Пісні так званого "легкого жанру" в українському народнокультурному середовищі львова першої половини ХХ століття



Питання про існування українського фольклору Львова було порушено для наукового з'ясування у кінці ХХ ст. Відомий український фольклорист професор Роман Кирчів у своїй доповіді "Український фольклор Львова", виголошеній у 1999 р. у Кракові, на основі проаналізованих історичних фактів та деяких фольклорних матеріалів уперше дійшов висновку, що "український фольклор Львова в минулому і тим більше, в новітній час - безсумнівна об'єктивна реальність". "На жаль, - констатував далі вчений, - до її вивчення приступаємо з певним запізненням і неминучими очевидними втратами" [16, c. 95-105].

Спеціальні польові дослідження фольклору, які провадила авторка цієї статті у Львові з 1999 р. і дотепер, дають підстави для більш-менш цілісного окреслення жанрово-тематичного складу, функціональних особливостей українського фольклору міста, для текстологічного студіювання деяких краще збережених творів [31; 32; 33]. Дійсно, за понад півстолітній період від часу найактивнішого національно-культурного життя українців у Львові й відповідно їхнього досить продуктивного фольклоротворення (1920-1944 рр.) значна частина фактичного матеріалу відійшла в небуття, так і не будучи зафіксованою. Інша, яка "дожила" до кінця ХХ ст., здебільшого представлена доволі пошкодженими текстами, часто їх фрагментами. Такий поруйнований стан української уснопоетичної традиції у Львові пояснюється передусім її утрудненим функціонуванням в умовах жорстких ідеологічних переслідувань у місті окупаційними режимами, особливо останнім - радянським (1944-1991). Водночас деякі пісні, зокрема і власне львівського походження, збереглись у сучасному репертуарі старшого покоління львів'ян порівняно добре. Ці твори фіксовано неодноразово, часто з емоційними коментарями щодо їх побутування в молодіжному середовищі дорадянського Львова, - а отже, вони були функціонально значущими, поширеними серед українського міського загалу. Йдеться, у першу чергу, про пісні з так званого "легкого жанру".

Іще за часів австрійського панування (з 1772 р.) Львів став помітним європейським культурним центром, привабливим осередком аристократичної знаті й різних соціальних верств населення. Тут культивувалися модні вишукані стилі в мистецтві, побуті, розвагах тощо. Оскільки тоді у Львові мешкали переважно представники інших національностей, то й продукція урбаністичної культури здебільшого була неукраїнською. Уже починаючи з ХХ ст., і особливо з 1920 років, зміцніла українська верства у Львові поступово витворює власні версії громадської міської культури з урахуванням національних потреб і нових європейських тенденцій.

У перші десятиліття ХХ ст. модними в Європі формами розваги були театрально-музичні вистави жартівливого змісту із широким залученням пісенного й хореографічного матеріалу. Популярними стають такі жанрові різновиди театрального мистецтва, як музична комедія, оперетка, водевіль, ревю; виокремлюються спеціальні театри розважального жанру - кабаре. В останніх глядач знаходить приємну розвагу в постановках, скомпонованих із жартівливо-сатиричних сценок і пісенно-танцювальних номерів. Тоді ж у Європі не згасають традиції вишуканих розваг, зокрема балів, які проводяться вже не тільки для вищих аристократичних кіл, а й стають популярними, зокрема, серед студентства. Найширший загал городян має змогу гуртуватися для відпочинку під час міських масових культурних дійств, як-от: карнавалів, циркових видовищ, "фестин", танців тощо. У всіх цих розвагах важливим або й основним є музичний компонент. Європейський відпочинковий простір активно заповнюють нові музичні ритми, а саме танцювальні: вальсу, танґо, фокстроту. Вони озвучують відкриті міські танцмайданчики, різноманітні салони і концертні зали, лунають з радіо, грамплатівок, нарешті - з уст самих городян.

Культурне міське дозвілля українців-львів'ян формувалось іще до Першої світової війни. Зокрема, помітний внесок у його організацію зробила "забавова комісія" товариства українських студентів-медиків у 1912 р., започаткувавши дуже популярні тоді серед місцевого студентства танцювальні вечори і провівши бал медиків [17, c. 231]. Пожвавлення українського культурного життя у Львові розпочалось десь із перед середини 1920 років. Тоді, після повоєнних лихоліть і притишення репресій серед українського населення польським режимом, у більш-менш політично стабільні умови міста з'їжджається обдарована молодь з провінції та визріла в еміґрації творча еліта. Відбувається об'єднання нових інтелектуальних сил у неформальні гуртки, мистецькі школи, літературні редакції, професійні та студентські товариства [21, c. 147-151; 19; 24, c. 86-91]. Під егідою цих осередків у Львові з орієнтацією на європейські зразки налагоджується активне українське дозвілля. Зокрема, почали проводитись cезони "балів", на які збиралася вишукана публіка з української інтелігенції всього краю, та "фестини" - своєрідні народні гуляння під відкритим небом для ширших верств населення [14; 15, c. 14-16]. І в балах, і у "фестинах" головним розважальним елементом були танці. В їх репертуарі найактивніше простежувався симбіоз традиційно-національного і модно-європейського, наприклад, коломийки чергувалися із легкими вальсами, танґо тощо. Водночас танці виокремлюються як самостійна розвага молоді, улаштовувана силами якоїсь організації, товариства на спеціально відведених танцмайданчиках чи в залах. Зокрема, пам'ятними були танцювальні вечори, що відбувались у 1930 роках у залі "централі" товариства "Сокіл" (вул. Руська, 20). Там українська молодь мала змогу відвідувати курси навчання народного і так званого "салонного" танцю, а пізніше проявляти свої навички упродовж танцювального сезону [4].

Престижні міські танцювальні вечори, так само як і бали, фестини чи інші розваги, озвучувала "жива" музика у виконанні оркестру чи капели переважно з професійних музикантів. Останні у Львові здавна брали участь у творенні народноміських музичних традицій, зокрема в концертуванні під відкритим небом у складі різноманітних "подвірових" оркестрів, "ревелєрсів" тощо чи осібно [10; 9]. Їхнім завданням було підбирати і виконувати відповідний пісенно-інструментальний репертуар, який би задовольняв уподобання широких кіл львів'ян. Дедалі гостріше поставала проблема створення нових українських пісень, зокрема, у стилі модних танцювальних ритмів для озвучення міських розваг. Ці твори мали би заповнити увагу українського городянина, який на той час перебував під потужним пресом насаджуваної усіма можливими засобами польськомовної пісенної продукції.

Водночас в українському культурному дозвіллі з 1920 років поступово прищеплюється модний у Європі музично-театральний жанр - ревю. Створюються і стають популярними вокально-інструментальні квартети - так звані ревелєрси, що виступають з концертними програмами, скомпонованими з пісень і скетчів, у різних відпочинкових місцях, у тім числі і просто на вулиці [25, c. 60]. Більші можливості для реалізації розважального задуму в жанрі "ревю" мали професійні чи експериментальні театри, до постановок яких залучались комплекс мистецьких засобів та більша кількість виконавців. Варто наголосити, що на ранньому етапі зародження українська пісня "легкого жанру" викристалізовується саме з новостворених вистав-ревю і музичних комедій тодішніх професійних і експериментальних театрів. Першою українською ластівкою в жанрі "ревю" у Львові була програма "Біг пес через овес" у студійному театрі "Золотий усміх" під керівництвом молодого тоді композитора Анатолія Кос-Анатольського (наприкінці 1920 років). Трохи згодом з'явились твори у співавторстві драматургів Григора Лужицького і Юри Шкрумеляка, композиторів Володимира Балтаровича і Василя Безкоровайного, режисера Петра Сороки "1+1=3" (ревю); "Подружжя у двох помешканнях" (музична комедія) [29, c. 206-208]. Останній твір набув значної популярності в Галичині в постановках театральних труп "Цвіркун", "Богема", Яреми Стадника, а пісні з цієї вистави "Вальс", "Пісня молодого возного" припали до вподоби української публіки [29, c. 206-208; 27, c. 32]. Львів'яни, котрі пам'ятають тогочасне театральне життя, вказують на мандрівні українські театри 1930 років (такі як "Цвіркун", Сарамаги, Йосифа Стадника, Яреми Стадника, "Заграва") як на один із найважливіших шляхів поширення українських пісень "легкого жанру" в межах усієї Галичини [8].

Водночас так звані "ревії" почали активно впроваджувати в життя аматорські просвітянські драмгуртки Львова і виконувати, так би мовити, стаціонарно зі сцени читальні. Як згадують старожили однієї з найпомітніших українських громад Львова 1930 років - колишнього підміського села Знесіння, у той час щонеділі в місцевій читальні при повній залі глядачів відбувались "ревії" [5]. Це були музичні вистави, що відображали найпримітніші місцеві події у жартівливо-сатиричному плані, пародіювали відомих осіб, засуджували усілякі суспільно-громадські негаразди. Одним із авторів знесінчанських ревій був місцевий драматург Мирон Матвієйко. Подібні театральні вистави для передмість Львова готували і драмгуртки студентських організацій [17, c. 231].

Помітний внесок у формування української "легкої" пісні у Львові зробили в 1930 роках молодіжна "Капела Яблонського" та її заповзятий учасник, молодий композитор Богдан Веселовський [2]. Його ранні твори "Прийде ще час", "Ти і твої карі очі", "Усміх" набули широкої популярності, увійшли в фольклорну традицію Львова.

Розквіт української піснетворчості "легкого" жанру у Львові припав на період німецької окупації та пов'язаний із виникненням і діяльністю театру малих форм "Веселий Львів". Відомості про цей театр дійшли до нас із численних тогочасних газетних відгуків, рецензій, із друкованих і усних спогадів львів'ян [25, c. 59-69; 3, c. 448-463; 1]. Кращі мистецькі сили міста об'єднались у задумі створити вкрай необхідний львів'янам український так званий театр-"ревію": письменник і актор Зенон Тарнавський, який найперше започаткував театр "Вар'єте", письменники-сатирики Іван Керницький, Богдан Нижанківський, Едвард Козак (він же відомий художник-карикатурист), композитори Анатолій Кос-Анатольський, Євген Козак, Осип Курочка, Зеновій Лисько, художник-декоратор Василь Ласовський, режисер Володимир Блавацький та ін. Театр, названий "Веселий Львів", відкрито 7 грудня 1942 р. у приміщенні Інституту народної творчості. Одна за одною відбувались вистави при "надто переповненій залі": "Львівська публіка знаходить тут те, чого вимагає від театру малих форм: розвагу приємну, культурну, по-мистецьки зорганізовану" [25, c. 60].

Постановки "Веселого Львова" відображали актуальні й типові події з місцевого побуту, інтерпретовані в характерному стилі львівської сміхової традиції. Одним із головних персонажів багатьох вистав був притаманний для Львова "легкий тип" - вітрогін і шибайголова Місько Макульондра, якого успішно зіграв Ярема Стадник. Багато жартів із його уст поширювалось серед львів'ян в усному побутуванні. На жаль, шістдесят літ від часу "Веселого Львова" та втрата чи поки що невідоме місцезнаходження сценаріїв постановок не дають змоги конкретніше відстежити взаємозв'язок цього та інших сценічних образів театру із фольклорною традицією міста. У народній пам'яті краще збереглись деякі пісні з репертуару "Веселого Львова". Зокрема такі, як "Кохання наче ґрипа" (сл. Я.Масляка, муз. О.Курочки), "У Львові на Ринку" - зазнали колективного шліфування й набули варіантних виявів.

Мистецька реалізація "легкого жанру", який репрезентував театр "Веселий Львів", була підтримана і схвалена широкою львівською громадськістю. Це був перший наскрізь львівський, український, народний і професійний водночас мистецький проект, який залишив дотепер свій яскравий слід у фольклорній свідомості міста.

Українські танцювально-пісенні традиції продовжились у Львові на початках нового більшовицького панування (1944-1949). Тоді за інерцією довоєнної популярності танцювальних вечорів, у місті створюється декілька загальноміських осередків їх проведення: Перша школа (теперішня Академічна ґімназія по вул. С.Бандери), "сільгоспбуда" (приміщення тодішнього сільськогосподарського інституту, тепер корпус "Львівської політехніки" на пл. Св. Юра), в ІНТі (Інституті народної творчості по вул. Короленка, де раніше функціонував "Веселий Львів"). Найпомітнішою тогочасною "джаз-капелою" був гурт "Не журись", до якого входили переважно музиканти-аматори зі студентського середовища, більшість із яких були переселенцями з Надсяння [7]. Вони силами свого молодечого запалу зуміли розбудити і згуртувати все тогочасне молодіжно-студентське середовище Львова. Коли в кінці 1940 років розпочалась чергова хвиля репресій, тепер під гаслом "боротьби з бандерівцями", що найбільше заторкнула студентство, усі стихійні молодіжні розваги були зліквідовані, а багатьох музикантів, зокрема і з гурту "Не журись" - репресовано. Завершився період активного побутування старого львівського репертуару "легкого жанру". У кінці 1980 років музичний колектив "Львівське ретро" (художній керівник Олександр Зелінський) повернув львів'янам деякі призабуті українські міські шлягери і зразки фольклору у своїх програмах-"ревіях", театр-студія "Не журись" (художній керівник Остап Федоришин) відродив традиції "кабаре". Ці колективи найбільше спричинились до популяризації творчості у стилі так званого "львівського ретро", активізували народну пам'ять львів'ян, яка дотепер залишається основним і невичерпним джерелом дослідження для фольклориста.

До пісень "легкого жанру", збережених у фольклорній традиції Львова, належать народні романси, танцювальні і жартівливі шлягери. Вони виникли й поширились у загальноміському середовищі як результат взаємовпливів народного і професійного мистецтва (літератури, музики, театру). Народний романс займає проміжне місце між професійним романсом і народною ліричною піснею [35, c. 9]. У ХХ ст. романси широко функціональнували: увійшли в побут різних соціальних верств і вікових груп населення завдяки сценічному виконанню й домашньому музикуванню, а також, втрачаючи ознаки камерності, зазвучали просто неба в гуртах любителів співу, з танцмайданчиків, на так званих молодіжних вулицях.

Старожили Львова згадують, що в міжвоєнне двадцятиліття поширеною формою молодіжного спілкування були вечірні сходини "біля читальні" чи в інших визначених місцях зі співом, часто "під гітару" або з іншим музичним супроводом. Здебільшого там звучали ліричні твори, насамперед, пісні-романси. Крім класичних, загальновідомих в Україні, зразків (як-от "Ніч яка місячна", "Цвіте терен", "Стоїть гора високая" та ін.), помітну частину становили твори зі стрілецького репертуару ("Колись, дівчино мила", "Як з Бережан до Кадри", "Накрила нічка та й тихесенько", "Маєва нічка леготом дише" та ін.). Визначальною ознакою популярності згаданих пісень серед міської молоді була їх задушевна мелодія, як правило, у ритмі вальсу. Пісенні тексти переважної більшості цих творів відображали традиції фольклорної естетики й моралі, згідно з якими інтимні переживання ліричного героя облагороджують його душу.

З активізацією української професійної новотворчості для естради, театру і танцювального супроводу народнопісенний репертуар поповнюють шлягери - легко запам'ятовувані популярні пісні переважно в ритмі танґо, вальсу, фокстроту. Серед найвідоміших у Львові: "Прийде ще час" (муз. і сл. Б.Веселовського), "Усміх" (муз. Б.Веселовського, сл. Я.Масляка), "Вже осінь" (муз. і сл. В.Тритяка), "Вернися знов до мене" (муз. А.Кос-Анатольського, сл. Я.Масляка) та ін. Порівняно з першотекстами ці пісні зазнали деяких змін, переважно в бік спрощення складніших для уснонародного відтворення музичних і вербальних елементів, композиційного стиснення, несуттєвої художньої варіантності чи псування внаслідок призабутості. Простежимо деякі з цих змін на конкретному прикладі.

Авторський текст пісні "Усміх" містить дві восьмирядкові строфи і приспів [2, c. 14]. У варіанті, записаному від львів'ян у 2002 р., є одна шестирядкова строфа і приспів. Порівняємо перші строфи цих текстів:

 строфи

Твір зітканий із низки романтичних образів, які створюють наскрізний, притишений вечірніми сутінками міста, журливий настрій. Побудова строфи з чотирьох двовіршів, об'єднаних сурядно, дає змогу непомітно вилучити один із них. Так, у теперішньому варіанті настроєвий лад сконденсований у вужчих художніх межах, водночас текст скорегований до більшої зрозумілості зображуваного: "І тільки в мріях ти знов повернеш на хвилях вечора у світлі ліхтарень" на місці "І прийде знову вечірній спомин на тиху розмову в сяйві ліхтарень". Наслідком народного шліфування є й заміна маловживаного "стрівання" на більш доречне у цьому контексті традиційне "прощання". Заміна особового займенника "мені" на присвійний "моє" зумовлена потребою якось поправити зруйноване перехресне римування.

Приспів у цьому творі, як і в інших шлягерах, збережений майже без змін. Відсутність другої строфи у фольклорному варіанті свідчить про тенденцію до скорочення тексту в тому випадку, коли він не містить нових елементів композиції, а, отже, суттєво не впливає на художньо-ідейне вирішення твору.

У деяких випадках авторський текст може зазнавати продуктивних фольклоротворчих змін. Так, наприклад, танґо "Прийде ще час" в одному із сучасних варіантів [7] має суттєві текстові зміни, які, очевидно, відбулись під впливом колективного шліфування в дівочому гурті під час молодіжних "вулиць":

1. Ліричним героєм постає не закоханий хлопець, як у першоджерелі, а дівчина, від особи якої мовиться. 2. З'являється необхідний із погляду народу зачин, в якому вказано причину душевних страждань і бажань героїні. 3. Кінцівка містить фольклорні кліше. 4. Низка змін пов'язана із зображенням деталей у пісні, з послідовністю викладу. 5. Будова твору зведена до традиційної чоритирядкової строфіки з приспівом на відміну від авторської восьмирядкової, унаслідок чого приспів повторюється удвічі частіше. Такі зміни засвідчують, що відомий авторський твір став народним у повному розумінні: за художньо-змістовими і функціональними характеристиками.

Загалом, у тогочасних шлягерах, які, нагадаємо, були призначені, в першу чергу, для танцювального репертуару, головну роль відігравала мелодія: ритмічна, яскрава, розгорнена. Віршовий текст додавав романтичної настроєвості й національного характеру.

Не випадково в українському репертуарі Львова містились свої національні версії загальновідомих у Європі шлягерів ("Ноктюрно", "Тамара", "Та остання неділя", "Розамунде" та ін.). Це давало змогу українцям відчувати прямий контакт з європейською культурою, не послуговуючись польським посередництвом. Старожили Львова здебільшого пам'ятають і українські, і польські версії згаданих творів, зауважують, що їх найбільше співали вуличні "грайки", оркестри, а також молодь на різних вечірках, танцях і т.д. Порівняльний аналіз наявних варіантів, записаних від львів'ян, засвідчує зміни в текстах унаслідок процесу фольклоризації. Так, наприклад, танґо "Тамара", походження якого нам поки що не вдалось з'ясувати, від двох виконавців записано з різними початками:

 Тамара

Варіантні розбіжності трапляються й у приспіві на лексичному рівні ("останнє" - "циганське" танґо, "пісеньку" - "пісню на" прощання, "навіки" - "назавжди", "чар" - "плач" душі, "прийшов вже" - "ще прийде" час).

Загалом, для аналізованих творів (романсів, шлягерів) притаманні мотиви одвічних інтимних переживань, вимушеного розставання закоханих, осінньої зажури в почуттях. Образ осені - один із найбільш влучних у відповідному поетичному контексті як уособлення пригаслих почуттів, тлінності мирських утіх і водночас багатства людської душі.

Порвались вже ґітари струни дзвінкі, Надворі осінь, і осінь в серці моїм. Пожовкло вже листя, в тузі стигнуть поля, І нині за щастям втомилась душа моя. Вже осінь. І не сповняться сподівання. Вже осінь. Так сумно на душі мені. Вже осінь. І не повернеться кохання. Одне осталось мені - осінні дні (…) [12].

Танґо "Вже осінь", фрагмент якого зацитовано, вдало відображає співзвучність людської душі з осіннім станом природи, містить характерну для творів "легкого жанру" романтично-мінорну настроєвість без надмірного песимізму чи трагізму. У такому ж поетичному ключі виконане інше назване в народі "Осіннє танґо" (муз. Є. Козака).

В'яне лист. Вже йдуть осінні дні Суворі та сумні. Давно минуло щастя. В'яне лист, а ти - мов май цвітеш, А, може, та в душі у тебе осінь теж (…) [10].

Хоч "осінь" і звучить у творі лейтмотивом, і навіть в одному із варіантів супроводжується таким сентиментальним украпленням, як "…Понурі та сумні. Хто сльози втре мені?", загалом цей багатий поетичний образ не спонукає до песимізму, а будить сподівання на кращі зміни ("Мине осінь і настане: радість, щастя і весна!"). А попередню сентиментальну деталь можна сприймати як вияв самоіронії у львівському характері ліричного героя.

Слід зауважити, що для більшості записаних у Львові міських романсів і шлягерів притаманна ідея "без надії сподівання", пошуку можливої розради. Наприклад,

І сумно стало, бо кохання вже навік нас попращало. Аж за рік знов прийду я. Не трать надій! То ж не треба плакать, мріє моїх мрій! [11]

Інші кінцівки: "О не забудь, я молю тя", "може, ще згадаєш, хоч за кілька літ", "може, доля нас ще колись зведе" і т.д. Нотки обнадійливості чи душевного примирення, що проступають із зажурливого тла, є цікавою своєрідністю згаданих творів у контексті розповсюдженого в новочасній загальноукраїнській фольклорній традиції впливу так званого жорстокого романсу, який у ХХ ст. поширився в Галичині внаслідок контактів із північно-східними сусідами. Такі романси відзначалися сентиментальною сюжетикою із трагічною, часто з натуралістичним зображенням цинічного кровопролиття, кінцівкою (наприклад, про холоднокровне вбивство коханої людини у відповідь на її зраду чи про самогубство з відчаю і т.д.) [26, c. 202-209]. Деякі впливи жорстокого романсу в пом'якшених виявах знаходимо у підльвівському сільському репертуарі [18, c. 25, 192-196]. Та й львів'яни згадують, що в середині ХХ ст. міська молодь, яка тісно контактувала з сільським оточенням, любила співати з-поміж молодіжної лірики й популярні тогочасні романси, як-от: "В моїм городі астри білі", "Гей, волошки, волошки", "Згадай-но, дівчино, весняний раночок" та ін. У цих творах завуальовано проступають мотиви зневіри й самогубства через кохання. Однак, нагадаємо, що подібні мотиви не характерні для українських романсів Львова, в яких душевні страждання ліричного героя не нівечать його людяності, не приземлюють до цинічних вчинків, як то в жорстоких романсах, а збагачують, облагороджують його внутрішній світ. Це пояснюється, по-перше, особливостями львівської ментальності: сприймати життя позитивно, з легкою самоіронією, думати й чинити шляхетно, як личить культурній людині. По-друге, специфікою "легкого жанру": приємно розважити, зворушити, а не шокувати слухача страшною історією.

Невід'ємною складовою львівських "ревій" були жартівливі пісні. У фольклорній традиції Львова в кінці ХХ ст. вони представлені як відомими у різних варіантах ("Кохання наче ґрипа", У Львові на Ринку", "Дівчино, я мрію"), так і рідкісними зразками ("Чи ви чули, пане брате", "Вже нині з тої кризи" та ін.).

Одна з найпопулярніших у 1940 роках пісня з репертуару "Веселого Львова" - "Кохання наче ґрипа" в процесі побутування зазнала фольклорного шліфування. В авторському тексті [12] міститься три чотирирядкові строфи і восьмирядковий приспів. Мелодійне вирішення твору привертає увагу розгорнутою композицією з яскравими деталями, широким діапазоном звучання. Ця пісня зі своїм містким поетично-мелодійним текстом розрахована на професійне виконання і слухацьку аудиторію. Водночас твір швидко набув популярності й поширився в уснонародному побутуванні. Причиною такого успіху була вдала жартівливо-іронічна інтерпретація вже замусованого журливого мотиву про романтичні страждання героя. Художньо-ідейний задум твору полягає в зображенні кохання як пристрасного почуття, яке виводить людину з фізіологічної рівноваги, жартівливо прирівнюється до недуги. Ледь помітні еротичні вкраплення, майстерно завуальовані засобами "езопівської мови" ("а в голові верзеться таке, що просто встид" і т.д.) надають пісні привабливої перчинки в традиціях близької львів'янам батярської фривольності.

У більшості записаних від старожилів варіантів первісний текст звільняється від зайвих, з погляду народу, сюжетних перипетій і зводиться до жартівливого визначення формули стану закоханості. Зокрема, у першому варіанті разом зі спрощенням мелодії та редукцією частини приспіву, він перетворився в другу строфу, а первісні друга і третя строфи взагалі заникли. Більшість львів'ян знають пісню винятково за приспівом, і це можна розцінювати як її народний варіант (2).

Варіант 1.

Недуг на світі сила, а з них найбільша - та, Що люди їй надали "кохання" на ім'я. Недуга ця відвічна, від неї не втечеш, Не раз бува хронічна, не раз на хвильку лиш.

А навіть в сні, агі-агі, Присняться ніжки дві.

А рано, як лиш встанеш, в обіймах коц держиш І сам собі не віриш, себе не впізнаєш. Недугу цю відвічну не видержить ні кінь, І так собі, хлопчиска, співайте вже "амінь" [10].

Варіант 2.

Коханя наче ґрипа, приходить хтозна-як: Спочатку є гарячка і апетиту брак. А серце так товчеться, як з-за стіни сусід, І в голові верзеться таке, що вам аж встид.

А рано, як лиш встанеш, в обіймах коц держиш, І сам собі не віриш, себе не впізнаєш. Кохання наче грипу не видержить і кінь. І разом, хлопці, разом, пишіть собі "амінь" [9].

Варіантні зміни чітко простежуються й у вузько текстуальних ситуаціях, зокрема, у кінцівці пісні. Варіант 1: "Недугу цю відвічну не видержить ні кінь. І так собі, хлопчиска, співайте вже "амінь"; варіант 2: "Кохання, наче ґрипу, не видержить і кінь. І разом, хлопці, разом, пишіт собі "амінь"; варіант 3: "Кохання, наче ґрипа, не видержить і кінь, не тратьте, куме, сили, пишіть собі "амінь".

Ці приклади засвідчують творчу взаємодію професійного й народного художнього мислення в середовищі міста, зокрема процес народного шліфування (фольклоризації) авторської пісні.

Інша, не менш популярна, пісня з репертуару "Веселого Львова", що в найрозповсюдженішому варіанті розпочинається "У Львові на Ринку зустрів я дівчинку", має дещо відмінну природу творення. Чотирирядкова строфічна будова цієї пісні, традиційний стиль її мелодії, що дисонує з тогочасними модними тенденціями авторського піснетворення, вказують на фольклорну першооснову. Текстові варіанти зазначеного твору суттєво різняться між собою сюжетним наповненням, позначені впливами народновуличної естетики із вкрапленнями батярської лексики. Варіантні вузькотекстуальні зміни віддзеркалюють своєрідні синонімічні прояви в місцевій говірці: "прекрасна", "прифектна" (панна); (хоч зара) "всечися", "скажися"; (волосся) "дрантиве", "паршиве", "фальшиве"; "саджа", "шварцу" (на оках) і т.д. Тому є підстави вважати пісню "У Львові на Ринку" народною, що побутувала іще до часів "Веселого Львова", була вдало зреалізована в постановці цього театру, завдяки якому поширилась із вуличного середовища на різні верстви українського міського населення. Отже, пісня позначена впливом професійного мистецтва, мабуть, здебільшого у функціональних рисах.

У пам'яті деяких львів'ян, які, як правило, були учасниками аматорських драмгуртків у 1930 роках, збереглись жартівливі пісні з тогочасних вистав-"ревій". Особливістю цих пісень є майстерно поєднані в них розважальний елемент із виховним. У текстах помітне місце займають своєрідні спонукання й заклики до слухацької аудиторії бути активнішими і згуртованішими в національно-культурному житті Львова, зокрема брати участь у "ревіях" ("Гальо, оферми, гальо, похнюпи, в нашій оселі рев'я йде!", "Не лякаємось погроз, ревійо даєм ще раз! Хай румлять!" тощо). Ці твори густо всіяні "перлами" львівської говірки, що додають зображуваному місцевої неповторності, викликають усмішку й довіру слухачів ("Бігме правда! Бігме брешеш!", "панна Стася фест писката", "з того буде ґрия", "смали на ревйо й добра є!" тощо).

Підсумовуючи, варто відзначити:

1. Запропоноване дослідження, яке базується здебільшого на фольклорних матеріалах, спогадах, потребує ще доповнень та уточнень у результаті проведення глибших відповідних музикознавчих, театрознавчих, літературознавчих, етномузикологічних студій.

2. Зібраний фольклорний матеріал засвідчує, що пісні так званого "легкого жанру" були невід'ємним життєвостійким компонентом в культурному дозвіллі українців-львів'ян першої половини ХХ ст., результатом їх національної професійно-народної творчої реалізації в контексті тогочасних національних і загальноєвропейських тенденцій.

3. Спостереження за наявними текстами деяких досліджуваних пісень дають підстави стверджувати їхню варіантну багатоманітність, факти фольклоризації авторських творів чи професіональної апробації народних. Характерними рисами цих текстів є елементи львівської говірки та народносміхової традиції.

4. Досліджувані пісні так званого "легкого жанру" втілюють оновлену, порівняно з традиційно фольклорною, естетику. Вона зорієнтована на європейські стандарти, оперта на духовні цінності українського міста, особливості власне львівського менталітету.

Література

Антонюк Н. Українське культурне життя в "Генеральній Губернії" (1939-1944): За матеріалами періодичної преси. Львів, 1997.

Веселовський Б. Прийде ще час… (Пісні і танцювальні мелодії). Частина I. / Упоряд. і ред. О.Зелінський. Львів, 2001.

Довгалюк І., Шнерх С. Інститут Народної Творчості у Львові та культурно-освітнє життя Галичини в 1941-1944 рр. // Записки НТШ. Праці музикознавчої комісії. Т. CCXXXII. Львів, 1996. С. 448-463.

Зап. 11.04.2002 р. в м. Львові від Билень Марії Владиславівни (1919 р.н., м. Львів, сер. спец. осв.) // Особистий архів автора (далі скорочено - О.а.а.).

Зап. 19.11.1999 р. в м. Львові від Гронь Марії Михайлівни (1914 р.н., м. Львів, 7 кл. осв.) // О.а.а.

Зап. 3.03.2002 р. в м. Львові від Денисюк Ганни Казимирівни (1923 р.н., м. Ходорів Львівської обл., вища осв.), Січкоріз Мирослави Казимирівни (1927 р.н., м. Ходорів Львівської обл., вища осв.) // О.а.а.

Зап. 25.06.2004 р. в м. Львові від Мисєчка Омеляна Михайловича (1927 р.н., с. Бушковичі Перемишльського пов., тепер Польща, з 1945 р. у Львові, сер. спец. осв.).

Зап. 29.06.2002 р. в м. Львові від Січкоріза Латина Михайловича (1921 р.н. м. Озірна Тернопільської обл., проф. медицини) // О.а.а.

Зап. 15.11.2000 р. в м. Львові від Фурди Теодора Степановича (1910 р.н., с. Дорошів Вел. Львівської обл., сер. спец. осв.) // О.а.а.

Зап. 29.06.2000 р. в м. Львові від Яреми Мирона Мар'яновича (1929 р.н., м. Львів, вища муз. осв.) // О.а.а.

Зап. 11.11.1998 р. в м. Львів-Винники від Готь Ірини Володимирівни (1927 р.н., м. Виники, 8 кл. осв.) // О.а.а.

Знову у Львові "Львівське ретро" / Магнітоальбом. Львів, 1992.

З інформації Кіцери Олександра Омеляновича (1932 р.н., м. Луцьк, вища мед. осв.), Олійовської Марії Степанівни (1930 р.н., м. Львів, вища мед. осв.) та ін. // О.а.а.

З інформації старожилів-львів'ян: Попович Наталії Львівни (1906 р.н.), Мочульської Ольги Титівни (1916 р.н.), Зварич Теклі (1908 р.н.) та ін. // О.а.а.

Керницький І. Будні і неділя. Нью-Йорк, 1973.

Кирчів Р. Український фольклор Львова // Pred 100 laty i dzisiaj: Ludoznawstwo i etnografia miedzy Wiedniem, Lwowem, Krakowem a Praga / Materialy z sesji naukowej towarzyszacej LXXIV Walnemu Zgromadzeniu Deligatow PTL. Krakow, 1998.

Ковалюк Р. Український студентський рух на західно-українських землях ХIХ-ХХ ст. Львів, 2001.

Народна пісенність підльвівської Звенигородщини (Збірник) / Записала й упоряд. О.Харчишин. Львів, 2005.

Нога О., Яців Р. Мистецькі товариства, об'єднання, угрупування, спілки Львова (1860-1998 рр.). Матеріали до довідника. Львів, 1998.

Лаврентій Р. Український молодий театр "Заграва" (Декілька штрихів до творчого портрета) // Вісник Львівського університету. Серія мистецтвознавство. Вип. 2. Львів, 2002. С. 304-325.

Лисько З. Музичний Львів // Львів: Літературно-мистецький збірник (В 700-ті роковини заснування княжого города) / За ред. Б.Романенчука. Київ; Філядельфія, 1954. С. 143-151.

Медведик П. Діячі української музичної культури (Матеріали до біобібліографічного словника) // Записки НТШ. Т. CCXXXII. Львів, 1996.

Музыкальный энциклопедический словарь / Гл. ред. Г.В.Келдыш. Москва, 1990.

Овсійчук В. Андрей Шептицький і мистецька школа у Львові // Українська академія мистецтва. Дослідницькі та наукові праці. Вип. 1. Київ, 1994. С. 86-91.

Паламарчук О. А музи не мовчали (Львів 1941-1944). Львів, 1996.

Померанцева Э.В. Баллада и жестокий романс // Проблемы художественной формы. Русский фольклор. Т. XIV. Ленинград, 1974. С. 202-209.

Ревуцький В. Віра Левицька. Життя і сцена. Торонто; Нью-Йорк, 1998.

Ревуцький В. "Заграва" 1933-1938. Кілька слів про театр. Львів, 2000.

Рудницький Л. Драматургія Григора Лужицького // Записки НТШ. Праці філологічної секції. Т. ССXXIV. Львів, 1992. С. 185-209.

Словник іншомовних слів / За ред. О.Мельничука. Київ, 1974.

Харчишин О. Новочасний фольклор Львова: творення, функціонування, специфіка репертуару // Матеріали до української етнології. Зб. наук. праць. Вип. 2 (5). Київ, 2002. С. 435-437.

Харчишин О. Станіслав Людкевич у львівському фольклорі // Народознавчі зошити. 2001. № 2. С. 297-304.

Харчишин О. Український фольклор Львова до 1939 р. (за матеріалами польових досліджень) // Народознавчі зошити. 2000. № 3. С. 542-547.

Яцкевич Л. Некролог А.Кос-Анатольського // Свобода. 1984. 16 лютого.

Ященко Л. Українські народні романси // Українські народні романси / АН УРСР. Ін-т мистецтвознавства, фольклору і етнології. Упоряд. Л.Ященка. Київ, 1961.



На головну



Hosted by uCoz