Окупація та окупаційний режим на Рівненщині в роки другої світової війни



22 червня 1941 року мирне життя країни було перерване віроломним нападом Німеччини. З перших днів війни територія Рівненщини стала місцем запеклих боїв. Міста і села піддавались нещадному бомбардуванню.

Група німецьких армій "Південь", яка рвалася до Києва, була тимчасово затримана в районі Дубно 5-ю армією під командуванням генерал-майора Михайла Потапова та іншими частинами і з'єднаннями Червоної армії. Тиждень, з 23 по 29 червня, на лінії Луцьк - Броди - Рівне - Дубно тривала найбільша танкова битва початкового періоду війни, в якій з обох сторін брали участь близько 2 тис. бойових машин. Сміливі дії 8-го механізованого корпусу викликали розгубленість у ворога. Оцінюючи бойову операцію, начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини генерал-полковник Гальдер 29 червня 1941 року записав у своєму службовому щоденнику: "8-й російський танковий корпус глибоко вклинився в наше розташування і зайшов у тил 11-ї танкової дивізії. Це вклинення противника, очевидно, викликало велике безладдя в нашому тилу між Бродами і Дубном" [2, с.212]. Радянські танкісти також зазнали в цій битві величезних втрат. Вже 24 червня гітлерівці загарбали перші населені пункти Рівненської області - села Козин і Демидівку.

27 червня 1941 року великі підрозділі німецьких танків і моторизованої піхоти почали наступ на Рівне. З приміського села Видумка вдарили важкі міномети. На львівському шосе підрозділи 43-ї танкової дивізії стримували наступ ворога. Зранку 28 червня біля моста через річку Устю з'явилися перші ворожі мотоциклісти. На вулицях Рівного здійснили свій подвиг на танку Т-26 Павло Абрамов і Олександр Голіков, за що посмертно удостоєні урядових нагород. Поховані вони в місті на вулиці Миколи Островського. Протягом липня нацисти окупували майже всю територію нашого краю. Із захопленням с. Зарічного 9 серпня 1941 року завершилась тимчасова окупація Рівненської області.

Захоплену територію гітлерівці почали освоювати як воєнну здобич. Першим жахом поліського краю стало влаштування тут концентраційних таборів, в'язнями яких були насамперед військовополонені, комуністи та євреї. У серпні 1941 року Гітлер визначив адміністративний поділ окупованих українських земель. Більшість території, в тому числі й Рівненщина, ввійшла до рейхскомісаріату "Україна". Центром його стало місто Рівне. Рейхскомісаріат був поділений на шість генерал-комісаріатів (генеральних округів), які складалися з гебітів (округів) на чолі з гебітскомісарами. На Рівненщині було утворено п'ять гебітскомісаріатів: Сарненський, Костопільський, Рівненський, Здолбунівський і Дубенський.

Чому загарбники обрали "столицею" саме наше місто? Як гадають історики, вони виходили з таких міркувань. По-перше, Київ з мільйонним населенням був досить небезпечним для окупантів, вони побоювались у місті розгортання великих сил опору. Отже, вибирали тихе, малонаселене місто. По-друге, німецька розвідка справедливо вказувала на доцільність розмістити центр у Західній Україні: тут можна було сподіватися на підтримку антирадянських сил. По-третє, врахували вигідне географічне розташування міста на київській трасі, можливості залізничного та автомобільного зв'язку.

Рейхскомісаром "України" Гітлер призначив свого старого приятеля, гауляйтера Східної Пруссії Еріха Коха, який з цинізмом садиста наставляв своїх підлеглих: "Я відомий як жорстокий собака. Тому і призначений рейхскомісаром "України". Наше завдання -висмоктати з України все, що тільки можна взяти, не беручи до уваги ні почуттів, ні власності українців. Я чекаю від вас крайньої жорстокості у ставленні до місцевого населення" [3, с. 15].

Протягом серпня-вересня на окупованій території облаштувалася німецька цивільна адміністрація: міські, районні і сільські управи, поліцейські, фінансові та інші органи. Серед них - центральний емісійний банк в Рівному, який мав філіали в Бресті, Луцьку, Житомирі, Києві, Вінниці, Кіровограді, Дніпропетровську та в Миколаєві. Цей банк провів у липні 1942 року грошову реформу. Обмінювалися радянські карбованці на нові окупаційні ("українські") карбованці у відношенні 1:1. Поряд з новими зберігались старі вартістю 1 та 3 крб., а також монети. Німці випустили "українські" банкноти вартістю 1, 3, 5, 10, 20, 50, 100, 200, 500 крб., які були в обігу до кінця окупації [1, с. 50].

Окупаційні органи влади одержали надзвичайні повноваження щодо загарбаної території. Обмежено свободу пересування населення, встановлено комендантську годину. Про це засвідчує "Розпорядження ортскомендатури м.Ровно": "...Від 10 вересня 1941 року установлюються для цивільного населення слідуючі поліційні години: від 20-ї години до 5-ї години німецького часу. В тому часі забороняється цивільному населенню перебувати на вулицях міста. Хто нарушить повище розпорядження, буде арештований і суворо покараний" [12]. Жителі зобов'язані були зареєструватися за місцем проживання, здати окупаційним властям радіоприймачі, велосипеди, друкарські машинки.

Початком великої трагедії краю став день 6 листопада 1941 року. Тоді за розпорядженням гебітскомісара Рівного Беєра на околиці міста, в урочищі Сосонки, знищено 17 500 наших громадян, єдиною виною яких було те, що вони народилися євреями [11]. "Підходячи до Сосонок, ми зрозуміли, - згадувала одна з учасниць тієї жахливої акції, - що ми прийшли на смерть. Моїм очам відкривалася кошмарна картина, від якої навіть тепер, коли загроза смерті давно минула, кров холоне в жилах. Рів довжиною метрів 100. Через рів перекинуто колоди. На колодах, вишикувавшись один за одним, стоїть осіб 10-20. Довга черга із автомата - і люди, як скошене колосся, падають у яму" [5, с. 150]. Жах тієї картини був тим більшим, що нацисти розстрілювали усіх, у тому числі й дітей, з методичною жорстокістю. Дехто падав до ям пораженим та конав живцем серед трупів.

Другий акт трагедії обласного центру був пов'язаний із влаштованими тут концтаборами, які гітлерівці перетворили у табори смерті. Їх було організовано у Рівному аж три, у передмістях Грабник, Воля та на вулиці Білій. Табори щоразу поповнювалися великими групами військовополонених, яких переводили сюди із тимчасових таборів Київщини, Холмщини, Полтавщини та інших країв. Нацисти практикували із в'язнями нелюдськи жорстоке поводження. Бараки, оточені високим парканом з колючим дротом, вміщували лише незначну частину сконцентрованих понад 80 тис. військовополонених. Основна ж маса людей змушена була залишатися цілодобово під відкритим небом. Восени та взимку радянські військовополонені почали масово гинути від голоду та холоду; допомога місцевого населення та Червоного Хреста була надто мізерною, аби врятувати усіх, до того ж нацисти далеко не завжди таку допомогу дозволяли.

Табір поблизу вулиці Білої став найбільшою "фабрикою смерті" у Рівному. Восени 1941 року тут почалися масові розстріли людей. Значну частину в'язнів становили представники цивільного населення - українці, росіяни, поляки, нерідко арештовували їх цілими сім'ями, без винятку дітей чи стариків. Щодня окупанти розстрілювали по кілька тисяч осіб. У 1942 році "урізноманітнили" форми геноциду, стали застосовувати машини-душогубки із отруйним газом. Моторошно читати свідчення очевидців цієї трагедії. В'язнів змушували копати широкі, в кількадесят метрів довжиною ями, які ставали могилами нещасним. Коли яма була начинена трупами до самого верху, наступна партія приречених засипала їх землею, а потім лягали в наступну яму [5, с. 152]. У концтаборі по вулиці Білій страчено понад 81 тис. людей.

З активізацією діяльності радянських партизан та підпільників широко практикується принцип колективної відповідальності населення за терористичні та диверсійні акти проти окупантів, захоплення випадкових заручників і знищення їх. Характерний такий факт. У центрі Рівного, на майдані неподалік ринку, нацисти влаштовували у 1942-1943 роках публічні страти. За вбивство двох німецьких солдатів у селі Гвіздів Корецького району місцевими юнаками 1942 року було розстріляно 20 мешканців села (по десять за кожного німця) [8]. За вищих чиновників та офіцерів квота істотно зростала. Замах на генерала або рівноцінного йому чиновника вимагав уже 100 заложників. Понад 350 в'язнів рівненської тюрми було розстріляно в листопаді 1943 року після одного із вдалих замахів розвідника загону спеціального призначення "Переможці" Миколи Кузнєцова на головного суддю окупованої України Альфреда Функа. Продовжувалося нищення людей у концтаборах, хоча меншими темпами. У другій половині 1943 року німці знищували людей в піщаних кар'єрах села Видумки, а на початку 1944 року розстріли проводились на подвір'ї міської в'язниці [5, с.23]. Адже протягом 1941-1942 років гітлерівці вигубили близько 90 тис. осіб.

Приблизно за таким же сценарієм знищували німці цілі села. Скажімо, в 1943 році поблизу села Ремель Рівненського району відбувся жорстокий бій між групою партизан під командуванням Миколи Приходька та німецькою військовою частиною. Приходько з товаришами загинув, а розлючені німці спалили все село і знищили 650 його мешканців [8]. Гітлерівці стерли з лиця землі також села Рудню-Боровську, Комарні, Липники, Михалин, Воронівку Березнівського, Борщівку, Лідавку Гощанського, Птича Дубенського, Грані, Переброди Дубровицького, Серники Зарічненського, Дюксин Костопільського районів... Із зізнання Голдате Рахуса: "В селі Лідавка ми вчинили поголовний грабіж і насильство над жінками. Після цього всіх мешканців постріляли в їх оселях, вигнали худобу, птицю, а село і побитих людей спалили" [9]. В області окупанти повністю знищили 176 і дуже пошкодили 462 населені пункти [2, с. 51].

Окупаційні власті здійснювали широкомасштабну програму економічного пограбування краю. В руїнах лежали промислові підприємства. Починаючи з 1942 року, масового характеру набрало вивезення молоді для примусових робіт до Німеччини, де "остарбайтери" були, по суті, каторжанами. Це перетворилося на справжнє полювання за людьми. Тих, котрі відмовлялися їхати, чекало суворе покарання. Так, в селі Яринівка Березнівського району розстріляно 375 мирних жителів. Цю розправу нацисти вчинили над сім'ями тих юнаків і дівчат, які відмовилися їхати у Німеччину. Фактично з Рівненщини було вивезено до Німеччини 22 272 чоловіка [2, с. 51]. "Нас, шістнадцяти-сімнадцятирічних хлопців і дівчат, - згадував Кирило Сковранюк із Села Опарипси Радивилівського району, - везли кіньми, потім машинами до товарних поїздів. А там по сорок чоловік заганяли у вагони, везли, як худобу, як рабів. <...> Здорових підлітків забирав бауер, а хто був слабшим, відправили до військового заводу "МFМ" [10]. 18 березня 1943 року рівненський гебітскомісар Беєр видав наказ стосовно примусової праці: "...Всі мешканці зайнятих східних територій підлягають згідно з їхньою працездатністю загальній обов'язковій праці <...> Ті, що супротивляться обов'язковій праці і ті, що стримуватимуть інших від її виконання, будуть покарані тюрмою або в'язницею. В легших випадках може наступити також призначення до табору примусових робіт..." [12].

Німецька влада і командування окупаційними військами широко використовували місцеве населення на будівництві оборонних споруд. Уже в середині листопада 1943 року в Рівне прибув саперний батальйон для створення оборони на східній околиці міста. На оборонних роботах було зайнято 300 чоловік цивільного населення із Рівненської і Львівської областей, переважно українці і поляки. Для них були створені каторжні умови роботи: їх морили голодом, за невиконання норми били. В ніч на 15 грудня всі люди, за свідченням колишнього старшого сапера Франца Ярбота, були знищені за допомогою "душогубок" - газового автомобіля [3, с. 24].

Ще раніше окупаційні власті заборонили та зліквідували культурницькі ініціативи українців. 30 листопада 1941 року в газеті "Волинь" було офіційно повідомлено про закриття шкіл у генерал-комісаріаті Волині та Поділля. У 1942 році стали переслідувати и обмежувати в діях "Просвіту". В газеті "Волинь" зроблено кілька кадрових чисток, унаслідок чого її перетворено в пересічний рупор ворожої пропаганди [5, с. 164]. Окупанти і їх спільники повністю спалили і зруйнували 198 шкіл, 25 театрів і клубів, 26 лікарень, 37 церков, 11 костелів, 18 синагог, знищили багато мостів, шляхів [3, с. 18-19]. Рівненський театр обслуговував лише німців, місцевим жителям дозволялося відвідувати вистави, концерти лише один раз на тиждень. З репертуару театру гітлерівці вилучили твори українських класиків. Влітку 1943 року були розстріляні артисти Довгопольський, Курганов, Янковська та інші. В тяжкому становищі опинилися працівники шкіл, бібліотек та інших культурно-освітніх закладів. "Всі школи міста, - згадував колишній учитель В.Кобалевський, - німці перетворили на казарми, на казарми вони перетворили... будинок педінституту. Вчителі, яким пощастило уникнути фізичного знищення, змушені були стати чорноробами, декваліфікуватися і вести жалюгідне існування. Мені особисто довелося піти на роботу до слюсарної майстерні, хазяїном якої був німець Едуард Нейман; як і інші працівники майстерні, я на собі відчув весь тягар німецької експлуатації" [6, с. 29].

За 32 місяці окупації область зазнала незліченних людських втрат і величезних матеріальних збитків. Нацисти організували на Рівненщині, за неповними даними, 63 табори і гетто, місця ув'язнення, де замучили, повісили, розстріляли 100 946 громадян і 67 996 військовополонених [6, с. 3]. Вони зруйнували 456 промислових підприємств, 50 відсотків житлового фонду, пограбували 465 колгоспів, вивезли до Німеччини близько 23 тис. коней, понад 49 тис. голів великої рогатої худоби, понад 40 тис. свиней. За матеріалами розслідування Надзвичайної державної комісії злочинів гітлерівських загарбників у місті Рівне та Рівненській області під керівництвом Василя Бегми загальна сума завданих збитків становила понад три мільярди карбованців [3, с. 18; 6, с. 4-5].

Масові репресії, розстріли, руйнування, реквізиції, свавільне стягнення податків - таким був "новий порядок", запроваджений окупантами за планом підкорення народів Східної Європи "Ост". За своєю жорстокістю і нелюдністю він не мав собі рівних, свідченням чого є діяльність німецького окупаційного режиму в нашому краї.

В грудні 1943 - березні 1944 рр., з вигнанням гітлерівців, над Рівненщиною вдруге пронісся безжалісний смерч фронтових боїв, вона була вся суцільною кривавою раною, щедро зрошена солдатською кров'ю, сльозами матерів, вдів та сиріт.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Андрухов Петро. Волинська земля (хроніка - джерела -постаті). - Сокаль, 1992.

Історія міст і сіл УРСР. Ровенська область. - К., 1973.

Книга Пам'яті України: Рівненська область: У 3 т. - Львів, 1994. - Т. 1.

Панасенко Олександр. Рівненщина. Сторінки минулого. - Рівне, 2001.

Поліщук Ярослав. Рівне. Мандрівка крізь віки. Нариси історії міста. -Рівне, 1998.

Ровенщина в роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. 1941-1945: Документи і матеріали. - Львів, 1989.

Великая Отечественная война. 1941-1945: Энциклопедия / Гл. ред. М.М. Козлов. - М., 1985.

Панасенко Олександр. За що гинули наші люди? // Рівне вечірнє [Газета]. - 2000. - 10 березня.

Раєвський Микола. Хто творив пекло на Землі // Зміна [Газета]. - 1990. - 14 квітня.

Сковранюк Кирило. На роботу до фашистської Німеччини // Зміна [Газета]. - 1991. - 16 квітня.

Фейштер Давид. I схилять голови нащадки [про розстріл євреїв в урочищі Сосонки] // Горинь [Газета]. - 1991. - 21 червня.

Хитрий Чеслав. Режим німецької окупації // Сім днів [Газета]. - 2003. - 31 січня.



На головну




Світ географії та туризму



Hosted by uCoz