Яскравим поетичним виявом історіософських концепцій Пантелеймона Куліша першої половини 1840-х років стала його незакінчена поема-епопея "Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького" (Киев: В университетской типографии, 1843. 95 с.).

Час та місце написання епопеї ще до кінця не з'ясовані. За одними даними, поему він написав влітку 1843 р. в маєтку польського письменника та критика Міхала Грабовського в селі Олександрівка (тепер Кіровоградської області) [2, с. 244]. Незважаючи на очевидне Кулішеве свідчення з "Жизні Куліша" (там сказано: "у Грабовського в домі [...] скомпонував Куліш поему "Україна" [2, с. 244]), цьому його твердженню навряд чи слід беззастережно довіряти, адже там само зазначено, що це було "другим літом", після того, як у Ходоркові "написав він [П.Куліш. - В.І.] свою ідилію "Орисю" [2, с. 244]. Виходить, що коли "Орися" була написана 7 вересня 1844 р. [3, с. 208], то "Україна" 1845 р., що, зрозуміло, не відповідає дійсності. За іншими відомостями, поема була написана (принаймні її перший варіант) у Києві в квітні 1843 р. (тобто, ще до знайомства з М.Грабовським), про що свідчив сам письменник, зазначивши наприкінці автографа твору: "Року Божого 1843, місяця квітня. Писано в богоспасаємім граді Києві" [4, с. 569], а на другій сторінці автографа під присвятою "Коханому землякові Василю Михайловичу Білозерському" П.Куліш написав: "Року Божого 1843, листопада в 17-день. У Києві" [4, с. 533].

На думку Олександра Грушевського, П.Куліш почав "писати ("Україну". - В.І.) в Києві весною 1843 р. і далі обробляв її під час своєї етнографічної подорожи по Київщині літом 1843 р. Живучи у Грабовського в с. Олександрівці, Куліш показав закінчену частину свойому новому приятелю і той, як каже Куліш, дуже її хвалив. Се заохотило Куліша вести далі задуману працю і в серпні він закінчив першу половину своєї епопеї до Хмельницького (тобто до повстання Остряниці, страти його прибічників та опису картин знущань поляків над українським народом. - В.І.)" [5, с. 405]. Свідченням цього є лист П.Куліша до Михайла Юзефовича від 14 серпня 1843 р., у якому він писав: "Я довёл таким образом свою необычайную композицию до смерти Остряницы" [1, с. 20].

Це була лише перша книжка із задуманої П.Кулішем героїчно-поетичної тетралогії про славне історичне минуле нашої країни: "Оце ж вам, кохани земляки, перва книжка од початку Вкраїни до батька Хмелницького. У другій буде все те, як войовав він ляхів з своїми лицарями; у третій те, які смути, які чвари й руїни були по Вкраїні, як умер козацький батько; а в четвертій буде Палій і Мазепа з шведами" [6, с. 4].

Водночас принаймні у 1843 р. П.Куліш ймовірно не мав наміру писати наступні частини епопеї - він планував видання збірки народних легенд "Малороссийские предания, легенды, поверья и разные заметки, касающиеся местных примечательностей народного быта и т.п. (Материалы для изучающих народную историю и поэзию)": "Эпос войн Хмельницкого (себто друга книга "України". - В.І.) откладывается на несколько лет, до новых сил и свежего вдохновения. А там в перспективе еще один виднеется" [1, с. 22-23]. Причини того, що молодий український письменник надовго (як виявилося, назовсім) відклав написання наступних частин "України", мали також і очевидний творчий характер - П.Куліш восени 1843 р., як він сам писав, був не готовий до такої праці: "исполнение следующей за этою поэмы я откладываю надолго, пока прилежным и долгим изучением предмета не соберу в свою душу всех стихий тогдашнего исторического момента; а третья и четвертая поэмы виднеются мне очень, очень далеко" [1, с. 29].

Поема П.Куліша з'явилася у період "технічного засвоєння нових літературних жанрів, спроб використати ресурси народної пісні для нових літературних форм" [7, с. 10]. На думку Агапія Шамрая, саме у цьому і полягали головніші тенденції раннього українського романтизму як складного історико-літературного та філософсько-естетичного явища, потужними джерелами якого були ідеї тогочасних європейських літератур та український національний фольклор, що "змішувались у практиці поетів, надаючи стилізований народній колорит першим літературним спробам, але ускладнений сторонніми літературними традиціями" [8, с. 58].

Захоплення народнопісенними скарбами поруч із науковим мало літературно-естетичний характер, було матеріалом "для реалізації на національному ґрунті філософії і теорії романтизму про скарби "національного духу", що криються в глибинах народніх, що говорять про героїку національної давнини, про її чарівний і такий несхожий з сучасністю колорит" [8, с. 57].

Це був вирішальний, хоч і не єдиний чинник чи не всезагального захоплення народною історичною поезією в Україні. Думаю, що українські романтики, у тому числі й П.Куліш, настійно, хоч, може, і лише підсвідомо, прагнули явити світові докази знаменитої Гердерової тези про Україну як нову Елладу [див.: 9, с. 324], намагаючись більш глибинно збагнути велич історичної минувшини своєї вітчизни. Схожі думки висловлював і Михайло Максимович, який у передмові до свого збірника українських пісень 1827 р. цитував цікаву статтю Казімежа Бродзінського "О народных песнях славян" (Вестник Европы. 1826. № 13 (за Катериною Грушевською, це № 7-8), у якій польський фольклорист зазначав: "Слов'яни нині залишаються єдиним народом, смак, звичаї і пісні якого нагадують нам картину давньої Греції" [11, с. 7].

Більш конкретним у цьому плані був саме П.Куліш, який, на відміну від К.Бродзінського, греків та їх народну творчість прямо порівнював з українцями та українським фольклором: "Не було в світі люду одважнійшого й славнійшого над греків і козаків: нема ж ні в кого й пісень луччих, як у греків да в козаків" [6, с. 2]. Свої зацікавлення грецькою античністю П.Куліш виразно виявив також у своїй малій прозі середини 1840-х років - ідилії "Орися" та оповіданні "Самое обыкновенное происшествие" (перша версія твору "Повесть о старых временах и обычаях малороссийских" - 1843).

До цих чинників слід додати також очевидне захоплення молодого романтика нашою славною героїчною історією, що дало підставу О.Грушевському так визначити особливості ранньої творчості П.Куліша: "сполучення інтересів історичних та етнографічних відбиваються [...] на перших творах Куліша, передовсім на його поемі "Україна" [5, с. 404].

Очевидно, що окреслену тут проблему взаємозв'язку української літератури і фольклору в 1830-1840 рр. слід ставити у контекст європейських преромантичних та романтичних тенденцій. Тут мова передусім про так званий синдром Джеймса Макферсона, чий "Оссіан" протягом кількох десятиліть кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст. давав інтелектуальну поживу багатьом умам усієї Європи і врешті мав свій відгомін і в Україні.

Водночас, тут не варто детально спинятися на такій концептуальній науковій проблемі, як вплив "Оссіана", чи, точніше, "оссіанізму", на епопею "Україна", яка мала б полягати не лише в констатації того, що вміщені у цих творах фольклорні тексти автентичні чи фальсифіковані. Очевидно, мова повинна йти передусім про причини їх появи та конкретно-історичну роль у змісті поеми П.Куліша, скажімо, у контексті проблеми національної самоідентифікації пригноблених англійцями шотландців, що було важливим для Джеймса Макферсона. Відтак поруч із "Оссіаном" необхідно поставити також відомі видання Вацлава Ганки, Йозефа Лінди, Проспера Меріме, а також "Запорозької старини" Ізмаїла Срезневського та "України" Пантелеймона Куліша, які дослідники називають фольклорно-літературними містифікаціями. Тому треба говорити передусім про історико-літературну зумовленість появи подібних фальсифікацій народнопоетичних творів, що переважно були не тільки відомими у свій час, а й значною мірою "позначилися на тенденціях цілої літературної школи, викликали цілу гору критичних розвідок, підносили ряд нових тем і форм, що ставали зразками для наслідування, стилізації і т. д." [8, с. 56].

Автори таких видань переважно ставили перед собою національно-патріотичні завдання. Ці тенденції літературної епохи кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст. свого часу тонко вловив Олександр Пипін, котрий писав з приводу підробок В.Ганки та Й.Лінди "Краледворський рукопис" (1819) та "Зеленогорський рукопис" (1820): "В обох випадках мета очевидна: було платонічне прагнення послужити національному відродженню чеського народу, що тоді виникало, підняти народне почуття нагадуваннями про славне минуле, і для цього останнього могли бути особливо діяльними які-небудь поетичні твори цієї старовини, але їх не було - і вони були створені фальсифікацією..." [13, с. 19].

Неважко помітити, що саме таку мету мали й видання І.Срезневського "Запорожская старина" (1833-1838) та П.Куліша "Україна", хоча, приміром, П.Куліш декларував використання передусім досвіду Гомера, а не Дж.Макферсона, про якого автор "України", здається, ніде не згадував. У той же час культивування Гомера у 1840-х роках можна вважати навіть певним анахронізмом, адже, за Георгом Брандесом, наприкінці ХVІІІ ст. "Макферсону удалось вытеснить Гомера из сердец своих современников" [15, с. 59].

Як зазначав Юрій Левін, на думку одного з перших перекладачів та інтерпретаторів Оссіана в Росії Єрміла Кострова (бл. 1750 - 1796), можна говорити про певну ідейно-естетичну спорідненість творчих індивідуальностей Макферсона та Гомера, яка полягала передусім у тому, що "тот и другой в сочинениях своих имели образцом природу" [16, с. 507]. Водночас, Є.Костров наголошував і на своєрідності поетичного мислення кожного з них, оскільки "стихотворения Гомеровы и Оссиана имеют на себе знаки и, так сказать, печать различного свойства своих народов" [16, с. 507].

Про захоплення епопеями Гомера та акцентування на типологічному зв'язку з ними українських народних дум та історичних пісень свідчать також слова П.Куліша, які стосуються власне 1842-1843 рр., хоч і були сказані 1885 р. у спогадах про Миколу Костомарова. Нагадаю, там П.Куліш писав, що літописні перекази та пісні про козацькі подвиги у ті часи він беріг у своїй пам'яті, як українську "Іліаду" [17, с. 61]. Український народний епос вважав "Илиадой малороссийской" також відомий польський письменник та літературний критик М.Грабовський [1, с. 25].

Можемо говорити і про те, що епопея П.Куліша "Україна" стала логічним наслідком певної дискусії стосовно ідейно-змістової спорідненості грецького та українського фольклору, а відтак і того, чи можна з наших народних дум укласти українську "Іліаду". Про це, щоправда, дещо іронічно, писав навіть Віссаріон Бєлінський: "Некоторые искусники поговаривали о возможности из народных малороссийских дум о Богдане Хмельницком составить поэму, столько же целую и стройную, как и "Илиада": попробуйте, господа, а пока не подтвердите на деле вашей мысли, мы вам не поверим" [18, с. 181].

До цього треба додати й те, що своїм твором П.Куліш, можливо, несвідомо прагнув власне довести, що українці належать до тих народів, котрі, маючи свою героїчну історію, відповідно мають почуття епопеї. Відомо, що видатний славіст першої половини ХІХ ст. Юрій Венелін поділяв народи на ті, які мають так зване почуття епопеї, і ті, котрі його позбавлені: "страсть к преданиям (передусім героїчним. - В.І.) есть врожденное чувство, которое и можно назвать историолюбием: эта страсть народа есть его эпическое, героическое чувство; эта страсть есть гений, мать эпопеи, мать "Илиады", "Одиссеи". Есть народы, для которых недоступно это чувство эпопеи; это народы женственные или падшие духом" [19, с. 100]. Далі Ю.Венелін зазначав, що цим почуттям героїчної епопеї задунайські слов'яни відрізняються "от всех остальных сродственных племен, кроме козаков" [19, с. 100].

Як вважають автори коментарів повного зібрання творів Тараса Шевченка (у 12 томах), саме відомі зіставлення українських народних дум та гомерівського епосу, які зробив П.Куліш у передмові до поеми "Україна" [20, с. 569] (додам, що такі зіставлення робив також Микола Цертелєв у передмові до видання збірки "Опыт собрания старинных малороссийских песней" - 1819), викликали цікаву полеміку у повісті Т.Шевченка "Прогулка с удовольствием и не без морали": "Недавно кто-то печатно сравнивал наши, т.е. малороссийские, исторические думы с рапсодиями хиосского слепца, праотца эпической поэзии. А я смеялся такому высокомерному сравнению, а теперь, как разобрал да разжевал, так и чувствую, что сравниватель прав, и, с своей стороны, я готов даже увеличить его сравнения. Я читал, разумеется, в переводе Гнедича, и вычитал, что у Гомера ничего нет похожего на наши исторические думы-эпопеи, как, например, дума "Иван Коновченко", "Савва Чалый", "Алексей, попович пирятинский", или "Побег трех братьев из Азова", или "Самойло Кишка", или, или, - да их и не перечтешь. И все они так возвышенно-просты и прекрасны, что если бы воскрес слепец хиосский да прослушал хоть одну из них от такого же, как и сам он, слепца, кобзаря или лирныка, то разбил бы вдребезги свое лукошко, называемое лирой, и поступил бы в михоноши к самому бедному нашему лирнику, назвавши себя публично старым дурнем. Увы! теперь я себя так назвать должен" [21, с. 242-243].

Прагнучи дати цільний український епос, П.Куліш в епопеї "Україна" певною мірою реалізував концепцію літературознавства 1820-1830 рр. про фольклорну основу і колективність творення "Іліади" та "Одіссеї". Очевидно, слова із Кулішевої передмови до поеми: "Отож минуло вже тому три тисячі літ, а ще й досі нема та й не буде, може, луччої книжки на всім світі над ту "Іліаду" та "Одіссею" (опріч святої Біблії), бо то видумала не одна голова, а ввесь люд грецький" [6, с. 2] треба сприймати як певного роду заперечення В.Бєлінському, котрий у своєму огляді змісту російських журналів за 1839 р. висловлював цілком протилежні судження. На його думку, не мають рації ті дослідники, котрі вважали, що "трудно поверить, чтобы один человек мог сделать такое великое дело (себто написати "Іліаду". - В.І.). Напротив, трудно поверить, чтобы много людей могли сделать одно такое великое дело" [18, с. 181]. Критик вважав, що це пов'язано з тим, що "всякая разумная сила является отнюдь не в субстанции, а в личном, индивидуальном, субъективном определении. И потому слово "народ" часто бывает самым бессмысленным словом, как безличная отвлеченность" [18, с. 181]. Свої ідеї російський критик прагнув аргументувати апелюванням до того, хто ж все-таки перетворив Росію на цивілізовану країну - народ чи одна людина, яка була втіленням сили цього народу. Відтак, на його думку, "народ живет в своих представителях, которые относятся к нему, как голова к туловищу. Такую-то голову имели эллины в Гомере" [18, с. 181].

Водночас судження автора епопеї "Україна" були суголосні з концепціями того ж таки Ю.Венеліна, названу вище працю якого "О характере народных песен у славян задунайских" П.Куліш неодноразово цитував у примітках до роману "Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад", опублікованого, як і "Україна" 1843 р. Ю.Венелін з приводу цього питання висловлювався цілком категорично: "Какая нелепость воображать себе творцом эпопеи одного человека, мнимого поэта Гомера! Как будто эпическое чувство может родиться и распространиться в народе от одного человека, а не от повышения характера всего народа" [19, с. 100]. Відтак, знаний та авторитетний свого часу славіст був твердо переконаний, "что "Илиада" и "Одиссея" сочинены не Гомером, а народом" [19, с. 83].

Тому й П.Куліш вважав Гомера лише упорядником, а не автором цих всесвітньо відомих епопей, хоча, як і В.Бєлінський, називав Гомера надзвичайно мудрою людиною: "Був колись між греками тяжко розумний чоловік Гомер. Він позбирав поміж народом усі стародавні пісні да й зложив з них дві книжки, "Іліаду" й "Одіссею" [6, с. 2]. Цікаво, що В.Бєлінський ще в 1839 р. критикував навіть саму постановку питання про авторство "Іліади". Для авторитетного тоді російського критика питання про те, що "Гомер или народ создал это вековое произведение (себто "Іліаду". - В.І.) искусства […] начинает становиться смешон, а между тем ему придают такую важность" [18, с. 181]. Критик вважав, що народ може створити велику книгу пісень, цілісну та єдину своїм духом і характером, але ніколи "не создаст из лоскутков и отрывков поэмы, представляющей собою целою и стройною по содержанию и форме" [18, с. 181]. Таку думку врешті поділяв і П.Куліш, а тому він і вирішив силою своєї індивідуальної поетичної творчості укласти (не написати!) з народних дум таку епопею, бо був схильний вважати Гомера саме укладачем (не автором) "Іліади".

Власне історичними джерелами "України", на думку автора чи не єдиної спеціальної розвідки про Кулішеву поему О.Грушевського, була ще тоді неопублікована, але дуже популярна серед українських та російських романтиків "История русов", з якої П.Куліш запозичив схему оповідей про українських гетьманів: "Переглядаючи зміст "України", можна і далі, сторінка за сторінкою, навести багато прикладів […] наслідування "Історії [русів]" в освітленні подій" [22, с. 98].

Очевидно, що вплив "Запорожской старины" та "Истории русов" на розвиток української літератури періоду романтизму передусім 1840-х років, у тому числі й "Україну" П.Куліша, є явищем того ж порядку, що й залежність німецької романтичної лірики Клеменса Брентано, Людвіга Уланда, Йозефа Ейхендорфа від збірника німецьких народних пісень та їх обробок "Чарівний ріг хлопчика" (1806-1808), який уклали Людвіг Арнім та Клеменс Брентано, чи вплив на поетику англійських романтичних балад Семюела Тейлора Кольріджа, Вальтера Скотта, Джона Кітса збірника Томаса Персі "Реліквії стародавньої англійської поезії" (1865).

За А.Шамраєм, епопея "Україна" виразно свідчила про те, що П.Куліш прагнув розвивати романтичні концепції І.Срезневського та його "Запорожской старины", а відтак "творити новий стиль, висловити нові ідеї в формах пісні і думи, проблеми стилізації" [8, с. 73], що необхідно розглядати також у контексті "боротьби з котляревщиною" [8, с. 73].

Дослідники уже зазначали, що стосовно "України" П.Куліша можна говорити передусім про новаторський задум твору - "розповісти історію народа його ж власними споминами в піснях та думах" [22, с. 81]. Відтак, як зазначав О.Грушевський, це був дуже сміливий "плян - з'єднати разом два зовсім протилежні елементи: пам'ятки давно вигасшої прояви народної творчости (дослідник мав на увазі те, що в 1840-і роки український народ уже давно не складав нових дум. - В.І.) [...] та власні штучні підробки під стіль дум" [5, с. 405].

Це було пов'язано з проблемою довіри письменника до змісту народної поезії, а відтак сприйманням народних дум та історичних пісень як джерела і матеріалу "для розроблення української історії" [22, с. 82]. Очевидно, можна сказати, що П.Куліш передусім керувався патріотичною ідеєю патетичності, величності українського народу, його історії та пісні, а сам письменник, як зазначав О.Грушевський, претендував у певному сенсі на роль українського Гомера [5, с. 405].

Такий спосіб мислення був властивий чи не всім українським письменникам та фольклористам 1820-1840 років.