Кілька століть учені-фольклористи, досліджуючи різноманітні фольклорні жанри, намагаються з'ясувати давність нашої народної поезії, ідентифікувати відображені у ній історичні та культурно-побутові явища і реалії. У руслі цих досліджень українські колядки та щедрівки було виокремлено як такі, що містять нашарування декількох культурно-історичних пластів. Особливе зацікавлення, зокрема, викликає епоха передкняжої та княжої доби.

Названі проблеми у своїх дослідженнях порушувало багато науковців, зокрема Олександр Потебня [18], Олександр Веселовський [3], Олена Пчілка [19], Микола Сумцов [21], Іларіон Свєнціцький [20], Філарет Колесса [14], Михайло Возняк [5], Олекса Воропай [6], Степан Килимник [13], Людмила Виноградова [4], Іван Денисюк [9; 10] та ін.

Одним із перших намагався віднайти у народнопоетичних текстах залишки давньоруського героїчного епосу Михайло Драгоманов. Цій темі присвячено реферат ученого "Відгук лицарської поезії в руських народних піснях" [11].

У 1874 р. Михайло Драгоманов і Володимир Антонович видали знамениті "Исторические песни малорусского народа", у передмові до яких наголосили на наявності у колядках та щедрівках реалій князівського та дружинного військового побуту [1].

Колядкові мотиви з передкняжої і княжої доби проаналізував у своїй "Історії української літератури" Михайло Грушевський. Із текстів колядок він виокремив типові образи, які вказують на дотичність до того чи іншого обряду, звичаю, епохи. Учений зазначав: "По духу і типу героїчні оповідання колядок близько підходять до фрагментів дружинної поезії, включених у наше літописання […]. Ряд спільних поетичних оборотів помічаємо в сих дружинних мотивах колядок і в "Слові о полку Ігоревім" […]. Ряд мотивів повторюється в циклі билиннім […]" [8, с. 260-261]. Попри це, за словами М.Грушевського, мусимо пам'ятати, що з часом ці героїчні мотиви стяглися, спростилися й збідніли, бо звелися головно до теми про сватання або стали заспівами до величань. Нам залишились лише фрагменти старої героїчної поезії, яка зазнала впливу пізніших історико-культурних нашарувань, трансформувалась в інші жанрові різновиди або виринула за нових історичних обставин [8, с. 262].

Окремі релікти лицарської та билинної поезії у фольклорних текстах, зокрема у колядках, розглянув І.Денисюк. Порівнюючи елементи дружинної та билинної поезії з літописними пам'ятками, дослідник переконливо довів, що народна поезія заховала в собі залишки старої лицарської поезії [9; 10].

Учені-фольклористи, як правило, зосереджували свою увагу на встановленні архаїчності жанру колядок, на виокремленні основних колядкових мотивів та аналізі художньо-образних особливостей колядкових текстів. Винятково у цьому аспекті вони розглядали й заховані у колядках релікти героїчного епосу, не зупиняючись на проблемі існування лицарства як історичного явища часів Київської Русі.

Інше спрямування мають праці з окресленої проблематики учених-істориків. Предметом їхнього дослідження є, власне, лицарство як явище, а колядковий матеріал для них - лише одне із допоміжних джерел. Зокрема, 1994 року побачила світ ґрунтовна праця Леоніда Залізняка "Нариси стародавньої історії України" [12]. Два її розділи присвячено дослідженню історичних коренів зародження українського козацтва як різновиду європейського лицарства і становленню українського лицарства княжої доби та козацьких часів.

У 2004 р. вийшла друком книга Юрія Фігурного "Історичні витоки українського лицарства" [22]. Досліджуючи зародження і розвиток козацької традиційної культури та національного військового мистецтва, автор не оминає увагою стародавніх елементів традиційної культури українського козацтва: вишкіл молодих воїнів, традиції воїнів-"звірів", культ коня, витоки козацького культу шаблі, червоний колір у символіці українського козацтва, інститут побратимства у козаків, лицарський кодекс та ін.

Мета пропонованої статті - певною мірою об'єднавши підходи фольклористів та істориків, довести, що не лише на заході Європи, а й на теренах України у княжі часи лицарство існувало як окремий соціальний стан. Ставимо перед собою завдання, спираючись на результати історичних досліджень, знайти і вичленувати у текстах колядок ті фрагменти історичної епохи, які свідчать про належність дружинників княжого війська до лицарського стану (у колядках вдалося виявити й терміни рицарство [25, с. 65] та лицарство [24, с. 32]).

Насамперед проаналізуємо погляди істориків на генезу інституту лицарства. За словами Л.Залізняка, європейське лицарство, як і дружина київських князів та українське козацтво, успадкувало традиції чоловічих військових громад стародавніх індоєвропейців. З розпадом Римської імперії знатні римляни оточували себе особистими охоронцями, і їхній приклад наслідували вожді варварських племен Європи. Вони формували свої дружини з професійних воїнів-берсеркрамів, котрі зустрічались у військових ватагах аж до Х ст. Римський історик Тацит (І ст. н. е.) описує ці ранньолицарські ватаги так: "Вожді комітатів змагаються, щоб мати найхоробріший і найчисленніший почет [...]. Вожді і рядові дружинники шукають війни. Великий почет неможливо утримувати в мирний час, бо його члени вимагають подарунків і нагород (бойових коней, зброю). Тривалий мир змушує воїнів переходити до інших вождів, що ведуть переможні війни [...]. Вождем комітату ставали не завдяки благородному походженню, а через особисту доблесть" [12, с. 165]. Л.Залізняк також стверджує, що "лицарство як історичне явище змінювалось як у часі, так і в просторі. Тобто за 2 тис. років своєї історії лицарство пройшло кілька етапів розвитку і в кожній країні набувало своєрідних форм" [12, с. 164].

Про формування професійних дружин у Київській Русі першу згадку знаходимо у "Повісті минулих літ". У її Іпатіївському списку читаємо: "У рік 964. Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи, яко пардус, багато воєн він чинив" [17, с. 38]. Зрозуміло, що термінів "лицарство" або "рицарство" літопис не подає, водночас знаходимо вказівку на елітність Святославової дружини, адже він добирав лише "хоробрих воїв".

Професійним дружинам, закономірно, повинні були передувати менш формалізовані утворення. Згадок про це літописи не подають, натомість колядковий матеріал ними рясніє. Зокрема, у колядках трапляються ватаги:

- кількістю 700 осіб: "зібрав він хлопців сімсот молодців" [29, c. 43], "збиремо женціу сім сот молодціу" [23, с. 128], "зустріло єго сімсот козаків" [31, с. 59], "блудило блудців, сімсот молодців" [25, с. 96];

- кількісно неокреслені: "там збиралась рада - мужиків громада" [33, с. 41]; "ішли молодці рано з церковці, раду радили молодецькую" [30, с. 64]; "ішли молодці рано з церковці, ой ішли, ішли, раду радили" [30, с. 64]; "выйшли молодці рано з цирьковці. Та й стали собі раду радити все єннакую" [35, с. 39-42]; "Ой під вербою, під зеленою стояла рада, хлопців громада" [25, с. 97].

Що "сімсот хлопців" є парубоцькою ватагою, зауважив ще М.Грушевський: "Сімсот молодців", котрі в однім випадку, як ми бачили, з такою ж громадою сімсот дівчат стають до роботи у господаря-громадянина, іншим разом пускаються добувати дівчину для свого товариша, іншим знов - рішають залишити женихання з дівчатами, вжити свої засоби на воєнну екскурсію і пускаються "долі Дунаєм під Царгород", - се просто парубоцька верства, а не якийсь організований воєнний полк дружини, яким він уявлявсь давніше. Тому се "молодці", а не вояки різного віку - як у пізнішій дружині" [8, с. 245]. Це ще не княже військо, як можемо бачити пізніше, а просто "товариство", група другів-молодців, молодецька громада, парубоцька верства, така, яку стрічаємо у різних примітивних народів [8, с. 245].

За свою службу члени молодецької громади хочуть:

- платні і нагород: "по ясній стрілці, по красній дівці" [30, с. 64]; "по коникови.., по одні стрільбі.., по одні шабли" [24, с. 33-34]; "на рік по сто червоних" [30, с. 64]; "гроші нелічені, коні неїжджені, поля неміряні" [23, с. 159-160]; "по сто червоних; по шапойці, тай по круглойці" [35, с. 39-40]; "по сто червоних, по коникові, по шабельці, по парі суконь, по шапочці, по панночці" [25, с. 97]; "по ворон-коню, по в'язці сіна, по шаблі срібній" [25, с. 96];

- війн і грабунків: "Пусти нас пане, в Польщу на війну, в Польщу на війну під королівну" [30, с. 44]; "Німецьку землю ми звоюємо, и звоюємо, и зрабуємо, ми заберемо сиві коники; та зрабуємо волоську землю, та заберемо сиві волики; ...на москоускую [...] там заберемо усе здобиченьки, сукна не міру - грошей не ліку" [24, с. 33-34]; "Пусти нас, пане, у невір-землю! Пустимо стрілу, як грім по небу, пустимось кіньми, як дрібен дощик, блиснем шаблями, як сонце в хмарі!" [25, с. 98].

Інколи пан сам завойовує три землі і забирає собі здобич, але це, очевидно, вже пізніше нашарування, коли князівська дружина ніби залишається на задньому плані, а возвеличується князь: "З Волощини йде, волики веде, з Німеччини йде, коники веде, з Туреччини йде, грошики несе" [30, с. 54]; "Ой бо він їздиу Львіу розбивати, Львіу розбивати, крам забирати" [23, с. 231-232].

Та все ж, зрозуміло, що у воєнних походах князь не міг обійтися без дружини. Натомість за службу він повинен був дбати про її добробут та вигоди. Літопис оповідає про Володимира Великого, який був дуже ласкавий з дружиною, годував її, обдаровував так, що дружинники почали вже вередувати, і як понапивалися, нарікали на князя: "Біда нашим головам, кажуть нам їсти дерев'яними ложками, не срібними". Коли Володимир про це почув, наказав повиковувати срібні ложки і сказав так: "За срібло й злото я дружини не добуду, але з дружиною добуду й срібло й злото". Пізніші князі наслідували Володимира в цій щедролюбивости супроти дружини [15, с. 16]. Так, у колядці "гордий панок, білий молодчик" обіцяє слугам (що, очевидно, також є пізнішим вкрапленням, а первісно, мабуть, було - громаді чи дружині):

Та слуги мої, годіте мені, Та годіт мені по годиночці,
Я вам виплачу все симбрилочку:
Шо то я вам по коникови,
Шо то я вам дам по одні стрільбі
Шо то я вам дам по одні шабли [24, с. 33-34].

Якщо ж пан неспроможний заплатити, дружина переходить до заможнішого господаря. У Початковому літописі читаємо: "Після цього сказали варяги Володимиру: "Се город наш, бо ми здобули його. Тому хочемо ми взяти окуп із них по дві гривні з чоловіка". І мовив їм Володимир: "Пождіте з місяць, поки вам куни зберуть". І ждали вони місяць, і не дав він їм [окупу], і сказали варяги: "Обдурив ти єси нас. Так що покажи нам путь у Греки". І він сказав їм: "Ідіте" [17, с. 47].

Рівність членів ватаги передбачала взаємоповагу, а тому всередині неї поширювалося побратимство, яке згодом, у козацькі часи, стало масовим [12, с. 165]. Обряд побратимства у скіфів описував ще Геродот (V ст. до н.е.): "До великої глиняної посудини вливають вина і змішують з кров'ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. По тому занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і спис. Як це зроблять, промовляють довгу молитву, а по тому п'ють із чаші" [7, с. 51]. Очевидно, щось схоже мало би бути й у слов'ян.

Відображення елементів обряду побратимства ранньолицарської доби у колядках не збереглося. Єдиний фрагмент, ймовірно, з тих часів знаходимо лише у колядках з мисливським мотивом завоювання дівчини. Парубки чи члени громади називають один одного браття, брати: "Збиралася рада - мужиків громада. Радять вони раду малу, невеличку: - Ой зробимо, браття, човник золотенький" [33, с. 41]; "Лучком забряжчав, братів пробуджав. - Вставайте, браття, коні сідлайте" [32, с. 33]; "Ішли молодці рано з церковці. - Ой ходім, браття, до ковальчиків" [30, с. 64]; "Ой станьмо, браття, та порадьмося, та порадьмося, лиш не зрадьмося" [25, с. 96].

Одним із невід'ємних атрибутів ранньолицарської ватаги було прийняття нових членів у гурт, з їх попереднім випробуванням. Зокрема Л.Залізняк стверджує, що "для всіх лицарських утворень Європи характерна підготовка молоді, навчання майбутніх лицарів. Без сумніву, це розвиток стародавньої загальноєвропейської традиції ініціації юнаків у первісних громадах воїнів-вовків. Германці у І ст. н. е. посвячували юнаків у воїни лише після певної їх підготовки у чоловічих військових громадах" [12, с. 172]. Василь Балушок вважає, що германці в організації військової справи і в інших сферах суспільного життя, очевидно, мали досить великий вплив на слов'ян, у тому числі східних. Адже слов'янські й германські племена тривалий час були сусідами. У ІІІ-ІV ст. н. е. слов'яни на території України входили до складу готського племінного союзу, постачаючи готським королям воїнів. У період Київської Русі до складу княжих дружин входило багато варягів. Тому у випадку з дружинними посвяченнями, можливо, маємо справу з певним впливом войовничих германців на давніх русичів [2, с. 35].

Княжа дружина поділялась на старшу (бояри) і молодшу (отроки, або гридні) [2, с. 34]. Поділ дружини на вікові категорії відображено й у колядках: "Зібралася рада - стариків громада, а другая рада - молодців громада" [28, с. 42-43]. "Оскільки приналежність до дружини була спадщинним правом бояр... то людям, що не належали до боярської верстви, доступ до дружини був дуже тяжкий... Хиба йно дуже великі заслуги й особиста підприємчивість могли людину з низького роду винести в ряди дружини" [15, с. 14]. Ймовірно, колядковий герой, котрий їде "добиватись лицарства" [24, с. 32], отримує як викуп королівну [24, с. 19; 32, с. 33 і т.п.] чи претендує за військову доблесть на королівську дочку і половину царства [30, с. 57], прирівнюється до боярського роду.

Молодша дружина - отроки, також була боярського роду. Вони готувалися до бою під опікою князів, а більш досвідчені з них брали участь у легких походах. За словами І.Крип'якевича, кожного воїна виховували змалку, а потім він вже сам дбав про те, щоб не втратити вправності і постійно вдосконалюватися. "До військового життя підготовлювалися вже малі хлопці... Молодий воївник мусів пізнати всякі роди зброї, різні способи боротьби та лицарських вправ, мусів навчитися кидати коп'ям, стріляти з лука, володіти мечем і шаблею, рубати топором, їздити верхи конем, ходити на лови, веслувати, боротися врукопаш" [15, с. 37]. Разом з тим вони були зобов'язані прислуговувати старшій дружині, бути посильними, у походах доглядати за кіньми.

Після завершення навчання військовій справі і дружинним традиціям отроки проходили іспит: випробовували їхні навички володіння зброєю, перевіряли фізичну підготовку, знання воїнської науки, а також кодексу поведінки й моралі воїна-дружинника [2, с. 41].

Колядки містять декілька елементів, які можна трактувати як парубоцьке випробування:

- виїзд на навчання: "Та поїду до царя добиватись лицарства. Хоч лицарства не доб'юсь, так я ума наберусь, таточку мій!" [24, с. 32]. Професор С.Килимник цілком слушно зауважує, що слова "поїду до царя" є пізнішим нашаруванням, а в первісному варіанті, мабуть, було "поїду до князя" [13, с. 52]. Водночас він датує текст колядки часом литовського панування [13, с. 52], хоча своєрідна "школа" лицарства була вже доволі розвинута у ранньокнязівську добу: "В літописах досить чітко прослідковуються й місця, де під отроками розуміються саме новачки, молоді хлопці, що проходили становлення як дружинники. Для позначення отроків одночасно вживалося й слово дітский, яке в дружинній термінології було рівнозначним слову отрок і є прикметником від дітя, тобто "такого, що стосується дитяти" [2, с. 35];

- вправність на воді: "А зладимо, браття, золотий човничок, золотий човничок, срібнеє весельце, та пустимо, браття, на Дунай глибокий. Посадимо, браття, гречнеє дитятко... Та й пустимо, браття, на Дунай глибокий. На Дунай глибокий стрілок рубати" [28, с. 42-43; 33, с. 41];

- вправність вершника: "…Там ходило стадо коників, поміж ними сиві, булані. Ніхто того коня не може зловить. Молодець Йванко коня уловив, уловив коня та за гривочку, закинув ножечку та на спиночку" [25, с. 87]; "А за столами все пани сидять, перед панами Іванко стоїть, Іванко стоїть, кониченька держить. Кониченька держить, з конем говорить: - Ой коню, коню, ти хвали моя, Чи вихвалиш мене ти перед панами" [25, с. 88]; "Угнав Іванко вороне стадо" [25, с. 90];

- виклик на двобій: "- Ой вийди, вийди, царю турецький" [30, с. 51]; "- Ой війди, війди, турецький царю, нехай ми собі поговоримо, свої коники випробуємо, а ясні мечики вимоцуємо: Чий коник швидший і мечик твердший?" [24, с. 59]; "- Ой виїдь, виїдь, ти, турський царю, на ту толоку, та на мураву, покажи славу, ти, турський царю!" [30, с. 23].

Після випробувань отроків посвячували у дружинники. На Русі, як і на Заході, ініційованому вручали атрибути дорослого мужа-воїна: коня, збрую, обладунки, зброю. Посвячені у дружинники вбирали новий одяг і отримували нове ім'я, що мало символізувати їхнє "народження" [2, с. 45-46].

Зі зброї особливе значення надавалось мечу. За Ф.Кардіні, на Заході вручений меч був символом соціальної межі між основною масою населення і озброєною феодальною аристократією, що мала засоби для заняття військовою справою як професією і право на цей символ феодального класу. Так само, очевидно, було і в Київській Русі [2, с. 46]. З часом наявність зброї почала засвідчувати незалежність її власника, а відсутність меча - рабський стан людини. Як меч у середньовічній Європі - символ лицарства, так шабля - свідчення належності до вільного козацького стану в Україні у ХVІ-ХVІІІ ст. [12, с. 168].

Отримати меча міг далеко не кожен, адже його виготовлення "було надзвичайно трудомісткою і багатоаспектною справою. Якщо будь-який воїн міг самотужки змайструвати собі новий лук зі стрілами або спис, то для того, щоб виготовити меч, необхідні були особливі знання та досвід, професійна майстерність" [22, 61]. Ми бачимо, як колядний герой їде власноруч "стрілок рубати" [28, с. 42-43], "стрілочок різати, качечок стріляти" [33, с. 41], як він "на заложейці стрілочки струже" [24, с. 19], "струже, струже мальовані стрілки" [24, с. 20], "струже, луже дрібні стрілоньки" [24, с. 38], "струженька струже" [30, с. 57]. Однак згадок про виготовлення чи замовлення меча колядки не подають, хоча вказівки на наявність у героя меча доволі частотні: він їде "мечем рубати" [30, с. 57], "вирубати" [34, с. 114], "висікати" [34, с. 114, 116], "розсікати" [25, с. 88], "утирати" [30, с. 57], "вимоцувати" [24, с. 59], "ізвивати" [30, с. 22, 23]. Натрапляємо навіть на описи меча: "меч острий" [30, с. 24, 56; 34, с. 116], "ясний" [23, с. 128; 24, с. 59], "твердий" [24, с. 59], "золотий" [34, с. 114], "мечі, яко місяці" [35, с. 38].

Меч був постійним атрибутом дружинного лицарства Київської Русі. Про значну динаміку поширення серед руських воїнів мечів, які були ознакою належності до категорії фахових воїнів, повідомляли арабські мандрівники ІХ-Х ст. Один з таких воїнів, поклавши перед новонародженим сином меча, нібито промовив: "Не залишаю тобі в спадщину ніякого майна, матимеш тільки те, що здобудеш цим мечем" [22, с. 68].

Ще одним атрибутом посвячення молодого воїна в дружинники була присяга. Слова такої присяги певною мірою знаходимо в билинах, де богатирі клянуться служити князю "правдою-вірою" незмінно. Текст присяги, крім зобов'язання служити вірою-правдою, ймовірно, містив також обітницю "їздити біля його стремені", що в Київській Русі означало васальну залежність, взагалі покору [2, с. 49]. Зокрема, князь Ярослав Осмомисл (середина XIІ ст.) просить Ізяслава Мстиславовича: "Нині, отче, я кланяюся тобі. Ти прийми мене... Як сина свого Мстислава, так само й мене. Хай їздить Мстислав коло твойого стремена по одній стороні тебе, а я по другій стороні коло твойого стремена їздитиму з усіма своїми полками" [17, с. 258]. Цей вислів - "їздити біля стремена", тобто стати васалом, трапляється і в колядках, де "руський король" підкорив і поставив у васальну залежність "турецького царя": "руський король коником грає, турського царя все визирає. Скоро ж го уздрів, та й мечем ізвив побіля коня, близько стременя" [30, с. 22, 23].

Головним обов'язком членів дружини була вірність князеві. Навіть коли князь втрачав своє майно й князівство, бояри повинні було дотримати йому вірності і йти з ним на вигнання [15, с. 15].

Молоді дружинники клялися не втратити свою честь і славу. Юрій Лотман вважав, що поняття "честь" і "слава" в давньоруський період були пов'язані з лицарським етикетом та символікою і чітко розділялися за значенням: честь - належність дружинників, слава - князя [2, с. 50]. Згадаємо "Слово о полку Ігоревім": "ищучи себ± чти, а князю славы" [16, с. 124]. Князь Ізяслав Мстиславович, звертаючись до дружини, говорить: "Браття і дружино! Бог ніколи Руської землі і руських синів на безчестя не давав! Вони всюди добували свою честь!.. У сих землях і перед чужими народами дай нам бог честь свою добути!" [17, с. 252]. Дружина галицького князя Ярослава Володимировича каже князеві: "Оскільки нас отець твій кормив і любив, то волимо ми за отця твойого і за твою честь голови свої зложити" [17, с. 259].

Фрагменти лицарської клятви, згадки про "честь" і "славу", дійшли до нас і в колядках:

- у зачині: "Да заспєваймо пєсню славному пану" [27, с. 195];

- гожий молодець вбиває тура, а за славу отримує панну: "Яснов шабельков та порубаєш, та за славоньку панну дістанеш" [30, с. 51];

- стинає турському царю голову і приносить в свої краї: "Людям на хвалу, собі на славу" [24, с. 59];

- закликає турського царя: "Покажи славу, ти, турський царю!" [30, с. 23];

- має королівські, княжі якості: "У него воля - як у короля" [25, с. 65]; "Синочок зросте - воювать піде... Мені, королю, славонька буде. Донечка зросте - за людей буде, мені, королю, слави не буде" [25, с. 80];

- парубоцька громада домовляється між собою: "Ми єму будем вірно служити" [30, с. 64]; "А ми за тото вірно служити" [25, с. 96].

До військово-лицарської атрибутики вчені-історики зараховують також червоний колір як символ битви, крові і, відповідно, належності до військового стану. За словами Ю.Фігурного, червона (пурпурова) барва неодмінно фігурувала у спорядженні фахових воїнів у загальноіндоєвропейській військовій традиції [22, с. 85]. Давні слов'яни, як вважає дослідник, також не були винятком у цьому плані. Одна з основних військових відзнак, так звана чілка (чолка), яка спершу мала вигляд довгої жердини, прикрашеної кінським хвостом, жмутами трави, гілками дерев і т. і., згодом прикрашалась великим клиноподібним шматком яскравої тканини, переважно червоного кольору [22, с. 87]. За часів Київської Русі трикутні полотнища прапорів також переважно були червоними. Термін "червлений стяг", "червлене знамено" широко вживається у давньоукраїнських літописах і означає "багряний" або "червоний" колір бойового прапора [22, с. 88]. Згідно зі "Словом о полку Ігоревім", русичі здобули у бою "чрьленъ стягъ, чрьлена чолка" [16, с. 126]. "Слово о полку Ігоревім" також засвідчує, що й щити русичів були здебільшого червоного кольору: "Русичи великая поля чрьлеными (черлеными) щиты прегородиша" [16, с. 125], "...а храбрии русици преградиша чрълеными (черлеными) щиты" [16, с. 127].

У колядках військові атрибути червоного кольору майже не зустрічаються. Водночас Володимир Гнатюк усе ж зафіксував один колядний текст, у якому чітко вказано: "Червоні барви з ясними мечи" [23, с. 128].

Проаналізований матеріал дає змогу стверджувати, що колядкові тексти тією чи іншою мірою зберегли релікти лицарства як окремої соціальної верстви докняжої та княжої доби. Зокрема, знаємо, що княжа дружина була численною (у колядках найчастіше фігурує цифра сімсот або неозначена кількість - громада). За вірну службу члени молодецької громади вимагали платні та нагород (зброї, одягу, коней, дружини, грошей, землі), війн і грабунків (у Польщі, Німеччині, невір-землі, Волощині). Нерідко князь сам щедро винагороджував дружину. Невід'ємний атрибут лицарства - побратимство - у колядках княжої доби майже не зберігся. На його існування вказують лише звертання - "брати", "браття". Дещо більше колядки заховали у собі згадок про підготовку молоді (отроків) до військової служби. Для того, щоб стати повноцінним членом лицарської громади, молодь мала пройти ініціальний обряд. Колядки зберегли такі його етапи: виїзд на навчання, вправність на воді, вправність кіннотника, виклик на двобій ворога. Після випробувань отроків посвячували у дружинники. На Русі, як і на Заході, ініційованому вручали атрибути дорослого мужа-воїна: коня, збрую, обладунки, зброю. Лицар не мислився без меча - символу належності до професійного військового клану. Вказівки на вправність володіння мечем у колядках доволі частотні: воїн мечем рубає, вирубає, висікає, розсікає, утирає, вимоцує, ізвиває; його меч - острий, ясний, твердий, золотий, яко місяць. Ще одним символом військово-лицарської атрибутики, символом належності до військового стану, була червона барва як символ битви, крові. Згадку про це також знаходимо у колядках. Під час посвячення в лицарі молодий дружинник приймав присягу, клявся не втратити свою честь і славу, бути вірним князеві, "їздити біля стремена", тобто стати васалом. Інколи в колядках лицар сам ставить "біля стремена" невірного царя, упокорюючи його.

Література

Антонович Вл., Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа. Предисловие // Драгоманов М. Вибране. Київ, 1991. С. 46-49.

Балушок В. Обряди ініціацій українців та давніх слов'ян. Львів; Нью-Йорк: В-во М.П.Коць, 1998.

Веселовский А. Историческая поэтика. Ленинград, 1940.

Виноградова Л.М. Зимняя календарная поэзия западных и восточных славян: Генезис и типология колядования. Москва, 1982.

Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. / Навч. вид., 2-ге вид., випр. Львів: Світ, 1994. Кн. І-ІІ.

Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ: Оберіг, 1993.

Геродот із Галікарнасу. Скіфія: Найдавніший опис України з V століття перед Христом. Київ: Довіра, 1992.

Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. Київ: Либідь, 1993. Т. 1.

Денисюк І. Релікти лицарсько-дружинної та билинної поезії (знахідки у фольклорі волинсько-поліського ареалу) // Слово і Час. Київ, 2003. № 1. С. 22-28.

Денисюк І. Релікти лицарсько-дружинної та билинної поезії у поліському фольклорі // Українська філологія: школи, постаті, проблеми: Збірник наукових праць Міжнародної наукової конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті. Львів: Світ, 1999. Ч. 2. С. 505-512.

Драгоманов М. Відгук лицарської поезії в руських народних піснях. Пісні про Королевича // Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. Львів, 1899. Т. 1.

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. Київ: Абрис, 1994.

Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: У 3 кн. Київ: Обереги, 1994. Кн. 1 (Т. 1.: Зимовий цикл. Т. 2.: Весняний цикл).

Колесса Ф. Українська усна словесність. Львів, 1938.

Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З., Думін О., Шрамченко С. Історія українського війська: У 2 т. Київ: Варта, 1994. Т. 1.

Лихачев Д.С. "Слово о полку Игореве". Историко-литературный очерк. Москва: Просвещение, 1976.

Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. Київ: Дніпро, 1989.

Потебня А.А. Объяснения малорусских и сродных народных песен. Варшава, 1887. Т. 2.: Колядки и щедровки.

Пчілка Олена. Українські колядки // Киевская старина. 1903. Т. І. ([Т. 80]. Январь, 1903). С. 152-175.

Свєнціцький І. Різдво Христове в поході віків. Львів, 1933.

Сумцов Н.Ф. Научное изучение колядок и щедривок // Киевская старина. 1886. № 2. С. 237-266.

Фігурний Ю.С. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в українознавчому вимірі. Київ: Стилос, 2004.

Гнатюк В. Колядки і щедрівки // Етнографічний збірник. Львів, 1914. Т. 35.

Гнатюк В. Колядки і щедрівки // Етнографічний збірник. Львів, 1914. Т. 36.

Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі / Упоряд., передм. та пер. Михайла Москаленка. Київ: Дніпро, 1988.

Марко Вовчок, Опанас Маркович. Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича. Київ, 1983.

Музичний фольклор з Полісся у записах Ф.Колесси та К.Мошинського. Київ, 1995.

Народні перлини / Упоряд. текстів та вступ. слово Михайла Стельмаха. Київ: Дніпро, 1971. С. 42-43.

Народні пісні Буковини в записах Юрія Федьковича / Упоряд. і приміт. О.І.Дея і О.С.Романця. Київ, 1968.

Народні пісні в записах Івана Вагилевича / Упоряд., вступ. стаття і приміт. М.Й.Шалати. Київ: Музична Україна, 1983.

Народні пісні в записах Івана Манжури / Упоряд., вступ. стаття і приміт. Л.С.Каширіної. Київ, 1974.

Народні пісні в записах Івана Нечуя-Левицького / Упоряд., вступ. стаття і приміт. О.І.Дея. Київ, 1985.

Народні пісні з голосу Дніпрової Чайки та в її записах / Упоряд., вступ. стаття і приміт. О.І.Дея, В.Г.Пінчука. Київ, 1974.

Пісні Поділля. Записи Насті Присяжнюк в селі Погребище. 1920-1970 рр. Київ: Наукова думка, 1976.

Фольклорні матеріали з отчого краю / Зібрали Василь Сокіл та Ганна Сокіл. Львів: Інститут народознавства НАН України, 1998.