В українській фольклористиці кінця ХХ - початку ХХІ ст. значно посилилася увага до вивчення проблем відгомону залишків найдавніших світоглядних уявлень наших предків, які, дійшовши до наших днів у формі окремих вкраплень, образів, мотивів народнопоетичних текстів, своєрідно синтезувалися у творах значно пізніших періодів творення.

Одним із найпримітніших у цьому плані є символ світового дерева, який відіграє чи не основоположну смислово-образну функцію в українській колядковій традиції. Цей символ безпосередньо пов'язаний з первісним світоглядом українців, які обожнювали природу, а саме дерево було сакралізованим, з нього виготовляли ідолів богів, біля нього виконували ритуальні дії, а дуб навіть називали поганським капищем [2, с. 9].

За Володимиром Топоровим, саме в образі світового дерева втілювалася універсальна, цілісна концепція світу [24, с. 176]. В українському фольклорі під цим деревом переважно розуміють райське дерево, явір, дуб, сосну, березу, яблуню, горобину, ялину, вишню тощо. Вважається, що світове дерево було втіленням великої богині, емблемою невичерпної життєвої сили, що відтворює все живе, вічне. Воно є своєрідною моделлю не лише світу, а й людини, її родовідним деревом. Існує низка модифікацій світового дерева: гілка, хрест, мітла, віник, стовп, висока палиця з колесом, весільне гільце, тризуб [20, с. 44].

За допомогою світового дерева моделювалася триєдина вертикальна структура світу - три царства: небо, земля і підземне царство; чотиристороння горизонтальна структура (південь, північ, захід, схід); життя і смерть (зелене квітуче - і сухе дерево) тощо. Цим трьом ярусам світового дерева відповідали різні тварини: гілкам і верхівці - птахи, а також сонце і місяць; стовбуру - бджоли, корінню - бобри, куниці.

В академічному виданні колядок і щедрівок [12, с. 168-169] знаходимо колядку, текст якої узято зі збірки Володимира Гнатюка [4, с. 24-25] (запис Івана Франка), яка певною мірою ілюструє це твердження:

Стоїть яворець тонкий, високий, Тонкий, високий, в корінь глибокий,
А в коріненьку чорні куноньки.
А в середині ярі пчілоньки,
А на вершечку сив соколонько.
Сив соколонько гнізденце сі в?є,
Гнізденце сі в?є, біл камінь бере,
Біл камінь бере, все на спід кладе,
В серединоньку цвіт-калиноньку,
Вершок виводить сріблом-золотом.

Замість дерева в ролі світової космогонічної моделі може бути й інша рослина (наприклад, папороть чи просто квітка), а також висока гора, стовп, камінь, церква, веселка і Чумацький шлях, навіть змій або людина. Саме дерево з його ізоморфами часто виступає першопристанищем деміургів. Ось початок колядки, де в ролі світового дерева виступає стовп із орлом на верхівці:

Ой позволь, пан-хазяїн, Нам колядочку сказать.
Навкруги твого двора
Та залізнії тина.
Посеред твого двора
Стоїть стовп золотий,
А на тім стовпі
Сидить птиця - орел [5, с. 46].

На думку Ксенофонта Сосенка, ідея світового дерева "так заволоділа святочною психікою українського народу, що заслонила йому ідеал духовного Творця світа і вважається народом за перший світотворчий чинник" [21, с. 244]. Інакше кажучи, дерево взяло на себе основне космогонічне світоглядне навантаження.

Первісні вірування українців, поклоніння силам природи, їх одухотворення увійшли в історію як язичницька традиція. Ймовірно, що й сам термін "язичництво" був уведений представниками духовенства, які народні традиції сприймали переважно негативно, а псевдохристиянське чи нехристиянське називали поганським. Такі охоронці християнської віри виступали проти "всяких сміхотворців, скоморохів, гусельників і тих, що співають бесовскіє песні", віддаються "бєсовскім іграм", бо все те було заборонене церковними правилами" [1, с. 264].

Можна стверджувати, що язичництво - це значною мірою процес пройняття людини природою і навпаки, в основі якого лежить глибинний контакт. У християнстві, як відомо, важливу роль відіграє людина, а тому закономірно зменшується вплив природи, тобто панує антропоцентричний світогляд. Отже, в основі більшості "язичницьких" свят українців було поклоніння природі - особливо сонцю, а також культ предків.

Варто звернути увагу і на первісний календар, який дає чимало цікавих відповідей та пояснює суперечливі моменти світогляду наших предків, але, на жаль, він не дійшов до нас, бо був значно трансформований у часи тотальної християнізації. Водночас дослідники не полишали спроб реконструювати такий календар. Так, Борис Рибаков подав зразок календарної регламентації язичницьких аграрних молитов ІV ст. н.е. з Київщини, назвавши такі свята, як "Ярилин день" (4 червня), "свято Купала" (24 червня), "відбір жертв для свята Перуна" (12 липня), "свято Перуна" (20 липня) та інші [18, с. 657], які відзначалися до ХІХ ст. Цікаво, що свято Різдва до цього календаря не входило, а, отже, було пов'язане з чимось іншим. Це могло бути, наприклад, відзначення зимового сонцестояння, яке стало основою міфів про вмирання та народження сонця, що, можливо, власне й започаткувало "поганське" свято "коляди". Заперечивши походження назви "Коляда" від Calendae, Микола Костомаров виводив її від коло, колесо, круг сонця. Учений писав, що "Різдво - свято, яке відзначали наші предки взимку в той час, коли сонце досягало мінімуму своєї сили і поверталося знову на весну. Корені цього свята - в загальнолюдському міфологічному понятті про народження сонця" [13, с. 248]. Тому закономірно, що в колядкових, а також весняних обрядах відобразилися погляди про оживання сонця і природи, а в купальських та осінніх обрядах - умирання сонця і природи.

Із прийняттям християнства язичницьким віруванням оголосили війну, однак первісний світогляд, первісне пошанування природи не могли одразу зникнути. Старі погляди і розуміння навколишнього світу важко й повільно замінювалися новими, які, набуваючи християнської форми, у своїй основі залишалися "поганськими". Прикладом цього може бути колядка:

Що ж нам було з світа початка? Боже ж наш! Не було нічого, їдна водонька.
На той водоньці їдне деревенько.
На тім деревеньку шовкове гніздо.
А в тім гніздечку три голубоньки, -
Не три голубоньки - три ангелоньки.
Юшся впустили в глубокоє море -
В глубокоє море, на самоє дно,
Винисли нам три пожитоньки:
Перший пожиток - возимо жито,
Возимо жито людям на хлібець;
Другий пожиток - яру пшениченьку,
Яру пшениченьку на проскіроньки
До служби божей до церковоньки;
Третій пожиток - зелену траву,
Зелену траву для худобоньки [25, с. 119].

Як бачимо, тут паралельно вживаються вирази "три голубоньки" і "три ангелоньки". Сакральне число "3" з язичницької традиції перейшло у християнську і в ній уже символізувало святу Трійцю: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Святий Дух. Цікавим є також образ "шовкового гнізда" в колядці, який, ймовірно, символізує перше ядро світу, первісний вогонь, що дає творчу силу "голубам-деміургам" [21, с. 246-247].

Ще один зразок накладання на матрицю первісного дерева елементів християнства знаходимо у колядці, яку у своїй праці "Замітки праслов'янські релігійні та етичні легенди" наводив Михайло Драгоманов:

Як то було в прежде віка, зачатє світа, - Вигравало синєє море;
На синьому морі стояло три явори,
На тих яворах три кріслечки,
На першім кріслі сам Господь сидить,
На другім кріслі святий Петро.
На третім кріслі святий Павло.
Рече Господь до святого Петра:
- Порни, Петре, на дно в море,
Достань, Петре, жовтого піску,
Та посій по всему світу;
Сотвори, Петре, небо і землю,
Небо зі звіздами, землю з квітками [8, с. 274].

У цьому прикладі виразно збережені сакральні молитви космогонічного міфу, однак сакральність дерева сублімується у святість деміургів. Дерево вже не самодостатнє: на ньому живе Господь Бог, а тому цінність дерева зростає.

На стародавніх малюнках і вишивках світове дерево іноді зображується перекинутим. Таким воно відтворюється і в деяких колядках, наприклад:

А в тій церковці три гроби стоїть. А в першому гробі Сус Христос лежить,
А в другому гробі святий Ілія,
А в третьому гробі свята Марія.
Над Сусом Христом свічі палають,
Над Ілійою свічі палають,
Над Марією рожа процвіла.
А з тої рожі вилетів пташок.
Не є то пташок, то Божая сила,
Що по всьому світі людей розмножила [23, с. 12].

Церква (міфічна) символізує світове дерево, три гроби з Іллею, Марією та з Ісусом Христом уособлюють першу прарідню на небі, хоча логічно мали б міститися в землі, й водночас означають три астральні світила.

Такі колядки із вкрапленням християнських елементів містять трансформовані образи християнських святих, що зовсім не зменшує цінність твору, а навпаки - додає йому особливого колориту.

Ксенофонт Сосенко у праці "Культурно-історична постать Різдва та Щедрого вечора" писав: "Староукраїнські колядки мають в першій мірі характер культово-релігійний, з кількома варіантами релігійного культу відповідно до культурно-історичної еволюції в українського народу. Основою цього культу є ідея почину світу і його Творця" [21, с. 218]. Тому закономірно, що серед зафіксованих на Поліссі текстів колядок - цих ілюстрацій до "культурно-історичної еволюції" нашого народу - найпоширенішими є зразки, що поєднують язичницькі та християнські елементи. Наприклад:

Ой там у селі церкву робили, Святий вечор! (повторюється після кожного рядка) Церкву робили з штирама дверами.
З штирама дверима й трома окнами,
Йа в перше окно сонечко зійшло,
А в друге окно месяц засвитив,
А в третє окно голуб улетів [9].

Початок колядки наскрізь міфологічний, бо, крім згадки про церкву жодних християнських елементів він не містить. Але у кінцівці твору язичницький мотив, який є виявом астрального культу наших предків ("сонечко", "месяц"), накладається на відверто християнський - своєрідну суперечку між Господом і св. Петром:

А в том Дунає Господь купавсє, Господь купавсє, з Петром змагався [9].

Отже, згадана колядка є яскравою ілюстрацією явища двовір'я, оскільки основа твору залишилася язичницькою, а образи Господа та святих лише ідентифікувалися з астральними тілами.

У своїй праці "Українські колядки" Олена Пчілка також подала низку цікавих текстів колядок (вона назвала їх "колядками-легендами"), в яких з'являються уже християнські мотиви. У цих творах мова йде про ремінісценції з українських язичницьких міфів, легенд, переказів про створення світу, небесні світила-божества і сили природи (сонце, місяць, зорі, дощ) тощо. Серед них: "Ой там на горі світлонька стоїть", "Чи дома єси, господареньку", "У полі, полі церковця стоїть", "Ой там на горі древо рубають" та ін. [17, с. 133-156].

Це закономірно, бо, як зазначав Микола Сумцов, завдання колядок полягає "переважно у прославленні сил і явищ природи. Головну роль у них відіграє сонце… У колядках землеробство залежить від сонця і дощу" [22, с. 99].

Аналогічну думку згодом висловив і Михайло Грушевський [6, с. 173], зазначаючи, що мотиви гостювання сонця, місяця, дощу у світлиці господаря мають спільне походження, спільне генеалогічне "дерево життя", що підтверджує колядка, взята з дослідження Олени Пчілки:

Ой там на горі світлонька стоїть. Ой дай, Боже! А в тій світлоньці троє віконців:
В першім віконці - яснеє сонце,
В другім віконці - ясненький місяць,
В третім віконці - дрібненький дощик.
Чим же ся похвалить яснеє сонце?
- Ой як я зійду рано на зорі,
То врадуються гори, долини,
Гори, долини і весь мир на землі. -
Чим ся похвалить ясненький місяць?
- Ой як я зійду темной ночі,
То врадується весь звір у лісі,
Весь звір у лісі і гість в дорозі,
Гість у дорозі і риба в морі. -
Чим ся похвалить дрібненький дощик?
- Ой як я впаду три рази на яр.
То врадується жито, пшениця,
Жито, пшениця, всяка пашниця -
Ой дай, Боже! [17, с. 133]

Звичайно, твір має винятково язичницьке наповнення. Цікаву контамінацію язичницьких та християнських мотивів знаходимо у колядці "Чим похвалишся, ясне соненько", записаній 2002 року в Ратнівському районі на Поліссі. На жаль, початок твору втратився, проте добре збереглася середина та кінцівка колядки:

Чим похвалишся, ясне соненько? Святий вечір, ясне соненько!
- А як я зійду в неділю рано,
То зрадується мир християнський,
Мир християнський та й Мале Дитя. -
Чим похвалишся, ясний місяцю?
- А як я зійду темной ночі,
То зрадується гість у дорозі,
Гість у дорозі, товар у возі. -
Чим похвалишся, святоє Гілля?
- А як я зійду три рази в маї,
То зрадується все добро землі:
Жито, пшениця, всяка пашниця [10].

Як бачимо, обидва твори мають поетичне обрамлення з рефренів: "Ой дай, Боже!" і "Святий вечор!". Явище диглосії виявляється в елементах, які наведені в таблиці:

Отож, у першому тексті сонце пов'язується з ранньою зорею, а в другому - з неділею (святковий день у християн). Сонце у колядці, яку записала Олена Пчілка, втішить "весь мир на землі", природу розбудить, а в іншій - "мир" уже християнський та ще й Мале Дитя (ймовірно, новонародженого Ісуса Христа). І, звичайно, незаперечним фактом є заміна "дрібненького дощику" у другому варіанті колядки "святим Гіллям" або Іллею. Оскільки св. Ілля перебрав на себе риси язичницького бога Перуна, то й не дивно, що він замінив саме дощ, а не сонце чи місяць. Текст колядки повністю підтверджує думку, що св. Ілля - це дощ, бо також "зійде три рази в маї" і від нього, як і від дощу, який характерний для травневої погоди, "врадується жито, пшениця, всяка пашниця".

У праці Олени Пчілки "Українські колядки" знаходимо ще один текст, у якому назви сил природи замінено іменами святих, які однак повторюють дії своїх "стихійних товаришів".

Ой там на горі древо рубають, Древо рубають, церкву будують.
У тій церковці престоли стоять,
А на престолах три святці сидять:
Перше святце - святий Микола,
Друге святце - святе Юрія,
Третє святце - сам Бог небесний.
Що перший казав - святий Микола:
Ой як я схочу, то й поморожу
Гори, долини, поля, діброви;
Що другий казав - святе Юрія:
Ой як я схочу, то й зазеленю
Гори, долини, поля, діброви;
А третій казав - сам Бог небесний:
Ой як я схочу, усе розморожу,
Все розморожу і обігрію, -
Гори, долини, поля-яриці,
Поля-яриці, жита-пшениці [17, с. 136].

Церква у цій колядці постає як домівка сил природи, пристанище сонця, місяця та дощу і аж ніяк не має християнського значення у традиційному її розумінні.

Наші предки, можливо, не до кінця розуміли суть і роль церкви, християнських звичаїв та Бога. Їм подобалося нове, яке водночас і лякало. Тому люди спробували поселити в християнську церкву своїх старих богів, а пізніше, маючи на увазі сили природи, називали їх так, як наказували "святі отці". Отже, форма віри змінилася, але суть переважно залишалася тією ж: українці не хотіли забувати і топтати усе, у що вірили їх предки століттями, але водночас боялися гніву нового Бога. Це можна побачити в карпатській колядці "Ци дома биваш, пан господар", в якій органічно зливаються язичницькі і християнські мотиви: спочатку славляться старі боги, а потім заперечується їхня могутність і врешті головним над усією природою стає християнський Бог.

За твоїм столом трої гостейки, Гостейки трої, не єднакії.
Один гостейко - светле сонейко,
Другий гостейко - ясне місячок,
Третій гостейко - дрібен дожджейко.
Сонейко гварит: "Ніт, як над мене,
Як я освічу гори, долини,
Церкви-костели і всі престоли".
Ясен місячок: "Ніт, як над мене!
Як я освічу темну нічейку,
Возрадуються гості (купці) в дорозі,
Гості в дорозі, волойки в возі".
Дробен дожджейко: "Ніт, як над мене!
Як я перейду три рази над яр,
Три рази на яр місяця ярця (травня),
Возрадуються жита, пашниці,
Жита, пашниці, всі яриниці".
Ніт, як над тебе, великий наш Боже!
Ти кажеш місяцю: "Світи всему світу!"
Ти кажеш сонейку: "Світи всему світу!"
Ти кажеш дожджейку: "Мочи суху землю!"
Роди, Боже наш, жито, пшеницю,
Жито, пшеницю, усяку пашницю [11, с. 29-30].

Цей текст свідчить про прямий перехід до усвідомлення великої сили християнського Бога, який не відповідає за якусь окрему галузь (як, наприклад, Перун), а бачить, чує і охоплює весь світ, у тім числі потойбічний, реальний і духовний.

Врешті стає зрозумілим, чому люди надають йому перевагу, адже бояться страху потрапити у Божу немилість, однак у душі не полишають віри у прабатьківських богів, які багато років "сприяли" щастю, добробуту, урожаю. З цього приводу Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) писав: "Стародавня віра давала нашим предкам усю реальну філософію всього біжучого життя, навіть її поезію, усе повне розуміння - хоч і неправдивих з нового погляду, - життя й довколишніх явищ природи; ця народна філософія вироблялася довгими віками, увійшла в плоть і кров наших предків, а тому легко й відразу забутися не могла" [14, с. 313]. Але ж у чому все-таки полягала адаптація до нової віри?

Християнські свята запроваджувалися в ті ж дні, що і дохристиянські, а це сприяло їх легкому сприйняттю та водночас було і причиною двовір'я: народ приходив молитися на те саме місце, де він і раніше молився, у ті самі дні, а тому й надалі залишилося шанування лісів, великих дерев, річок, колодязів, озер, джерел, криничок, пагорків, гір, на що скаржилося тодішнє духовенство. Тому й нові християнські храми почали будувати на тих самих місцях, де раніше були капища, де стояли ідоли, поганські храми. Як зазначав Митрополит Іларіон, князь Володимир на тому місці, де стояв у Києві Перун, поставив церкву на честь святого, ім'я якого він отримав при хрещенні - св. Василія [14, с. 325].

Варто зауважити, що засвоєння системи й окремих елементів християнського календаря народною культурою не зовсім було процесом заміщення, а й процесом перекладу з однієї мови на іншу, що супроводжувався еквівалентними заміщеннями окремих елементів, різноманітними операціями переоформлення, переосмислення. Водночас це був рух односторонній - з мови язичницької на мову християнську чи з мови "своєї" на "чужу". Водночас це процес набагато складніший, ніж, наприклад, переклад мови "чужої" на мову "свою".

Цікаво, що задовго до прийняття християнства в українців були слова на зразок: Господь, молитва, молитися, небо, рай, пекло, гріх, жертва, храм, свято, святий та ін. Їх не могли замінити грецькі відповідники, у старий термін вливалося нове розуміння, але сам термін залишався [14, с. 85].

Постає питання: до якої традиції віднести свято Різдва? Що воно означає? Відповідь може бути двоякою. В обох традиціях це означає народження. З одного боку - Ісус Христос, а з іншого - божество народженого Сонця. Чи, може, це одне і те ж? З цього приводу можна звернутися до джерел, якими для фольклориста є, звичайно, народнопоетичні тексти.

У збірнику "Колядки і щедрівки" Володимира Гнатюка знаходимо таку колядку:

Йа у лісі, у лісі, йа у медоборі, Дай Боже! Блудили блудці сімсот молодців;
Приблудили си ид цему двору,
До сего двору та й веселого.
Йа в цего газди двори вметені,
Двори вметені, столи встелені,
Ой по застіллю самі святії,
Самі святії та й веселії.
Бо й межи ними одного нема,
Й одного нема, святого Петра:
Ти, святий Петре, послужи для нас,
Ой послужи для нас на сьижінь землі,
На сьижінь землі по святе Різдво.
Ой пішов Петро по святе Різдво,
Його перейшло сиве голуб'є.
Бо святий Петро ся засоломив (перелякав),
Бо й тому зи рта поломінь пішла,
Ой бо із очей іскри скакали.
Ба святий Петро назад си вернув,
Ой він приходив межі святії:
Ти, святий Петре, чого си вернув?
- Мене перейшло сиве голуб'є,
Ой йа того си перепудив,
Тому зи рота поломінь пашить,
Тому із очей іскри скакали.
Ти, святий Петре, то святе Різдво!
Ой ми устаньмо та й уклонім си,
Господу Богу та й помолім си [4, с. 19-20].

Тут Різдво має вигляд голуб'яти, а голуби в космогонічних колядках є символами духовного єства і творчої сили. Цікаво, що з рота й очей того голуба пашіло полум'я та вилітали іскри. Отже, це був активний вогонь. Примітно, що святого Петра посилали на "сяжень землі", під землю, в якій, за народними віруваннями, міститься вогонь. Цей вогонь мав Божі прикмети, тобто міг мати творчу силу, щоб спричинити різдво світу. Тому його символічно назвали Різдвом.

Інший варіант колядки на таку ж тему подав Павло Чубинський:

А всі святії ослоном сіли - Ой дай, Боже! Тільки нема святого Різдва.
Рече Господь святому Петру:
Петре, Петре, послуго моя,
Піди принеси святе Різдво!
Но вийшов Петро як на півдороги -
Здибало Петра чудо-чуднеє,
Чудо-чуднеє, вогнем страшнеє!
Петро жахнувся, назад вернувся.
Рече Господь до святого Петра:
Ой Петре, Петре, послуго моя,
Чом ти не приніс святеє Різдво?
- Ой здибало мене чудо-чуднеє,
Вогнем страшнеє,
А я жахнувся, назад вернувся!
- Ой не єсть то, Петре, ніяке чудо,
А то єсть святе Різдво.
Було єго взяти, Петре, на руки,
Сюди принести, на стіл покласти.
Зрадовали би ся сі святії,
Що перед ними Різдво сіло [26, с. 351].

Як слушно зауважив К.Сосенко, у тексті не згадується про Різдво Ісуса Христа. У цьому випадку "Різдво" - це "міфологічна постать, що орудує силою природи. Сила природи іде тут на поклик Господа, хоч св. Петро цього не зрозумів. Вона має сповнити свою місію - сотворення світу" [21, с. 58-59]. Отже, колядка засвідчує, що Різдво - це щось конкретне, його можна на руках принести і покласти перед святими. Це очевидно суперечить ідеї Різдва як процесу народження.

Олена Пчілка подала тексти колядок, в яких Різдво пов'язане з квіткою. У першому варіанті йде мова про народження Христа з рожі:

Ой там на горі церковця стоїть, З трьома вікнами, з трьома дверями,
А у церковці престоли стоять,
За престолом святії сидять:
За першим столом сидить Сус Христос,
За другим сидить святе Ілія,
За третім столом Діва Марія.
Над Сусом Хрестом янгол співає,
Над святим Іллем свічка палає,
Над Марією рожа процвіта,
А з теї рожі та вилетів птах,
Полетів же він попід небеса,
Єму небеса розтворітеся,
Усі янголи поклонітеся [17, с. 148-149].

Ймовірно, рожа закріпилася в колядках через співзвуччя зі словом Різдво. Існують і колядки, в яких символом Різдва є квітка без будь-якого зв'язку з Дівою Марією. Важливо, що одним із символів сонця, за народними уявленнями, є також квітка.

На Йордані тиха вода стояла, Там Пречиста свого сина купала;
А скупавши, в пелюшечки вповила,
А сповивши, в василечки вложила.
Над ним воли своїм духом дихали,
А янголи над ним пісні співали.
Туди ішло та три царі на зорі,
А принесли йому три дари дорогі:
Що перший цар його золотом дарував,
А другий цар святим Рожеством назвав,
А третій цар золоту квітку дав.
То ж не квітка, то ж святе Рожество
Всьому миру воно радість принесло [17, с. 149-150].

Колядка повністю адаптована до української традиції і зберегла лише порядок дій, зафіксованих у біблійних переказах про народження Христа. Споконвіку жінки в Україні купали своїх дітей в любистку і васильках та клали їх до колиски маляти: "А сповивши, в василечки вложила". Та й подарунки, які принесли царі, не відповідають християнським канонам (миро, ладан), бо це - золото, найменування "святим Різдвом назвав", і золота квітка. А на місці Йордані могла бути назва й іншої ріки, наприклад, Дунаю.

Колядки також пов'язують домашнє свято і добробут із гостюванням святих. Небесні гості користуються земною гостинністю і святкують разом з людьми.

…Одчиняй ворота. Бо до тебе йдуть три гости з неба.
Ой перший твій гість - сонце яснейке,
А другий твій гість - місяць яснейкий,
А третій твій гість - дощик друбнейкий.
Ой славне, славне сонце яснейке,
Як воно зуйде в неділю рано,
То зрадуїця світ кружинецький.
Ой славний, славний місяць яснейкий,
Ой як він зуйде та й опівночи,
То зрадуїться гість у дорозе.
Гість у дорозе худоба в возе.
Ой славний, славний, дощик друбнейкий,
Ой як він паде в місяце маю,
То зрадуїця жито-пшаниця,
Жито-пшениця й всяка пашниця [15, с. 106-107].

На першому місці тут бачимо життєдайну силу землі - "сонце яснейке". Його благають, шанують, славлять, зустрічають як найдорожчого і найулюбленішого гостя. Люди вірять, що воно "зрадує світ кружунецький". Примітно, що в міфологічних віруваннях сонцеві відводилася особлива увага; перед ним благоговіли, йому сповідалися, вважаючи найвищим покровителем усього живого на планеті. Схід сонця знаменує початок дня, тобто життя, а його захід - ніч, тобто темряву і морок. Часто сонце називали царем неба, в якого є родичі: місяць - молодший брат і зорі - його діти. Коли світило спочиває, його підмінюють родичі; вночі саме вони освітлюють поверхню землі.

Другий гостонько - "місяць яснейкий". Наші предки добре знали, що місяць не дорівнює сонцеві, і що це другорядна сила, але й вона людині потрібна, бо дає світло вночі, заспокоює людину серед темряви. Первісні люди боялися ночі, бо це пора небезпек, тому місяць був опікуном подорожніх. У багатьох випадках місяць відігравав більш вагому роль, ніж сонце. До нього звертались як до живої особи; протягом чотирьох тижнів - від його "народин" і до "смерті" - селяни стежили за його фазами і відповідно регулювали свою виробничу діяльність.

Третій гість - "дощик друбнейкий". Це сила, без якої неможливий розвиток рослинності, яка годує людей та тварин. І найдорожчий дощ для хлібороба не громовий, а саме "друбнейкий" весняний, коли хліби розростаються перед колосінням. Від перших весняних дощів значною мірою залежить доля врожаю.

Господарські, любовні і навіть військові мотиви як основа колядної тематики розвиваються в образах гостини небожителів - Бога, Спаса, Пречистої, Святих або Сонця, Місяця і Дощика у господарів. Таким способом реалізується величання, яке є головним у колядковій традиції. Возвеличення господаря завдяки приходу "поважних" гостей інколи виражалося у самому факті гостювання святих та допомозі в господарських справах. У праці "Різдво Христове в поході віків" Іларіон Свєнціцький навів такі приклади: Господь сам приходить до ґазди "на порадойку - його обору лічити: тепер у три ряди, на рік у чотири" або "радість Божу, любу посилає: коровки отелилися, кобилки пожеребилися, овечки покотилися, пчолоньки пороїлися", ластівка звіщає про це челядь. "Господь за плужком ходить, Мати Божа сім'ячко носить"; "сам Господь оре, Петро поганяє - Богородиця насіння носить"; "Іванів плужок найраніше вийшов - усі святі біля волів пораються" [19, с. 154].

Щедрівка переважно має практичний характер - прославлення господаря та плодів його важкої праці. Але щоб надати текстові сакральності та піднесеної урочистості, в нього іноді вплітають біблійні персонажі:

Ой у полі плужок плужить, Щедрий вечор, добрий вечор.
Добрим людям на здоров'є.
За тим плужком Господь ходить,
А Пречиста обід носить,
Обід носить, Бога просить:
- Роди, Боже, цеє жито,
Щоб на колос - колосисте,
А на ядра - ядернисте [3, с. 7].

Таке змалювання подій у творі, коли люди сприймали святих як звичайних, рівних собі, які також працюють і виконують обов'язки господаря та господині, Іван Денисюк називає "наївним реалізмом".

Проблема проникнення християнських елементів у колядки і щедрівки простежується на рівні стилю, а зміна так званих loci communes ("світ кружинецький" на "мир християнський" і т. д.) відбулася і на рівні персонажів. Тому закономірно, що Сонце, Місяць, Дощик замінюються відповідно Господом, святими, Іллею. Отже, відбулося накладання моделей, що внаслідок синтезу спричинило оригінальний колорит пісень зимового циклу.

Проблема християнських елементів особливо яскраво і гостро постає тоді, коли йдеться про колядки та щедрівки, адже саме вони "законсервували" чи не найбільше рис первісного світогляду українця.

Література

Барвінський О. Історія української літератури. Львів, 1920. Ч. 1.

Боровский Я.Е. Мифологический мир древних киевлян. Киев, 1982.

Гарасим Я. Різдвяно-новорічні жанри поліського фольклору // Берегиня. Київ, 2001. № 4.

Гнатюк В. Колядки і щедрівки // Етнографічний збірник. Львів, 1914. Т. 35.

Гнатюк В. Колядки і щедрівки // Етнографічний збірник. Львів, 1914. Т. 36.

Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. Київ, 1993. Т. 1.

Денисюк І. Національна специфіка українського фольклору // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Львів, 2003. Вип. 31. С. 3-22.

Драгоманов М. Замітки про праслов'янські релігійні та етичні легенди // Драгоманов М. Розвідки про українську народну словесність і письменство: У 4 т. Львів, 1899-1907. Т. 4. С. 197-395.

Зап. Я.Гарасим у с. Володарка від Яковенко Софії Тимофіївни, 1916 р.н.

Зап. Т.Шемберко у с. Хабарище від Мазелюк Ярини Феодосіївни, 1939 р.н.

Колядки горцев карпатских с верховий Днестра // Памятники и образцы народного языка и словесности. СПб, 1852. Тетр. 1.

Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року / Упоряд., передм., приміт. О.І.Дей. Київ, 1956.

Костомаров М. Слов'янська міфологія. Київ, 1994.

Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. Вінніпег, 1965.

Поліська дома. Фольклорно-діалектологічний збірник / Упоряд. В.Давидюка і Г.Аркушина. Луцьк, 1991. Вип. 1.

Потебня А.А. Символ и миф в народной культуре. Москва, 2000.

Пчилка Олена. Украинськие колядки (текст волынский) // Киевская старина. 1904. Т. 80.

Рыбаков Б.А. Язичество Древней Руси. Москва: Наука, 1987.

Свєнціцький І. Різдво Христове у поході віків (Історія літературної теми і форм). Львів, 1938.

Словник символів / За заг. ред. О.І.Потапенка, М.К.Дмитренка. Київ, 1997.

Сосенко К. Культурно-історична постать Різдва та Щедрого вечора. Львів, 1928.

Сумцов М. Хлеб в обрядах и песнях. Харьков, 1885.

Таланчук О.М. Українознавство. Усна народна словесність. Київ, 1998.

Топоров В.М. "Світове дерево": універсальний образ міфопоетичної свідомості // Всесвіт. 1977. № 6. С. 176-193.

Українські народні пісні в записах З.Доленги-Ходаковського. Київ, 1974.

Чубинский П.П. Труды етнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край. СПб, 1872. Т. 3.