Малолітні в'язні фашизму



З висоти більш ніж 60-річчя прожитих років після визволення України від німецьких загарбників багато що переосмислюється і сприймається зовсім по іншому. Хоча інколи намагаєшся пояснити і зрозуміти, навіть пробачити те, що не піддається осмисленню і поясненню. Але біль, викликаний тортурами, приниженням і неоправданною жорстокістю не стирають і десятиріччя. Як можна забути, коли тебе, малолітнього хлопчину, як нікчемного, безсловесного раба, робочу скотину везуть в товарняку. І ти не те що сподіваєшся на людське ставлення, ти не маєш права на слово, співчуття, допомогу та, навіть, на життя. Так, це гіркі спогади. Ми повинні завжди пам'ятати про ці страшні події в історії всього людства. Їх не можна викреслити з пам'яті і ми повинні їх пам'ятати, щоб це більше ніколи не повторилося.

Двадцять сім, а по деяким оцінкам не менше тридцяти мільйонів людських доль загубили народи СРСР у минулій війні. Нескінченно трагічні і гіркі ці втрати. За час гітлерівської окупації республік, областей СРСР розграбовані, зруйновані, спалені 1710 міст і більше ніж 70 тисяч сіл. Колись квітучі райони перетворювались в безлюдні пустелі. У рейх вивезли 7 мільйонів великої рогатої худоби, 20 мільйонів голів свиней, 27 мільйонів овець та кіз, 9,2 тисяч тон зерна та борошна, відправлені сотні ешелонів вугілля, метала, будівельних матеріалів. Спеціальні господарські команди вермахта зрізали та транспортували у Німеччину родючий український та російський чорнозем. Громадянам і народному господарству колишнього СРСР заподіяна шкода на суму 679 мільярдів карбованців. В тому числі: по Україні - 285, Росії - 249, Білорусії - 75, Латвії - 20, Литві - 17, Естонії - 16, Молдові - 11 - мільярдів рублів ( у державних цінах 1941 р.).

Опис чорної ночі окупації, яка спустилася над нашими країнами, буде істотно неповним, неточним, а головне кричуще несправедливим і образливим для замучених і для чудом залишившись в живих жертв фашизму, якщо не казати про сконструйовану і запущену нацистами велетенську машину організованого насильства над мирним населенням. Ось деякі фактичні дані.

Більше 14 тисяч концентраційних таборів, гестапівських тюрем, гетто та інших ганебних творінь спотвореної фантазії гітлерівських узурпаторів - творінь, які густою коричневою висип'ю покрили карту континенту і в яких вдень і вночі, влітку та взимку кидали, звозили, заточали мирних громадян, наліковувалося у Європі: від англійського острова Ордерні на заході до російського міста Біла Калитва на сході, від норвезького села Грини на півночі до низин гречеської річки Ахелоос на півдні - знемагали, гинули наші співвітчизники. З 18 мільйонів в'язнів фашизму майже 6 мільйонів (кожний третій) були громадянами СРСР. 2 мільйони з них так і не дочекалися визволення. В багатьох випадках не відомі навіть місця знаходження наших земляків , як і місця останнього їх притулку.

Виявлені в світовій печаті списки власників "сплячих" рахунків, знайомство з підготовленим по ініціативі Міністерства торгівлі США докладом відносно пошуку і повернення викрадених і схованих Німеччиною засобів невільників фашизму, заяви державних діячів країн, в банківських закладах в яких ці засоби зберігаються, воскресили в пам'яті спогади про минуле. Вони не знищувані.

Дитинство... в цьому слові сконцентрований весь світ: мама, сонце, друзі, свято, радість...

Так трапилось, що розповідь мого дідуся, Поповиченко Олександра Олексійовича про своє дитинство малолітнього в'язня німецького табору в період окупації України фашистськими загарбниками співпав з інформацією, отриманою на уроках історичного краєзнавства про м. Комсомольськ в роки Великої Вітчизняної війни. Я дізналась, що в місті Комсомольську, де я народилася і живу мешкає 362 остарбайтери.

Колишні малолітні в'язні, як і мій дідусь, розповідали про своє дитинство та дитячі враження, а я ловила себе на думці: а чи були вони взагалі дітьми !?

Так, забави, пустощі, іграшки, романтика пригод - все це було, але як в королівстві кривих дзеркал - якось дуже все дивно і непізнано.

Не описати тяжке положення малолітніх в'язнів (хоча обійти це стороною виявилось неможливо), а сконцентруватися на дослідженні саме дитячих вражень тих, хто являється невільним учасником трагічної сторінки мого міста: - саме таку мету поставила я перед собою, беручись за цю роботу.

Так трапилось, що перевагу в моїй роботі віддано критичному аналізу спогадів як історичному джерелу. Саме вони (колективні, автобіографічні або присвячені конкретним подіям) дозволили відтворити, як мені здається, детальну і одночасно багатопланову картину дитинства моїх ровесників і земляків в роки окупації. Частину спогадів я знайшла в архівах (Державний Архів України, Архів мерії міста Комсомольська, Міжнародна служба розшуку в Арользені), частина - у вигляді літературних публікацій в місцевій періодиці, частина - це усні розповіді або інтерв'ю членів міської Спілки малолітніх в'язнів. Проте, розуміючи, що спогади є надто специфічним видом джерел, та як, по-перше, вони повні об'єктивних думок; по-друге, на них накладається "висота" прожитих років; по-третє, відбиваються ідеологічні штампи; я спробувала зіставити їх з документальними матеріалами. А так як у мене була можливість роботи не тільки з радянськими, але і з німецькими документами, то з'явилась можливість поглянуть на той або інший факт досліджуваної теми з різних точок зору.

Говорячи з малолітніми в'язнями концентраційних таборів або читаючи їх спогади, я помітила, що більшість з них починають розповідь із вражень про окупантів. До того ж кидається в очі той факт, що доля, випадок зводив моїх інформаторів з людьми і порядними (хоч і ворогами), і злочинцями. Їх дитяча свідомість, ще не закодована ідеологічними штампами, відмітила, на мій погляд, надто об'єктивну реальність того, що відбувалося. Ось, наприклад, що розповів мені мій дідусь:

"Потрапив до м.Мерса, у табір військовополонених. Режим тут був жорсткий. В бараках - по 60 чоловік. Годували погано - 300г хліба і двічі на день бурда з брукви та шпинату. А ще виснажлива праця на шахті. Якщо хтось не виконував норму, залишали під землею, доки не справиться із завданням. За найменшу провину били. Прізвищ не існувало, кожен мав номер. Мій - 3772. Дехто хотів тікати, але це було майже неможливо. Перші три місяці я працював у шахті, а коли на ногах з'явилася екзема, мене вивели на поверхню - різноробочим у ремонтні майстерні. І знову щодня важка праця, неймовірна втома, голод, нудьга.

Та серед німців траплялися й добрі люди. Зварники на дільниці ділилися зі мною шматочком хліба, відриваючи від свого скромного раціону, підтримували й морально. Вони ризикували, адже за зв'язок з росіянами їм загрожував концтабір."

Дітям присутнє все сприймати у чорно-білих тонах: "добре" або "погано". І скільки б дитині не навіювали, що це ворог, все одно той, хто нагодував, коли голод зовсім переміг чи пожалів - для нього гарна людина. Або навпаки, якщо щось робиться з добрими намірами, але дитиною сприймається як насильство над ним - тоді люди, що приймали в цьому участь - злочинці.

Я зрозуміла, що табірні діти зараз дорослі, люди похилого віку зберігають в пам'яті весь негатив дитячих образ і жахів у найменших дрібницях. Багато, що, на думку дорослих, вони роблять не то і не так. І тоді кара неминуча. Ольга Шаповалова. (Перша праворуч. Вона написала по-російськи "Я") згадувала:

"Працювала в Репелен в сім'ї Гольтапель, де до мене добре ставилися, що в 1945 році мені було сумно розлучатися з ними. На передньому плані фотографії справа і зліва Гюнтер і Герберт Цімери - внуки мерсівського повстанця Пітера Цімера." Коли Ольга в жовтні 1945 року повернулася в своє село, то воно було повністю спустошене німецькими солдатами. Зерно вони забирали з собою або спалювали. Її батько і багато інших людей померли з голоду.(№1)

Григорій Сорока згадував:

"Між брудними бараками - сірими неприємними - ледь помітні стежки. Всюди болото: табір нагадує стайню. Навколо табірної кухні стояв сморід, який неможливо описати. Так званий туалет - яма для відходів і зверху дошка - була настільки ... - бракує слів. У всіх кінцях табору до дерев були прикріплені гучномовці."

Віктор Погорельський, колишній в'язень, намалював для нас план "російського табору", який згорів в кінці 1944 року. Він був на вулиці Кенігсбергерштрасе в Мерс/Гохштрас. Це єдиний табір, для якого не збереглося ні аерознімка, ні плану. Він був розділений на дві частини: для російських військовополених і для цивільних робітників.(№2)

Віктор Петрович розповідав:

"Пів четвертої треба було вставати. Я працював різноробочим в першу зміну. До половини п'ятої ми вже поснідали і вирушали в дорогу, бо в пів шостої ми вже мали бути в шахті. За зміну кожен мав виконати свою норму - 2-3 метри вперед. Позначку про виконання норми майстер робив на касці. Коли всі виконали норму, нас ставили у вагонетку і піднімали на гору. В шахті працювали лише робітники - примусовці. Німців було дуже мало, лише п'ять - серед них майстер і штайгер."

Микола Якович Колеснік, тоді 16-літній хлопець, працював на шахті Дікшагайде - у загоні Нідербергу у Нойкірхен - Влинь:

"Нам зразу сказали, хто і де повинен працювати. Молодші на горі, старші - під землею. Я повинен був накладати лопатою вугілля у вагонетку. Якщо я не виконував норму, то мусив залишатися після роботи. Ми присіли, щоб трохи відпочити. Прийшов майстер, ми встали. Потім він схопив мене і почав бити. При цьому він зламав свій метромір. Наступного дня я мав працювати на підкосі. Німець бурував, а я мав, стоячи на колінах, вигрібати вугілля. Майстер стежив за нами. Взяв свій метромір і вдарив чеха, мене він не міг дістати. Молодий німець був дуже старанний, він справді не хотів на фронт. Від будинку Ахтеррат було 4 км до шахти. Ми мали двоповерхневі ліжка. Кімната була велика, в ній - 26 людей. І на горі 2 кімнати, в кожній - по 4 людей. Я жив на горищі."

Так, це страшні спогади. Але на прийомі у п.Віллі Брунсквіна мій дідусь, Олександр Олексійович, за дорученням Комсомольської міської ради ветеранів війни і праці запевнив присутніх, що ветерани ніколи не мали і не мають ніякого зла до німецького народу, прагнуть дружити з ним і бажають йому тільки добра. В роки ж війни вони воювали не з німецьким народом, а з фашизмом, захищаючи свою Батьківщину.

У лютому 1991 року було засновано на принципах самоврядності Українську спілку колишніх малолітніх в'язнів (УСКМВ), яка ввійшла до складу Міжнародної спілки колишніх малолітніх в'язнів фашизму (МСКМВ). У 1993 році була утворена спілка "Меморіал" у Москві.

У 1994 році була утворена спілка "Українська спілка колишніх малолітніх в'язнів фашизму". Першим головою був Поповиченко Олександр Олексійович, мій дідусь. Його знали багато комсомольчан, працівників гірничо - збагачувального комбінату. Він - колишній малолітній в'язень.

Олександр Олексійович Поповиченко народився 14 травня 1926 року в с.Трубіївка Київської області в сім'ї священика. В 1931 році в п'ятирічному віці батька - Олексія Олексійовича - було репресовано, але куди ніхто не знав і до останнього не знав де поховано його батька. У 1932 році дідусь разом з матір'ю - Анна Михайлівна - переїжджають до с.Макіївка Донецької області. У с.Трубіївка Анна Михайлівна працювала вчителькою, але після того, як її чоловіка було репресовано, вчителювати їй було заборонено. Коли вони переїхали до с.Макіївка, то мати працювала на різних роботах аби не померти з голоду: і в їдальні, і на шахті. Все життя вони прожили вдвох.

У квітні 1942 року вивезений з міста Макіївка. До червня 1943 року працював у Врексені на Бастіангофі. Потім до січня 1945 року працював на шахті Дікшагайде (зараз Нідерберг) в Нойкірхень - Влинь, до лютого 1945 року - на шахті в місті Зоест. Після втечі з табору до липня 1945 року працював у господарів Бранд в Льовені біля Варбурга. Звідти в липні 1945 року він повернувся у своє рідне село.

У 1995 році була утворена антифашистська організація "В ім'я майбутнього" у шахтарському місті Мьорс. Ця організація протягом вже багатьох років вивчає історію свого міста періоду Другої Світової війни, коли в ці міста були загнані тисячі людей для роботи у вугільних шахтах, на фабрики в околицях міста Мьорса, в господарствах поміщиків - бауерів. Багато остарбайтерів та військовополонених гинули від жорстокого ставлення, голоду, холоду і туги.

Мета ж нашої спілки - захист прав та інтересів тих, хто зазнав лиха за колючим дротом концтаборів, гето, інших місць примусового утримання. Спілка проголошує, що колишні малолітні в'язні концтаборів - це особлива категорія учасників збройної боротьби з фашизмом, а тому заслуговують моральної та посильної матеріальної допомоги, особливо в придбанні ліків та в оздоровленні. Важко назвати кількість людей, які були кинуті в концентраційні табори, створені фашистською Німеччиною. В усякому разі не менше 18 мільйонів чоловік. Із них 12 мільйонів по - звірячому знищені.

У міру можливостей спілка надає своїм членам правову, матеріальну, медичну та інші види соціальної допомоги, а тим, хто з якихось причин не має документів, які підтверджують перебування в фашистській неволі - сприяє в їх пошуку та одержанні.

Нині діючим законодавством колишні малолітні в'язні фашистських концтаборів визнаються учасниками і інвалідами війни, мають право на певні пільги.

Почуття провини за діяння батьків та дідів спонукало керівників організації Вільгельма Штарка і доктора історичних наук Бернарда Шмідта організувати пошук людей, в житті яких самі страшні спогади зв'язані з містом Морс, для подачі їм моральної підтримки і організації допомоги.

За адресами, знайденими в архівах міста Москви, були розіслані листи в Росію, Україну, Білорусію, а також у Польщу, Нідерланди, Францію із запрошенням відвідати німецьке містечко. У 1996 році Олександр Олексійович, який працював у роки війни в місті Морс, за таким запрошенням відвідав Німеччину.

За час візиту він мав безліч зустрічей: з людьми на підприємствах, з бургомістром Мьорса п.Віллі Брунсквіком, директором шахти "Дікшагайде" (він же районний бургомістр) п.Вертке, бургомістрами районів міста Мьорса і Везеля. Хвилюючими були зустрічі в школах з учнями.

Дуже дружньою була зустріч і з директором шахти "Дікшагайде" п.Вертке. На знак поваги він зняв з голови свою власну каску і подарував дідусеві. Вони побували також у багатьох сім'ях і скрізь зустрічали доброзичливість, увагу та взаєморозуміння.

Олександр Олексійович попросив німецьких керівників, щоб допомогли йому відвідати село Левен. Дуже хотілося йому побувати на могилі Тонні Бранд. Прохання виконали одразу. Одначе трапилося так, що у Брандів нікого не застали вдома. Тоді місцеві жителі показали місце, де похована благодійниця мого дідуся. Вони побували там, і Олександр Олексійович посипав її могилку землею, привезену з України.

Змістовною була зустріч з головою повітового самоврядування пані Крістель Апостель, діловими - зустрічі з керівництвом і членами ради товариства "В ім'я майбутнього", його головою Віллі Шторком.

З розповіддю про ті трагічні для обох наших народів роки виступив історик доктор Бернард Шмідт. Він закликав зробити все, щоб нинішнє і наступні покоління ніколи не забували жахів другої світової. До речі, деякі вулиці німецьких міст названі іменами тих, хто загинув на примусових роботах у Німеччині. Дізнавшись, що у місті Морс збирають кошти на пам'ятник жертвам війни, їхня делегація зробила і свій внесок.

Восьмого травня в Німеччині відзначають день підписання Акта про безумовну капітуляцію. З цієї нагоди в міській церкві відправили панахиду по всіх полеглих у роки війни. І як сполох лунали слова: "Щоб це ніколи не повторилося!"

Кульмінацією візиту стало відвідання меморіального кладовища Ломаншагайде, де поховані наші люди. Тут відбувся мітинг пам'яті полеглих, які в ті часи були ще хлопчиськами. Те, що відбувалося на кладовищі важко описати. Гомінке велелюддя, великий духовий оркестр, хор, шахтарі у формі. А довкола могили, могили..., 141 могила, в яких поховані безвусі хлопці з України, Росії, Білорусі... Могили доглянуті, палахкотять квітами. На плитах викарбувані імена і дати загибелі неповнолітніх мучеників. Є й безіменні могили, довкола ідеальна чистота.

"Мітинг розпочався траурною мелодією духового оркестру. Потім співав хор. Його не можна було слухати без сліз. Далі виступив доктор Юр ген Шмуде, який сказав: "людей цих не просто навмисне вбили, багатьох ще й замучили. Ці події не можна викреслити з історії Німеччини.""

Всього ж в окрузі міста Мьорса загинуло 558 молодих людей, які не витримали звірств, що їх творили гітлерівці.

Доктор Ю.Шмуде також додав: "Ми просимо прощення, ми хочемо довговічного примирення...". мій дідусь теж взяв слово, але не зміг нічого сказати - душили сльози. Він подякував керівництву міста Мьорса за запрошення і моральну підтримку.

Великий інтерес у німців викликала розповідь Олександра Олексійовича про існування в місті Комсомольську спілки колишніх малолітніх в'язнів фашизму.

Робота, яка проводиться німецькою організацією "В ім'я майбутнього", величезна. Хоч вони вважають, що їх внесок в справу боротьби з наслідками фашизму дуже скромний. В подальших планах - видання книги на основі документів і спогадів в'язнів німецького полону, переклад на інші мови. Каталог документів людей, які пережили муки фашистського пекла, вже видано і розіслано у більшість шкіл європейських держав. За словами Б.Шмідта, робота їх організації направлена на молодих людей, котрі можуть потрапити під вплив фашистської ідеології, не дуже розбираючись в її суті. Ознайомившись зі змістом майбутньої книги, дізнавшись правду про жахи фашизму, знаючи, скільки лиха приніс він людям, молодь зможе зрозуміти, що неофашизм нічого гарного людству принести не може. Це зовсім не те, що потрібно вітати та чому кланятись.

Висновок : Працюючи над даною темою, я впевнилась, що в історії немає і не може бути малозначних періодів, подій, фактів і облич. Велике і мале, постійне і перехідне - все заслуговує уваги, бо все в історії пов'язане з долями людей, в тому числі і тих, про чиє дитинство моя розповідь.

Крім того я зрозуміла, що шлях пізнання такий же захоплюючий, як і важкий. Труднощі, які переслідували мене на протязі всієї роботи, я думаю, скоріше етичного характеру, ніж історичного.

Минулого забувати не можна. Про нього слід розповідати і писати, поки ще живі свідки війни. Нинішню Німеччину ніяк не можна порівняти з тією, нацистською. Це зовсім нова Німеччина - демократична держава, яка відкинула претензії на світове панування, бажає нам добра і благополуччя.

Насамкінець хочу звернутися до молоді Полтавщини. Мир і спокій у світі будуть непорушними тоді, коли ми разом із старшим поколінням активно зміцнюватимемо дружні стосунки з народами світу, робитимемо все, щоб трагедія другої світової ніколи не повторилась.

Я вважаю, моя творча праця не даремна лише тому, що я бачила не підробний інтерес однокласників до цієї роботи. Одних матеріал здивував, других вразив, третіх примусив замислитись "про себе і час". І головне - байдужих не було нікого. У зв'язку з цими міркуваннями я вирішила назвати свою роботу "Пам'яті дитинства..."

Будемо жити сучасним, думати про майбутнє, але не забувати минулого!

ГІМН КОЛИШНІХ В'ЯЗНІВ ФАШИЗМУ

Братья, из детства дальокого, встаньте!

Встаньте из пепла, из братских глубоких могил!

Нет больше в мире Освенцевых и Бухенвольдов

Чистое небо рассвета зари.

Дети! Вы падали как солдаты!

В глухие ночи и в криках истерзанных дней.

Вы умирали безропотно, без проклятий,

На поле нивах палачей, под палачей.

Память, в сердцах и сегодня вы с нами

В тёмных бараках на норах в грязи и в пыли.

Вы, кто остались за ласки мама

Встали у храма народам земли.

Дети! Вы падали как солдаты!

В глухие ночи и в криках истерзанных дней.

Вы умирали безропотно, без проклятий,

На поле нивах палачей, под палачей.

Братья! Построимся снова в колоны!

Сколько восстало как маков, не скошенный цвет.

Тысячи выживших, тех, кто ушёл миллионы

В общем строю где предателей нет.

Дети! Вы падали как солдаты!

В глухие ночи и в криках истерзанных дней.

Вы умирали безропотно, без проклятий,

На поле нивах палачей, под палачей.

Знаем! Любовь в этой жизни основа

Верим, на век человечество мир сохранит

Что же так больно встревожено снова и снова

Колокол памяти в сердце звучит.

Дети! Вы падали как солдаты!

В глухие ночи и в криках истерзанных дней.

Вы умирали безропотно, без проклятий,

На поле нивах палачей, под палачей.



На головну






Hosted by uCoz