Реформи Кирила Розумовського - шлях до самостійності України
Пам'ятаймо, чиї ми сини,
Коли будні на серці чи свято,
Знову бачиться з давнини
Україна, зажурена мати
І руйнована бачиться січ.
Минуло ХХ століття, розпочалося ХХІ. 12 років незалежності. Для історії 12 років - зовсім небагато, а як же довго наш народ ішов до бажаного. Ішов через утиски, в'язниці й сибіри упродовж усієї історії від часів Київської Русі до наших днів. На цьому шляху загинула незлічена кількість кращих синів і дочок України, які відстоювали її незалежність. Україна... В одному цьому слові і для нас, і навіть для чужинців бринить музика смутку і жалю. Україна - країна трагедій і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше знали її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої вікової героїчної боротьби за волю. Шлях України позначений високими степовими могилами, руїнами, невідомо коли і ким складеними віршами. Яка велика віра в нашу країну, наш народ!
Українська держава формувалась протягом тривалого часу в складних історичних та суспільно-економічних умовах. Люди України віками творили свою державність, не раз виборювали її, і, на жаль, втрачали.
"Читати українську історію треба з бромом, - писав у 1918 році прем'єр Української Народної Республіки Володимир Винниченко, - до того це одна з нещасних, безруких, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи, вірніше, напівдержавного) існування, що огризалася на всі боки: від поляків, руських, татар, шведів. Уся історія - безупинний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, військових переворотів, інтриг, сварок."
І ось, нарешті, під час розпаду Московської імперії, вже на нашій пам'яті, 16 липня 1990 року Верховна Рада України, найвищий орган держави, прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 року проголосила Акт незалежності України, який був підтверджений всеукраїнським Референдумом 1 грудня 1991 року. Україна стала незалежною державою.
Шлях до незалежності України був дуже тяжким. Московський міністр Волинський, перебуваючи на Україні в 1737 році, писав тодішньому управителю Біронові: "До самого від'їзду мого в Україну не думав я, що така вона пуста, і стільки тутешнього народу пропало, а й тепер стільки вигнано (на війну), що не зосталося й стільки хліборобів, щоб їм самим для себе збіжжя посіяти, і хоч то вважають за їх упертість, що багато поля лишилося без засіву, але як по совісті розсудити, то й робити немає кому і немає чим - бо вже стільки торік волів викуплено і на підводах поморено, а тепер ще й з одного тільки Ніжинського полку взято в армію 14 тисяч волів, а скільки з інших полків узято, того докладно сказати не можна." Навіть російські офіцери, які проїжджали Україною, були вражені картиною її занепаду. Випробування, перед якими поставила українців російсько-турецька війна, були для них подвійно нестерпними, оскільки війні передувала довга низка спустошливих конфліктів. Переважна більшість козацько-польсько-російсько-турецьких воєн, що тривали майже століття, починалася саме на Україні. До 1740 року країна зовсім знекровилася. Протягом наступних десятиліть українська старшина скаржитиметься на те, що їхня земля не в змозі оправитися від цих руйнувань.
Такі обставини викликали велике невдоволення українського народу, який бажав відновлення гетьманства і така можливість з'явилася. В Росії на престол зійшла Єлизавета Петрівна. Ситуація в Лівобережній Україні трохи поліпшилася. Дочка Петра І Єлизавета посіла імператорський престол у листопаді 1741 року внаслідок двірського перевороту. Їй не була властива особлива доброчинність, а деякі зміни на краще в становищі України зумовлювалися низкою зовнішніх і внутрішніх політичних обставин. Певну роль зіграло українське оточення імператриці: її чоловіком був українець Олексій Розум, який швидко перетворився в Розумовського. Він був сином реєстрового козака з села Лемешів з Чернігівщини. Мав гарний голос, співав у церкві, потім був посланий до Петербурга, до царського хору. Розумовський зумів викликати в Єлизавети симпатії до України. ось чому при дворі Єлизавети прищепилася мода на все українське: було там чимало українських співаків та бандуристів, на двірцевих банкетах подавалися українські страви тощо.
В 1744 році Єлизавета подорожувала на Україну, щоб поклонитися київським святиням. Населення зустрічало її дуже радісно, й вона була дуже зворушена цим. Теплий та шанобливий прийом цариці в українських містах спонукав її сказати в Києві: "Як я люблю народ цей благонравний і незлобливий." Козацька старшина звернулася до неї з проханням відновити гетьманство. Єлизавета не заперечувала, але конкретних обіцянок не давала. В наступному році до Петербурга приїхала спеціальна українська делегація з тим самим проханням. Єлизавета прийняла делегацію прихильно й пообіцяла, що їхнє прохання буде задоволене. Однак вона відклала справу, бо кандидатові, якого вона мала на думці, - молодшому брату Олексія Кирилові - було лише 16 років, і перш ніж зайняти цю посаду, він мав набратися досвіду. Нарешті в 1747 році була проголошена царська грамота про обрання нового гетьмана. Вибори гетьмана Лівобережної України було призначено на 22 лютого 1750 року.
Народився Кирило Розумовський в 1728 році в селі Лемешах поблизу Козельца (нині Чернігівська область) у родині простого козака Григорія Розума. Здобув домашню початкову освіту. Доля майбутнього гетьмана була щасливою. У 14-літньому віці він потрапив із глухого села до царського палацу. Коли почалася казкова кар'єра його старшого брата в Петербурзі, 15-літнього Кирила виряджено за кордон. Олексій Розумовський подбав про освіту молодшого брата, якого навчали кращі тогочасні педагоги і вихователі. За кордоном Кирило повинен був здобути освіту і навчитися поводитися у високім товаристві. За наставника дано йому ад'юнкта Петербурзької академії наук Теплова. Кирило побував у Німеччині, Франції, Італії, слухав викладачів і здобував освіту у Берліні та Ґіттінґені. Навесні 1745 року повернувся до Петербургу, де на нього вже чекав графський титул. У 18-річному віці Кирило Розумовський став президентом Російської академії наук. Цариця одружила його зі своєю племінницею фрейліною Наришкіною. Гетьманську булаву Кирило отримав у 22-річному віці.
22 лютого 1750 року прислано було у Глухів од цариці графа Гендрикова. Він зібрав раду, щоб обрати гетьмана. Церемонія була урочиста: на майдані, біля церкви святого Миколи, був зроблений високий поміст, укритий червоним кармазином; навколо стояло козацьке військо і прості люди; на помості та обгородженому навколо місці зібралося українське духовенство на чолі з Київським митрополитом Тимофієм Щербацьким і старшина. О 10-годині вдарили з гармат і почалася церемонія. І з великою урочистістю старшина і бунчукові товариші принесли клейноди. За ними приїхав у кареті шестериком граф Гендриков, після чого було прочитано царську грамоту на обрання гетьмана. Тоді митрополит у своїй промові вітав графа і дякував цариці від усіх українців за те, що дозволено обрати гетьмана. Прослухавши промову граф Гендриков звернувся дол. Громади і запитав: "Кого бажаєте мати собі за гетьмана?"; заздалегідь підмовлені козаки одностайно загукали: "Кирила Розумовського! Нехай Розумовський гетьманує!", повторивши тричі своє запитання і діставши все ту ж відповідь, царський представник проголосив вибір - Розумовського. Потім вся процесія з клейнодами пішла в іншу церкву святого Миколая на святкову службу Божу, відправлену з нагоди цієї радісної події. Пізніше палили з 101 гармати на шану нового гетьмана. Народ радісно гукав, а козаки палили з рушниць. Генеральна старшина піднесла в дарунок царському представникові за труд і честь 10.000 рублів (на той час величезна сума), його товаришам 3.000, а полкам на утіху видано більше 900 відер горілки.
Щоб повідомити про обрання гетьмана до цариці поїхали посли: Генеральний бунчужний - Дем'ян Оболонський, Ніжинський полковник Семен Кочубей і бунчуковий товариш - Ілля Журман. 24 квітня Єлизавета прилюдно вітала цих послів і затвердила нового гетьмана. Видала укази, щоб Кирило Розумовський мав рівні права з російськими фельдмаршалами, а потім нагородила його найвищим російським орденом Святого Андрія.
Церемонія, що відбувалася в Глухові, не мала нічого спільного з традиційними козацькими виборами. Незважаючи на очевидну театральність виборів гетьмана Кирила Розумовського, відновлення гетьманства було сприйняте українцями з піднесеністю. Воно давало змогу законними, а отже, мирними засобами протидіяти перетворенню Гетьманщини на адміністративно-територіальну одиницю Російської імперії та зберегти українську державність у формі автономії.
Новому гетьману дано маєтності - так званий Гадяцький Ключ (навколо Гадячу, що ще від часів Богдан Хмельницького були ранговими землями і належали гетьманській посаді). Батурин знову став гетьманською столицею. На Україні скасовано усі комісії і страшну "Міністерську канцелярію", а усім московським урядовцям звелено виїхати з України. Гетьманові віддано під владу Запорізьку Січ, яка ще й досі не від кого не залежала.
Влітку 1751 року Кирило Розумовський прибув в Україну: "29 червня того року урочисто в'їхав він у місто Глухів. Генеральна старшина на конях і в каретах везла гетьманські клейноди, везли бунчукові та військові товариші царську грамоту дану Розумовському, і їхав він сам в розкішній кареті, запряженій шістьма кіньми, оточений скороходами і лакеями. Його зустріли з відповідними почестями духовного і світського значення чини, котрі завчасно зібралися тут, і всі малоросійські полки, котрим в перший день липня публічно прочитана височайша грамота з салютом і трикратним залпом від війська, що було на параді, і від головної артилерії з гармат. Між тим були піднесені та вручені гетьману клейноди військові й національні з належними обрядами і церемоніями, а закінчились урочистості парадною процесією до соборної церкви і співанням у ній літургії і молебню."
Українські літописці з великою докладністю описали всі ці церемонії - останній відблиск української державності і заховали їх в своїх літописах як останню радісну подію українського життя перед остаточним скасуванням української автономії.
Молодий гетьман своєю вдачею нагадував свого старшого брата, чоловіка Єлизавети. Це була людина добра і лагідна. Розумовський устиг призвичаїтися до петербурзького двору й перейнятися його інтересами. Одначе він зберіг любов до своєї батьківщини, любив українську мову (один з поетів ХVІІІ століття, Опанас Лобисевич, присвятив йому, як любителеві української мови, український переклад еклог Вергілія), пісню, взагалі побут, хоч усе це в його очах і було провінціалізмом у порівнянні з життям, до якого він звик у Петербурзі. Він сумував у скромному Глухові і при кожній нагоді старався виїздити до Петербурга й подовше там залишатися. Із своєї глухівської резиденції він намагався зробити маленький Петербург: в результаті з'явилися в Глухові італійська опера, кав'ярні, французькі пансіони, французькі моди; гетьманський будинок був збудований у стилі західноєвропейських королівських палаців і навколо нього розведено англійський парк. Глухів прикрасився взагалі гарними будівлями, серед яких визначався величезний будинок Генеральної канцелярії. Батурин був розташований у гарному місці на високому березі Сейму. Розумовський вже дістав згоду від російського уряду забудувати Батурин "національними побудовами", тут мав бути відкритий і університет. Але скасування гетьманства в 1764 році не дало здійснитися цим планам.
Разом із Розумовським виїхав на Україну і його колишній учитель Григорій Теплов. Йому приписували великий вплив на гетьмана і вважали, що він трохи чи не сам правив поза плечима Розумовського Україною. Складена ним записка "Про непорядки в Малоросії", де Теплов дуже різко критикував політичний і суспільний устрій Гетьманщини, вважалося в старій українській історіографії за привід, який використала цариця Катерина ІІ для скасування гетьманства і взагалі автономії України. Самого ж Теплова вважали майже за приятеля українського народу, якій він хотів оборонити від утисків старшини. Та новіші дослідження (М.Василенко, І.Черкаський) довели, що з Теплова був ніякий приятель Українського народу, вирішальної ролі при Розумовському він не відігравав, а був просто управителем маєтків гетьмана й керував його господарськими справами. М.Грушевський про Теплова: "Довіреним радником гетьмана був І.Теплов, чоловік хитрий і не добрий, українським порядкам не прихильний. На Україні його вважали головним провинником скасування гетьманства. Оповідали, як ще в перший об'їзд України з новим гетьманом сталася пригода: у Чернігові вітер здер з Розумовського кавалерію (орден) Святого Андрія і Теплов підхопив її; з того стара Розумаха ворожила синові лихо від Теплова і радила не держати його при собі і не слухати, але той не послухав і від того пропав."
За Кирила Розумовського Гетьманщина переживала "золоту осінь" своєї автономії. Хоча гетьман і полюбляв петербурзький двір, треба, про те, визнати, що він таки дбав, як умів, про Україну. Він використовував свої зв'язки при царському дворі та прихильне відношення до України Єлизавети. Він добився того, що завідування справами України й зносини з нею були передані з Сенату до Колегії закордонних справ, добився і того, що Київ був знов підпорядкований гетьманові, так само як і Запоріжжя. Але тяжче йому було відстоювати фінансову автономію України. царським наказом 1754 року було вказано гетьманові подавати відомості про прибутки й видатки українського державного скарбу. Розумовський протестував проти такого контролю над українськими фінансами, вказуючи навіть на Богдана Хмельницького і Дорошенка, але добитися усунення цього контролю не міг. Не добився відміни і царського наказу того ж 1754 року про скасування евекти та індукти, від чого гетьманська скарбниця втратила біля 50.000 карбованців річного прибутку. В наступному 1755 році були скасовані внутрішні податки, які гальмували внутрішню торгівлю і докучали населенню (так зване "покуховне", "поковшовне" та інші), і між Україною і Росією встановлено вільну торгівлю без усякого мита. Не вдалося Розумовському добитися й права вільних зносин із чужоземними державами, так само, як і звільнити Гетьманщину від участі в загальноімперських війнах і походах та від зв'язаних із цим тягарів. Гетьманська Україна мусила взяти участь у Семилітній війні з Пруссією. В 1757 році вислано до Пруссії 1.000 компанійців, які взяли участь у бою під Еґерсдорфом. Тоді ж вислано з України 8.000 погоничів-селян, із яких, за даними сучасної хроніки, "більша частина в поході померла й тільки дуже невелике число повернулося додому". В 1760 році відправлено на фронт знову 2.000 козаків. Змушена була Україна постачати й тисячі волів для війська. Тяжкі бідування в далеких походах залишили по собі пам'ять у народній поезії і зберегли пісні про битву під Кюстрином, де загинуло кілька тисяч українців, козаків, погоничів.
За Розумовського козацька старшина здобула собі вирішальний вплив на політику України. Коли перебував гетьман у Глухові і під час його виїздів до Петербурга, краєм правила старшина. Розумовський під час від'їздів формально передав їй владу, призначаючи правити генеральних: обозного Семена Кочубея, підскарбія Михайла Скоропадського, писаря Андрія Безбородька, осавула Петра Валькевича й хорунжого Миколу Ханенка. Старшина вже давно звикла дивитися на себе, як на провідну, привілейовану верству, як на шляхту, і від часів Розумовського сама назва "шляхетство" для означення старшинської верстви входить у загальний ужиток. Вибір Розумовського на гетьмана оживив надії старшини на те, що тепер їй удасться закріпити за собою не тільки свій економічний вплив, але й свої політичні права. За Розумовського входять у звичай загальні з'їзди старшини в Глухові для вирішення важливих справ, і ці з'їзди можуть перетворитися в український шляхетський сейм. На одному з таких з'їздів хтось із присутніх старшин виголосив цікаву промову, яка називалася "Про поправлення стану Малоросії." Ця промова - політичні і суспільні змагання козацької старшини часів Розумовського. Її автор добре пам'ятає колишню козацьку славу й сумує над втратою войовничого духу на Україні; він ідеалізує давні часи, коли "були в нас сейми або генеральні ради", і взагалі помітно, що його ідеалом був конституційно-парламентський устрій української козацької держави, і що він віддавав перевагу польським республіканським порядкам перед російським самодержавством. Однак автор промови підтримував шляхту; на його думку, вся сила політичних прав мала належати самому лише українському шляхетству, тобто козацькій старшині; він був прихильником деяких реформ, але вони повинні були закріпити панування та привілегії шляхетського стану в державі. Найбільше лихо, вважає автор, - "мужики наші здобули собі самоволю і вільно бродять із місця на місце, безборонно вписуються в козаки, тікають у Польщу, у Московщину", а від цього зменшується хліборобство, невчасно виплачуються податки, збільшується безладдя, а поміщики від цього страждають та убожіють. Через те автор настоював на забороні вільних переходів посполитих із місця на місце. Між іншим він вказував і на потреби судівництва, але знову ж таки, щоб уся влада судова була в руках шляхетства - старшини.
Дійсно, за часів Кирила Розумовського було завершено судову реформу на Гетьманщині, розпочату ще за Полуботка та Апостола. Щоправда, завершити систематизацію українських законів не вдалося й останньому гетьману. Для цього йому забракло часу - адже Гетьманщина доживала віку. Та все ж таки в 1743 році спеціальна українська комісія склала кодекс законів "Права, по яких судиться малоросійський народ". В основу кодексу покладено Литовський Статут, частково магдебурзьке право, частково українське звичаєве право. Кодекс містив закони про права верховної влади, про привілегії шляхетського стану, про військову службу, закони про карні й цивільні злочини, про право власності та його порушення, про порядок судового діловодства, про спадщину, про міську самоуправу, про відношення поміщиків до своїх підданих або кріпаків, про становище іноземців та іновірців на Україні. Увесь кодекс був пройнятий становим духом, і крізь нього червоною ниткою проходила ідея про привілейоване становище шляхти в державі. Однак російський уряд не затвердив цього кодексу. В 1756 році він був пересланий із Петербурга гетьманові Розумовському і в Глухові призначено нову комісію для його розгляду. Але й з цього нічого не вийшло, кодекс офіційно не був затверджений. Та неофіційно його почали вживати в українських судах, про що свідчить значна кількість копій кодексу, які знайшлися вже в наш час. В 1750 році бунчуковий товариш Федір Чуйкевич склав наукову працю "Суд і розправа в правах малоросійських", присвячену гетьманові Розумовському. В цій праці проводилася ідея заведення на Гетьманщині шляхетських судів на основі Литовського статуту так, як це, мовляв, було затверджено ще в статтях Богдана Хмельницького 1654 року, але не було здійснено через війни та брак освічених людей.
В українській козацькій державі від самого її початку існували козацькі суди: Генеральний суд, полковий, сотенний і сільський (суд громади). Сотенні суди судили козаків і посполитих. Генеральний суд у ХVІІ столітті був і вищою апеляційною інстанцією й судом безпосередньо для справ. Полуботок закріпив до Генерального суду чотирьох асесорів із освічених бунчукових товаришів. Інструкція гетьмана Апостола, хоч і вносила певний порядок і форму в судах, але фактично, за словами Лазаревського, "суд змішала з адміністрацією". Як діючі закони по судах Гетьманщини і в ХVІІ, і у ХVІІІ століттях використовували Литовський статут, "Магдебурзьке право", "Порядок", "Саксон" та інші збірники. Хоча Розумовському не вдалося провести офіційної кодифікації законів, але в 1760 році була проведена реформа судочинства в дусі ідей Ф.Чуйкевича , які поділялися більшістю старшини, і які лежали в основі кодексу 1743 року. Цілу гетьманщину було поділено на 20 судових повітів. У кожному повіті заведено земський суд для цивільних справ і подкоморський суд для земельних справ. Для карних справ установлено гродські суди замість полкових. Судді мали бути виборні з місцевого шляхетства. Найвищою інстанцією був Генеральний суд на зразок польського Судового Трибуналу. За гетьманським універсалом 1760 року належало "...мати присутність у суді Генеральному 12 персонам, по-перше, суддям двом генеральним, а з ними десять персон вибирати в полках, чиновників та власників загалом із бунчукових товаришів, старшин полкових і дійсних сотників, достойних, добросовісних, які знають права і які житла й володіння свої в тих полках мають, і тим вибраним персонам бути у тій присутності безвідлучно". Таким чином, реформа 1760 року впроваджувала ті судові порядки, які існували на Україні перед повстанням Богдана Хмельницького на основі Литовського статуту.
В1763 році гетьман скликав до Глухова Генеральні збори, на яких було затверджено реформу судівництва. Віддаючи суд цілком у руки шляхетського стану, ця реформа ще більше зміцнила привілейоване становище козацької старшини. Тим часом поліпшилося в соціальному розумінні становище шляхти в самій Росії, де вона називалася дворянством. За царювання Єлизавети та її наслідників було узаконене привілейоване становище дворянства. Все це вплинуло і на українську шляхту, яка зрозуміла, що російське дворянство, не маючи тих політичних прав, які давала українській шляхті автономію Гетьманщини, фактично вже випереджає цю шляхту на шляху здобуття соціально-економічних привілегій. Поки що українська шляхта старається остаточно закріпити за собою володіння земельними маєтками й зв'язане з цим володінням право на селянську працю. За Розумовського було вже значно обмежене право вільного переходу селян і тим прикріплено їх до панських маєтків. Вже це вело до формального обернення селян у кріпаків. Таким чином, соціальні реформи за гетьманування Розумовського мали чисто реакційний характер.
Заслуговують згадки спроби Кирила Розумовського реформувати українську армію через заведення однакового озброєння й уніформи - синій мундир з червоним коміром, білі штани, різнокольорові шапки для кожного полку; зброя - рушниця, шабля і спис; кожен козак мав коня. Запровадив муштру за іноземним зразком. Удосконалив артилерію й закладено велику порохівницю в Шостці біля Глухова. За зразком лубенського полковника Кулябки по всіх полках заведене обов'язкове навчання козацьких синів - крім загальної ще й спеціальної військової науки "воїнської екзерциції".
Останній український гетьман провів також реформу освіти. В усіх полках почали діяти школи для обов'язкового навчання козацьких дітей. Він планував відкрити у Гетьманщині два університети. Перший - оновлена на європейський кшталт Києво-Могилянська академія. Ще один університет передбачалося відкрити в гетьманський столиці - Батурині.
Однак загалом прихильна Єлизавета не сприймала багато з гетьманових ініціатив. Коли він просив дозволу встановити дипломатичні стосунки з європейськими дворами, його петицію було відхилено. Намагався Розумовський звільнити українське військо від участі у війнах, прямо не пов'язаних з українськими інтересами, але зустрів негативну реакцію. Навіть у цей сприятливий для автономії Гетьманщини час форсувалися деякі централізаторські заходи імперії. Так, у 1754 році бюджет Гетьманщини було поставлено під російський контроль, а митні кордони між Росією і Україною скасовано. Коли Розумовський добивався права вільно розподіляти землі на лівобережжі, йому повідомили, що цією прерогативою користується лише імператриця. Очевидними були певні рамки, в яких українцям довелося вести власні справи.
В 1761 році померла покровителька гетьмана цариця Єлизавета Петрівна. На престол став її племінник голштинець Петро ІІІ. Коротке його царювання ознаменувалося для України всього лише одним епізодом: припинив війну з Пруссією. Проте почав готуватися до війни з Данією. З цією метою проводився набір солдатів в окремий корпус, що мав вирушити в похід проти Данії. До "голштинського корпусу" записалися тисячі молодих українських козаків, які вирушили в царську столицю. Та незабаром "голштинці" повернулися додому, бо влітку 1762 року стався черговий двірцевий заколот.
Вбивши свого чоловіка Петра ІІІ, трон захопила німецька княгиня Софія-Фредеріка-Августа Ангальт-Цербстська, яка взяла собі ім'я Катерини ІІ. Майбутній імператриці допомагав і Кирило Розумовський, який на той час перебував у Петербурзі.
У 1763 році гетьман повернувся в Україну, де вже знали про його участь у допомозі Катерині ІІ посісти царський престол. Це обнадіювало старшину, яка прагнула повернути свої права й вольності в повному обсязі, не виходячи з-під протекторату Росії. Гетьман скликав у Глухові генеральний з'їзд козацької старшини, головною метою якого було затвердити проведену судову реформу, але несподівано на з'їзді розгорілася дискусія про занепад "прав й вольностей". Насамкінець, делегати ухвалили надіслати цариці петицію з рішучим закликом - повернути втрачені Україною вольності та створити парламент на зразок сейму. Вони мотивували це тим, що їхня країна є окремим політико-економічним організмом з особливим устроєм і правом, пов'язаним з Росією хіба що тільки царем. Від часів І.Мазепи це була найсміливіша вимога старшини.
Старшина намагалася піднести авторитет гетьмана, виступивши з проектом зробити гетьманство спадковим у роду Розумовських, хоча дехто вважав це порушенням козацьких прав. Обидва проекти зводилися до одного - повна автономія України.
Нова цариця була настроєна в дусі централізму і задумала взагалі знищити автономію України. крім того вона особисто не любила українців: в одному приватному листі з Києва вона писала, що ніде в своєму житті не бачила провінції, де б люди були такі дурні й гидкі, як на Україні. На її думку, насамперед мало бути на Україні скасовано гетьманство. Розумовського не могло врятувати навіть те, що він брав участь у перевороті й допоміг Катерині здобути престол. Наміри цариці Катерини ІІ чітко простежуються з її таємної інструкції генерал-прокуророві сенату князеві В'яземському, що є немов би політичною програмою нової цариці: "Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими управляють на основі дарованих їм привілеїв; порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно, але й називати їх чужоземними і поводитись з ними на такій самій основі було б більше ніж помилкою, можна сказати певно - безглуздям. Ці провінції треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитись, неначе вовки на ліс. Домогтися цього буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд."
К.Розумовський був викликаний у Петербург. Катерина ІІ змусила його написати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 року вийшов указ про те, що гетьманський уряд скасовано. У царському маніфесті повідомлялося, що гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду, що задля добра українського народу замість гетьманського правління тимчасово засновується Малоросійська колегія на чолі з її президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим.
Сам Розумовський дістав від цариці величезну пенсію й великі земельні маєтки на Україні. Останній гетьман України, президент Імператорської академії наук, генерал-фельдмаршал, граф К.Г.Розумовський 40 років після скасування гетьманства жив у Петербурзі, за кордоном, у своєму маєтку Петровсько-Розумовському біля Москви, а в 1794 році повернувся до Батурина, де помер у 1803 році.
Скасування гетьманства стало початком вирішального наступу царату на українську автономію. Катерина ІІ мала на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й знищити самобутню культуру українського народу, його мову, перетворити українців на злиденних і ніщих малоросів. Протягом наступних років один за одним з'явилися імператорські укази, що мали довершити справу підкорення України.
Реформи Кирила Розумовського мали велике прогресивне значення для України. у цей час російські дворяни і воєводи, службовці і генерали не наважувалися втручатися в українське життя через близькість Розумовського до імператриці. Період гетьманування Кирила Розумовського став найвільнішим з усіх гетьманських правлінь після Петра І. У цей період серед селян і старшин запроваджуються деякі звичаї, шана до народу. Селяни змогли трохи звільнитися і налагодити своє господарство, хоча і ненадовго. Без сумніву, реформи значно зачепили життя українців - це і судова реформа, і освітня, і військова, і податкова. Їх пережитки дійшли навіть до революції 1917 року. Судова і податкова реформи, хоч і були проведені з наближенням їх до російського порядку, проте була і велика відмінність між Україною і Росією. Суди були виборними, і це була чи не найбільша відмінність від Росії. Саме виборність суддів - один з демократичних принципів незалежності. Отже, Кирило Григорович Розумовський зробив великий крок на шляху до незалежності. Якби всі задуми останнього українського гетьмана здійснилися, то Україна могла б мати власну державність, стала б самостійною, ні від кого незалежною державою.
Ми, сьогоднішні учні, маємо можливість вивчати історію України, рідну мову і літературу, народознавство, на виховних годинах звертаємося до традицій і звичаїв українського народу. Ми - майбутнє України. наш обов'язок - любити рідну землю, плекати її, зміцнювати могутність, забезпечувати неподільність території, дбати про недоторканість її кордонів, берегти волю і незалежність. Ми повинні пишатися нашим славним минулим. Воно допоможе нам вистояти в нелегкі теперішні часи. Це потрібно не тільки кожному з нас. Це потрібно і для того, щоб не вмерла, вічно жила ненька - Україна.
Ще не вмерла Україна, вистраждала волю
І дай, Боже, їй віднині щасливую долю.