Лубни



План

Історична довідка про місто Лубни

Солоницька трагедія

Мгарський православний монастир

Лубенський козацький полк

Лиса гора

Лубенська чоловіча гімназія

Лубенська жіноча гімназія

Місто у ХХ столітті та його сьогодення

І. Історична довідка про місто Лубни

Лубни належать до найстаровинніших міст нашої країни, є найдавнішим містом Полтавщини. Історія його заснування пов'язана з будівництвом київським князем Володимиром Святославовичем міст-фортець для захисту південних кордонів від нападів степових кочівників. 1988 року Лубни відзначили свої тисячоліття, бо саме 988 року, як пише літопис "Повість временних літ", князь Володимир повелів будувати фортеці по Десні, Стругі, Трубежу, по Сулі. Давньоруське городище Лубен з'явилось у центрі Посульської оборонної лінії.

Перша літописна згадка про Лубни відноситься до 1107 року. Іпатіївський літопис розповідає про перемогу руських дружин над військами половецького хана Боняка на річці Сулі біля Лубна. Про цю подію у "Слові о полку Ігореві" є відомі слова:

"Коні іржуть за Сулою,

гримить слава у Києві".

В першій половині ХІІІ ст. Лубни, як і всі населення на Лівобережній Україні, були зруйновані монголо-татарами. А в XVI ст. родючі землі Посулля, які заселялись роботящим людом з Правобережної України, привертають увагу литовських і польських колонізаторів. З 1590 року землями по річках Сула, Удай, Солониця стали володіти князі Вишневецькі. За Олександра Вишневецького Лубни, яке він називав "місто моє столичне" одержали свою печатку, герб, місту було надано магдебурзьке право. Це дало можливість розвиватись торгівлі, різним ремеслам, в місті було кілька ремісничих цехів. Назви деяких ремесел збереглися й до цього часу в назвах лубенських вулиць: Кузні, Олійниці.

В цей час посилюється гніт польських та литовських феодалів. Український народ все частіше піднімається на боротьбу за свою волю. Одним із перших на Україні повстань проти гніту польської шляхти був виступ селянсько-козацьких військ під проводом Северина Наливайка в 1594 - 1596 рр. Остання керівна битва повстанців з шляхтичами відбулася, як відомо, під Лубнами в урочищі Солониця, у травні-червні 1596 р. Ця подія відома як Солоницька трагедія: адже повстанців було розбито, а Наливайка після жорстоких тортур страчено у Варшаві.

1.1 Солоницька трагедія

Після виснажливого походу через Білорусію і Подніпров'я, зазнавши відчутних втрат у боях під Білою Церквою, Трипіллям і Гострим Каменем, повстанці, очолювані С.Наливайком та Г.Лободою, переправилися через Дніпро і зібралися у Переяславі. Хоча загалом їх чисельність і становила 10-12 тисяч чоловік, але боєздатних у війську було не більше 3000. Решта - поранені, жінки, діти. Тому, після гострих суперечок і кількаденних козацьких рад, було ухвалено відходити до російського кордону.

Цими тяжкими умовами скористалася та частина козацької старшини, яка шукала угоди з панами. Лобода розпочав таємні переговори з Жолкевським. "Наконец-то созрели семена вражды, посеянные (мною) между Лободой с одной стороны и Наливайком с его сторонниками с другой", - торжествував Жолкевський. Та козаки, дізнавшись про зраду Лободи, схопили і стратили його. На деякий час реєстровці змушені були примиритися. К.Кремпський, якого повстанці обрали гетьманом, С.Наливайко і М.Шаула відновили дисципліну в таборі. Опір козаків став більш організованим. Ворог змушений був тримати устані постійної бойової готовності дві третини свого війська. Оточені намагалися виснажити сили польського війська. Сподіваючись на підхід до Солониці нових повстанських загонів. У тилу Жолкевського і справді діяли запорожці на чолі з Подвисоцьким. Вони спробували навіть пробитися до Лубен по Сулі на човнах. Коли ж це не вдалося, стали палити шляхетські маєтки, вважаючи, що цим відтягнуть від Солониці хоч частину польських військ.

Побоюючись нового піднесення повстання і вже не дуже покладаючись на своє військо, в якому наростало незадоволення, Жолкевський готувався до вирішального штурму. З Києва везли тяжкі гармати, підходили шляхетські загони. 4 червня 1596 р. розпочався обстріл козацького табору. Два дні тривала безперервна канонада. В таборі спалахнули пожежі, запаси продовольства скінчилися, не вистачало боєприпасів. 200 чоловік було вбито і ще більше поранено. Козаки вже не могли виходити за водою, і почали копати колодязі, але вода в них виявлялася непридатною для пиття. В цей тяжкий час посилили свою зрадницьку діяльність уцілілі прибічники Лободи. Вони почали переконувати всіх в безцільності продовження боротьби, згодилися на переговори з Жолкевським. Коли Наливайко дізнався про намір реєстровців капітулювати, він спробував зі своїм полком вирватися з табору, але капітулянти, намагаючись зберегти своє життя і виторгувати у шляхти хоч які-небудь поступки, погодилися пожертвувати своїм ватажком. В ніч з 6 на 7 червня зрадники напали на Наливайка і його найближчих соратників Шаулу, Шостака та інших і видали Жолкевському. Шляхетське військо увірвалось в табір. Почалася страхітлива різнина: озвірілі пани вбивали всіх, хто потрапляв під руку. М.Бєльський писав, що "на милю або більше труп лежав на трупові, бо в таборі, разом з черню і жінками, було їх до десяти тисяч".

Панам усе ж не вдалося знищити всіх. Півтори тисячі козаків на чолі з Кремпським пробили собі дорогу і відійшли на Запоріжжя. В козацькому таборі Жолкевський захопив 24 гармати й інші трофеї. С.Наливайко і його соратники були відправлені до Варшави. Сподвижники Наливайка були страчені там негайно, а він, після нелюдських тортур, 11 квітня 1957 р. Відтявши голову, кат четвертував його.

Михайло Грушевський писав: "Сумно стало на Україні по лубенськім погромі".

1619 р. (за іншими даними 1624 р.) княгиня Раїна Вишневецька (Могилянська) видала жалувану грамоту на будівництво Мгарського православного монастиря поблизу Лубен.

1.2. Мгарський православний монастир

Його засновником був відомий церковний діяч Ісайя Копинський. Походив з української православної шляхти. Був ігуменом Гуситського монастиря, Межигірського та Києво-Братского монастирів.

У 1622 р. при монастирі було створено братство, яке відіграло значну роль у боротьбі проти покатоличення українського населення. У XVII - XVIII ст.ст. створено Мгарського монастиря літопис.

1684 р. було розірано дерев'яну Преображенську церкву і за ініціативою гетьмана І.Самойловича закладено мурований Спасо-Преображенський собор. Пожежа 1736 р. знищила дерев'яні споруди разом з Михайлівською церквою. У середині XVIII ст. збудовано келії (не збереглися).

Монастир відіграв значну роль в історичному та культурному житті України, в утвердженні православ'я.

Визначною пам'яткою архітектури стилю українського барокко XVII ст. є Мгарський Спасо-Преображенський монастир, збудований 1684 - 1692 рр. (архітектори І.Баптист та М.Томашівський) під керівництвом українських гетьманів І.Самойловича та І.Мазепи. на території монастиря поховані константинопольські патріархи Серафим Анін, Афанасій Пателарін (відомий як святий Афанасій, Лубенський Чудотворець), а також митрополит І.Нелюбович Тукальський, архієпископ Амвросій Келембет та ін.

Неподалік від монастиря - Курган скорботи.

В першій половині XVII ст. Лубни стали одним з найвідоміших міст Лівобережної України, східною столицею так званої "Вишневеччини". І не випадково за часів Яреми Вишневецького місто було одним з головних плацдармів польсько-шляхетської колонізації України і в той же час одним із центрів селянсько-козацьких повстань. В 1637-1638 рр. населення Лубенщини брало участь в антифеодальних виступах під проводом К.Скидана, Кизими, Коропця, Дукренка, Я.Острянина і Д.Гуні, а 1648 - 1654 рр. у визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького.

1.3. Лубенський козацький полк

У 1648 - 1781 рр. Лубни - центр Лубенського козацького полку, що був одним з найбільших на Україні. До його складу входило 12 сотенних містечок. Козаки Лубенського полку брали участь у боротьбі проти султанської Туреччини, в Північній війні, в повстаннях під проводом М.Пушкаря, К.Булавіна. серед лубенських полковників вирізняються такі постаті: Максим Ілляшенко, Леонтій Свічка, Дмитро Зеленський, Петро Апостол, Іван Кулябка. Останній, наприклад, 1758 р. провів реформу у козацьких школах, яка була підтримана і в інших полках. За часів Лубенського полку сформувався міський герб, який і зараз є візитною карткою нашого міста: на голубому фоні рука, що тримає золоту полковницьку булаву-пернач.

У 1591 році місто одержало магдебурзьке право, а разом з ним герб і печатку. На них було зображено руку, що тримає оголений кинжал, а під ним відсічену ведмежу голову; навколо напис латинськими літерами: "Signum Civitatis Aleksandrial". У 1782 році затверджено інший герб і на щиті у блакитному полі рука, яка тримає золоту булаву. Унфікований 1857 р. за системою Б.Ф.Кане. Існував до 1917 р.

На початку ХVІІІ ст. у Лубнах налічується 331 двір. В цей час на території України посилюється вплив царської Росії. З 1781 р. Лубни - це повітове містечко Київського намісництва, з 1797 р. - Малоросійської, з 1802 р. - Полтавської губернії. Серед лубенців були талановиті ремісники: ковалі, шевці, бондарі, лимарі, мідники, золотих і срібних справ майстри. У місті 4 рази на рік відбувалися великі ярмарки, особливо багатолюдним був Преображенський серпневий ярмарок.

1.4. Лиса гора

Лиса гора - поселення на курганний могильник в урочищі Лиса гора на пд. Околиці м.Лубен. займає останець правого корінного берега р.Сули (висотою 50 м над рівнем заплави). Обстежувалось 1881 - О.Б.Супруненком. Площа останця 1 га. У центральній і південній його частині збереглися ділянки культурного шару товщиною до 0,4 м. На поверхні Лисої Гори залишки 4 насипів. При розкопках виявлені поховання епохи бронзи ( оч.. - сер. 2 тис. до н.е.), скіфського часу (6-4 ст. до н.е.) та впускне половецьке поховання (12-13 ст.). серед знахідок у курганах - ліпний місцевий і античний гончарний посуд, уламки залізних виробів - паліїв, кинджалу, захисного обладунку, бронзові вістря стріл, бронзові та золоті прикраси, вироби з каменю доби міді-бронзи.

Під час Вітчизняної війни 1812 року військовою славою вкрили себе гусари 24-ого Драгунського Лубенського полку: вони відзначились під час кобринської операції та дрезденської битви. У Лубенському гарнезоні відбували заслання солдати Семенівського полку. Тут у службових справах бували декабристи С.Муравйов-Апостол, П.Пестель,Ф. Вадковський.

У Лубнах в різні часи побували Г.Сковорода, Е.Гребінка, М.Лисенко, не один раз тут бував Великий Кобзар Тарас Шевченко. В місті народилась перша російська письменниця-мемуаристка Наталія Долгорукова, яка похована на території Києво-Печерської лаври. Тут жила Анна Керн, авторка цікавих спогадів про О.С.Пушкіна, натхненниця його знаменитого вірша "Я помню чудное мгновенье..."

1814 р. в Лубнах було відкрито повітове училище, 1872 р. - чоловічу, 1878 р. - жіночу гімназію.

1.5 Лубенська чоловіча гімназія

Відкрита 03.09.1872 р. Клопотання про її заснування розпочалося ще на початку 60-х рр. До 1881 р. утримувалася виключно на кошти Полтавського губернського земства. Мала 8-річний курс навчання, з одним підготовчим та п'ятьма паралельними класами. Кількість учнів: 1889 - 210, 1909 - 342, 1915 - 513, 1917 - 540, з них 64 - діти селян, 87 - козаків, 124 - міщан і церковних, 42 - почесних громадян і купців, 43 - духовенства, 150 - особистих дворян і чиновників, 15 - потомствених дворян. При гімназії діяла метеорологічна станція з 44 приладами. Станція була відкрита на кошти дворянина Полтавського губернства П.К.Величка, устаткована його братом Ф.К.Величковським. на той час - це єдина гімназична метеостанція. При гімназії існували учнівські квартири. Навчання платне: 50-60 карб. на рік. У гімназії було встановлено кілька стипендій з пожертвувань місцевих жителів. Першим директором гімназії був відомий український етнограф і фольклорист М.Номис (М.Т.Симонов). помер і похований у Лубнах.

1.6 Лубенська жіноча гімназія

Відкрита в 1878 році у складі чотирьох класів. В 1880 році перетворена у повну гімназію. Мала 8-річний курс навчання з двома підготовчими і восьмим педкласами. З основних класів 2 було паралельними. До гімназії приймалися дівчатка всіх станів і віросповідань. Випускниці отримували атестат на звання вчителя початкової школи та молодших класів жіночих гімназій, 8 педклас давав право на звання домашньої вчительки, золотим медалістам - домашньої наставниці.

Навчання платне 40-80 крб. на рік. До 1880 року утримувалась за рахунок міста, потім коштами держави, губернського та повітового земства і плати за навчання. Персонал гімназії нараховував 34 особи. Діяли попечительська і педради. Містилася спершу в найманому, потім у власному спеціально для неї збудованому попечительською радою двоповерховому будинку. У 1908 році прибудовано двоповерховий корпус.

На початку ХХ ст.. у місті були також вище початкове, сільськогосподарське, духовне, єпархіальне училище, учительська семінарія. В культурному житті міста ХІХ - поч. ХХ ст. багато цікавих імен: перший директор Лубенської чоловічої гімназії, письменник і фольклорист Матвій Симонов (Номис), його донька, письменниця Надія Кибальчич, археолог Ф.І.Камінський - перший відкривач Гінцівської стоянки, збирач народної творчості М.П.Милорадович, класик єврейської літератури Шолом-Алейхем, композитор Б.Підгорецький, письменниця Л.Яновські, культурна діячка С.Скарживська, яка 1885 р. у Круглику відкрила один з перших на Україні приватних музеїв.

В 2-й половині ХІХ ст.. відбувається розвиток промисловості. З відкриттям в 1901 році залізничної лінії Київ - Полтава в Лубнах з'являється станція з оборотним депо. На той час у місті кілька невеликих підприємств: гуральні, завод ефірних масел, шкіряний, свічково-сальний, друкарня. Працювало на них загалом трохи більше 80 робітників. Пізніше будуються тютюнова фабрика, паровий млин, цегельні заводи.

II. Місто у ХХ столітті та його сьогодення

У 1915 р. стали до ладу евакуйовані під час першої світової війни з прифронтових західних губерній машинобудівний завод "Фенікс", завод "Механіка", сукняні фабрики. Отже 1995 року сучасні лубенські підприємства АТ "Шліфверст", завод "Комсомолець",, фірма "Валтекс", основою яких стали евакуйовані виробництва, відзначають своє 80-річчя.

За переписом 1910 року в Лубнах було 2349 господарств, проживало 12786 мешканців, діяло 7 церков.

На початку ХХ ст.. тільки до 13 % лубенського населення знали грамоту, в місті не було жодної читальні, у міській бібліотеці, за винятком одного примірника "Кобзаря" - жодної української книжки. Тому видатною подією було те, що у листопаді - грудні 1905 р. у Лубнах вийшло кілька номерів першої в Російській імперії газети українською мовою "Хлібороб". Її засновниками виступили відомі громадсько-політичні діячі - брати Микола, Володимир та Сергій Шемени. Незабаром буде відзначатись 90-річчя виходу першої української газети.

Тоді ж, під час революційних подій 1905 - 1907 років, у місті було проголошено "Лубенську республіку", яка, хоч і на короткий час, виявила величезне прагнення луб енців до вільного життя. Знаменним є також і те, що 1911 року, коли царський уряд заборонив відзначення 50-літнього ювілею Т.Шевченка, в Лубнах все ж відбувся вечір з цієї нагоди.

Після подій лютневої революції 1917 року багато демократичних змін відбулося і в Лубнах. Тут було створену одну з перших в Україні Рад робітничих і солдатських депутатів, в червні відбулися установчі збори Української демократично-хліборобської партії, а пізніше відбувся І з'їзд хліборобів-демократів Полтавщини. В місті активно діяла організація "Просвіти", активізували свою діяльність лубенські друкарні, зокрема, були видані "Заборонені твори" Т.Шевченка.

При різній оцінці жовтневої революції 1917 року та громадянської війни не можна не згадати імена наших земляків П.Слинька, А.Гомона, П.Дробницького та інших, які віддали своє життя за краще майбутнє свого народу.

З 1923 року Лубни стають райцентром і центром Лубенської округи. Після розрухи і голоду відбудовувались лубенські підприємства. В 1921 р. пущено в хід дві суконні фабрики, 1922 р. - міську електростанцію. Під кінець 1925 р. без державних асигнувань безробітним м.Лубен було відновлено завод "Фенікс", який став носити назву "Комунар". Було проведено реконструкцію суконної та повстяної фабрик. В 1932 р. Лубенська повстяна фабрика було єдиною на Україні механізованою, на ній виготовлялось 70 % усієї повсті. Наприкінці 1927 р. було відкрито деревообробну майстерню, що згодом переросла в меблеву фабрику. В залізничному депо ст. Лубни було утворено одну з перших в країні жіночих паровозних бригад, яку очолила Галина Тодчук.

Та торкнулася Лубен і гірка хвиля кривавого сталінського терору. В 1932 - 1933 роках жителі міста, як і тисячі мешканців навколишніх сіл вмирали від штучно влаштованого більшовицькою владою голодомору. Не випадково на родючій лубенській землі біля Мгарського монастиря 1993 року відкрито меморіал народної скорботи "Голодомор-33" на Зажургорі.

Життя ж багатьох лубенців закінчилось у сталінських катівнях. Серед них люди, які відіграли значну роль в культурному житті нашого краю: архітектор Дмитро Дяченко, письменники Пилип Капельгородський, Люціана Піонтек, та багато інших. Історія ще назве імена наших земляків, яких поглинув цей кривавий молох.

З початком Великої Вітчизняної Війни жителі міста піднялися на боротьбу з фашистами. Тисячі лубенців пішли на фронт, зокрема, у складі 151 стрілецької дивізії, 80 % особового складу якої загинуло 1941 р. у боях на Смоленському напрямку. Оборону нашого міста здійснювали в основному воїни 94 прикордонного полку, інших військових частин, що потрапили в оточення ворога. Лубенці свято шанують їх пам'ять. Як і пам'ять тих людей, яких було знищено німецькими окупантами в нашому місті: 19,5 тисяч радянських військовополонених з пересильного табору, що знаходився на території СШ № 10, кілька тисяч мирних жителів, українських патріотів, чесних комуністів, закатованих у гестапо.

В Лубнах діяли підпільні організації на залізничній станції "Лубни", заводі "Комсомолець" та деревообробній фабриці, антифашистська організація "Голос Батьківщини". Від рук фашистів загинули поет-підпільник Петро

Артеменко, комсомольці Іван Бондаренко, Людмила Луценко, Тамара Гайдай, юні герої Боря Гайдай, Толя Буценко, Ваня Сацький. Населення міста за роки німецько-фашистської окупації скоротилося з 28 до 14 тисяч.

Зразки мужності і героїзму виявили лубенці на фронтах Великої Вітчизняної війни. 4 уроженці міста Лубен удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу: Н.Ф.Равцова, В.О.Хало, В.Ф.Пацюченко, А.П.Рибкін. тисячі лубенців нагороджені орденами і медалями.

18 вересня 1943 року Лубни були звільнені від фашистів частинами Воронезького фронту: 337 та 38 стрілецьких дивізій. 337 Червонопрапорна орденів Суворова та Богдана Хмельницького стрілецька дивізія удостоєна найменування "Лубенська".

Загальні збитки, завдані німецько-фашистськими загарбниками нашому місту, складали майже 220 млн. крб., було знищено 65 % житлового фонду. Незабаром відновили роботу лубенські фабрики і заводи. Сьогодні в Лубнах працює близько 20 великих підприємств. Провідною в місті є машинобудівна галузь: це заводи "Автомаш", лічильних машин, "Комсомолець", "Спецлінмаш", АТ "Шліфверст". Серед підприємств легкої і харчової промисловості: фірма "Валітекс", швейна фабрика, меблевий комбінат, м'ясокомбінат, виноробний, хлібозавод, завод продтоварів "Лукон", молокозавод. Далеко за межами України відома продукція ВО "Лубнифарм". Промисел вирощення лікарських рослин на Лубенщині відомий ще з ХVII ст. В 1916 році на околиці Лубен було засновано станцію лікарських рослин. Більшість лікарських препаратів, що випускаються у Лубнах, виготовлені на основі рослинної сировини.

Хочеться відзначити тих людей, які зробили значний внесок у розвиток нашого міста. Це представники робітничих професій, передовики виробництва Рита Василівна Ворона, Олександра Степанівна Єжова, Іван Олександрович Вальтер, Михайло Михайлович Болот, заслужений будівельник України Іван Михайлович Гапенко, заслужені лікарі України Зінаїда Петрівна Горбенко, Галина Юхимівна Кравчук, Микола Тимофійович Гуц, заслужені вчителі України Лідія Леонідівна Левченко, Фаіна Федорівна Капішевська, та багато інших.

В 1923 році в Лубнах було створено філію Спілки селянських письменників "Плуг". В літературному житті міста збережуться імена Олеся Донченка, який регулярно приїздив, тут жив і писав свої твори, в Лубнах він помер і похований, Віктора Безорудька, Надії Хоменко, Євгена Наумова. Зараз у місті живе 4 члени Спілки письменників України: Петро Мостовий, Наталія Баклай, Ольга Хало, Раїса Плотнікова. Щороку тут проводяться конкурси творчої молоді "Лубенська поетична весна", відкрито клуб імені В.Симоненка.

В Лубнах працює 10 загальноосвітніх шкіл, СШ № 6 стала школою-ліцеєм, а також лісний технікум, медичне училище, сільськогосподарський технікум бухгалтерського обліку, професійно-технічне училище, школи локомотивних машиністів. Серед закладів культури: краєзнавчий музей, галерея образотворчого мистецтва, дитяча музична та художня школи, міський Будинок культури, 2 бібліотеки, центр дитячої та юнацької творчості, парк культури та відпочинку. Місто Лубни прийняте до Ліги історичних міст України.

Сучасне населення міста становить 51 тис. чоловік.

Звичайно, в сьогоднішньому житті міста, як і скрізь, більше проблем, як економічних, так і в духовному житті. Та місто намагається їх долати. Одним із головних завдань є збереження нашої історичної і духовної спадщини, відновлення кращих культурних і духовних традицій, що є ключем до покращення матеріальних умов життя. Лубенці люблять своє місто і вірять, що і його житті настануть кращі часи, коли ми будемо гордитися, що живемо саме в Лубнах.

Анкета об'єкту

Назва:

м. Лубни

Місце знаходження:

річка Сула, проходить автотраса Київ-Харків

Дата виникнення:

988 рік



На головну



Світ географії та туризму



Hosted by uCoz