Природа і культура



Проблема співвідношення природи і культури - одна з перших в опануванні феномена культури, як і його суттєвих, так і в історичних проявах. Культуру не можна зрозуміти, не виділити в особливу сферу реального щодо природи. Вже в початкових спробах пізнання культури її визначили як відмінне від натури (природи). Таке визначення на довгий час заклало розуміння природи й культури як рівнозначних субстанційних сфер буття не лише роз'єднаними, а й представленими одна одній.

Однак очевидність того факту, що людина - суб'єкт і носій культури - постійно перебувають в об'єктивному, від неї залежному, натуральному (докультурному) зв'язку з природою, вимагає вбачати в абсолютизації цього визначення однобічність, викривлення дійсності щодо взаємозв'язку природи та культури.

Нарівні з цим традиційним уявленням стосовно природи й культури існує протилежне значення, яке, у свою чергу, розмиває своєрідність культури природно - біологічних характеристик. У такому випадку культуру розуміють як пряме продовження органічних пристосувань, яка вироблена на основі інстинктів форми поведінки, що гарантують людині, цьому біологічному індивідові, виживання. Віддаленість наведеної інтерпретації культури від дійсності, здавалося б, незаперечна. Та реалії культурно - історичного буття у своїх неймовірних "анти культурних" проявах підтримують існування й такого тлумачення феномена культури.

Втім, не лише пізнавальний інтерес загострює проблему культури та природи в їх взаємодії. Її значення зумовлюються насамперед реаліями культурного буття, соціальними, антропологічними, духовними та екологічними наслідками взаємодії культури і природи. Це зобов'язує до ретельного аналізу як своєрідності, так і генетичної й структурної взаємності природи та культури.

Вже на рівні визначення змісту понять "природа" й "культура" простежуються їхні взаємозв'язки.

Поняття "природа" - одне з найширших. Передовсім, природа обіймає все те, що виникло та існує саме по собі, незалежно від волі й бажання людини. Як результат узагальнення, поняття "природа" охоплює все існуюче, увесь світ у розмаїтті його форм, і близьке до поняття матерії, універсаму, Всесвіту. Але це визначення більш властиве природі як матеріальній діяльності в її до людському бутті. Для означення після появи людини як природного, але ж і соціально - культурного чинника, за поняттям "природа" закріплюється вся сукупність природних умов існування людини. І вже як така "природа" фіксує певну межу життєдіяльності людини, відмінність зовнішніх об'єктивних обставин людського буття від внутрішніх особливостей самої людської життєдіяльності. Тому природа - об'єктивна, незалежна реальність, яка передує людському соціально - культурному існуванню, навіть в самій людині, як її організм чи антропологічні характеристики.

Поняття культура латинського походження і вживалося спочатку для визначення процесу обробки ґрунту. Навіть у цьому вузькому значенні підкреслюється наявність змін в природному об'єкті залежно від дій людини на відміну від змін під дією природних причин. Ще в більшій мірі акцентоване діяльне начало як людське зусилля зміни у використанні Цицероном цього поняття в переносному значенні - "оброблення людської душі". Поняття "культура" в цьому значенні обіймає все те, що оброблене, перетворене людиною (суспільством), несе в собі людське начало.

Таким чином, перше визначення понять "природа" і "культура" Виявляють їхню відмінність: під культурою розуміють щось створене людиною, і в цьому значенні - штучне; під природою - все те натуральне, що існує за незалежними від людини законами. Але ж в дійсному, об'єктивно - історичному існуванні природи, культура й суспільство являють собою нерозривну єдність, цілісність (ніяк не механічну суму "частин"), розриваючись як природно - історичний та культуртворчий процес життєдіяльності суспільства. Лише абстрагувавшись від цього, подумки можна протиставити їх як окремі реалії. І хоча на перший погляд межа між культурою та природою здається очевидною й безпосередньо сприйнятною для кожного, насправді культура не лише відрізняється від природи, а й передбачає її наявність не стільки як попередню, скільки як постійну й необхідну умову існування та розвитку. Це, в першу чергу, об'єктивні природні умови як загальній предмет людської праці, завдяки чому здійснюється саме людське життя. По - друге, це об'єктивне матеріальне начало в самій людині, її тілесна й родова організація. Таким чином, можливості буття культури задаються природою. Навіть на емпіричному рівні можна констатувати те, що природне не байдуже до тих форм, за якими "відливається" й живе культура. Свідчення такої залежності можна виявити на всіх рівнях існування різних культур: від виготовлення знарядь праці й розвитку технології трудової діяльності до особливостей побуту та явищ духовного життя.

Природа - вихідний пункт людського розвитку. Людська залежність від природи базується не тільки на тому, що людина - продукт органічної еволюції природи. Процес людського буття дедалі більше потребує взаємозв'язку з природою як необхідної передумови. Однак змістом людського буття є культурне вивільнення із стану безпосередньої залежності від природи, підпорядкування цієї залежності людському розуму і волі. Тому, перебуваючи в об'єктивному, від неї не залежному зв'язку з природою, людина виробляє суб'єктивні засоби та створює умови оволодіння цим зв'язком. У цьому процесі народжується світ артефактів - "учинених речей", виникає "друга природа", створена людиною в процесі праці та предметно введена у сферу соціальних зв'язків, олюднена, соціалізована природа. Культура як спосіб людського буття - то вже поза біологічне, над природне явище, котре, однак, свідчить, що людина є важливою рушійною силою багатьох процесів біосфери. Відповідно до цього ми знаходимо природну складову в пізнавальній діяльності індивіда, у спілкуванні, в художній творчості, у формуванні ціннісних орієнтирів. Але справжня людська форма всіх потреб, поривань, цілей задається не природою, а культурою.

Отже, культура - специфічний спосіб існування людини в природі - не лише не усуває значення останньої в людському бутті, а й саме є засобом взаємозв'язку, засадою людської єдності з природою. Адже "хитрість розуму" полягає в тому, що природним силам людина протиставляє вже приборкані сили природи, вже знані закономірності природних процесів. Культура сприяє виділенню людини (суспільства) із природи, відносному вивільненню її щодо природно - необхідного шляхом оволодіння ним. Водночас культура є засобом "висування" людини в природу. Чим гармонійніша взаємодія людини і природи, тим якісніше її життя з точки зору культурного розвитку.

Осягнути ж сутнісну своєрідність культурного феномена неможливо поза баченням діалектичного характеру його єдності з природою. При цьому важливо зважити на те, що природа як сукупність властивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених та узагальнених у взаємодії із колективною родовою життєдіяльністю, є об'єктивною засадою людського буття як культури, її загальною й необхідною передумовою. Культура ж є суспільно вироблена загальна форма зв'язку, що характеризує єдність людини з природою і виступає необхідним засобом людського існування в природному універсамі. Отже, за всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою.

Специфіка людини як продукту біологічної і культурної еволюції є фокусом визначення своєрідності культури та її закономірної необхідності на шляхах здійснення універсального процесу еволюції природи.

Парадоксальність феномена людини проявляється вже на рівні її біологічного становлення у відхиленнях від загального механізму. Так мінливість і спадковість, які належать до загальних законів універсального еволюціонізму, при формуванні людини принципово змінюється за змістом, набуваючи характеру "надорганізмових" процесів її розвитку, стаючи засобами формування культурної конституції людини.

Культурна еволюція так само являє собою форму пристосування людини як живої істоти до навколишнього середовища та забезпечення виживання в ньому й також базується на доборі й переданні життєво корисної для організму інформації як основи самозбереження та подальшого пристосовного розвитку. Але на відміну від суто біологічного механізму, культурна еволюція принципово не пов'язана з генною спадковістю чи мінливістю. Вона специфічна як у змісті, характері, способах передання інформації, так і в результатах її використання, тобто в особливостях організації людської життєдіяльності.

Виділяючи специфіку культурної і біологічної еволюції у цілісному еволюційному процесі, не забуваймо, що вони відбувалися паралельно протягом усього часу становлення людини. При цьому культурна еволюція з самого початку простувала своїм шляхом, впливаючи зрештою і на біологічний розвиток.

Людська культурна єдність базується на протилежній тенденції. Основою творчо - пристосовної діяльності є варіативність людських особистостей. Їх різноякісне і в цьому більш всеохопне відображення навколишнього світу - підстава для формування колективного інтелектуально - творчого потенціалу. Саме різноякісність індивідуальних можливостей дає спільноті творчу конструктивність у світовідношенні, сприяючи освоєнню реальності не вузькими мірками одного виду, а універсальними мірками світу. У свою чергу, культура як над індивідуальний інтелект дає людині можливість здолати індивідуальну обмеженість і тим самим розширити свої пристосовані можливості. Більше того, людина, яка входить до культурної цілісності, не лише не втрачає, а, навпаки, набуває індивідуальної цілісності. Тому, людина в культурі є частиною цілого і водночас не перестає бути цілим. Завдяки цій складності індивідів культурна спільнота як культурний розум, культурний інтелект характеризується надзвичайною гнучкістю та динамізмом, що збільшує пристосовні можливості людини як виду.

Розглядаючи біологічну і культурну еволюції, можна констатувати, що людина як продукт стадій еволюційного процесу є "точкою перетину", яка поєднує культуру та природу поза їхньою різноякісністю. Природа і є тією першоосновою, на якій розвинулася людина. Вона знаходиться не лише "поряд", а становить саме її буття. У той же час культура - це існування буття в його людській специфіці, яка виділяє людську істоту з безпосередньої тваринної залежності від природи. Творячи культуру, людина постійно спонукається на подальший саморозвиток, а також стає силою розвитку природи. Досягши в культурі опосередкованого опанування фундаментальними засадами свого існування, людина хоч і виробила засоби підпорядкування природно - необхідного своїм потребам, однак остаточно не вивільнилися від нього, не стала поза природою.

У формуванні культури як засади людського буття постійно простежується необхідність співвідносити її з природою. Весь досвід історико - культурного буття людства свідчить, що культура не може розвиватися всупереч своїй субстанцій ній основі - природі. Але, з іншого боку, простежується, особливо, у зв'язку з радикалізацією людського активного втручання у природні процеси, зворотна залежність. Олюднена природа дедалі більше потребує культурного ставлення. З кожним кроком у розвитку людських діяльних можливостей вона чим раз більше залежить від рівня розвитку культури, від її здатності до відновної взаємодії з природними силами, від рівня свідомості й відповідальності людського ставлення до неї. Відповідно до цієї залежності якість взаємовідношення людини та природного універсуму стає показником рівня розвитку культури, її типологічних різновидів.

Роль культури в прогресуючому розвитку людства можна простежити, розглянувши основні тенденції взаємодії людини і природи в історії соціально - культурного буття.

Загострення суперечностей між культурою і природою завжди супроводжувалося й посиленням їхньої взаємозалежності. Це могло правити за аргумент проти думки, що суперечності між культурою та природним цілим є наслідком сутності культури, однак результат людської діяльності породжує скоріше "малокультурним" чи "некультурним" ставленням до природи. Можливо, стихія природних сил дає відсіч саме стихії людської "безкультурності".

Історичний процес людської культурної життєдіяльності в різних типах взаємовідносин людини і природи, на різних етапах його розгортання виявляє те, що суперечності культури і природи детерміновані значно ширшими підставами, а не лише протистоянням "людина - природа". Аналіз різновидів у способах взаємодії культури і природи допомагає визначити ці підстави, а також спрогнозувати можливі способи розв'язання суперечностей культурно - творчого існування людини у природі.

Життєдіяльність людини залежала, з одного боку, від землі та ряду інших природних умов, з іншого - від колективів, які природно склалися. Людина тут "культурна" в міру своєї безпосередньої (не опосередкованої працею) єдності з нею, свого "включення" у природні умови виробництва. Невіддільна єдність природи й культури мала своє специфічне відображення у свідомості людини. Характерний для неї міфологіям, антропоморфізм у сприйнятті світу, намагання вплинути на природу в бажаному напрямі, використовуючи слово, ритуал, символ та магічні дії, - то все ознаки "розчинності" людини в природі. Фактично це було перенесення на природу форму впливу, що утвердилися в суспільстві та вражали свідомість своїми яскравими можливостями. Однак такий світогляд базується на невідокремлені культурного від природи. Він продовжував анімістичні уявлення про Всесвіт, у яких одухотворювалися явища та предмети природи.

Навіть у найрозвинутіших зразках культури (наприклад, античній) за цих часів відчувається залежність людини від загального як "підсумку" природного цілого. У своїй життєдіяльності підлегла чи то безособовим космічним силам, богам, світовій долі, чи то законам пращурів, волі роду і т. ін. Притаманні цій культурі традиціолізм, відсутність розвиненого індивідуального начала, локальний характер розвитку є свідченням культурної обмеженості людини ще досить владно пануючим світом природи.

Навіть у людській істоті природна частина потребує постійного духовного приборкання. Тим більше природа в цілому, як для того, щоб людина оволоділа нею, підкорила її собі.

Дуалізм природи і культури віддаляє людину від природи, провокує (через втрату їхньої єдності) до ворожого ставлення до неї, до намагання її приборкати, а в результаті - до її експлуатації.

Вивільнення людини від страху перед природою засвідчено беконівською світоглядною установкою "знання - сила" і декартівським "людина - власник та володар природи". Результатом такої форми взаємодії людини та природи стало включення останньої як перетвореного елемента в систему культури. Але водночас це супроводжувалося втратою пріоритету перед одвічною природою, розуміння якої людина цивілізації втрачає.

Якщо природа стає лише предметом для людини, такою собі корисною річчю, якщо її перестають визнавати самодостатньою реальністю, що має об'єктивно закономірний характер, а розрізняють лише крізь призму людських потреб, тоді унеможливлюється уникнення руйнівного впливу на природу. Як підкреслював видатний німецький філософ Г. Гегель "практичне ставлення до природи зумовлене загалом хтивістю, а остання егоїстична. Потреба до того, щоб ужити природу на свою користь, стерти її грані, вихолостити, коротше кажучи, знидіти її". В основу такого знищення природи покладено світовідношення, за якого люди, культура повністю "виведені" із природи, розглядаючи останню зверхньо і відчужено. Більше того, практика такого використання природи має тенденцію екстенсивного її підкорення. Але з розширенням освоєного природою світу людині дедалі важче охопити в одне ціле залучені до зростання непередбачених наслідків такої взаємодії. "Культура, - коли вона розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо... залишає після себе пустиню". Та найбільша втрата від зруйнованої гармонії із природою - втрата самої культури. Чим активніше людина порушує своїми діями міру природних процесів, тим більше вона загрожує своєму існуванню у природі. Чим очевидніше людина знецінює природу у своєму ставленні до неї, тим більше вона руйнує засади свого духовного буття і своєї культури.

Таким чином, історія людської культури на всіх етапах, у всіх своїх різновидах доводить необхідність гармонійного взаємозв'язку людського культурного буття з природним універсамом. Чим далі культура у своєму еволюційному розвитку відривається від природи, тим більше міра гармонійності їхнього співвідношення стає мірою культурності людського існування.

Сьогодні, в умовах різкого ускладнення нашої цивілізації, зростання її могутності, вчені особливо наголошують на тому, що подальше існування на Землі популяції Homo sapiens потребує надзвичайно тонкого узгодження антропогенного навантаження на біосферу з процесами, що відбуваються в ній. Ті радикальні зміни, які вносить людина в довкілля, доконечно потребують змін самої людини. Організувати свою соціально - культурну життєдіяльність людина повинна на засадах окультурення власних потреб відповідно до вимог природи. Тільки безперервний діалог "природа - культура" може бути основою стабільності існування людини, суспільства, а отже, і самої культури.



На головну





Hosted by uCoz