Українська Гельсінська Група і Мирослав Маринович



Вступ

2001 року українська спільнота відзначала 25-річчя з дня створення УГГ. У зв'язку з підготовкою до ювілею істотно активізувалася робота з вивчення її створення і діяльності. До наукового обігу введено нові документи. Про що свідчать останні публікації.

Однак і досі немає повного дослідження про місце і роль УГГ, окремих її членів в опозиційному русі України. Необхідність вивчення заданої теми підвищує актуальність розглядуваної проблеми.

Автор даної роботи прагнула показати передумови виникнення УГГ, форми її діяльності, трансформацію групи, через призму життя її членів, зокрема Мирослава Мариновича.

Свого часу відомий український історик Володимир Замлинський зазначив, що епоха пізнається через особу, а історична особа - через події епохи [ 1 ]. Із цим не можна не погодитись.

Основний джерельний матеріал, на якому побудована робота, взято з опублікованих історичних документів та спогадів. Але треба підкреслити, що використані джерела і література не дають вичерпного матеріалу для глибокого і повного розкриття всіх підшитих в роботі питань.

Дослідження створення та діяльності УГГ планую продовжити в студентські роки, шляхом налагодження безпосередніх ділових контактів з правозахисниками. Зокрема Мирославом Мариновичем. Більшість членів УГГ для мене і моїх ровесників - символ боротьби нашого народу за свободу й незалежність Української держави.

Про характер українського дисидентства писалося багато, і немає потреби повторювати очевидних аргументів. З одного боку, дисидентський рух 60-80-х років минулого століття репрезентував в Україні потужний світовий рух за права людини. З другого боку, він був модифікацією національно-визвольної боротьби українського народу. Отже, Сфінксом, жити якому довелося до кінця 80-х, коли головні акценти як в Україні, так і в "соціалістичному" світі загалом були перенесені на національно-визвольні аспекти руху.

Пульс життя від того часу б'є в руслі державницької ідеї, яку по-різному розуміють на Сході й на Заході України, але яка дала нам все-таки чудо 1 грудня 1991 року. В масовій свідомості закріпилося переконання: права людини можна повністю гарантувати лише у власній державі. Що ж, незважаючи на всі теоретичні суперечки, світова практика загалом підтверджує цей постулат. Однак із нього ми зробили неправильний висновок: спершу треба побудувати державу, а вже потім боротися за права людини. Те, що було злите воєдино, тепер розділене і взаємно протиставлене.

Зі скрині історії видобуто давню суперечку довкола пріоритетності прав людини над правами нації і навпаки. Природно, знайшлися адепти обох крайнощів, хоч сама собою дискусія безглузда і нагадує відому з фізики ХІХ ст. Дискусію довкола хвильової та корпускулярної природи світла. Принагідно до нашої теми можна сформулювати такий висновок: порушення свободи людського духу в одних випадках виявляється як порушення прав людини, тобто прав найменшої "корпускули" суспільства, зате в інших - як порушення прав нації, як деформація того духовного поля, яке охоплює велику групу його носіїв. Абсолютизація лише одного з цих виявів приводить до викривлення істини. На порозі 80-х років українські дисиденти своєю громадянською (а часом і фізичною) смертю подолали смерть свого покоління, а за ним і суспільства вцілому. Ідея захисту прав людини була не зрадою національної ідеї. Світ змінився, а разом із ним змінилося семантичне наповнення ключового для націоналістів поняття "благо України". Проблема тепер не стільки в тому, що хтось бажає Україні зла, скільки в тому, що самі ми, українці, твердо не знаємо, в чому її благо. Отож, правильне його визначення зняло б конфлікт поколінь і об'єднало б усіх у єдиному пансіонарному потокові.

Природа з покоління в покоління ліпить з української глини як месників, так і духовних месій. Міняються лише епохи, які кличуть до дії то одних, то других. Сучасна епоха так нестримно еволюціонує в бік морального імперативу, що благом України буде не новітня гайдамаччина, а те, наскільки точно наша земля впишеться в світоглядні й геополітичні стандарти майбутнього.

Видається апріорним, що ідея, яка мала б сколихнути всю Україну, мусить органічно відповідати її глибинній природі. Чи буде ця ідея демократичною. Якщо розуміти під цим словом ненасильницький характер розвитку, то сумніву в нас немає: в сучасних політичних обставинах українські арафати мали б ще менше шансів, ніж арафати палестинські.

Але якщо розуміти демократію як плюралізм? Захід намацував істину поступово, методом "проб і помилок", вважаючи різні шляхи до неї однаково доступними. Демократія - це емпіричний пошук втраченої колись істини, коли кожен пілігрим має однакові шанси на успіх. Слов'янська ментальність, навпаки, досі не відчувала себе комфортно в плюралістичній багатоваріантності, оскільки самою своєю природою вона орієнтована на одну-єдину, абсолютну істину. На цьому грунті якраз і розцвів комуністичний універсалізм, який давав ілюзію істинності.

Крах цієї ілюзії не має закривати нам шлях до пізнання свої природи. Сумно, що минулі й жорстокі до нас епохи дали їй назву, що стала знаменитою "slavus-sclavus" ("слов'янин-раб"). Але виводити на більшовицький манір нову і "кращу" породу українців справа безнадійна. Треба поєднати ту природу, що є зі світом, що буде. Якщо народ орієнтований на довіру до Абсолюту, то треба його народові повернути, скинувши з вівтаря сурогат істини - ідеологію.

Україна, поза всяким сумнівом, ступила на шлях свого відродження. Ідея державної незалежності охоплювала щораз ширші верства населення - природно, розгалужуючись за різними ступенем радикальності. На концептуальному рівні ринковий характер майбутньої економіки не викликав серйозних заперечень. Ішов процес структуралізації політичного життя. Підводилася з колін національна культура, відроджувалася українська Церква.

І все ж на кожному з цих напрямів, у якому з почерговим ентузіазмом струменіла надія України, витворився раптом якийсь невидимий бар'єр. На кожному нагромадилась певна потенціальна енергія, яка ніяк не могла перетворитись у кінетичну. В цю загуслу атмосферу чекання мусила прийти іскра розв'язки - інакше загальне розчарування стало б легкою поживою наших сусідів.

Уважний аналіз засвідчує, що глибинною причиною буксування є духовна криза народу. Люди все ще діють за схемами, логічними для тоталітаризму, а в такому разі перший наступ на його твердині і не міг бути переможним. Це чутливо вловила народна інтуїція, наслідком чого стала велика спрага на духовність. Кількість спраглих безперервно зростає і серцем кожен із них чекає вже не стільки на месника, скільки на Месію.

Розділ І. УГГ, утворення та її діяльність

У 60-ті роки рух інтелектуального і морального опору тоталітарному режимові в Україні отримав назву "шістдесятництво". Він був напівлегальним: розповсюдження творів "самвидаву" і листи протесту до офіційних інстанцій та виступи на зборах. Водночас були спроби відновити підпільний визвольний рух у традиціях ОУН, орієнтований на ненасильницькі методи боротьби (Український національний фронт тощо). Всі ці спроби були придушені репресіями влади, особливо в 1965-1966 та 1972-1973 роках.

Атмосфера реакції в СРСР і особливо в Україні, після погрому руху опору в середині 70-х років, здавалось, свідчила, що він не має майбутнього. Ідеї дисидентів не знаходили підтримки в суспільстві, яке отримувало про них виключно негативну інформацію.

І в цих несприятливих умовах український рух опору несподівано знову заявив про себе, та ще й на якісно новому рівні. У серпні 1975 року радянські газети опублікували повний текст Заключного Акта Гельсінкської Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. На цій Нараді СРСР добився визнання післявоєнних кордонів у Європі, а натомість обіцяв виконувати пункти гуманітарних статей Акта, в т.ч. про недопустимість переслідування громадян за їхні політичні переконання. Отже, спираючись на міжнародні правові гарантії, дисиденти могли відкрито відстоювати своє право на інакомислення.

Звичайно, вони розуміли, що СРСР не виконуватиме своїх зобов'язань, але йшли на відкритий конфлікт із радянською владою, щоб організувати своєрідний міжнародний моральний тиск на державу, яка не визнавала елементарних демократичних норм. Цілком свідомо люди прирікали себе на жахливі поневіряння, фактично жертвували собою з моральних міркувань вищого порядку.

Спершу була створена Московська Гельсінська Група - у травні 1976 року. Вона закликала до створення груп в інших республіках СРСР, де б громадяни збирали інформацію про порушення гуманітарних статей згадуваного Акта та знайомили з нею громадськість і уряди країн - учасниць Наради. Першими відгукнулися українські дисиденти.

9 листопада 1976 року на прес-конференції, скликаній на квартирі Андрія Сахарова в Москві (бо в Києві зарубіжні кореспонденти не акредитувалися), письменник Микола Руденко оголосив про створення Української Гельсінської Групи. Пізніше подібні групи були створені в Литві, Грузії, Вірменії, Польщі, Чехословаччини, а в США - спеціальна т.зв. Гельсінська комісія Конгресу. Гельсінський рух став міжнародним.

УГГ діяла цілком незалежно від своїх московських колег, але інтенсивно використовувала їхні контакти з західними журналістами. У першій своїй Декларації група оголосила свою мету: добиватися того, щоб в основу взаємовідносин особи і держави було покладено принципи Загальної Декларації прав людини; щоб на всіх міжнародних нарадах, де мали обговорюватися підсумки Гельсінських угод, Україна була представлена окремою делегацією як суверенна держава - член ООН; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси та створення незалежних прес-агентств для вільного обміну інформацією.

Десять членів-засновників групи підписали Декларацію своїми іменами і поставили адреси. Це були: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Оксана Мешко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Микола Руденко, Олекса Тихий, Ніна Строката. Більшість із них уже мали досвід національно-визвольної боротьби. Дорогобичанин М.Маринович був наймолодший серед засновників групи - тільки 27 років.

Радянська влада відповіла на створення УГГ своєрідним "салютом": відразу ж у ніч на 10 листопада "невідомі особи" закидали вікна квартири М.Руденка камінням, поранивши при цьому 72-річну О.Мешко. З цього моменту і до фактичного розгрому групи на початку 80-х років УГГ була об'єктом інтенсивних переслідувань і репресій, які іноді вражають своєю жорстокістю і підступністю тих, хто добре обізнаний з репресивною політикою в СРСР.

Члени УГГ швидко перейшли від Декларації до меморандумів, які поширювались у засобах масової інформації світу і розповідали, що "з перших років сталінської диктатури Україна стала ареною геноциду і етноциду". Йшлося про голодомор 33-го року, репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників. Додався список політичних таборів і в'язнів. Наводилися приклади тотального стеження КДБ за громадянами, використання психіатрії з каральною метою.

Той факт, що автори виступали від імені правозахисної асоціації й апелювали до міжнародних правових норм, викликав особливе невдоволення властей. Початкове їхнє розгублення змінилося розробленим планом компрометації членів групи. У 1977 році почалися обшуки (під час яких їм підкидали долари, порнографію, зброю), а потім і арешти: в лютому - М.Руденка і О.Тихого, в квітні - М.Матусевича і М.Мариновича. Усім арештованим висувалось звинувачення в "антирадянській агітації і пропаганді". Руденка було засуджено до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Вироки були максимально жорстокими.

"Жорстокий стиль" був продемонстрований також у справі М.Матусевича і М.Мариновича. Слідство над ними тривало майже рік. Слідчі, очевидно, сподівалося на те, що маючи справу з "неофітами" дисидентського руху (обоє арештованих через свою молодість раніше не брали участі в русі опору, хоча й переслідувалися за свої переконання), можуть добитись від них каяття, а відповідно розраховували на дискредитацію правозахисного руху вцілому. Однак вони прорахувалися. Маринович і Матусевич отримали стандартні максимально можливі строки - по 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання [ 4 ]. У вироках звучали докази такого рівня: "Наклепницькі стверджував, буцімто в СРСР існує бюрократія і занепад економіки" [ 6 ].

У грудні було арештовано Лук'яненка: 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 заслання.

У відповідь на фактично протизаконні дії влади правозахисники відмовлялися визнати за цією владою право судити їх. Рух опору знову перейшов у фазу відкритого протистояння з владою, однак протистояння легального. У 1978 році почалося безпрецедентне в післясталінські часи збільшення апарату КДБ в Україні: створено 54 нових міських і районних управлінь КДБ, штат збільшено на 910 офіцерських посад і 460 посад прапорщиків і сержантів.

Незважаючи на репресії, УГГ продовжувала функціонувати. У відповідь на арешти до неї вступили інші: Ольга Гейко-Матусевич, Петро Вінс, Юрій Литвин, Михайло Мельник з Київщини, Василь Овсієнко з Житомирщини, Василь Стрільців, Петро та Василь Січки з Івано-Франківської області. Дехто вступав до групи, ледве вийшовши з попереднього ув'язнення. Замість меморандумів група почала випускати інформаційні бюлетені про факти порушень прав людини в Україні, а також програмні статті "Рух за права людини на тлі національних змагань українського народу", "Наші завдання" [ 8 ].

В них вперше висувалась ідея, що боротьба за права людини перетворюється у боротьбу за права нації, і підкреслювалось, що УГГ є спадкоємницею попередніх етапів боротьби українського народу за визволення. Вони були опубліковані англійською мовою вашингтонським Комітетом Гельсінською комісією Конгресу США.

Члени УГГ, яких влада змусила емігрувати, організували закордонне представництво групи: в США (П.Григоренко, Н.Строката, С.Караванський), у Франції (Л.Плющ), в Німеччині (В.Малекнович) - і розпочали випуск періодичного видання "Вісник репресій в Україні" [ 3 ]. Це мало величезне значення для інформування західної громадськості про стан справ в Україні, а особливо для моральної підтримки правозахисного руху, бо учасники його були певні, що їхня доля не залишиться невідомою.

До захисту українських в'язнів сумління - тобто людей, які не здійснили ніякого насильства, але переслідуються тільки за свої переконання, - підключилася Міжнародна Амністія. Українців брали названими силами і доньками групи МА в різних країнах світу: вони добивалися від радянського уряду їх звільнення, намагалися полегшити їхні умови, врятувати їм життя. З.Красівським, наприклад, опікувалась група з Нью-Йорку (США), І.Сеник - німецька група, М.Мариновичем - група з Авіньону (Франція) [ 4 ].

Так протистояння українських правозахисників з радянською владою припав на 1979 рік - групі було оголошено справжню війну. І ті з них, що наважувалися в цей час заявити про свою причетність до УГГ, були або дуже сміливими людьми, або вже професійними опозиціонерами, для яких протистояння з системою було єдиною прийнятною формою існування.

Методи ведення війни з боку влади ставали дедалі підступнішими: фабрикувалися суто кримінальні справи звинувачення (хуліганство, спроби зґвалтування, зберігання наркотиків, порушення паспортного режиму, дармоїдства та ін.), щоб правозахисники страждали ще й серед кримінальних елементів у місцях позбавлення волі. Відбувалося побиття членів невідомими.

Ось кілька прикладів. Перед дверима квартири О.Мешко інсценували збройний напад на неї "з метою пограбування", очевидно, розраховуючи, що серце немолодої жінки не витримає стресу. Ольгу Гейко-Матусевич побили на вулиці "невідомі", а потім відвезли до міліції і склали протокол про те, що вона вчинила бійку, пригрозивши, що справу про хуліганство буде передано до суду. Ю. Литвина затримала міліція, відвезла до... витверезника. Там його жорстоко, по-садистському били, прив'язавши до ліжка. Незабаром він був арештований за "опір міліції" (очевидно, як "опір" розуміли те, що він під час знущань називав своїх мучителів фашистами). В аеропорту с.Богдарин (Бурятія) затримали вчителя англійської мови П.Розумного з Дніпропетровщини, який провідував засланця Євгена Сверстюка, і під час обшуку знайшли в його кишені складаний ножик. Цього виявилося досить, щоб пізніше, після оголошення його вступу до УГГ, його арештували і засудили до трьох років таборів за "незаконне носіння, придбання, зберігання, виготовлення і збут вогнепальної або холодної зброї, бойових припасів і вибухівки" [ 1 ].

Особливо аморальною (якщо взагалі можна говорити про якусь моральність у діях влади щодо дисидентів) була фабрикація справи М.Горбаля.

Якась жінка, з якою він випадково зустрівся у своїх знайомих, попросила ввечері провести її до гуртожитку. Завівши Горбаля у досить безлюдне місце, справді поруч з якимись гуртожитками, вона почала галасувати. Ніби з-під землі з'явились "дружинники", які затримали "злочинця", побили його і відвели до міліції. Вже будучи засудженим на 5 років "за спробу згвалтування", М.Горбаль заявив про вступ до УГГ (подібну тактику використовували й інші члени групи, які до арешту не афішували свого членства в ній, щоб встигнути хоч дещо зробити). [ 5 ].

У 1979 році поширилась також практика переслідування родин, друзів, знайомих, сим патиків членів УГГ: обшуки, звільнення з роботи та ін. Матері, дружини, сестри переважно намагалися підтримати моральний дух в'язнів, їздили на побачення або до Москви, щоб передати дані, які змогли вивезти з тих побачень. Були випадки, коли наречені приїздили до в'язнів у табір або на заслання і одружувались з ними.

Терор проти УГГ був просто нищівним. Протягом 1979 року 9 членів групи опинились за гратами, 2- емігрували, а Михайло Мельник після обшуків, що передували арештові, покінчив життя самогубством. Влада вела боротьбу на знищення УГГ. Дисиденти відповіли безпрецедентною акцією: про вступ до групи оголосило 8 чоловік. Четверо з них у цей час перебували за колючим дротом (С.Караванський, О.Попович, Б.Ребрик, Д.Шумук), а четверо - відбували заслання (о.Василь Романюк, І.Сеник, С.Шабатура, В.Чорновіл). Звичайно, це була суто символічна акція, однак вражає мужність людей, які знали, що для багатьох із них це означає не тільки нове позбавлення волі, а й загрозу для життя.

Восени 1979 року з'явився меморандум УГГ, під яким стояв 21 підпис. В ньому говорилось таке: "Вважаємо, що Гельсінська група в Україні на сьогоднішній день стала національною проблемою. Кровною справою українського народу. Кровною справою нації". Звертаємо увагу українських патріотів на винятковий смисл її існування. На те, що Група стала фактором національно-визвольної боротьби українського народу за своє національне і політичне визволення та за право людини жити вільно на тій землі, де вона народилася, де жили її предки [ 9 ].

Наприкінці 1979 поч. 1980 р. УГГ агонізувала. Більшість її членів перебували в таборах або на засланні. Тоді про вступ до групи заявили: Я.Лесів, З.Красівський, І.Сокульський, В.Стус, котрі нещодавно повернулися з ув'язнення; Йосип Зігельс, який на той час перебував в ув'язненні, а також Петро Розумний, якого відразу арештували. На прохання О.Мешко, завдяки якій група ще існувала фактично, В.Стус офіційно взяв на себе керівництво. Це був фатальний для нього крок. Важко хворий (після операції в тюремній лікарні у нього залишилась тільки третина шлунку), Стус знав, що це приведе його знов до табору, вижити в якому у нього ніяких шансів не було. Він свідомо пішов на жахливе, розтягнуте на кілька років самогубство.

У січні-березні 1980 р. УГГ встигла випустити два інформаційні бюлетені [ 7 ]. Почалася нова серія арештів т.зв. "олімпійських" ()до Московської олімпіади власті "очищали" міста України від дисидентів): арештовано О.Гейко-Матусевич, З.Красівського, І.Сокульського, В.Чорновола, В.Стуса. Арештований Стус відмовився під час слідства давати покази і ходити на допити - на нього надягли наручники і водили до слідчого силоміць. Під час обшуку в його квартирі не знайшли нічого, крім паперів 60-х років. Це не завадило засудити поета на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Для нього цей вирок став смертним. Арештували й 76-річну О. Мешко і засудили до 8 місяців таборів і 5 років заслання, яке вона й відбула на березі далекого Охотського моря. У березні 1981 р. арештували останнього члена УГГ, який ще перебував на волі - Івана Кандибу (10 років таборів і 5 - заслання). УГГ у повному складі опинилася в таборах та на засланні. Це був вельми красномовний фінал політики держави щодо легальної правозахисної діяльності її громадян.

Утім, залишалось ще закордонне представництво УГГ. Надія Світлична, яку змусили емігрувати до США у 1980 р., випускала на пошти української діаспори "Вісник репресій в Україні" українською та англійською мовами [5]. Інформація, що рух опору все ж таки існує, оскільки знаходилися люди, здатні і переправляти на Захід.

В кінці 1980 р. відбулась Мадридська конференція з питань виконання Гельсінських угод. Радянська делегація всіляко саботувала обговорення проблеми прав людини в СРСР, концентруючи увагу на процедурних питаннях і проблемах кордонів. На жаль, дії закордонних представників УГГ П. Григоренка та Н. Стропатої-Караванської, які прибули на конференцію і давали інтерв'ю західній пресі про переслідування правозахисників в Україні, мали суто символічний ефект. Після вторгнення радянських військ до Афганістану і подій у Польщі стало очевидно, що СРСР і країни "Східного блоку" остаточно визнали за собою право не рахуватися з міжнародними правовими нормами.

На початку 1981 р. у Львові заарештували Михайла Гориня, який формально не був членом групи, підкинувши до підвалу його будинку самовидавські статті і приписавши йому їх авторство. В спеціальній "зоні" ВС-389/36 у с. Кучино Пермської області почались активні допити членів УГГ у справі М. Гориня. Всі допитувані - Руденко, Маринович, Бердник, Калениченко, Лук'яненко, Тихий, Кандиба, Стус - категорично відмовились давати будь-які свідчення проти нього. Це не завадило засудити Гориня до 10 років таборів та 5 заслання і відправити його в той самий табір, де в дворику для прогулянок інші "гельсінці" прийняли його до групи, оскільки він підготував цілу низку її матеріалів [6].

Становище "гельсінців" у таборах дедалі погіршувалося. Лук'яненкові уповноважений КДБ заявив, приміром, таке: "Як же ми випускатимемо вас на волю, коли ви не роззброїлися? Ви ж продовжуватимете боротися проти нас" [6]. Почалися повторні засудження членів УГГ, причому в тих самих таборах. Вони здійснювалися з неприхованим садизмом - коли до звільнення лишалося кілька днів або тижнів.

У 1984 р. вдалося примусити прилюдно покаятися Олеся Бердника - єдиного з усіх членів УГГ. Його заяву, в якій він засуджував свою "злочинну" діяльність і колишніх однодумців, 17 травня 1984 року опублікувала "Літературна Україна" (ця акція справила гнітюче враження на його колишніх товаришів). О. Бердника було помилувано [5]. Деяких членів УГГ в таборах просто знищували нелюдськими умовами існування. 5 травня 1984 р. помер Олекса Тихий (йому не надали вчасно лікарської допомоги). 4 вересня того ж року, напередодні дня пам'яті червоного терору, помер Юрій Литвин, який, ймовірно, вчинив спробу самогубства. Рівно через рік у карцері внаслідок голодовки і холоду загинув Василь Стус, творчість якого була висунута на здобуття Нобелівської премії. 7 жовтня 1984 року помер Валерій Марченко, який став членом УГГ після повернення з попереднього ув'язнення і якого повторно заарештували, хоча він мав дуже хворі нирки.

Мирослав Мартинович, перебуваючи у цей час на засланні в с. Саралжин у Казахстані, про цей смертоносний укіс українців написав такі рядки, присвячені полеглим табірним друзям:

Вдягнула смерть вишиванку.

Взірці її - хрести з домівок

Варфоломіївської ночі

А помережана глибокими прірвами,

де стояло правдиве Слово,

І високими могилами.

Поміж кольорів

стиглого жита й неба

Проліг чорний валок

скошеного життя

Жолобить стерня епілогом

живих

А покійні дописали пролог

У смерті коса так ж,

як селянська

Обидві - справжнісінька цифра сім.

Ви, друзі,

злилися з пульсом Всесвіту.

Ви згасли,

щоб хтось у душі спалахнув.

Що не рік, то земля

від могил ріднішає.

На землі між людьми ж - чужий.

Навколо серця полоски затуляє:

"Не убий, не коси!

І зніми вишиванку, смертонько,

Ну зніми!"

Мабуть, останнім, у 1985 році, до УГГ вступив художник Петро Рубан з Конотопа, ув'язнений за звинуваченням у приватному підприємництві [10].

Зауважимо, що українські політв'язні, яких було в політичних таборах СРСР найбільше, не припинили своєї боротьби навіть у найважчі роки і ніколи, на відміну від Московської Гельсінської Групи, не оголошували про розпуск своєї групи (МГГ оголосила про свій розпуск у 1982 р., саме тоді до УГГ як іноземні члени вступили в концтаборі Кучино естонський правозахисник Март Ніклус та литовський Віктора П'яткус).

В Україні правозахисний рух практично вмер. Здавалося, в умовах всевладдя КДБ, тотального нехтування законом, корупції і загнивання владних структур усіх рівнів, дисидентам залишається тільки одне - вмирати в таборах у виснажливій боротьбі з системою при повній байдужості, нерозумінні і застиглій тиші основної маси так званого українського народу... Однак моральний подвиг політв'язнів України не був даремним. Небо відгукнулося нарешті на висоти їхніх прагнень і страждань і на весь довгий шлях боротьби українців за волю. Засвітилась зоря надії.

Прийшла "перебудова". Політв'язнів почали відпускати з таборів і заслання після "помилування" них М. Горбачовим. Проте в Кубинському таборі досиджували "гельсінці" та інші політв'язні, які затялися не писати нічого схожого на прохання про помилування. Останніми, мабуть, повернулися додому І. Кандиба, В. Овсієнко, М. Горбань, Ю. Бадзьо (1988 р.), Л. Лук'яненко (1989 р.), Б. Климчак, М. Матусевич (1990 р.) [8].

Більшість колишніх політв'язнів повернулися в Україну, повернулися й до активної громадсько-політичної діяльності. Знову довелося долати провокації міліції й КДБ, цькування в пресі, відновлювати громадські організації.

Серед перших таких організацій у 1988 р. постала Українська Гельсінська Спілка, ядро якої склали українські правозахисники. Метою своєї діяльності вона проголосила досягнення незалежності України [9]. Поруч із Народним Рухом України, вона стала однією з найбільш динамічних політичних сил, які сприяли розбудові демократичного суспільства в Україні і відіграла вирішальну роль у формуванні політичної опозиції комуністичній партії... Почалася нова епоха.

Важливе значення УГГ полягає в тому, що це була перша дійова опозиційна організація, якам утворилась на легальних засадах. Вона не двозначно поставила українську проблему в контекст загальнолюдських цінностей. Особливе значення мало те, що вона стала на захист прав не тільки українців, а й представників інших національностей в Україні. Вражають твердість і послідовність членів УГГ у відстоюванні своїх принципів.

Вельми показово, що у складі УГГ об'єднувалися представники зовсім різних, навіть протилежних ідейних напрямів опору. Тут були націоналісти (З. Красівський, П. Січко та ін.), марксисти (Л. Плющ), люди, що дотримувались загальнодемократичних принципів (П. Григоренко), націонал-демократи (Л. Лук'яненко, Ю. Литвин, В. Чорновіл), "чисті" правозахисники (Й. Зісельс, В. Маленкович). Захист прав людини - а отже, прав нації - став базою об'єднання різноманітних сил. УГГ була своєрідним відбитком, продовженням усіх попередніх етапів розвитку українського руху опору. Все це варто занести в актив історії групи.

За підрахунками В. Овсієнка, кількість реальнодіючих членів групи ніколи не перевищувала 5-10 чоловік. Для багатьох членство в УГГ було суто символічним, хоч покарання за це - дуже реальним. Із 40 членів групи 39, які були ув'язнені, мають на своєму страсному рахунку 550 невольничих літ [9].

Розділ ІІ. Мирослав Франкович Маринович, як людина, правозахисник, громадський діяч.

Народився 4 січня 1949 року в с. Комаровичі Старосамбірського району Львівської області. Село мучилося новим сталінським кордоном, ніби живою раною, яка розтяла живе тіло і поділила людей на місцевих і "переселенців". Його батьки належали до тієї другої категорії, а їхнє рідне село Військо, що на Пацлавській Кальварії, тепер опинилося під Польщею. Сім'я бідна, як і більшість у Галичині в той час повоєнної розрухи. У 1955 році родина Мариновича переїжджає до Дрогобича. Це місто стало йому рідним - не за народженням, а за вихованням. Але коли йому виповнилося 18 років, він в той же день подав заяву на зміну свого батьківського прізвища на мамине дівоче, і з усім максималізмом юності відцурався всього батьківського, залишаючи на своєму іконостасі лише дві святі для нього особи - Маму та сестру, які щодня, щогодини оберігали його від усього лихого.

Що ж, тісні родинні зв'язки вберегли його від впливу вулиці, але від впливу радянської школи - ні. Слово вчителя входило в розкриту для нього думу, а в ньому було не тільки добро. Несло те слово, як троянський кінь, ще й зерна ідеологічного будяччя. І дали вони на добрій ріллі химерні сходи. Мирослав Маринович у своїй книзі "Листи з волі" пише: "... я міг сьогодні піднесено, хоч і нищечком, співати "Ще не вмерла Україна", а назавтра в міськомі комсомолу запально доводити, що хай нас, комсомольців, буде менше, але ми будемо кращі. І те, й інше - зовсім щиро. І в основі кожного - протест" [3].

Ні, він не скаржиться на долю, що бризнула на прапор його юності ще й червоною фарбою. Навіть святе сонячне проміння містить в собі той колір. Попри традиційне релігійне виховання він не уникнув на певний час атеїстичного скепсису. Це дало йому розуміння протилежностей - основну передумову об'єктивності.

І тому він тепер спокійно і твердо називає комуністичну ідеологію неприйнятно для себе, якими б гуманними не видавалися її окремі постулати.

Досліджуючи період навчання Мирослава на електрофізичному факультеті політехнічного інституту (1967-1972), мусимо відзначити, що минало воно під знаком роздвоєності. Був посереднім студентом, бо вивчав технічні науки, хоч мав душу гуманітарія. Сам Мирослав про цей період пише: "Кохався в українській історії, звичаях, читав поезію - і разом з тим вкупі з гуртожитською братією знаходив гроші на дешеве вино. Львів на той час уже не носив вишиванок: почався "період застою", і мене перестало тягнути в театри. Так що із львівського періоду пам'ятаю прекрасних людей, з якими спілкувався, але собою не вдоволений" [3].

У 1971 році Маринович відкрив для себе український Київ. Море вишиванок на майдані перед метро "Більшовик", українська пісня, відроджена дівчатами і хлопцями з етнографічного хору "Гомін", гуцульський аркан на дніпровських кручах. Мирослав не виходив із стану солодкої екзальтації, повертався до Львова окриленим, залишаючи своє серце там, у Києві, де були його нові товариші, де був Микола Матусевич. Минув ще рік, і вони з ним стали найближчими друзями. "Ту бурхливість, з якою Микола входив у мою душу, можна порівняти лише з нестримністю гірської повені. Сам запальний і гарячий, Микола переплавив мене до останньої кісточки, висміяв мій галицький конформізм, витрусив юнацьку закомплексованість - одне слово, перетворив мене на цілковиту руїну, на якій почав будувати новий характер," - писав у своїх спогадах Мирослав Маринович [3].

Ще один етап життя - рік служби у війську солдатом. Війська ПВО. Вологда. Росія. Безсловесна покора давалася тяжко, хоч він й не був генетичним бунтарем.

1976 рік у Києві начебто нічим не відрізнявся від попередніх, і тільки поодинокі, передавані пошепки чутки свідчили, що чаша українського терпіння наповнена по вінця. Ось оголосив голодовку Олесь Бердник, якого виключили зі Спілки письменників, а твори вилучили з усіх бібліотек. А в листопаді стало відомо, що побили вікна в конча-заспівській квартирі письменника Миколи Руденка. Це була організована КДБ перша "реакція обуреної громадськості" на створення Руденком Української Гельсінської Групи. Пропозиція Оксани Мешко стати членами цієї групи була для Мирослава Мариновича і Миколи Матусевича несподіваною. "Пригадую, йшли ми з ним вулицями вечірнього Києва - було це, якщо не помиляюся, 10-11 листопада, - і не стільки зважували, входити до групи чи ні, скільки прислухалися до самих себе, до першого шепотіння нової долі, що входила в нас. Ми не мали ілюзій і обоє розуміли, що рано чи пізно це шепотіння перейде у скрегіт замків арештантської камери і плач наших рідних. Але вагань не було: голос Історії був гучнішим [3 ].

У передачах західних радіостанцій їх прізвища та адреси прозвучали через кілька тижнів, і з того моменту в невидимих кабінетах на вул. Володимирській, 33 почався зворотній відлік часу. Добрий місяць за Мирославом вели демонстративне стеження, буквально наступали на п'яти. Чорні "Волги" чергували під вікнами і вмикали фари в обличчя, коли він вранці виходив на роботу (до речі, влаштуватися на неї було дуже важко: якщо почав він із технічного редактора журналу "Початкова школа", то закінчив київську кар'єру розклеювачем афіш).

Згодом залишилися вони без роботи, пішли обшуки, одного разу схопили на вулиці, запхали до машини і в приміщенні КДБ попередили: "Якщо будете продовжувати - заарештуємо, як Руденка й Тихого". А вони продовжували. Їздили до Левка Лук'яненка в Чернігів, до матері Олекси Тихого на Донбас, по дисидентських точках Росії: до Петра Григоренка, Юрія Орлова, до висланих у Тарусу Ніни Стропатої та Кроніда Любарського. Нові обшуки й нові попередження.

Останнім "Меморандумом" Групи, співавтором якого він ще встиг стати, був матеріал про долю зацькованої співробітниками КДБ і припертої до глухих стін Надії Світличної. З примірниками цього "Меморандуму" Мариновича 23 квітня 1977 року й заарештували.

"Ми з Матусевичем ночували тоді в його сестри Таміли. Вранці дзвінок у двері: "Телеграма!" Таміла відчинила - і в одну секунду помешкання було аж чорне від "казьонних" здорованів. Обшуки, чорні "Волги", нудне чекання. І нарешті тримаю в руках санкцію прокурора на мій арешт. Подумалося: "Значить, все це виглядає так ... Як це переживуть Мама з Надійкою?" [3].

Ставлення до нього в слідчому ізоляторі було в межах радянської законності. Знайти розгадку цьому неважко. Кадебістам треба було ще й у такий спосіб довести "наклепницький" характер повідомлень про знущання над в'язнями. А вже Миколу Матусевича били. І коли одного разу він крикнув у коридорі: "Мирославе, б'ють!" Маринович оголосив голодовку.

Суд 28 березня 1978 року мав характер хрестоматійного радянського фарсу. Судове засідання вважали "відкритим", бо був аж набитий співробітниками КДБ і надійними юристами. Діяльність Мариновича була кваліфікована за ч. 1 статей 62 КК УРСР і "оцінена" за найвищим балом: 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років заслання. Повернувся він до камери нерозкаяним "особливо небезпечним державним злочинцем".

"Ніде й ніколи пізніше я не жив таким насиченим духовним життям, як у таборі. Це була інтенсивна праця над собою і в вольовому, і в інтелектуальному сенсі" писав у своїх спогадах Маринович [3]. Але були й болючі зриви, з яких доводилося тяжко видряпуватися і відвойовувати втрачену самоповагу.

1980 рік був чи не найважчим у табірному житті Мирослава. Бунт Мариновича досяг апогею, і покарання сипалися одне за одним. Він місцями не виходив із карцерів, табірної тюрми.

У таборі він власне і почав писати. Спершу перо відточувалося на численних заявах до прокурорів і зверненнях на волю. Деякі тексти - наприклад, звернення до Папи Римського, яке готував Мирослав Маринович, - вимагали особливої стилістики.

Вивозили його з табору в березні 1984 року. Місце його заслання - глухе казахське село Саралжин Актюбінської області. "Якщо ж говорити про всі три роки, які я провів у Саралжині, то жили ми разом справді по-братськи," - писав у своїх спогадах М. Маринович.

На засланні він не добув два роки: 24 березня 1987 року Саралжинський міліціонер зачитав Мирославу Указ Президії Верховної Ради СРСР про помилування.

Своє життя йому знову треба було починати спочатку. Весною 1991 року в дрогобицькій видавничій фірмі "Відродження" виходить перший збірник його статей під назвою - "Україна на полях Святого Письма".

Напрям своєї громадської активності визначався значною мірою стихійно. Спершу став активістом Міжнародної Амністії. Участь у МА і його правозахисне минуле вплинули на те, що Мирослав став також активістом Громадської Ради Українсько-Американського бюро прав захисту людини, що діє в Києві, та міжнародної громадської організації "Гельсінська громадянська асамблея". Але це вже події дня сьогоднішнього, оцінка яких вимагає більшої часової дистанції.

"На закінчення хочу звернутися до тих, кого вразить покрученість моїх доріг, хто схильний до осуду". Звичайно, щасливі ті, хто прожив життя рівно і просто. Але здається мені, що не в тій рівності - сенс життя. В найтяжчі мої хвилини згадувалося відоме Кіплінгові визначення Людини: "І кожен крах сприймаєш як вимогу важку роботу почати знов"[3].

Висновки

Гуманізм - рідкісний дар, рідкісніший ніж просто письменницьке обдарування. Хоча і його цілком вистачає Мирославу Мариновичу, авторові книг "Україна на полях Святого Письма" та "Україна - дороги через пустелю". Талановитому завжди тяжко, талантові гуманіста - тим більше. Проте він дозволяє авторові говорити людям дуже гіркі і навіть жорстокі слова, при цьому не викликаючи у відповідь озлобленості.

Цілком очевидно, що Мирослав Маринович нікому з нас не протистоїть, як би різко не розходилися наші погляди і мета. Тому його національна ідея не відштовхує навіть тих, хто не вірить в українську державність і ставиться до всього комплексу українських національних проблем з підозрою.

Мариновичу взагалі не йдеться про себе. Кожної миті він переживає трагедію своєї землі, яка так гірко і багатомірно повторюється, що, здається, вже не вистачає сил її переживати. Та в Мариновича ці сили є.

Можливо, справа в тому надзвичайному і по-справжньому християнському жалю, який він глибинно відчуває до всіх: і до грішних і до праведних.

Національна ідея М. Мариновича зовсім позбавлена концентризму. Для того, щоб переступити через вічні межі стереотипів, інколи достатньо повірити комусь одному. Робота душі заради взаємо порозуміння начисто знищує страх. Таку роботу і здійснює Мирослав Маринович. Матеріал дослідження допомагає автору, його ровесникам краще пізнати історію України, сприяє піднесенню національної свідомості на шляху державотворення, стверджує положення про те, що епоха пізнається через особу, а історична особа - через події епохи.

Література

Касьянов Г. Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору 1960 - 1980 роках. - К: Либідь 1995. - с. 160-167.

Маринович М. Україна - дорога через пустелю. - Х: 1993. с. 3-14.

Маринович М., Глузман С., Антонюк З. Листи з волі. - К: 1999. - с.10-25.

Галицька зоря // Дрогобич. - 1996. № 5. с.12.

Галицька зоря // Дрогобич. - 1996. № 10. с.14.

Галицька зоря // Дрогобич. - 1996. № 12. с.8.

Галицька зоря // Дрогобич. - 1996. № 17. с.21.

Галицька зоря // Дрогобич. - 1996. № 19. с.4.

Галицька зоря // Дрогобич. - 1996. № 24. с.15.

Блиск і вбогість українського правозахисного руху // Сучасність. - 1992. - № 12. - с. 24-29.



На головну




Світ географії та туризму



Hosted by uCoz