ѕрирода ≥ культура



ѕроблема сп≥вв≥дношенн¤ природи ≥ культури - одна з перших в опануванн≥ феномена культури, ¤к ≥ його суттЇвих, так ≥ в ≥сторичних про¤вах.  ультуру не можна зрозум≥ти, не вид≥лити в особливу сферу реального щодо природи. ¬же в початкових спробах п≥знанн¤ культури њњ визначили ¤к в≥дм≥нне в≥д натури (природи). “аке визначенн¤ на довгий час заклало розум≥нн¤ природи й культури ¤к р≥внозначних субстанц≥йних сфер бутт¤ не лише роз'Їднаними, а й представленими одна одн≥й.

ќднак очевидн≥сть того факту, що людина - суб'Їкт ≥ нос≥й культури - пост≥йно перебувають в об'Їктивному, в≥д нењ залежному, натуральному (докультурному) зв'¤зку з природою, вимагаЇ вбачати в абсолютизац≥њ цього визначенн¤ одноб≥чн≥сть, викривленн¤ д≥йсност≥ щодо взаЇмозв'¤зку природи та культури.

Ќар≥вн≥ з цим традиц≥йним у¤вленн¤м стосовно природи й культури ≥снуЇ протилежне значенн¤, ¤ке, у свою чергу, розмиваЇ своЇр≥дн≥сть культури природно - б≥олог≥чних характеристик. ” такому випадку культуру розум≥ють ¤к пр¤ме продовженн¤ орган≥чних пристосувань, ¤ка вироблена на основ≥ ≥нстинкт≥в форми повед≥нки, що гарантують людин≥, цьому б≥олог≥чному ≥ндив≥дов≥, виживанн¤. ¬≥ддален≥сть наведеноњ ≥нтерпретац≥њ культури в≥д д≥йсност≥, здавалос¤ б, незаперечна. “а реал≥њ культурно - ≥сторичного бутт¤ у своњх неймов≥рних "анти культурних" про¤вах п≥дтримують ≥снуванн¤ й такого тлумаченн¤ феномена культури.

¬т≥м, не лише п≥знавальний ≥нтерес загострюЇ проблему культури та природи в њх взаЇмод≥њ. ѓњ значенн¤ зумовлюютьс¤ насамперед реал≥¤ми культурного бутт¤, соц≥альними, антрополог≥чними, духовними та еколог≥чними насл≥дками взаЇмод≥њ культури ≥ природи. ÷е зобов'¤зуЇ до ретельного анал≥зу ¤к своЇр≥дност≥, так ≥ генетичноњ й структурноњ взаЇмност≥ природи та культури.

¬же на р≥вн≥ визначенн¤ зм≥сту пон¤ть "природа" й "культура" простежуютьс¤ њхн≥ взаЇмозв'¤зки.

ѕон¤тт¤ "природа" - одне з найширших. ѕередовс≥м, природа об≥ймаЇ все те, що виникло та ≥снуЇ саме по соб≥, незалежно в≥д вол≥ й бажанн¤ людини. як результат узагальненн¤, пон¤тт¤ "природа" охоплюЇ все ≥снуюче, увесь св≥т у розмањтт≥ його форм, ≥ близьке до пон¤тт¤ матер≥њ, ун≥версаму, ¬сесв≥ту. јле це визначенн¤ б≥льш властиве природ≥ ¤к матер≥альн≥й д≥¤льност≥ в њњ до людському бутт≥. ƒл¤ означенн¤ п≥сл¤ по¤ви людини ¤к природного, але ж ≥ соц≥ально - культурного чинника, за пон¤тт¤м "природа" закр≥плюЇтьс¤ вс¤ сукупн≥сть природних умов ≥снуванн¤ людини. ≤ вже ¤к така "природа" ф≥ксуЇ певну межу життЇд≥¤льност≥ людини, в≥дм≥нн≥сть зовн≥шн≥х об'Їктивних обставин людського бутт¤ в≥д внутр≥шн≥х особливостей самоњ людськоњ життЇд≥¤льност≥. “ому природа - об'Їктивна, незалежна реальн≥сть, ¤ка передуЇ людському соц≥ально - культурному ≥снуванню, нав≥ть в сам≥й людин≥, ¤к њњ орган≥зм чи антрополог≥чн≥ характеристики.

ѕон¤тт¤ культура латинського походженн¤ ≥ вживалос¤ спочатку дл¤ визначенн¤ процесу обробки ірунту. Ќав≥ть у цьому вузькому значенн≥ п≥дкреслюЇтьс¤ на¤вн≥сть зм≥н в природному об'Їкт≥ залежно в≥д д≥й людини на в≥дм≥ну в≥д зм≥н п≥д д≥Їю природних причин. ўе в б≥льш≥й м≥р≥ акцентоване д≥¤льне начало ¤к людське зусилл¤ зм≥ни у використанн≥ ÷ицероном цього пон¤тт¤ в переносному значенн≥ - "обробленн¤ людськоњ душ≥". ѕон¤тт¤ "культура" в цьому значенн≥ об≥ймаЇ все те, що оброблене, перетворене людиною (сусп≥льством), несе в соб≥ людське начало.

“аким чином, перше визначенн¤ пон¤ть "природа" ≥ "культура" ¬и¤вл¤ють њхню в≥дм≥нн≥сть: п≥д культурою розум≥ють щось створене людиною, ≥ в цьому значенн≥ - штучне; п≥д природою - все те натуральне, що ≥снуЇ за незалежними в≥д людини законами. јле ж в д≥йсному, об'Їктивно - ≥сторичному ≥снуванн≥ природи, культура й сусп≥льство ¤вл¤ють собою нерозривну Їдн≥сть, ц≥л≥сн≥сть (н≥¤к не механ≥чну суму "частин"), розриваючись ¤к природно - ≥сторичний та культуртворчий процес життЇд≥¤льност≥ сусп≥льства. Ћише абстрагувавшись в≥д цього, подумки можна протиставити њх ¤к окрем≥ реал≥њ. ≤ хоча на перший погл¤д межа м≥ж культурою та природою здаЇтьс¤ очевидною й безпосередньо сприйн¤тною дл¤ кожного, насправд≥ культура не лише в≥др≥зн¤Їтьс¤ в≥д природи, а й передбачаЇ њњ на¤вн≥сть не ст≥льки ¤к попередню, ск≥льки ¤к пост≥йну й необх≥дну умову ≥снуванн¤ та розвитку. ÷е, в першу чергу, об'Їктивн≥ природн≥ умови ¤к загальн≥й предмет людськоњ прац≥, завд¤ки чому зд≥йснюЇтьс¤ саме людське житт¤. ѕо - друге, це об'Їктивне матер≥альне начало в сам≥й людин≥, њњ т≥лесна й родова орган≥зац≥¤. “аким чином, можливост≥ бутт¤ культури задаютьс¤ природою. Ќав≥ть на емп≥ричному р≥вн≥ можна констатувати те, що природне не байдуже до тих форм, за ¤кими "в≥дливаЇтьс¤" й живе культура. —в≥дченн¤ такоњ залежност≥ можна ви¤вити на вс≥х р≥вн¤х ≥снуванн¤ р≥зних культур: в≥д виготовленн¤ знар¤дь прац≥ й розвитку технолог≥њ трудовоњ д≥¤льност≥ до особливостей побуту та ¤вищ духовного житт¤.

ѕрирода - вих≥дний пункт людського розвитку. Ћюдська залежн≥сть в≥д природи базуЇтьс¤ не т≥льки на тому, що людина - продукт орган≥чноњ еволюц≥њ природи. ѕроцес людського бутт¤ дедал≥ б≥льше потребуЇ взаЇмозв'¤зку з природою ¤к необх≥дноњ передумови. ќднак зм≥стом людського бутт¤ Ї культурне вив≥льненн¤ ≥з стану безпосередньоњ залежност≥ в≥д природи, п≥дпор¤дкуванн¤ ц≥Їњ залежност≥ людському розуму ≥ вол≥. “ому, перебуваючи в об'Їктивному, в≥д нењ не залежному зв'¤зку з природою, людина виробл¤Ї суб'Їктивн≥ засоби та створюЇ умови оволод≥нн¤ цим зв'¤зком. ” цьому процес≥ народжуЇтьс¤ св≥т артефакт≥в - "учинених речей", виникаЇ "друга природа", створена людиною в процес≥ прац≥ та предметно введена у сферу соц≥альних зв'¤зк≥в, олюднена, соц≥ал≥зована природа.  ультура ¤к спос≥б людського бутт¤ - то вже поза б≥олог≥чне, над природне ¤вище, котре, однак, св≥дчить, що людина Ї важливою руш≥йною силою багатьох процес≥в б≥осфери. ¬≥дпов≥дно до цього ми знаходимо природну складову в п≥знавальн≥й д≥¤льност≥ ≥ндив≥да, у сп≥лкуванн≥, в художн≥й творчост≥, у формуванн≥ ц≥нн≥сних ор≥Їнтир≥в. јле справжн¤ людська форма вс≥х потреб, поривань, ц≥лей задаЇтьс¤ не природою, а культурою.

ќтже, культура - специф≥чний спос≥б ≥снуванн¤ людини в природ≥ - не лише не усуваЇ значенн¤ останньоњ в людському бутт≥, а й саме Ї засобом взаЇмозв'¤зку, засадою людськоњ Їдност≥ з природою. јдже "хитр≥сть розуму" пол¤гаЇ в тому, що природним силам людина протиставл¤Ї вже приборкан≥ сили природи, вже знан≥ законом≥рност≥ природних процес≥в.  ультура спри¤Ї вид≥ленню людини (сусп≥льства) ≥з природи, в≥дносному вив≥льненню њњ щодо природно - необх≥дного шл¤хом оволод≥нн¤ ним. ¬одночас культура Ї засобом "висуванн¤" людини в природу. „им гармон≥йн≥ша взаЇмод≥¤ людини ≥ природи, тим ¤к≥сн≥ше њњ житт¤ з точки зору культурного розвитку.

ќс¤гнути ж сутн≥сну своЇр≥дн≥сть культурного феномена неможливо поза баченн¤м д≥алектичного характеру його Їдност≥ з природою. ѕри цьому важливо зважити на те, що природа ¤к сукупн≥сть властивостей зовн≥шньоњ матер≥альноњ д≥йсност≥, ви¤влених та узагальнених у взаЇмод≥њ ≥з колективною родовою життЇд≥¤льн≥стю, Ї об'Їктивною засадою людського бутт¤ ¤к культури, њњ загальною й необх≥дною передумовою.  ультура ж Ї сусп≥льно вироблена загальна форма зв'¤зку, що характеризуЇ Їдн≥сть людини з природою ≥ виступаЇ необх≥дним засобом людського ≥снуванн¤ в природному ун≥версам≥. ќтже, за вс≥Їњ своЇњ своЇр≥дност≥ культура перебуваЇ в орган≥чн≥й Їдност≥ з природою.

—пециф≥ка людини ¤к продукту б≥олог≥чноњ ≥ культурноњ еволюц≥њ Ї фокусом визначенн¤ своЇр≥дност≥ культури та њњ законом≥рноњ необх≥дност≥ на шл¤хах зд≥йсненн¤ ун≥версального процесу еволюц≥њ природи.

ѕарадоксальн≥сть феномена людини про¤вл¤Їтьс¤ вже на р≥вн≥ њњ б≥олог≥чного становленн¤ у в≥дхиленн¤х в≥д загального механ≥зму. “ак м≥нлив≥сть ≥ спадков≥сть, ¤к≥ належать до загальних закон≥в ун≥версального еволюц≥он≥зму, при формуванн≥ людини принципово зм≥нюЇтьс¤ за зм≥стом, набуваючи характеру "надорган≥змових" процес≥в њњ розвитку, стаючи засобами формуванн¤ культурноњ конституц≥њ людини.

 ультурна еволюц≥¤ так само ¤вл¤Ї собою форму пристосуванн¤ людини ¤к живоњ ≥стоти до навколишнього середовища та забезпеченн¤ виживанн¤ в ньому й також базуЇтьс¤ на добор≥ й переданн≥ життЇво корисноњ дл¤ орган≥зму ≥нформац≥њ ¤к основи самозбереженн¤ та подальшого пристосовного розвитку. јле на в≥дм≥ну в≥д суто б≥олог≥чного механ≥зму, культурна еволюц≥¤ принципово не пов'¤зана з генною спадков≥стю чи м≥нлив≥стю. ¬она специф≥чна ¤к у зм≥ст≥, характер≥, способах переданн¤ ≥нформац≥њ, так ≥ в результатах њњ використанн¤, тобто в особливост¤х орган≥зац≥њ людськоњ життЇд≥¤льност≥.

¬ид≥л¤ючи специф≥ку культурноњ ≥ б≥олог≥чноњ еволюц≥њ у ц≥л≥сному еволюц≥йному процес≥, не забуваймо, що вони в≥дбувалис¤ паралельно прот¤гом усього часу становленн¤ людини. ѕри цьому культурна еволюц≥¤ з самого початку простувала своњм шл¤хом, впливаючи зрештою ≥ на б≥олог≥чний розвиток.

Ћюдська культурна Їдн≥сть базуЇтьс¤ на протилежн≥й тенденц≥њ. ќсновою творчо - пристосовноњ д≥¤льност≥ Ї вар≥ативн≥сть людських особистостей. ѓх р≥зно¤к≥сне ≥ в цьому б≥льш всеохопне в≥дображенн¤ навколишнього св≥ту - п≥дстава дл¤ формуванн¤ колективного ≥нтелектуально - творчого потенц≥алу. —аме р≥зно¤к≥сн≥сть ≥ндив≥дуальних можливостей даЇ сп≥льнот≥ творчу конструктивн≥сть у св≥тов≥дношенн≥, спри¤ючи освоЇнню реальност≥ не вузькими м≥рками одного виду, а ун≥версальними м≥рками св≥ту. ” свою чергу, культура ¤к над ≥ндив≥дуальний ≥нтелект даЇ людин≥ можлив≥сть здолати ≥ндив≥дуальну обмежен≥сть ≥ тим самим розширити своњ пристосован≥ можливост≥. Ѕ≥льше того, людина, ¤ка входить до культурноњ ц≥л≥сност≥, не лише не втрачаЇ, а, навпаки, набуваЇ ≥ндив≥дуальноњ ц≥л≥сност≥. “ому, людина в культур≥ Ї частиною ц≥лого ≥ водночас не перестаЇ бути ц≥лим. «авд¤ки ц≥й складност≥ ≥ндив≥д≥в культурна сп≥льнота ¤к культурний розум, культурний ≥нтелект характеризуЇтьс¤ надзвичайною гнучк≥стю та динам≥змом, що зб≥льшуЇ пристосовн≥ можливост≥ людини ¤к виду.

–озгл¤даючи б≥олог≥чну ≥ культурну еволюц≥њ, можна констатувати, що людина ¤к продукт стад≥й еволюц≥йного процесу Ї "точкою перетину", ¤ка поЇднуЇ культуру та природу поза њхньою р≥зно¤к≥сн≥стю. ѕрирода ≥ Ї т≥Їю першоосновою, на ¤к≥й розвинулас¤ людина. ¬она знаходитьс¤ не лише "пор¤д", а становить саме њњ бутт¤. ” той же час культура - це ≥снуванн¤ бутт¤ в його людськ≥й специф≥ц≥, ¤ка вид≥л¤Ї людську ≥стоту з безпосередньоњ тваринноњ залежност≥ в≥д природи. “вор¤чи культуру, людина пост≥йно спонукаЇтьс¤ на подальший саморозвиток, а також стаЇ силою розвитку природи. ƒос¤гши в культур≥ опосередкованого опануванн¤ фундаментальними засадами свого ≥снуванн¤, людина хоч ≥ виробила засоби п≥дпор¤дкуванн¤ природно - необх≥дного своњм потребам, однак остаточно не вив≥льнилис¤ в≥д нього, не стала поза природою.

” формуванн≥ культури ¤к засади людського бутт¤ пост≥йно простежуЇтьс¤ необх≥дн≥сть сп≥вв≥дносити њњ з природою. ¬есь досв≥д ≥сторико - культурного бутт¤ людства св≥дчить, що культура не може розвиватис¤ всупереч своњй субстанц≥й н≥й основ≥ - природ≥. јле, з ≥ншого боку, простежуЇтьс¤, особливо, у зв'¤зку з радикал≥зац≥Їю людського активного втручанн¤ у природн≥ процеси, зворотна залежн≥сть. ќлюднена природа дедал≥ б≥льше потребуЇ культурного ставленн¤. « кожним кроком у розвитку людських д≥¤льних можливостей вона чим раз б≥льше залежить в≥д р≥вн¤ розвитку культури, в≥д њњ здатност≥ до в≥дновноњ взаЇмод≥њ з природними силами, в≥д р≥вн¤ св≥домост≥ й в≥дпов≥дальност≥ людського ставленн¤ до нењ. ¬≥дпов≥дно до ц≥Їњ залежност≥ ¤к≥сть взаЇмов≥дношенн¤ людини та природного ун≥версуму стаЇ показником р≥вн¤ розвитку культури, њњ типолог≥чних р≥зновид≥в.

–оль культури в прогресуючому розвитку людства можна простежити, розгл¤нувши основн≥ тенденц≥њ взаЇмод≥њ людини ≥ природи в ≥стор≥њ соц≥ально - культурного бутт¤.

«агостренн¤ суперечностей м≥ж культурою ≥ природою завжди супроводжувалос¤ й посиленн¤м њхньоњ взаЇмозалежност≥. ÷е могло правити за аргумент проти думки, що суперечност≥ м≥ж культурою та природним ц≥лим Ї насл≥дком сутност≥ культури, однак результат людськоњ д≥¤льност≥ породжуЇ скор≥ше "малокультурним" чи "некультурним" ставленн¤м до природи. ћожливо, стих≥¤ природних сил даЇ в≥дс≥ч саме стих≥њ людськоњ "безкультурност≥".

≤сторичний процес людськоњ культурноњ життЇд≥¤льност≥ в р≥зних типах взаЇмов≥дносин людини ≥ природи, на р≥зних етапах його розгортанн¤ ви¤вл¤Ї те, що суперечност≥ культури ≥ природи детерм≥нован≥ значно ширшими п≥дставами, а не лише протисто¤нн¤м "людина - природа". јнал≥з р≥зновид≥в у способах взаЇмод≥њ культури ≥ природи допомагаЇ визначити ц≥ п≥дстави, а також спрогнозувати можлив≥ способи розв'¤занн¤ суперечностей культурно - творчого ≥снуванн¤ людини у природ≥.

∆иттЇд≥¤льн≥сть людини залежала, з одного боку, в≥д земл≥ та р¤ду ≥нших природних умов, з ≥ншого - в≥д колектив≥в, ¤к≥ природно склалис¤. Ћюдина тут "культурна" в м≥ру своЇњ безпосередньоњ (не опосередкованоњ працею) Їдност≥ з нею, свого "включенн¤" у природн≥ умови виробництва. Ќев≥дд≥льна Їдн≥сть природи й культури мала своЇ специф≥чне в≥дображенн¤ у св≥домост≥ людини. ’арактерний дл¤ нењ м≥фолог≥¤м, антропоморф≥зм у сприйн¤тт≥ св≥ту, намаганн¤ вплинути на природу в бажаному напр¤м≥, використовуючи слово, ритуал, символ та маг≥чн≥ д≥њ, - то все ознаки "розчинност≥" людини в природ≥. ‘актично це було перенесенн¤ на природу форму впливу, що утвердилис¤ в сусп≥льств≥ та вражали св≥дом≥сть своњми ¤скравими можливост¤ми. ќднак такий св≥тогл¤д базуЇтьс¤ на нев≥докремлен≥ культурного в≥д природи. ¬≥н продовжував ан≥м≥стичн≥ у¤вленн¤ про ¬сесв≥т, у ¤ких одухотворювалис¤ ¤вища та предмети природи.

Ќав≥ть у найрозвинут≥ших зразках культури (наприклад, античн≥й) за цих час≥в в≥дчуваЇтьс¤ залежн≥сть людини в≥д загального ¤к "п≥дсумку" природного ц≥лого. ” своњй життЇд≥¤льност≥ п≥длегла чи то безособовим косм≥чним силам, богам, св≥тов≥й дол≥, чи то законам пращур≥в, вол≥ роду ≥ т. ≥н. ѕритаманн≥ ц≥й культур≥ традиц≥ол≥зм, в≥дсутн≥сть розвиненого ≥ндив≥дуального начала, локальний характер розвитку Ї св≥дченн¤м культурноњ обмеженост≥ людини ще досить владно пануючим св≥том природи.

Ќав≥ть у людськ≥й ≥стот≥ природна частина потребуЇ пост≥йного духовного приборканн¤. “им б≥льше природа в ц≥лому, ¤к дл¤ того, щоб людина оволод≥ла нею, п≥дкорила њњ соб≥.

ƒуал≥зм природи ≥ культури в≥ддал¤Ї людину в≥д природи, провокуЇ (через втрату њхньоњ Їдност≥) до ворожого ставленн¤ до нењ, до намаганн¤ њњ приборкати, а в результат≥ - до њњ експлуатац≥њ.

¬ив≥льненн¤ людини в≥д страху перед природою засв≥дчено бекон≥вською св≥тогл¤дною установкою "знанн¤ - сила" ≥ декарт≥вським "людина - власник та володар природи". –езультатом такоњ форми взаЇмод≥њ людини та природи стало включенн¤ останньоњ ¤к перетвореного елемента в систему культури. јле водночас це супроводжувалос¤ втратою пр≥оритету перед одв≥чною природою, розум≥нн¤ ¤коњ людина цив≥л≥зац≥њ втрачаЇ.

якщо природа стаЇ лише предметом дл¤ людини, такою соб≥ корисною р≥ччю, ¤кщо њњ перестають визнавати самодостатньою реальн≥стю, що маЇ об'Їктивно законом≥рний характер, а розр≥зн¤ють лише кр≥зь призму людських потреб, тод≥ унеможливлюЇтьс¤ уникненн¤ руйн≥вного впливу на природу. як п≥дкреслював видатний н≥мецький ф≥лософ √. √егель "практичне ставленн¤ до природи зумовлене загалом хтив≥стю, а останн¤ егоњстична. ѕотреба до того, щоб ужити природу на свою користь, стерти њњ гран≥, вихолостити, коротше кажучи, знид≥ти њњ". ¬ основу такого знищенн¤ природи покладено св≥тов≥дношенн¤, за ¤кого люди, культура повн≥стю "виведен≥" ≥з природи, розгл¤даючи останню зверхньо ≥ в≥дчужено. Ѕ≥льше того, практика такого використанн¤ природи маЇ тенденц≥ю екстенсивного њњ п≥дкоренн¤. јле з розширенн¤м освоЇного природою св≥ту людин≥ дедал≥ важче охопити в одне ц≥ле залучен≥ до зростанн¤ непередбачених насл≥дк≥в такоњ взаЇмод≥њ. " ультура, - коли вона розвиваЇтьс¤ стих≥йно, а не спр¤мовуЇтьс¤ св≥домо... залишаЇ п≥сл¤ себе пустиню". “а найб≥льша втрата в≥д зруйнованоњ гармон≥њ ≥з природою - втрата самоњ культури. „им активн≥ше людина порушуЇ своњми д≥¤ми м≥ру природних процес≥в, тим б≥льше вона загрожуЇ своЇму ≥снуванню у природ≥. „им очевидн≥ше людина знец≥нюЇ природу у своЇму ставленн≥ до нењ, тим б≥льше вона руйнуЇ засади свого духовного бутт¤ ≥ своЇњ культури.

“аким чином, ≥стор≥¤ людськоњ культури на вс≥х етапах, у вс≥х своњх р≥зновидах доводить необх≥дн≥сть гармон≥йного взаЇмозв'¤зку людського культурного бутт¤ з природним ун≥версамом. „им дал≥ культура у своЇму еволюц≥йному розвитку в≥дриваЇтьс¤ в≥д природи, тим б≥льше м≥ра гармон≥йност≥ њхнього сп≥вв≥дношенн¤ стаЇ м≥рою культурност≥ людського ≥снуванн¤.

—ьогодн≥, в умовах р≥зкого ускладненн¤ нашоњ цив≥л≥зац≥њ, зростанн¤ њњ могутност≥, вчен≥ особливо наголошують на тому, що подальше ≥снуванн¤ на «емл≥ попул¤ц≥њ Homo sapiens потребуЇ надзвичайно тонкого узгодженн¤ антропогенного навантаженн¤ на б≥осферу з процесами, що в≥дбуваютьс¤ в н≥й. “≥ радикальн≥ зм≥ни, ¤к≥ вносить людина в довк≥лл¤, доконечно потребують зм≥н самоњ людини. ќрган≥зувати свою соц≥ально - культурну життЇд≥¤льн≥сть людина повинна на засадах окультуренн¤ власних потреб в≥дпов≥дно до вимог природи. “≥льки безперервний д≥алог "природа - культура" може бути основою стаб≥льност≥ ≥снуванн¤ людини, сусп≥льства, а отже, ≥ самоњ культури.



Ќа головну



—в≥т географ≥њ та туризму



Hosted by uCoz