Міфопоетичний світогляд кожного народу відображений у образній системі його народної творчості. Реконструкція давніх міфопоетичних уявлень дає можливість простежити шляхи розвитку ментальності народу. А оскільки образи та символи - це одиниці національні, які відображають специфіку усної народної творчості, передають особливості народного світосприймання, то саме їх першочергове дослідження допомагає виявляти та аналізувати самобутність українського фольклору, його етноестетичні цінності.

Серед українського уснопоетичного образного розмаїття яскраво виділяється зооморфна символіка. Вивчення цієї символічної системи є актуальною проблемою української фольклористики, адже така робота дасть змогу простежити розвиток етносвітогляду від міфологічного світосприймання до сучасної нам епохи естетизації міфологем, трансформації їх у поетичні образи. "…Тварини - найуніверсальніші учасники образної системи фольклору, навіть такі характеристики як колір і форма в них мають динамічний характер (зміна масті, форми на різних стадіях розвитку)" [1, с. 115]. Тому особливої ваги набуває сьогодні дослідження образів тварин - виразників традиційного символічного значення, сформованого та закріпленого протягом тисячоліть.

В українській фольклористиці є небагато праць, присвячених аналізові конкретних зоосимволів. І це, перш за все, дисертаційні дослідження Надії Пастух "Зооморфні образи в українському фольклорі. Образ зозулі", у якому "узагальнено та запропоновано нове трактування семантико-функціональної сутності образу-символу зозулі в українському фольклорі, витлумачено зміст базових мотивів та сюжетних елементів за її участю" [2, с. 4], та Вікторії Пономаренко "Еволюція хтонічного образу в українському фольклорі", присвячене "вивченню хтонічного образу та його численних трансформацій у комплексі міфопоетичних уявлень українського народу" (на прикладі образу змія) [3, с. 5].

Постає потреба вивчення образу коня в українській народній творчості як одного з найяскравіших та найуживаніших зооморфних символів. Але перш за все необхідно проаналізувати вже існуючу в наукових працях інтерпретацію цього образу-символу у фольклорних текстах та етнографічних матеріалах.

Деякі дослідники світогляду давніх слов'ян та індійської міфології, зокрема Олександр Афанасьєв та Борис Рибаков, вважають, що кінь - це символ сонця (у давніх слов'ян з конем пов'язували вмирання та народження сонця [4, с. 287], а у "Ведах" кінь персоніфікував сонце, яке називається "швидконогим", "бігуном"; в індійському фольклорі існує навіть окремий гімн, звернений до сонця як до небесного коня [5, с. 593]). В українських фольклорних текстах немає підтверджень таких припущень, тому ми можемо лише зробити висновок, що таке трактування образу коня у слов'янському фольклорі виникло під впливом студій над давньоіндійським народним епосом.

У народнопоетичній творчості українського народу кінь, за твердженням Івана Денисюка - символ швидкості, витривалості, степової волі, тобто "релікт наїзницького способу життя" [6, с. 18]; символ вірності та відданості. "З цим нерозлучним побратимом долав колишній лицар чи козак безмежні степові простори. У піснях кінь наділений лицарською вдачею. Він рятує свого вершника у боях, радіє його успіхами й сумує невдачами, навіть карає свого пана у випадку неморальності, а коли той загинув, копитами копає могилу й біжить до батьків сповістити про смерть сина. Це майже сакральна тварина" [6, с. 18].

Про сакральність цієї тварини та позитивне, шанобливе ставлення до неї в українській народній традиції свідчить і те, що "загиблих у битві бойових коней князі хоронили на спеціальних помостах і насипали над ними кургани, наче над воїнами" [7, с. 526], або "коли ховали богатирів, які жили колись на світі, то разом з ними ховали і коней, "бо вірно жили" [16, с. 537].

Український мовознавець та етнолінгвіст Віталій Кононенко твердить, що "кінь уособлює для українця вільне життя, нескорений дух, стрімкість дій та вчинків. Кінь невід'ємний від козака, отож і від ідей волелюбства, свободи" [13, с. 237].

Погоджується з В.Кононенком дослідниця українського бестіарію Оксана Сліпушко, яка теж пов'язує образ коня з притаманним для українців потягом до волі, "до особистої незалежності індивіда та нації". "Кінь є символом прагнення до боротьби, а також уособленням мужності, сміливості воїна у бою" [14, с. 129].

Аналіз зоосимволу, як твердить Н.Пастух, слід розпочинати "з виявлення "портретних" характеристик, які є результатом фокусування морфології тварини на площину художнього світу фольклору. Зовнішні риси образу у народній поетичній творчості є своєрідним еквівалентом значеннєвого наповнення. Вони, як правило, і є фундаментом міфологізації тварини, на якому згодом цеглина за цеглиною вибудовується зообраз. Часто лише від "фактури" такого фундаменту залежить, яку роль буде відведено певній тварині всередині системи значень окремої культури" [2, с. 8].

Серед "портретних" характеристик образу коня дослідники найчастіше виділять його кольористичні ознаки. І це не дивно, адже в українських фольклорних матеріалах кінь найбільше наділений кольоровими атрибутами. Він вороний, буланий, сивий, сірий, білий ("уособлення божественного світу предків" [7, с. 525]); у замовляннях - нерідко рудий, червоний ("уособлює вогонь і переносить душі небіжчиків у вирій" [7, с. 525]); зі срібними копитами; із золотосяйною, вогненною гривою. "Кольорова шкала коня відповідає шкалі півня: від чорного до білого через сірий (інколи червоний). Саме цим символічна масть коня пов'язана з добовим світловим циклом" [8, с. 227].

Образ коня наявний у всіх родах і жанрах української народної творчості: в обрядовому та позаобрядовому фольклорі - у ліричних піснях і в казках, у колядках та щедрівках, історичних піснях, легендах, переказах тощо. У більшості випадків він є виразником національного символічного значення. Але, водночас, і однією з найбільш міфологізованих тварин в українській традиції.

Міфологічне значення образу коня яскраво відображається в найархаїчніших жанрах фольклору (замовляннях, магічних казках, епосі), де він, якщо не дика, то принаймні не домашня, не тяглова тварина (про що свідчать дослідження Марини Новикової [8, с. 226], Івана Крука [9, с. 65]). А оскільки кінь не домашня тварина, то він і не "вписується в контекст таких понять, як хата, сім'я, культура...", а, навпаки, "співвідноситься у міфологічній свідомості з лісом, стихією, хаосом" [1, с. 118].

Дослідниця українських замовлянь М.Новикова, характеризуючи символічне значення коня у згаданому жанрі, доводить, що саме з цим образом пов'язане "перше ж симетричне членування світу за горизонталлю" у народному світосприйнятті, оскільки палеолітичний жіночий символ "кобила" разом із чоловічим символом "бізон" утворює парне протиставлення "чоловічий - жіночий", яке пізніше накладається на протиставлення "праве - ліве" [8, с. 226].

Переважна більшість дослідників українського та російського фольклору вважають коня амбівалентним міфологічним образом, символічне значення якого виявляється у бінарних опозиціях. Український етнограф Ольга Поріцька у невеличкій науковій розвідці стверджує, що кінь - це не тільки найпоширеніша тяглова худоба в лісистій та гористій місцевостях України, а й істота, яка має зв'язок із потойбічним світом, маючи здатність передбачити лихо чи смерть свого господаря, бути віщим, а також бути провідником на "той світ". Отже, кінь - амбівалентний образ посередника між "тим" та "цим" світами [19, с. 50].

За твердженням Василя Балушка, кінь постає "ритуальним перевізником ініційованого при його потраплянні в міфічний простір лісового табору" [11, с. 128], що є характерним не лише для українських, а й загалом для слов'янських ініціацій [11, с. 64]. Роль такого перевізника або ж провідника часто виконує чарівний кінь - помічник казкового героя (Сивка-Бурка, Коник-Горбунець), або ж напівдемонічна істота з відомої української казки "Кобиляча голова".

Інший дослідник українського фольклору та міфології Валерій Войтович теж вважає коня медіатором між світом мертвих і живих, "кінь може летіти між світами туди, де живуть предки", "віщує майбутнє, знає всі таїни світу" [7, с. 524].

Кінь, як стверджує В.Войтович - це атрибут вищих богів та святих [7, с. 525], казкових богатирів. У замовляннях білий чи вороний кінь є атрибутом Господа, святих Іллі, Юрія, Авраама, Петра і Павла; у казках допомагає героєві побороти дракона; "одним з найархаїчніших у нашій міфології є образ вершника (святого, билинного героя і т. ін.), що поборює змія" [7, с. 525], тобто є супротивником нечистих, демонічних сил: "На морі, на Кияні, на острові Буяні, на біл-горючому камені Алатир, на хороброму коні сидять Єгорій Побідоносець, Михайло Архангел, Микола Чудотворець, перемагають змія лютого, вогненного, який літав до невірного царства пожирати людей, убили змія лютого, вогненного, визволили дівицю царську і всіх людей..." [7, с. 525].

Водночас, як переконує В.Пономаренко, кінь - хтонічна істота [3, с. 12]. Поширеним у казках та легендах є мотив впізнання змієвим та парубковим кіньми один одного, тобто вказівка на їхнє братерство або казкове побратимство хтонічних коней з конем богатиря - із конем земним. Також існує тісний зв'язок коня з нечистою силою: українські легенди про створення коня з чорта, який насміхався з важкої праці землероба [10, с. 111-112]; застосування кінських кісток, черепа, волосу в магічних діях, в обрядах спалення відьми та варіаціях цих обрядів; наділення шаманськими властивостями (казкові епізоди, коли кінь допомагає героєві викупатися в окропі, передбачає майбутнє чи сам виконує завдання героя) [3, с. 12].

Характерним для слов'ян загалом і для українців зокрема є фольклорний мотив коня-вісника смерті свого господаря. У найбільш міфологізованому контексті цей мотив відомий у "Повісті врем'яних літ", де волхв пророкує Олегові смерть від коня, князь наказує прогнати коня у степ, а пізніше дізнається про його смерть і насміхається над пророцтвом, але наступивши на череп тварини Олег гине від укусу змії, яка звідти виповзла. Із цієї легенди, як стверджує О.Сліпушко, бачимо "що кінь був найвірнішим другом і супутником воїна. Разом зі смертю коня наступає і старість його господаря, згасають його запал і поривання, зникає прагнення до боротьби, пов'язаної зі здобуттям волі й незалежності" [14, с. 129].

У замовляннях кінь допомагає від усіх недуг: кровотечі, більма, перелогів, від злого слова та любовних приворотів. І це за словами фольклористів теж "свідчить про його універсальність, вищу владу і міць" [8, с. 227].

Польський етнолінгвіст Януш Анусєвіч, аналізуючи у своєму дослідженні культурему "кінь", показує на прикладах з польської народної творчості, що образ коня має дуже багату еротичну символіку, символізує палке бажання, чоловічий статевий орган, тобто є чоловічим символом. Але водночас, за твердженням дослідника, коневі у польському фольклорі притаманні й такі риси як демонічність, мудрість, вірність. Учений також запевняє, що ставлення людини до коня в народних творах завжди є позитивним [12, с. 148], що свідчить про спорідненість польського та українського народного світогляду у відображенні символічного значення зооморфного образу.

"Із образом коня пов'язують уявлення про кохання, милу дівчину" [13, с. 237], бо саме кінь є свідком почуттів і переживань козака. Дівчина, віддаючи честь своєму коханому, перш за все піклується про його коня:

... Взяла коня за повода, А милого за рученьки.
Повела коня в станицю,
А милого у світлицю.
Дала коню овса, сіна,
А милому меда, вина [15, с. 99].

Незважаючи на контраверсійні трактування символічного та міфологічного значення образу коня фольклористами та етнолінгвістами, всі вони не заперечують, що для української народної творчості все ж більш характерним є сприйняття цієї тварини як вірного товариша, самовідданого помічника. Символіка народнопоетичного образу коня пов'язана з образами козака, воїна, степу і несе позитивне навантаження.

Як бачимо, донині немає спеціального дослідження, присвяченого образові коня у системі зооморфної символіки фольклору, і в українській, і у російській, і у польській науці. Інтерпретацію цього фольклорного образу знаходимо в енциклопедичних працях [7, с. 525-526, 20, с. 590-594, 21; 230-231] або словникових статтях [17, с. 114-115], а в монографічних розвідках - або як окремий образ на етнографічному та археологічному матеріалі [22], або ж поруч з іншими образами на матеріалі усієї слов'янської духовної та матеріальної народної творчості [18]. На наш погляд, фольклорний образ коня настільки насичений та багатий, що заслуговує уваги науковців. Адже у системі зооморфної символіки української народної творчості образ коня поруч з традиційними фольклорними символами зозулі, сокола, голуба, орла, горлиці, бджоли, лелеки, тура тощо займає одне з центральних місць і відображає специфіку народної поезії українців.

Література

Пастух Н. Феномен зоологізму у міфології та культурі (теоретичний аспект) // З його духа печаттю… Збірник наукових праць на пошану Івана Денисюка: У 2 т. Львів, 2001. Т. 2. С. 114-122.

Пастух Н. Зооморфні образи в українському фольклорі. Образ зозулі / Автореф. дис… канд. філол. наук. Львів, 2001.

Пономаренко В.В. Еволюція хтонічного образу в українському фольклорі / Автореф. дис… канд. філол. наук. Київ, 1999.

Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. Москва: Наука, 1994.

Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения славян на природу. Опыт сравнительного изучения славянских преданий в связи с мифологическими сказаниями других родственных народов: В 3 т. Москва: Изд-во К.Солдатенкова, 1866-1869. Т. 1.

Денисюк І. Національна специфіка українського фольклору (матеріали до лекції) // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Вип. 31 Львів, 2003. С. 3-22.

Войтович В. Українська міфологія. Київ: Либідь, 2002.

Новикова М. Коментар // Українські замовляння / Упоряд. М.Н. Москаленко; передм. М.Новикової. Київ: Дніпро, 1993. С. 199-306.

Крук И.И. Восточнославянские сказки о животных. Образы, композиция. Минск: Наука и техника, 1989.

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. Космогонічні українські народні погляди та вірування. Київ: Довіра, 1992.

Балушок В.Г. Обряди ініціацій українців та давніх слов'ян. Львів; Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 1998.

Anusiewicz J. Lingwistyka kulturowa. Zarys problematyki. Wroclaw: Wydawnictwo Uniwersytetu Wroclawskiego, 1994.

Кононенко В.І. Рідне слово. Підручник для шкіл із поглибленим вивченням української мови, ліцеїв, гімназій, колегіумів. Київ, 2001.

Сліпушко О. Давньоукраїнський бестіарій // Дніпро. Київ, 1995. № 9-10. С. 124-134.

Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. Київ: Наук. думка, 1978.

Дашкевич В.Я. До питання про заложних тварин в уявленнях українського народу // Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. Київ: Либідь, 1991. С. 527-539.

Словник символів культури України / За загальною ред. В.П.Коцура, О.І.Потапенка, М.К.Дмитренка. Київ: Міленіум, 2002.

Гура А. Символика животных в славянской народной традиции. Москва: Индрик, 1997.

Поріцька О. Образ коня в традиційних уявленнях українців: загальнослов'янський контекст // Етнокультурна спадщина Полісся. Вип. V. Луцьк, 2005. С. 49-55.

Славянские древности. Этнолингвистический словарь под общей редакцией Н.И.Толстого. Т. 2. Д-К (Крошки). Москва: "Международные отношения", 1999.

Kempinski A.M. Slownik mitologii ludow indoeuropejskich. Poznan: SAWW, 1993.

Ковалевская В.Б. Конь и всадник. Пути и судьбы. Москва, 1977.