Розвиток культури в Україні в 50-60-х роках



Цей відтинок новітньої української історії охоплює менш як півстоліття. Небагато, як на історичний вимір, але за насиченістю і масштабами подій, вагомістю їх наслідків цей період не має собі рівних.

Україна опинилась в епіцентрі другої світової війни, стала театром воєнних дій, ареною жорстоких боїв, зазнала тяжких людських і матеріальних втрат. Їй довелося пережити розруху і повоєнну відбудову, "холодну війну" і репресії тоталітарного режиму, розвінчання культу особи і хрущовську "відлигу", роки застою і часи перебудови, трагедію Чорнобиля і розпад колись єдиної держави.

Кожен з цих етапів був важким випробуванням для українського народу, вимагав граничного напруження всіх його фізичних і духовних сил, енергії та волі. Внутрішньо суперечлива, неймовірно складна епоха потребує об'єктивних, виважених оцінок, уникнення одномірних і категоричних суджень, безапеляційних висновків.

Так, війна з фашизмом забрала мільйони людських життів, але стійкість і мужність громадян України поставили її серед провідних держав-переможниць з почесним правом співзасновника Організації Об'єднаних Націй. Безсумнівно, обмеженою, багато в чому формальною була державність України, та саме в її межах завершилось об'єднання українських земель. Країна терпіла великі матеріальні нестатки, але високо піднесла жагу знань, авторитет книги, престиж освіти. У системі тодішніх духовних цінностей формувались як ідейні прибічники існуючої системи, так і її опоненти. В художній культурі доби траплялися кар'єристи і працювали справжні митці. Була миттєвість кон'юнктурного твору і була висока цінність мистецтва. Життя складніше й багатше за змістом від будь-якої оціночної формули про нього.

"Вогненні сорокові" - так закарбувалося у пам'яті поколінь воєнне лихоліття. Зухвалий напад потужно озброєного, повністю мобілізованого німецького вермахту, що мав значний досвід воєнних дій у Європі - це був титанічний розлом епохи, дев'ятий океанський вал, що загрожував змести все на своєму шляху. Фанатично засліплена ідеями світового панування, расової зверхності, невблаганно жорстока й невибаглива у засобах ворожа навала являла страшну і реальну небезпеку для поневолених країн і народів, їхньої екзистенції, самого фізичного існування.

Популярність у читачів здобули воєнні мемуари - книжкова серія спогадів відомих воєначальників, партизанських командирів, інших активних учасників бойових дій: І. Кожедуба, В. Петрова, О. Федорова, Я. Базими, С. Тутученка, В. Клокова, В. Русина, О. Тканка. Сторінки їхніх книг зберегли для нащадків багато пам'ятних епізодів війни, імен бійців і командирів, трудівників тилу.

Стійку увагу митців привернула тема повоєнного відродження. Відбудова зруйнованого життя - і пафос, і філософія багатьох мистецьких творів. Самобутньо яскравими, емоційно наснаженими постають картини талановитої учениці Ф. Кричевського Тетяни Яблонської "Відбудова Хрещатика" та "Хліб". Вони сприймаються як гімн праці, лірична поема на полотні про красивих і роботящих людей, які відновлюють зруйновану столицю і плекають хліб - одвічні символи національного буття.

Художня культура в контексті того часу прагнула передати жагу творчої праці, її суспільну цінність, натхнення людської душі. Вона фіксує свій погляд на злагодженому колективі трударів - картини "Бокораші" Й. Бокшая, "Колгоспниці з Турянської долини" А. Ерделі, "Лісоруби" Г. Глюка, "Шахтарська зміна" В. Зарецького, "Азовсталь" А. Завгороднього; на узагальненому портреті людини певної професії - "Портрет сталевара" В. Шаховцова, скульптурний портрет "Господар ланів" В. Свиди; на індивідуалізованому портреті трудівника - "Телятниця Ганна Бондарчук" М. Рябініна; на побутовому сюжеті - "Обід чабанів", ліногравюра М. Варенні.

За позірною приземленістю мистецьких сюжетів, їх певною скутістю, виробничою проблематикою виразно простежується тенденція до осягнення духовного світу трудівника, повнокровності його образу, внутрішньої краси. Мистецтво хоче передати не самодостатнє значення виробничого процесу, а натхненне буття людини-творця в ньому, де є, як сказав поет, "троянди й виноград, красиве і корисне".

Мистецтво поступово розширює свої обрії, втягує в орбіту художнього освоєння все нові горизонти життя. На цій хвилі своєрідного піднесення з'являються масштабні художні твори "Хліб і сіль", "Кров людська - не водиця", "Правда і кривда" М. Стельмаха - романи-епопеї, які заглиблюються у космос українського села, в поезію і тяжку прозу життя хліборобів, у глибинні пласти народної мови. Поруч із цією всеосяжністю гармонійно співіснують і "Мисливські усмішки" О. Вишні, і поетичні розповіді М. Рильського про будні звичайної людини - копання картоплі на селі, збирання каштанів на бруківці київських вулиць.

Мистецьку діяльність розпочинає молоде покоління з самобутнім баченням життя, новою оцінкою його реалій, прагненням розширити коло художніх прийомів. Яскрава прикмета тих років - феномен поетів-шістдесятників, вихід поетичних збірок "Тиша і грім" В. Симоненка, "Атомні прелюди" М. Вінграновського, "Соняшник" І. Драча, поява потужного поетичного таланту Ліни Костенко.

Нові художні висоти долає український кінематограф. На екранах України - фільми "Камінний хрест" і "Захар Беркут" Л. Осики, "Сон" В. Денисенка, "Білий птах з чорною ознакою" Ю. Іллєнка, "Вавилон XX"- режисерський дебют І. Миколайчука. Феноменальний успіх вдома і за кордоном очікував кінострічку С. Параджанова "Тіні забутих предків". Фільм С. Параджанова - видатне мистецьке явище, у творенні якого задіяно могутній потенціал культури: талант самого режисера, що формувався у стихії вірменських, грузинських і українських культурних впливів, міцнів і збагачувався у художній студії О. Довженка; літературна першооснова твору - однойменна повість М. Коцюбинського, в якій поетично й виразно передано дух, красу й самобутність культури верховинців Українських Карпат; акторське обдарування буковинця І. Миколайчука; мальовничі Космачі, де відбувалися зйомки, архітектура й оздоблення сільської церкви, у якій вінчався легендарний О. Довбуш; фахові консультації отця В. Романюка - майбутнього патріарха Володимира, який створив у своїй хаті краєзнавчий музей з багатющими експонатами писанок, вишиванок, різьблення; барвисті народні костюми гуцулів, щирість і безпосередність їхньої акторської гри в сценах-масовках.

На театральній сцені України розкрились великі й різнобічні мистецькі обдарування А. Бучми, Д. Мілютенка, В. Добровольського, Г. Юри, Н. Ужвій, П. Нятко, А. Роговцевої, Б. Ступки, О. Ватулі, О. Ку-сенко. Пісенну славу України примножувала й збагачувала творчість Є. Мірошниченко, М. Литвиненко-Вольгемут, Є. Чавдар, Б. Гмирі, Д. Гнатюка, Б. Руденко, А. Солов'яненка, Р. Кириченко, С. Ротару.

Вражають уяву досягнення українського музичного мистецтва. Це опери С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, В. Жуковського, Г. Таранова, Ю. Мейтуса, В. Кирейка; симфонії Б. Лятошинського, М. Колесси, В. Борисова; балети К. Данькевича, М. Скорульського, Д. Клебанова, В. Нахабіна. У вокальному й симфонічному жанрі плідні здобутки М. Вериківського, Л. Ревуцького, П. Козицького, хоровому й пісенному - П. Гайдамаки, П. Майбороди, В. Івасюка, М. Машкіна, І. Поклада.

Певний поступ відбувся у монументальному мистецтві. Створено ошатний архітектурний ансамбль Хрещатика і забудов Майдану Незалежності, комплекс споруд ВДНГ, художньо оздоблено перші станції Київського метрополітену, проведено реконструкцію Контрактової площі за проектом архітектора В. Шевченко, реставрацію Трапезної Михайлівського монастиря. У Києві постають імпозантні пам'ятники Г. Сковороді та Лесі Українці скульпторів І. Кавалерідзе й Г. Кальченко.

Прикметна сторінка української архітектури - сотні меморіальних дощок на фасадах київських будівель. Це літопис у камені й металі визначних подій і біографій видатних людей науки і культури. М. Веронський, А. Ковальов, Г. Кальченко створюють меморіальну шевченкіану. Мистецьки цікаві й самобутні праці багатьох скульпторів і архітекторів: І. Гончара - барельєфні портрети О. Богомольця, М. Кропивницького, І. Микитенка, вченого-ботаніка П. Погребняка; І. Кавалерідзе - меморіальні дошки Г. Сковороді, М. Врубелю, актрисі М. Гаккебуш; Г. Кальченко - барельєфні портрети О. Петрусенко, М. Вовчок, А. Тарасової, Г. Косинки; В. Шевченко - меморіальні дошки М. Леонтовичу, К. Стеценку, Т. Козицькому, П. Ніщинському; М. Дерегуса - портрети Л. Руденко, М. Пирогова.

Український архітектор і художник-реставратор Ю. Даниленко став автором низки унікальних макетів: Софійського собору, Успенського собору Лаври, Києво-Могилянської академії, собору Михайлівського Золотоверхого монастиря, палацу К. Розумовського у Батурині. Художні мікромініатюри створює М. Сядристий: портрети-барельєфи, вирізьблені на вишневих і тернових кісточках, найменший у світі "Кобзар" Т. Шевченка.

Помітним явищем культурного життя став вихід у світ низки фундаментальних праць: багатотомної "Української радянської енциклопедії", шеститомної "Історії українського мистецтва", "Шевченківського словника", "Словника української мови" Б. Грінченка, дослідження С. Таранущенка "Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України", робіт істориків і філософів, присвячених духовній спадщині Києво-Могилянської академії. Світовою сенсацією стало відкриття знаменитої скіфської "пекторалі".

Борис Тен збагатив українську культуру перекладом гомерівських поем "Іліади" та "Одіссеї", М. Лукаш здійснив майстерний переклад українською мовою "Фауста" й "Декамерона", "Дон-Кіхота" і поезій Г. Лорки. Журнал "Всесвіт", очолюваний Д. Павличком, знайомив українського читача з класичними й сучасними творами європейської і світової літератури.

Панорама українського мистецького життя була вельми широкою і всеохоплюючою. Серед її художніх виявів - пам'ятні "Вечірні розмови" М. Рильського з читачами, телевізійні фільми "Київські етюди" й "Нічні концерти" за участю М. Бажана, В. Івченка та Б. Ступки. Плідну роботу з вивчення й підтримки народного мистецтва здійснював журнал "Народна творчість та етнографія". В контексті української духовності й культури потужно функціонували мистецькі традиції Опішні й Косова, Василькова й Кролевця, творчість К. Білокур і М. Примаченко, Г. Візичканич і Г. Верес, Г. Почивайло і М. Шерегій, багатьох інших обдарованих і самобутніх майстрів народної творчості.

Творцям культури випало жити й працювати в певній системі суспільних координат, формуватися в умовах особливої духовної атмосфери того часу і розгортати мистецьку діяльність здебільшого не в конфлікті з тодішніми ідейними переконаннями і мистецькими уподобаннями.

Сама ж тоталітарна система мала своєрідну культуру, свою політику, суспільствознавчі науки, філософію, формувала відповідну правосвідомість, власне розуміння ролі й значення мистецтва, свій погляд на мораль і релігію. Ця культура створювала вельми специфічне середовище людського буття. В її розвитку й саморозвитку є свої духовні надбання, серед них і такі, що підносяться над рівнем системи і сягають загальнолюдського значення.

З культурологічного погляду 40-80-ті роки XX ст. слід розглядати як єдиний, цілісний процес розвою суспільного життя, духовності і культури. Тогочасний суспільний і державний лад розбудовувався і функціонував на одних і тих же засадничих принципах політики й духовності. Він еволюціонував, видозмінювався, але залишався незмінним у своїх принципах, системі духовних цінностей. Культура й мистецтво змушені були зважати на цю реальність, певним чином співвідноситися з нею.

Слід мати на увазі, що функціонування політичної системи й розвиток мистецтва хоч і пов'язані між собою, але не перебувають в абсолютній залежності. Кожна з цих сфер має свою специфічну природу, властиві їй внутрішні закони розвитку. Напрацювання культури, зокрема художньої, належить оцінювати за законами мистецтва, у поняттях і категоріях естетики, а не ідеології й політики. Внесок кожного митця у доробок культури вимірюється мистецькою вартістю створеного.

Серйозною перешкодою розвитку української культури був ідеологічно декретований метод соціалістичного реалізму як вищої форми художнього мислення, зокрема принцип класового підходу до оцінювання суспільних явищ. Він вимагав зображення типових характерів у типових обставинах з неухильною орієнтацією на цілком визначену систему духовних цінностей. Це звужувало творчі можливості митців, пошук художніх засобів самовираження. До того ж, дійсно правдиве відображення життя засобами мистецтва було об'єктивно нездійсненним під наглядом цензури. Забороненою залишалася сувора правда .тяжкого життя, соціальної несправедливості, масового голоду, кричущого порушення законності й репресії. Система намагалась диктувати не лише творчий метод, художню форму, але й зміст мистецтва.

Великої шкоди українській культурі завдали політичне цілеспрямовані утиски рідної мови, звуження сфери її впливу, декларовані ідеї дружби народів, злиття націй і мов. На рівень головної небезпеки соціалістичного розвитку в Україні було штучно піднесено привид українського буржуазного націоналізму. Розмитість, нечіткість критеріїв для означення цього явища робило можливим довільне його трактування, створювало ґрунт для ідеологічних звинувачень і політичних переслідувань.

Гучній і несправедливій критиці з далекосяжними наслідками було піддано у різний час кіносценарій "Україна в огні" О. Довженка, вірш "Любіть Україну" В. Сосюри, повість "Березневий сніг" І. Чендея, роман "Собор" О. Гончара, твори Ю. Яновського, А. Малишка, Г. Тютюнника, Р. Іваничука. Було вилучено з прокату "Криницю для спраглих" Ю. Іллєнка, "Короткі зустрічі і довгі проводи" К. Муратової, "Заячий заповідник" М. Рашеєва, знищено чудовий мистецький твір - шестиметровий вітраж у головному корпусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Творці нашої культури часто потерпали від недостатньо потужного матеріального базису. Наприклад, видавничий цикл від рукопису до книги тривав, за технологією, що тоді існувала, близько п'яти років. "За все своє творче життя, - згадував О. Довженко, - я не бачив ні одної своєї картини в хорошому кінотеатрі, на хорошому справжньому екрані, видрукованої на хорошій плівці кваліфікованими майстрами".

Культуру витворює нація соборними зусиллями свого духу. Їй дають життя працьовиті люди, що прагнуть творчості й краси, продукують хист і таланти, для яких наука, мистецтво, творення духовних цінностей - покликання і фах, і спосіб життя.

Чимало діячів української культури поступово усвідомлювали політичний анахронізм тоталітарної системи, її неспроможність адекватно реагувати на вимоги часу, конструктивно вирішувати назрілі проблеми суспільного життя. У середовищі інтелігенції наростали почуття протесту, опозиційні настрої, опір існуючому станові речей, протистояння у різних його формах. Творчий доробок митців оцінять час і мистецькі уподобання людей. Художня спадщина епохи в кращих її досягненнях і зразках увійде до духовної скарбниці української культури.

Оригінальний і потужний пласт української культури становить наука. Це галузь пізнавальної діяльності людини, спрямованої на пошук істини, достовірного знання про навколишній світ. В ній задіяні інтелект нації, її творчі ресурси та її менталітет. Зусиллями багатьох поколінь науковців формується науковий простір, в якому здійснюються фундаментальні відкриття, втілюються в життя наукові ідеї прикладного значення. Наука одночасно є сферою культури і неосяжною продуктивною силою суспільства.

Досягнення української науки у найпрестижніших галузях знання здобули світове визнання. Разом з тим історія її розвитку складна, багато в чому суперечлива і навіть драматична. Феномен науки створюється в контексті певних соціальних умов, під впливом безлічі суспільних факторів. Фундаментальна, прикладна і технічна сфери науки функціонують за логікою власного розвитку.

В системі АН України створено низку інститутів, пов'язаних із новими напрямами науково-технічного прогресу: теоретичної фізики, радіофізики, напівпровідників, проблем міцності, кібернетики, металокераміки й сплавів та ін. Україна стає центром розвитку технічних наук. Низка її інститутів отримали статус головних. Напрацювання академічних установ сприяли піднесенню й розвитку традиційних галузей промисловості і створенню нових, зокрема спеціальної електрометалургії та порошкової металургії. Багато технологічних процесів, обладнання, матеріалів, систем і засобів автоматизації, впроваджених у виробництво, не мали світових аналогів або не поступалися їм за своїм науково-технічним рівнем.

В Україні у 50-60-х роках XX ст. формується потужна система галузевої науки. Це наукові установи, підпорядковані виробничим міністерствам і відомствам. Науково-дослідні установи цього типу розв'язували проблеми розвитку відповідних галузей промисловості. Їхня внутрішня структура відтворювала структуру виробництва. Інститути закріплювалися за певними видами продукції і виробництвами, що їх випускали: наприклад, інститути льняної, вовняної промисловості. Інший різновид - інститути, орієнтовані на технологічні процеси або групи їх: інститути прядіння, ткацтва тощо.

Література:

М.М.Закович, І.А.Зязюн "Українська та зарубіжна культура".Видав. "Знання". Київ. 2002р.



На головну



Світ географії та туризму



Hosted by uCoz