Дисидент



Термін "дисиденти" був занесений із Заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися зофіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації. Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігались також у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі, Тернополі та інших містах. Переважно там же розповсюджувався і "самвидав". За підрахунками західних дослідників, кількість людей, які протягом 60- 70-х років були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала майже тисячі чоловік. Серед них були представлені інженери лікарі, вчителі, журналісти, робітники, науковці, літератори, студенти, митці, священослужителі, селяни та ін.

Основні напрями

Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю. Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурний, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям.Його прихильники виступали за державну незалежності України, Яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного наступу. Наприкінці 1950-х років у західноукраїнських областях виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України, Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет та ін. Серед них виділялася Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яка була створена в 1958 р. На Львівщині групою юристів. Проголосивши себе спадкоємницею ідеї боротьби за самостійну Україну, УРСС виступала за реалізацію статей республіканської і союзної конституцій, які передбачали вихід України зі складу СРСР.однак у січні 1961 р. Організацію було викрити, її членів - І. Кандибу, С. Віруна, В. Луцького, О. Лібовича, Й. Боровницького, І. Кіпиша - засуджено на різні терміни увязнення, а керівника, Левка Лук'яненка, - до розстрілу, пізніше замінено на п'ятнадцятирічне ув'язнення

Подібні судилища відбулися також над членами інших підпільних організацій, зокрема Українського національного комітету (1962) та Українського національного фронту (1967). У результаті кількох чоловік було розстріляно (І. Коваль, Б. Грицина, М. Проців), багатьох засуджено на тривалі строки увязнення.

Яскравими представниками цього напряму були також історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, вчителька О. Мешко, мистецтвознавець Б. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус, письменник Г. Снегірьов, літературний критик Є. Сверстюк та ін.

Національно культурний напрям, представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець, З. Франко та ін., базувався нанеобхідності духовного і культурного життя народу, передусім його націнальної самобутності, історії, традиції, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаційної політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невідємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виттупали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін. Зокрема, генерал П. Григоренко рішуче й послідовно обсоював права кримсько-татарського народу, репресовоного комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, Що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефатьної православної церков, протестанських віросповідань та течії, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священники В. Романюк, Й. Терля, пастор Г. Вінс та ін.

Подібний поділ, звичайно, є доволі умовним, особливо коли йдеться про конкретні постаті. Та все ж він дає змогу певною мірою систематизувати головні засади українського дисидентського руху.

Форми спротиву одною з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмі став т. зв. Самвидав. Серед перших "самвидавних" публікацій, які фактично започаткували український дисидентський рух, був "Відкритий лист ООН", що його передали 1955 р. українські політичні вязні мордовських таборів. З часом кількість такого роду видань зростає. У середині 1960-х років шляхом "самвидаву" розповсюджувалися такі знамениті твори, як "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби з критикою русифікаційної політики КПРС; "Лихо з розуму" та "Правосуддя чи рецидиви терору?" Вячеслава Чорновіла, де подавалися відомості про репресованих протягом 1965 - 1966 рр., розкривалися механізми політичних репресій; "Репортаж із заповідника імені Берій" та "Серед снігів" Валентина Мороза, які розкривали рецидиви сталінізму; патріотичні поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка тощо. Певний час також поширювався машинописний журнал Українського національ ного фронту "Воля і Батьківщина". Велика частина самвидаву різними шляхами потрапляли ни захід, де ставала поштовхом до організації міжнародних кампаній на підтримку вимог українських дисидентів.

Значну роль для організаційної консолідації українського дисидентського руху відіграв позацентурний журнал "Український вісник", шість номерів якого вийшли протягом 1970 - 1972 рр. у Львові за редакцією В. Чорновіла. Тут друкувалися заборонені цензурою твори, замовчувана суспільно-політична інформація, хроніка репресій проти дисидентів.

Важливою формою боротьби проти зростаючих репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювати громадські комітети на захист заарештованих, приїжджали на відкриті протести над інакодумцями, але відмовлялися виступати на них свідками тощo. Восени 1965 року під час премєри фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві В. Стус, І. Дзюба та В. Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвестися з місць. Близько півтори сотні людей встали.Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна. Трохи згодом, у 1968 році, 139 діячів науки, літеретури і мистецтва, робітників та студентів (кінорежисер С. Параджанов, композитор П. Майборода, поетеса Л. Костенко, поети В. Стус та І. Драч, депутат Верховної Ради СРСР, авіаконструктор О. Антонов, історик М. Брайчевсбкий та ін.) звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС з листом у звязку з незаконними репресіями, що відбувалися в Україні (згодом підписанти поплатилися за свою ініціативу).

Іноді акції протесту набирали крайніх форм. У 1968 році колишній вязень комуністичних таборів, вояк УПА Василь Макух з Дніпроретровська обілляв себе бензином на Хрещарику і запалив, вигукуючи:"Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!" Від опіків він помер у лікарні. Наступного року Микола Бериславський з Бердянська, також колишній вояк УПА, повторив акт самозпалювання у Києві (при собі він мав транспаранти:"Борітеся за законні права української мови" та "Свободу діячам української культури"). Йому вдалося вижити, після чого отримав 2,5 роки таборів. У 1978 році, протестуючи проти колоніального становища України, на могилі Т. Шевченка у Каневі вчинив акт самозпалення Олекса Гірняк із Калуша.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремим із них удавалося прорватися через "залізну завісу". Більшість за такі дії опинялася в таборах і вязницях. Хоча й там вони не припиняли боротьби: знову ж таки відмовлялися від громадянства СРСР, проголошувалися українцями самостійниками, вимагали визнання зя собою статусу "політичні в'язнів", збирали факти брутального ставлення табірної адміністрації до політв'язнів, передавали інформацію своїм однодумцям на волю. У1978 році у звернінні 18 українських політвязнів, що перебували у мордовських таборах, пролунав заклик до виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної держави.

Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочин, присвячених життю та творчості Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Нерідко міліція та КДБ розганали подібні зібрання, а їх учасників заарештовували, як це сталося у 1970 році з А. Лупиносом, який читав віші біля пам'ятника Т. Шевченка у Києві.

Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопільщині, Івано-Франківщині, Львівщині. Виявлені спецслужбами патріоти жорстоко каралися. Так, лише за намір вивісити національні прапори у Львові до річниці Акта відновлення Української держави В. Дужинський у 1957 році отримав 25 років тарорів суворого режиму, а М. Василів за виготовлення цих прапорів - 10 років. До того ж вони додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж - заборонили проживання на території західноукраїнських областей.

Українська гельсінська група

У сер. 1970-х років дисидентський рух дістав нового імпульсу. Він був повязаний з підписанням Радянським Союзом Гельсінської угоди 1975 р., яка передбвчала і забовязання країн-підписантів щодо дотримання основних прав людини. Це дало дисидентам підстави взяти на себе функції громадського контролю над тим, як радянське керівництво буде виконувати взяті на себе обовязки. 12 травня 1976 року у Москві було проголошено про створення громадської групи для контролю за виконанням гельсінських угод. 9 листопада того ж року аналогічна організація постала в Україні. Вона отримала назву Українська гельсінська група (УГГ). Серед її засновників були: О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Мешко, М.Матусевич, М. Маринович, М. Руденко, н. Строката-Караванська, О. Тихий. За весь час існування УГГ її членами були 37 чоловік. Очолив українських борців за права людини відомий письменник Микола Руденко. Учасник Другої світової війни, політпрацівник, у мирний час очолював партійну організацію Спілки письменників України. Був нагороджений орденами і медалями СРСР.

Від попередніх організацій і спілок УГГ суттєво відрізнялась. Вона була легальною, тісно співпрацювала зподібними групами Росії, Прибалтики, Закавказзя, налагодила звязки з зарубіжними правозахисними товариствами. Декларація УГГ передбачала, що її члени вимагають від влади безумовного виконання закону і забезпечення прав людини, справжньої демократії. Гррупа, ведучи боротьбу за права українського народу, з повагою ставилася до інших народів, які проживали в республіці. Саме тому в УГГ входили представники різних національностей. У майбутній демократичній Україні, йшлося в декларації, будуть гарантовані конституцією права національних меншин. Члени УГГ вважали, що Україна має перейти до незалежності мирним шляхом, тобто відповідно до конституції СРСР, вийшовши із Союзу завдяки вільним виборам, а українці, які жили в неволі, добившись незалежності, ніколи не впровадять колоніальні системи щодо інших народів.

Отже, вимоги Української гельсінської групи були дуже поміркованими, далекими від радикалізму, але, як виявилося, несумісними з існуючим тоталітарним режимом. За даними дослідників, з 37 членів УГГ протягом 1977 - 1985 рр. 23 на основі сфальсифікованих звинувачень були засуджені за політичними і кримінальними статтями та відправлені у табори і на заслання, 6 позбавлені радянського громадянства. Решта стали членами групи, вже перебуваючи в увязненні.

Переслідування дисидентів

У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній свій арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до костаборів, на заслання тощо. На поч. 80-х років, за даними Секретаріату Народної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців нараховувалося від 25 до 75 відсотків. Як бачимо часи змінювалися, а ставлення режиму до українців та "квоти" для них у тюрмах залишилися стабільними. До того ж, судді до українців були значно "щедрішими", ніж до представників інших націй: там, де росіянин, скажімо, отримував 4 - 6 років, українець дістав від 10 до 15. Після закінчення терміну спецслужби вдавалися до фабрикації нових справ. На собі це відчули М. Плахотнюк, С. Параджанов,В. Чорновіл, М. Горбань, В. Січко та ін. На жаль, були й такі, що повернулися з неволі у рідні краї лишень у домовинах, - Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко.

Щодо смерті В. Стуса, то один з його побратимів, Василь Овсієнко, висловив думку, що вона була зініційована Кремлем. "Творчість Василя Стуса, - зазначає він, - у 1985 році Генріх Бьоль висунув на здобуття Нобелівської премії. Вона була б присуджена 24 жовтня. Але її присуджують тільки живим, посмертно - ні. Отже, Кремль (уже Горбачов!) постав перед вибором: звільнити Стуса чи тримати лауреата Нобелявської премії в камері. У подібній ситуації в 1936 році був Гітлер: премія була присуджена вязневі концтаборів К. Осецькому. Гітлер його звільнив. Кремль же розвязався з потенційним лауреатом Нобелівської премії Василем Стусом у традиційний спосіб:"Нет человека - нет проблемы"…" Василь Стус загинув у карцері в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року...

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були так звані психушки - спеціальні психлікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не послухався тюремному. (Ініціатором застосування психіатрії у каральних цілях на рубежі 60 - 70-х років виступив голова КДБ СРСР Ю. Андропов. ЦК КПРС і уряд країни погодилися з його нелюдським планом розгортання мережі психіатричних лікарень "з метою захисту радянського державного і суспільного ладу".) Як справедливо зазначає Ю. Зайцев, коли у звичайного в'язня все ж була надія хай і за 10 - 15 років вийти на волю, то у психлікарні могли "лікувати" хоч до смерті. Так режим ізолював найнебезпечніших для себе вільнодумців, особливо тих, кому не вдавалося приписати ні антирадянщини, ні аморальщини. Щоб деморалізувати дисидента, його поміщали у середовища вбивць та гвалтівників, які у "психушках" рятувалису від заслуженого покарання; параноїків, нерідко під наглядом "санітара", з карних злочинів. До цього додавалися препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, памяті, емоцій. Серед жертв цього мордування були П. Григоренко, А. Лупиніс, Л. Плющ, В. Рубан та ін. Загальна кількість вязнів психлікарень у СРСР, за підрахунками Леоніда Плюща, сягала 2000 осіб.

Як ці люди витримували такі тортури? Василь Рубан пише:"Я знав, що на волю мені дороги нема. Принаймні чесної дороги. Хтось же повинен бути твердим, незламним. У всіх діти, мати, жінка. Якщо всі почнуть колотись і каятись, то ми ніколи не переможемо. Навіщо тоді це все? Так кадебе і буде завжди правим, завжди переможцем, а я не міг їм простити тих жертв, яких вони завдали Україні в 1917, 1922, 1928, 1933, 1937, 1940, 1947 і так далі, аж до арешту в 1972 р." (В. Рубану вдалося вийти на волю лише у 1978 р.)

Цькування дисидентів не обмежувалося в'язницями, таборами, засланнями, "психушками". Активно використовувалися й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації. Їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували згвалтування, побиття і т. ін. Після кількаразового побиття у грудні 1963 році помер 28-річнийгеніальний поет Василь Симоненко. Наприкінці листопада 1970 року після усних погроз за нез'ясованих обставин у Василькові, на Київщині, по-звірячому було вбито 41-річну талановиту художницю Аллу Горську. У травні 1979 року сталося загадкове вбивство під Львовом популярного 30-річного композитора Володимира Івасюка. Знищувався цвіт української нації, її совість.

Преслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Україну у денаціоналізовану російську провінцію. Але на захист української самобутності піднялося хоч і нечисельне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисиденський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН-УПА традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави - невмируща.



На головну



Світ географії та туризму



Hosted by uCoz