Поняття культури



Ціннісний і технологічний виміри культури

Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини та суспільства багатогранна. Тому при розгляді її сутності, структури, специфіки можливі різні підходи. Як результат багатоликості культури існує велика кількість її визначень у філософській літературі(понад триста).Одне з найповніших звучить так: культура - це "специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної та духовної праці, у системі норм та закладів, у духовних цінностях, у сукупностях ставлень людей до природи, між собою і до самих себе"

У перекладі з латини слово "культура" означає обробіток, виховання, освіта.

Наукове поняття "культура" поширилося у XVIII столітті як протилежне поняттю "натура", тобто природа. Розвиток цієї тенденції привів до того, що культуру почали розуміти як міру соціальності суспільного життя і буття людини, показник рівня розвитку суспільства і людини, ступінь перетвореності первісного, природно - тваринного стану.

По суті, культура - це процес і результат виокремлення людини з природи, створення нової реальності та способу свого існування, так званої "другої природи." У цьому плані змістом культури стає історична зміна природних і соціальних умов життя людини, розвиток людських сил та здібностей, тобто становлення і розкриття сутності людини як у ній самій, так і в усьому багатстві та різноманітті створюваної нею дійсності.

Оскільки сутністю людини та суспільного життя є діяльність, то й аналіз культури головним чином здійснюється шляхом пізнання того, що і як створює людина.

Відповідь на запитання що створює людина розкриває ціннісний вимір культури, міру людського в людині та суспільстві. Це дає змогу оцінити матеріальні та духовні потреби людини, способи їх задоволення, збагнути світ матеріальних та духовних цінностей, у якому вона живе. Через систему суспільних відносин, відтворюваних людьми, можна визначити статус людини, значущість її властивостей і таким чином стимулювання до розвитку або приглушення (наприклад, фізичних чи духовних, особистісних чи колективних, творчих чи репродуктивних та інших) рис культури. У цьому вимірі культура постає як сукупність матеріальних і духовних цінностей, причому не лише вже створених, але і тих, які передбачається створити тепер і в майбутньому для задоволення потреб людини.

Відповідь на запитання як створює людина розкриває технологічний вимір культури, ступінь розвитку знарядь матеріальної та духовної діяльності, специфіку всіх видів виробничної діяльності як сукупності певних способів. У цьому вимірі культура постає як процес праці й творчості на основі історично визначених засобів та способів виробництва у всіх його видах ( матеріальному, духовному, виробництві потреб, людини, суспільних відносин), а також діяльності у певних сферах суспільного життя ( політичний, моральний, релігійний та інші).

Слід зазначити, що як у діяльності, так і в культурі провести межу між ціннісним і технологічним вимірами можна лише умовно.

Традиційним підходом до розгляду культури, її структурних складових є виділення культури матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріального виробництва та його результати, те, що задовольняє матеріальні потреби людей. До духовної культури належить вся сфера людської свідомості та духовного виробництва (індивідуального, масового, спеціалізованого )

Найдетальніше культура аналізується з погляду структури і характеру суспільних відносин. У цьому випадку виділяються, наприклад, культура політична, моральна, правова, міжособистісна та інші.

Ще одним важливим аспектом вивчення змісту та форм буття культури є її зіставлення з цивілізацією, а також через співвідношення національного і загальнолюдського у ній.

Національне і загальнолюдське в культурі. Спадкоємність, традиції й новаторство в культурі.

Вирішення проблеми співвідношення національного і загальнолюдського в культурі залежить від конкретної філософської інтерпретації багатьох інших проблем, зокрема єдності та багатоманіття світової історії, сутності суспільного прогресу, природи національного, співвідношення змісту і форми в культурі.

У соціальній філософії існують різні трактування співвідношення національного та загальнолюдського у суспільному розвитку та культурі. З них полярними, альтернативними є концепції " лінійного " розвитку світової історії, загальнолюдського начала в культурі та концепції циклічності (культурно - історичних типів).

Уперше проблема співвідношення національного і загальнолюдського в історії та культурі була висунута у філософії історії Г.Гегеля, який створив класичну для західноєвропейського мислення XIX - XX століть концепції єдності людської історії. Через аналіз розвитку форм духовного життя та його вищої, за Гегелем, реальної "самосвідомості народу ", німецький філософ не тільки показав глибоку спадкоємність між культурами різних століть і епох, але і спробував розкрити діалектику загальнолюдського у її конкретно - історичному вияві ( національному )

За Гегелем, всесвітня історія - це процес спрямованого розвитку, розгортання духовності, усвідомлення свободи через культуру окремих народів. Людська історія, як драбина, кожен шабель якої є стадією прогресу загальнолюдських основ культури.

Загальнолюдське Гегель порівнює з культурою окремих народів. З цього погляду всі вони поділяються на два типи.

1. Всесвітньо - історичні, які в основах своєї життєдіяльності, культурі " містять загальний принцип ", тобто роблять відчутний внесок у культуру людства, особливо духовну.

2.Народи, які позбавленні у своєму матеріальному, духовному бутті загальнолюдських засад.У кращому випадку вони - історичне тло і для розвитку людства не мають ніякого значення.

У своїх симпатіях Гегель європоцентрис. Віддаючи данину світогляду епохи, він, як і переважна більшість представників суспільствознавство XIX суспільства, розглядає світовий розвиток лише як становлення стандартів західноєвропейської культури. "Прогрес, - стверджує Гегель, - здійснюється лише завдяки кавказькій расі " ( в термінології того часу індоєвропейська мовна група. - В.В. ) та її головній складовій - європейцями"

Коли не брати до уваги політичні мотиви такої інтерпретації, то слід зазначити, що в плані теоретичних уявлень такі трактування були закономірні, бо однією з основних ідей соціальної філософії XVIII - XIX ст. був месіанізм. Домінував погляд на національне як на окрему, самостійну функцію загальнолюдського. Багато філософів вважали, що кожен народ "має свої призначення... здійснення лише однієї сторони всього діяння в цілому". Cсуб'єктивізм в оцінці сутності цього цілого( загальнолюдського) призводив до поділу народів та їхніх культур для історії на необхідні ( із загальнолюдським змістом ) і непотрібні ( національно самобутні ). У цьому розумінні історія людства та культури уподібнювалися землеробству, де загальновизнаним є те, що бур'яни заважають розвитку культурних рослин і тому їх слід виполювати.

Альтернативним соціально - філософським підходом у розумінні співвідношення національного та загальнолюдського в культурі є концепція культурно - історичних типів.

Характерна для цього напрямку ідея про те, що людське суспільство, світова історія - це лише співіснування у часі та просторі декількох самостійних, невзаємопов'язаних між собою національно - особливих культур, в основі яких лежить духовна життєдіяльність одного або кількох етнічно споріднених народів. Кожна з них неповторна, замкнута, розвивається лише на власному ґрунті, без якихось відчутних зовнішніх впливів. Більше того, роль фактора спадкоємності у розвитку кожної культури оцінювалася як негативне явище, що руйнує її цілісність та унікальність.

Основний теоретичний акцент у концепціях цього напрямку робився на розкритті духовного багатства людського суспільства, значущості та неповторності національних культур. Відповідно до цього підходу " загальносвітовим законом " є те, що кожна культура має неровторні потенційні можливості й національне більш всесвітньо історичне, ніж загальнолюдське.

Новий гуманістичний зміст цих концепцій виразився у тому, що в соціально - філософське знання на зміну дослідженням безликої логіки історічної необхідності, законів історії прийшло вивчення творчої діяльності народів у всій її неповторності. Уподібнення світової історії творчості - концептуальна вісь цього напряму. Крізь призму сутності творчої діяльності у ньому визначаються основні поняття. Так, культура трактується як процес творчості.

Цінність культури тлумачиться не як відповідність якимось визнаним вищим стандартам, а як її унікальність, неповторність, самобутність і здатність набувати нових рис. Під смертю культури розуміють творче "старіння", "апатію", атрофію творчого потенціалу.

Незважаючи на зовнішні відмінності між двома розглянутими альтернативними трактуваннями національного та загальнолюдського в культурі, у них чимало спільного. Однією з таких спільних точок є те, що фактично - загальнолюдське ототожнюється з національним. У концепціях культурно - історичних типів, тобто циклічності, загальнолюдське - це сукупність національних культур.

Однією з причин ототожнення національного і загальнолюдського в культурі було те, що останнє ще з часів концепцій італійського філософа Дж. Віко розглядалося переважно як духовна культура.

У соціально - філософських концепціях матеріалістичної орієнтації співвідношення національного і загальнолюдського в культурі розглядається як вся життєдіяльність людей та її результати, як єдність матеріальної та духовної культури.

Відповідно до такої інтерпретації культури національне та загальнолюдське у ній розглядається як діалектична єдність. Сама національна культура трактується ширше і не зводяться до національно - особливого, тобто етнічної неповторності. Тому визначити співвідношення національного і загальнолюдського можна лише за допомогою поняття національної культури. Її слід вважати "процесом становлення і розкриття сутності людської цивілізації у конкретному народі (нації) упродовж усієї цієї історії", а також "сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створених як самим народом, так і запозичених в інших народів і використовуваних народом у своєму розвитку".

Таким чином, національна культура - це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного ( національно - особливого )

Загальнолюдське характеризує не лише загальне в культурі різних народів, а насамперед соціальність людини та її буття. Той соціальний зміст матеріальної та духовної діяльності, культуру, яка є сутністю людини та її життєдіяльності.

Національне, як етнічно неповторне, в культурі історично мінливе. На ранніх стадіях розвитку суспільства воно домінувало, бо тоді на культуру людських спільностей ( виробничу діяльність, соціальні цикли, побут, обряди, вірування, мову і т.д. ) суттєвий вплив справило середовище проживання, обмежені і локальні контакти з іншими спільностями. З дальшим розвитком, особливо із становленням промислового суспільства, розширюється і посилюється матеріальна і духовна взаємодія і взаємозбагачення культур, відбувається інтеграція життя націй у єдине світове ціле. Причому не лише у сферах економіки, політики, а й у духовному житті, науці, мистецтві, інформатиці і т. д.

Цю тенденцію становлення єдиного людства і культури точно сформулював відомий французький мислитель Теєр де Шартен : "Упродовж кількох поколінь навколо нас виникли різні економічні і культурні зв'язки, що збільшуються у геометричній прогресії. Тепер крім хліба... кожна людина щоденно вимагає свою порцію заліза, міді та бавовни, свою порцію електрики, нафти і радію, свою порцію відкриттів, кіно та міжнародних новин. Тепер уже не звичайну ниву... а всю Землю потрібно, щоб забезпечували кожного з нас... Людина не має майбутнього... поза її об'єднанням з іншими людьми "

Традиції і новаторство в культурі - два взаємопов'язані процеси її існування і розвитку.

Культура характеризується безперервністю розвитку. Основою цього служить спосіб людського буття - діяльність, тобто постійне, активне творче перетворення людиною зовнішнього та внутрішнього світу. Як і діяльність, виробництво, культура характеризується створенням нового і відтворення старого.

Новаторство в культурі - це її творчий бік, створення нового, того чого раніше не було у матеріальному і духовному житті суспільства. Прогресивний розвиток культури забезпечується новаторством, як тенденцією до створення досконалішого, гармонійного. Новаторство збагачує існуючу матеріальну і духовну культуру, відкидає архаїчне, віджиле. Проте розвиток культури відбувається лише у тому разі, коли використовується досвід попередніх поколінь, є історична спадкоємність чи традиції. Як складовий момент культури, альтернативною іншій її складовій - традиції.

Традиція у перекладі з латини означає " передача ".Її сутність як соціального явища виражена в тому, що вона є основним механізмом соціального і культурного успадкування. За допомогою традицій зберігається не лише матеріальний і духовний досвід попередніх поколінь, але і відтворюється найцінніше в культурній спадщині, що має загальне значення для представників того чи іншого суспільства.

Традиція - це " елементи соціальної та культурної спадщини, що передаються від покоління до покоління і зберігаються в суспільствах у продовж тривалого часу ".Традиція охоплює об'єкти соціального успадкування ( матеріальні та духовні цінності ) та його способи. Найчастіше традиції виступають у формі звичаїв, обрядів, що відтворюють норми поведінки.

Традиція як форма і спосіб соціального успадкування, процес виробництва матеріальної і духовної культури суспільства нерозривно пов'язана з новаторством. Так, будь - яке нове в суспільному розвитку передбачає освоєння та опрацювання існуючого. З другого боку, життєвість традиції залежить від можливості їх розвитку, оновлення в історичних умовах, що змінюються. Тому культуру можна розглядати як безперервний процес взаємодії, взаємопроникнення новаційного і традиційного.



На головну





Hosted by uCoz