Національна програма центральної ради
Становлення Української незалежної держави відкрило перед національною історичною наукою широкі перспективи. Стає дедалі більш зрозумілим той факт, що формування національної самосвідомості, подолання комплексу неповноцінності і провінційності неможливий без повернення історичної правди. Така правда необхідна при висвітленні діяльності Центральної Ради, її національної програми, яка впродовж багатьох десятиліть спотворювалась офіційною радянською історіографією.
За визначенням проф. С. Королівського Центральна Рада - контрреволюційна буржуазно-націоналістична організація, яка виникла після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. і тимчасово захопила владу в листопаді 1917 р. Центральна Рада створена 4(17) березня 1917 р. українськими буржуазними націоналістами, які намагалися очолити національно-визвольний рух українського народу в інтересах буржуазії. Соціальною базою Центральної Ради були куркульство, поміщики, міська буржуазія, націоналістична інтелігенція. Ватажками Центральної Ради були запеклі українські буржуазні націоналісти М. Грушевський, В, Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін. З перших днів свого існування Центральна Рада стала на шлях зради інтересів українського народу. Демагогічне висуваючи на перший план українське національне питання, вона прагнула зберегти панівне становище української буржуазії. Щоб посіяти ворожнечу між Україною і Росією, відвернути українських робітників і селян від боротьби за дальший розвиток революції й підкорити їх своєму впливові Центральна Рада вдавалася до соціальної і націоналістичної демагогії, пропагуючи фальшиву ідею "національної єдності" українського народу. В.Євдокименко і В. Ігнатов у книзі "Націоналізм і нації" піддали нищівній критиці погляди М. Грушевського, заявивши, що його буржуазний націоналізм найбільш войовничо виявився в 1917-1918 рр., коли Грушевський відкрито став на бік контрреволюції, увійшовши до складу націоналістичної Центральної Ради.
Радянська історіографія засуджувала ідею автономії України висунуту Центральною Радою, проект формування "українських частин", а переговори з міністрами Тимчасового уряду як "зраду буржуазними націоналістами національно-визвольних прагнень українського народу".
Якою ж насправді була національна програма Центральної Ради? 22 березня 1917 року Центральна Рада виступила з відозвою "До українського народу" в якій говорилося: "Народе український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового життя після більш як двохсотлітнього сну. Уперше, український народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу в дружній сім'ї вільних народів могутньою рукою зачнеш собі сам кращу долю кувати". Відозва дістала схвалення громадськості. Підтвердженням цього була резолюція народного віче на Софійському майдані від 29 березня, в якій, зокрема, поставлена вимога "широкої автономії української землі" і надання українського національного характеру публічним установам (в Україні) з врахуванням прав національних меншостей. Резолюція зобов'язувала Центральну Раду "порозумітись" з Тимчасовим урядом у справі реалізації українських вимог. Національний конгрес, що відбувся в квітні 1917 р. в Києві визнав, що тільки національно-територіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі".
Як відзначав голова Центральної Ради М. Грушевський, ми вимагаємо державного права для українського народу в федерації народів Росії, широкої автономії України в її етнографічних межах, повноти політичного, культурного і національного українського життя. Але все це не повинно бути, і не буде погрозою для інших народностей, які мешкають в Україні. Далі Провідник української нації відзначав, що ми добуваємо державне право для української землі не для того щоб панувати над національними меншостями України.
Повнота національного життя не повинна затопляти інших народностей і обмежувати їх змагання до вільного розвитку в культурній і національній сферах. М. Грушевський рішуче виступав проти всяких шовіністичних течій, проти усяких заходів, звернених на те, щоб "порізнити нас з нашими співгорожанами інших народностей". Але і від представників національних меншостей України він домагався відповідного розуміння свого становища і підтримки українських політичних домагань.
М. Грушевський вважав за необхідне надати меншинам право пропорційного представництва в українських автономних округах, а їхня мова буде представлена в зносинах з урядами і органами самоуправління в тих округах, де ці народності становлять певний національний мінімум. Учні тої чи іншої народності матимуть змогу вчитися на своїй рідній мові. Всі національні чи релігійні групи матимуть право на створення своїх культурних і релігійних товариств і установ і одержувати для них допомогу з державного бюджету автономної України.
М. Грушевський рішуче відкидав гасло "Україна тільки для українців!" заявляючи, що вона для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його народності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе".
Важливим кроком до реалізації національної програми Центральної Ради та її лідера стало прийняття І Універсалу 23 червня 1917 року. Всім зрозумілими були слова: "Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям"... "В городах і тих місцях, де українська людність живе всуміш з иншими національностями, приписуємо нашим громадянам негайно прийти до згоди й порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступити до підготовки нового правильного життя.
Центральна Рада покладає надію, що народи не-українські, що живуть на нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій у нашім краю й у цей тяжкий час вседержавного безладдя дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономії України.
І толи ми зробимо цю підготовчу організаційну роботу, ми скличемо представників від усіх народів землі української й виробимо закони для неї".
Після проголошення І Універсалу Центральна Рада приступила до створення уряду відроджуваної Української держави, який прийняв назву Генеральний Секретаріат. Генеральним секретарем міжнаціональних справ став тупівець Сергій Єфремов. В декларації Генерального Секретаріату від 9 липня 1917 року зазначалося, що "секретаріат міжнаціональних справ мав сприяти об'єднанню всіх національностей Росії для боротьби за автономно-федеративний лад Російської республіки, робити все для порозуміння українців на цих засадах з іншими національностями.
На першім плані перед секретаріатом міжнаціональних справ стоїть скликання з'їзду представників народів та областей Росії й підготовлення матеріалу для сього з'їзду. Поруч стоїть справа яко скорішого порозуміння з демократією національних меншостей на Україні". Закінчувалась декларація словами про те, що "Генеральний Секретаріат покладе всі свої сили, щоб виконати ту роботу на користь відродженого українського народу й тих національних меншостей, що разом з ним заселяють українську землю".
Під тиском Тимчасового уряду Центральна Рада прийняла ІІ Універсал в якому була підтверджена лінія на порозуміння і співпрацю з національними меншинами у справі розбудови автономного ладу України.
Політика Центральної Ради знаходила порозуміння і підтримку національних меншин в Україні, які не були зацікавлені в пануванні великоруської нації. За словами В. Винниченка "це були євреї й поляки. Особливо євреї, чисто єврейські політичні партії поставились розсудливо, а деякі з них навіть прихильно до ідеї української державності". Не маючи самі претензій на національне панування в Україні, розуміючи, що при демократичному ладі пануюче становище повинна зайняти та нація, яка складає більшість населення. Вони прийняли в свою свідомість ідею української державності, як факт, як щось природне й неминуче, вклали її в свій світогляд, пристосували до неї свої власні прагнення й цілком свідомо, рішуче й послідовно узнали себе громадянами Української Держави в тій формі її, в якій зазначалось в Універсалі.
На виконання ІІ Універсалу Центральна Рада доповнила свій склад представниками національних меншин. 25 липня 1917 року відбулось перше засідання Малої Ради з участю представників неукраїнської революційної демократії. За словами В. Винниченка "це був один із кращих моментів у співжиттю ріжних національностей на Україні".
При секретареві в національних справах були три товариша (заступника) секретаря-від великоросів, євреїв і поляків. Новим генеральним секретарем міжнаціональних справ став представник Української партії соціалістів-федералістів О. Шульгін, його товаришем по єврейським справам-І. Зільберфарб, а по польським-М. Міцкевич. До уряду від Бунду увійшов М. Рафес (генеральний контролер). Для російської соціал-демократії залишили посади секретарів праці та торгівлі і промисловості.
Реакційні кола в Росії одностайно виступили проти діяльності Центральної Ради. До Києва були стягнуті значні військові сили. Крім військ гарнізону, сюди перекинули кілька козацьких полків і полк кірасирів. Проти українізації "Малоросії" виступила рада професорів Київського університету. Антиукраїнською кривавою акцією заплямувала себе російська демократія розстрілявши ешелон з вояками полку ім. Б. Хмельницького, який направлявся на фронт. В. Винниченко так розповідав про цю подію: "В сліпій люті донці і кірасири били, знущались і кричали: ми вам покажемо автономію, хохлацкія морди". Правий був обер-більшовик В. Ульянов-Ленін коли твердив, що російський демократ закінчується там, де починається національне питання.
У вересні 1917 року за ініціативою Центральної Ради було скликано в Києві з'їзд представників народів і областей, що прагнули до федеративної перебудови Російської демократичної республіки. Він зібрав 85 делегатів. М. Грушевського обрали почесним головою цього форуму. У схваленій резолюції "Про федеративний устрій Російської
республіки" знайшла втілення федеративна теорія великих українців М. Драгоманова та М. Грушевського. Рішення з'їзду народів вказували, що головною хибою державного устрою Росії є надмірна централізація влади, яка має бути замінена широкою автономією на федеративних засадах. З'їзд вказав на необхідність негайного забезпечення народам Російської республіки права на вживання рідної мови, що відкриє шлях до вільного і рівноправного розвитку самобутніх національних культур.
З'їздом була створена Рада народів, до якої мали входити по чотири представники кожної національності з правом голосу, без огляду на чисельність населення даної національності. М. Грушевський згодом назвав цю подію "золотим сном народів" і "радісного піднесення, ентузіазму, високих гуманних настроїв".
Корінні зміни у розвиток ситуації, міжнаціональних стосунків вніс більшовицький переворот у Петрограді. Центральна Рада виступила з рішучим засудженням дій у столиці. Вона вирішила встановити свою юрисдикцію над всіма українськими землями, що входили до Російської держави, включно й над тими, що їх Тимчасовий уряд оголосив "русскими": Херсонщиною, Харківщиною, Катеринославщиною і Таврією (без Криму).
20 листопада 1917 року Центральна Рада прийняла ІІІ Універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки. "Не одділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її, - зазначалось у документі, - ми твердо станемо на нашій землі, ... щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів".
"Український народ, - проголошувалось в Універсалі, - що сам довгі літа боровся за свою національну волю і нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповіщаємо: що народам великоруському, єврейському, польському та іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права і свободи самоврядування в справах їх національного життя, та доручаємо нашому Генеральному Секретарству Національних Справ дати нам в найближчому часі законопроект про національно-персональну автономію".
Більшовики, що діяли в Україні, виконуючи волю своїх петроградських вождів, виступали проти зростаючого українського національного і політичного самовияву. Вони повели підривну роботу проти Центральної Ради. Проте повалити новоутворену УНР їм де
вдалося. Восени 1917 року Центральна Рада користувалась значним впливом у масах. Українізовані військові частини роззброювали чужинців і ешелонами відправляли за межі України. Не вдалася більшовикам і спроба переобрати Центральну Раду на Всеукраїнському з'їзді Рад у Києві на початку грудня 1917 року.
Наприкінці року в Харкові більшовицькі делегати київського з'їзду об'єдналися із з'їздом рад Донецького та Криворізького басейнів, який Ф. Артем (Сергеєв) скликав для проголошення регіональної радянської республіки. Вони конституювалися у І з'їзд рад України і проголосили свою владу, хоча представляли тільки незначну кількість рад робітничих і солдатських депутатів. У селянській Україні основна маса населення не була представлена на більшовицькому зібранні в пролетарському і зросійщеному Харкові. Більшовицький фарс у Харкові допоміг радянській Росії "узаконити" агресію фоти Української Народної Республіки.
На початку 1918 року лідери Центральної Ради врешті-решт позбулися автономістських ілюзій. Вони зрозуміли, що ніяка рівноправна федерація України з Росією неможлива. Тоді був схвалений Четвертий універсал, який проголосив Українську Народну республіку "ні від кого незалежною" державою. В цьому історичної ваги документі відзначалося, що "Всі демократичні свободи проголошені Третім Універсалом Центральної Ради потверджуються й окремо проголошуються: в самостійній Українській Народній Республіці всі народи користуються правом національно-персональної автономії, яку признано за ними законом 22 січня". 22 січня 1918 року Центральна Рада видала Закон про національно-персональну автономію національних меншостей України. Він стосувався перш за все росіян, євреїв, поляків.
В грудні 1917-січні 1918 руку загострилися взаємини між Бундом і Центральною Радою. Бунд не підтримав ідею проголошення самостійності України. Його представник А. Золотарьов вийшов із Генерального Секретаріату.
Правда, бундівці були вдячні Центральній Раді за прийняття закону про національно-персональну автономію. М. Грушевський тоді з задоволенням відзначав, що ми "...тим виконали свій обов'язок не тільки перед національностями, які населяють Україну, але і взагалі в справі вирішення національного питання, щоб виключити з інтересів державних інтереси національні і національну боротьбу. Я осмілюсь навіть сказати, що ми внесли певний вклад у світове розв'язання національного питання". Голова Українського парламенту порівнював обговорюваний документ з проголошеною в 1791 році Декларацією прав людини і громадянина Великої Французької революції.
За цим законом Центральна Рада надавала великоросам, полякам, євреям та представникам інших національних меншостей широкі права на території Української Народної Республіки. Зокрема, вони мали можливість об'єднуватись в організації, які представляли їх інтереси в державних і громадських установах краю. Обсяг їхньої діяльності визначався Установчими зборами кожної нації, які обирали Національну раду, наділену законодавчими функціями.
При обговоренні проекту Четвертого Універсалу в Малій Раді розраховували на підтримку національних меншостей, насамперед єврейських соціалістів. Але представник Бунду М. Лібер його рішуче засудив, чим справив гнітюче враження на присутніх. При поіменному голосуванні Універсал був підтриманий членами українських фракцій. Протилежних поглядів дотримувалися російські меншовики і бундівці, а російські есери і єврейські соціалісти утрималися. З представників партій національних меншостей лише польський соціаліст заявив про підтримку незалежної України.
На останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 року було заслухано й ухвалено проект Конституції, або "Статуту про державний устрій, права і вольності УНР".
Основний Закон визнавав за громадянами всі конституційні свободи, а національним меншинам забезпечував право національно-персональної автономії. Для російської, єврейської та польської націй право на національно-персональну автономію гарантувалося прямою дією даного закону. Націям же білоруській, чеській, молдавській, німецькій, татарській, грецькій та болгарській можна було скористатися цим правом, якщо подати до Генерального Суду заяву не менше як від десяти тисяч громадян УНР, що заявили про приналежність до даної нації.
Стаття 69 Конституції надавала право на національно-персональну автономію, цебто право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного союзу, влада якого шириться на всіх його членів незалежно від місця їх поселення в УНР. Органи Національного союзу проголошувались державними органами. Найвищим виконавчим органом Союзу мала стати Національна рада, яка обиралась Національними зборами. Однак всі постанови, що стосувалися компетенції Національного союзу, мали розглядатися затверджуватися Всенародними Зборами Української Народної Республіки.
Для остаточного розв'язання проблеми національно-державного будівництва готувався проект нового поділу України. М. Грушевський як автор даної концепції запропонував поділ на 30 земель, з яких три міста - Київ, Харків та Одеса - вилучаються в окремі округи з приміськими територіями.
Ось їх перелік:
1. Київ з околицею.
2. Деревська земля. Центр-Іскоростень.
3. Волинь - Луцьк
4. Погорна - Рівне.
5. Болохівська земля - Житомир.
6. Пороссє, Поляне, або "Русь" - Біла Церква.
7. Черкаси-Черкаси.
8. Побоже - Умань.
9. Поділля - Кам'янець.
10. Брацлавщина - Вінниця.
11. Подністров'я-Балта.
12. Помор'я-Миколаїв.
13. Одеса з територією до Дністрового Лиману.
14. Низ - Єлисавет.
15. Січа - Половиця (Катеринослав).
16. Запорожжя - Бердянськ.
17. Нове Запорожжя - Херсон.
18. Азовська земля - Маріуполь.
19. Половецька земля - Бахмут.
20. Донеччина -Слов'янськ.
21. Подоння - Острогожськ.
22. Сіверщина - Стародуб.
23. Чернігівщина - Чернігів.
24. Переяславщина - Прилука.
25. Посем'я - Конотоп.
26. Посулля - Ромен.
27. Полтавщина - Полтава.
28. Самара - Кременчук.
29. Слобідщина - Суми.
30. Харків з повітом.
На жаль. Конституція УНР так і не була втілена в життя із-за перевороту вчиненого П. Скоропадським. Незважаючи на це доба Центральної Ради дала приклад того як молода українська демократія прагнула виробити і реалізувати свою національну програму. Вироблена М. Грушевським концепція, сформульовані на її основі підходи наповнювали український рух, ефективно сприяли визначенню політичних орієнтирів, перетворенню їх у суспільну практику
Література
Винниченко В. Відродження нації.-Київ-Відень,1920.
Грушевський Михайло. Хто такі українці і чого вони хочуть? - К.: Т-во "Знання" України, 1991.
Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії. - К.: Либідь, 1993.
Гусєв В. Національні меншини в планах розбудови Української держави: Доба Центральної ради, Гетьманщини, Директорії. II Розбудова держави.-1993.-№ 12.
Гусєв В. Центральна Рада і Бунд (листопад 1917-квітень 1918 рр.).ІІ УІЖ.-1992.-№ 10-11.
Слюсаренко А.Т., Томенко М.В. Історія Української Конституції.-К.: Т-во "Знання" України, 1993.