художнього пізнання. Дедалі більшого поширення набувають історичний роман, документальна повість, але догматичні схеми, кон'юнктура, заідеологізованість стали досить помітними в творчості багатьох літераторів і художників.
І все ж певна розкутість, хоч і стримувана ідеологічними догмами, сприяла появі творів, що відкривали нову сторінку в українській літературі. Йдеться про "Поему про море" і "Зачаровану Десну" О. Довженка, "Прапороносці", "Таврію", "Людина і зброя" О. Гончара, "Гомоніла Україна" П. Ианча, "Вир" Г. Тютюнника, "Правда і кривда" М. Стельмаха, поетичні збірки "Троянди й виноград" М. Рильського, "Проміння землі" Л. Костенко, "Правда кличе" Д. Павличка, ряд поезій М. Бажана, П. Тичини, А. Малишка, В. Сосюри, П. Воронька та ін. У 1962 р. було встановлено Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка, якою відзначалися і літературно-мистецькі твори.
Доба "відлиги" дала щедрий грунт для появи покоління "шестидесятників", життя якого, за визначенням М. Вінграновського, мало подвійну сутність: "...одну офіційну, казенну, для вчителів та оцінок у школі, а другу - поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву...". Творча молодь виступила проти лакування і прикрашання дійсності, намагалась ламати догми і шаблони, її творчість виходила не лише за рамки традиційних форм, за межі методу "соцреалізму", а й звучала як протест проти системи, пробуджувала національну свідомість. Ті, хто повірив у хрущовську критику культу особи, відчували солодкий смак свободи, намагалися говорити і писати правду, прагнули до дальшого поступу і демократії. Це була спроба розкріпачення духу, і її робили поети, вчені, художники, музиканти, юристи - В. Симоненко, І. Світличний, Л. Костенко, Є. Сверстюк, Д. Павличко, В. Стус, А. Горська, В. Зарецький, В. Чорновіл, О. Заливаха та ін. Після нищення і цькування української духовності в 30~40-х роках початок 60-х років заявив про себе як спробу нового національно-культурного пробудження і відродження, духовної опозиції тоталітарній системі, вияв нонконформізму.
Коли реформи Хрущова почали задихатися, а сам він дедалі частіше вдавався до адміністрування і окриків щодо творчої інтелігенції, коли вона розчарувалась у його щирості, коли знову активізувалась політична цензура, посилились переслідування, зародився дисидентський рух (Л. Лук'яненко, І. Кандиба, П. Григоренко), з'явився "самвидав".
Благотворний вплив "відлиги" відчули всі сфери української культури. Наприкінці 50-х років у республіці діяло близько 70 професійних театрів. На сценах Київської, Львівської, Харківської, Одеської опер, академічних драматичних театрів було поставлено ряд нових творів національної і зарубіжної класики, в чому велика заслуга режисерів Ф. Верещагіна, С. Данченка, С. Сміяна, В. Оглобліна та ін. Поряд з уже відомими майстрами сценічного мистецтва Н. Ужвій, П. Нятко, А. Гашинським, О. Кусенко, П. Куманченко з'явились й нові імена Ю. Мажуги, А. Роговцевої, Л. Кадирової, Б. Ступки, С. Олексенка та ін. І хоч еталоном усе ще були зразки російської театральної школи, помітно стала відроджуватись традиція М. Садовського, Л. Курбаса, М. Терещенка.
Подальшого розвитку набуло музичне мистецтво, причому виразніше заявила про себе тенденція до витоків національної народної музики і пісні, збагатились жанри музичних колективів. З інтересом були зустрінуті оперні твори Г. Майбороди, В. Губаренка, Ю. Мейтуса, А. Кос-Анатольського, К. Данькевича, В. Кирейка. Новими барвами зазвучала українська пісня П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, А. Філіпенка, А. Штогаренка, Є. Козака. Світ почув чудові милозвучні голоси українських оперних та естрадних співаків: Л. Руденко, Ю. Гуляєва, Д. Гнатюка, Є. Мірошниченко, А. Солов'яненка, М. Кондратюка, Д. Петриненко, М. Стеф'юк, 3. Христич. Зросла виконавська майстерність Державного заслуженого академічного народного хору ім. Г. Верьовки, Державної заслуженої капели бандуристів України, Державної заслуженої академічної капели "Думка", Державного заслуженого симфонічного оркестру України, народних хорів Закарпаття, Гуцульщини, Полісся, інших регіонів.
До традицій національного танцю дедалі частіше почало звертатися хореографічне мистецтво, що принесло світову популярність Державному ансамблю танцю України ім. П. Вірського. На цих засадах у поєднанні із модерними прийомами зародився Художньо-спортивний ансамбль українського балету на льоду. Примітною рисою часу стало створення цілого ряду аматорських колективів, які за виконавською майстерністю мало чим поступалися професійним, зокрема таких ансамблів, як "Ятрань", "Дніпро", "Ватра", "Веснянка", "Дарничанка" тощо. Взагалі роки "відлиги" дали імпульс розвитку художньої самодіяльності, кількість колективів якої на початку 60-х років сягнула 200 тис., а число учасників перевищило 3,5 млн. чол. На поглиблення національної самобутності художньої самодіяльності благотворний вплив мали творчі колективи західних областей, які прагнули ознайомити всю республіку зі своїм багатовіковим самобутнім доробком.
Народна пісня поповнилась репертуаром Українських січових стрільців, Української повстанської армії, але виконання на сцені цих пісень офіційно було заборонено і суворо переслідувалось так само, як і справляння релігійних обрядів, виконання колядок, щедрівок, додержання народних звичаїв. Однак саме в ці роки компартійні структури зробили спробу надати народним обрядам і деяким звичаям і так званого соціалістичного змісту, розробляючи централізовано сценарії комсомольських весіль, реєстрації новонароджених, свят урожаю, масових гулянь.
Деяке потепління суспільного клімату позитивно відбилось на розвитку образотворчого і монументального мистецтва, архітектури. Однак тут більше, ніж в інших сферах, виявився принцип партійно-державногр замовлення, нав'язування ідеологічно запрограмованої тематики й об'єктів. Заохочувались насамперед твори тих художників, які стежили за кон'юнктурою. Разом з тим немало полотен, створених Т. Яблонською, В. Задорожним, В. Чеканюком, С. Григор'євим, Д. Шостаком, Т. Голембієвською, що присвячувались перемозі над фашизмом, дружбі народів, трудовим подвигам, відзначалися досить високими естетичними й художніми цінностями. Із захопленням були сприйняті громадськістю твори на шевченківську тематику Г. Меліхова, М. Божія, Д. Безуглого, а також на історичні теми Л. Ходченка, В. Полтавця, М. Кривенка.
Серед пам'ятників, встановлених у повоєнні десятиріччя, також переважали ті, що увічнювали пам'ять радянських воїнів, партизан, міфологізацію встановлення радянської влади в різних регіонах республіки. Після XX з'їзду замість знесених скульптур Сталіна почали з'являтися монументи на честь Леніна, більшість яких не мала художньої цінності. Водночас було встановлено пам'ятники Т. Шевченку в Москві та Дніпропетровську, І. Франку в Києві та Львові, Лесі Українці й І. Котляревському в Києві, М. Коцюбинському в Чернігові, Панасу Мирному в Полтаві та ін. Твори українських монументалістів дістали світове визнання. Це пам'ятники Т. Шевченкові в Торонто і Палермо (М. Вронський, (О. Олійник), Нью-Йорку (О. Ковальов і В. Бородай), Лесі Українці в Канаді (Г. Кальченко) та ін.
Заслуговує окремого розгляду розвиток народного декоративного вжиткового мистецтва, що з давніх часів притаманне українському народу. Йдеться про народне ткацтво, килимарство, вишивку, різьблення, художній розпис, інтарсію та інкрустацію, дерев'яні й керамічні вироби, оздоблення шкіри, металів тощо. Великої шани заслужила творчість народних майстрів і умільців М. Примаченко, К. Білокур, Т. Пата, Г. Василащук, Г. Верес, 3. Перестюка.
"Відлига" торкнулася і кіномистецтва України, яке, з одного боку, прагнуло зберегти певну самобутність, національний колорит, а з іншого - дедалі більше втрачало національні риси. Духом творчості О. Довженка була просякнута робота І. Савченка "Тарас Шевченко", в якій головну роль виконав С. Бондарчук, екранізація української театральної класики ("Украдене щастя", "Назар Стодоля", "Мартин Боруля"), створення фільмів на історичну тему ("Ярослав Мудрий", "Устим Кармалюк", "Легенда про княгиню Ольгу" та ін.). Світового визнання здобули кінорежисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, М. Мащенко, актори Ю. Шумський, Г. Юра, І. Миколайчук, Н. Наум, М. Гринько, К. Степанков. На жаль, український кінематограф продовжував переживати стагнацію, породжену лінією на денаціоналізацію мистецтва, політикою відторгнення українського кіно від національно-патріотичної проблематики. Великої шкоди кіномистецтву, як і телебаченню, завдавали грубе адміністрування, партійне втручання у творчий процес, ігнорування гуманістичних цінностей.
Про непослідовність хрущовської лібералізації свідчать погрозливі слова і розноси лідера партії на московській виставці творів молодих художників (грудень 1962 р.), що стали сигналом для нового "закручування" гайок, оголошенням своєрідної "холодної війни" творчій інтелігенції, повсюдної боротьби з будь-якими новаціями, модернізмом, абстракціонізмом тощо. Стріли партідеологів і спецслужб полетіли насамперед у молоде покоління "шестидесятників" - І. Драча, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Некрасова, літературознавців О. Бабишкіна, І. Дзюбу, В. Яременка, І. Світличного, на адресу "Літературної України" за публікацію творів "колишніх носіїв буржуазного націоналізму".
Треба віддати належне М. Бажану, М. Рильському, П. Тичині, А. Малишку, О. Гончару, П. Загребельному за їх підтримку і захист молодих літераторів.
Двірцевий переворот у Кремлі (жовтень 1964 р.) призвів не тільки до падіння Хрущова, а й припинення реформаторського курсу, лібералізації культурної політики. Настала нова хвиля карально-ідеологічних репресій у сфері української культури, розгорнулась потужна русифікація, на зміну кволим спробам гуманізації подули холодні брежнєвські вітри реанімації сталінізму. Однак могутню опозицію, очолену "шестидесятниками", дисидентами, патріотами, зламати було не так просто, та й часи настали інші, в світі назрівали суттєві зміни.
Література:
С.М. Клапчук, В.Ф. Остафійчук "Історія української та зарубіжної культури."