Проблема "Іван Франко і романтизм" уже неодноразово була предметом розгляду українських літературознавців [Див. 1; 2; 4; 5; 6]. Крім того, теоретичні проблеми романтизму світового, як і українського, були предметом ґрунтовних досліджень літературознавців української діаспори (Д. Чижевський, Г. Грабович) [3, с. 443-445].

Зауважимо однак, що до проблеми романтизму українські літературознавці зверталися принагідно. З одного боку, в умовах тоталітарної системи, заскорузлого теоретичного мислення, романтизм як літературний напрям обов'язково мусив вивчатися крізь призму "прогресивних" і "реакційних" тенденцій у ньому. Інша особливість полягає у тому, що в нашому літературознавстві усталився стереотип: оскільки І. Франко жив в епоху післяромантичну, то він недооцінював, як і пізніше не міг розуміти модерних тенденцій в українській літературі, що проявилися на початку ХХ століття.

Від цих тенденцій відходять літературознавці, що зверталися до Франкового розуміння романтизму у 80-х роках (А. Войтюк, Т. Комаринець). Зрештою, тенденції подолання поділу романтизму на революційний і реакційний траплялися і в теоретичних працях радянського часу (праці Д. Наливайка).

Зупинимося на тих аспектах проблеми, що стосуються Франкового романтизму у світлі його історично-теоретичної концепції. Ще у 80-х роках І. Франко отримує від німецького видавця Фрідріха Вільгельма замовлення написати історію української літератури. Зі своїм наміром працювати над цією історією І. Франко ділиться з М. Драгомановим. Основне, на думку І. Франка, розглянути літературу не так, як це робив О. Пипін, котрий "потрактував нас після злучайних державних границь, але брати цілу літературу, а її відміни (галицьку, буковинську, угорську), як поодинокі школи з більш або менш затемненими провідними думками". Тобто І. Франко, звертаючись за порадою до свого вчителя, хоче знайти суцільне і комплексне трактування цінності української літератури, що не вдалося О. Пипіну. Така настанова сприяла чіткому розумінню творчих напрямів у літературі, їх синхронності з аналогічними напрямами у європейських літературах.

Концепція цілісності української літератури знайшла своє продовження у виданій пізніше праці І. Франка "Задачі і метод історії літератури". Тут І. Франко пише: "Поняття літератури національної не значить ще, щоб вона була виключна, шовіністична, противно, на полі літератури, думок і загалом духового життя панує свобідна виміна, але тут треба глядіти, що в даній добі добачаємо більшу або меншу самостійність чи більше присвоюється чужого або більше витворюється свого, чи присвоєння є правдиве, чи тільки поверхове - прийдеться вислідити, як у німецькій літературі звільна вироблювався інтерес до духового і літературного життя всіх народів, те. що називається універсалізмом" [7, с. 13].

Власне з цих позицій цілісності національної літератури, її зв'язку з іншими національними літературами І. Франко і підходив до романтизму в українській літературі. Зрештою, має цілковиту рацію Т. Комаринець, коли пише: "Іван Франко не залишив спеціальних досліджень ні про романтизм як естетичну систему світової літератури, ні про романтизм український як його різновид. Франкові думки про романтизм розкидані у різних статтях - про західно-європейських, російських і українських письменників ХVІІІ - ХІХ століть, про південно- і західнослов'янські літератури. Однак, не дивлячись на таку розрізненість, інколи на принагідно висловлену думку вони дають чітке уявлення про глобальні і часткові його судження з цього питання" [5, с. 199].

У згаданій грунтовній праці Т. Комаринця значна увага приділена Франковому аналізові теоретичних засад європейського романтизму; ми ж ведемо мову про Франкову концепцію українського романтизму, який, зрозуміло, І. Франко розглядає на фоні слов'янського, ширше європейського романтизму. При цьому важливо з'ясувати, як вчений оцінював розуміння романтизму попередниками - істориками літератури. До аналізу залучаємо, зокрема, Франкові історико-літературні огляди української літератури, що з'явилися на рубежі століть.

Не схвалюючи захоплення О. Огоновського романтиками, недооцінку їх вкладу у літературу, яку певним чином спостерігаємо у П. Куліша, І. Франко своєю творчою практикою продовжив традиції М. Дашкевича у підході до романтизму, які найреальніше виступають у широковідомій рецензії на працю М. Петрова "Очерки истории украинской литературы ХХ века". Будучи певним чином прихильником ідеологічної теорії у літературознавстві (за термінологією Л. Білецького), І. Франко схильний розглядати український романтизм на фоні естетичних програм європейського романтизму.

У широковідомій статті "Теорія і розвій історії літератури" І. Франко, розглядаючи розвиток літератури європейських народів вказує, що імпульс для розвитку літератури, який дали Лессінг, Гердер, Шіллер і Гете був цілком спрямований проти збірки класицистичних догматичних приписів про правила поетичної творчості, про так звану естетику або науку про красу в штуці" [11, с. 17] і далі: "Лессінг доказав, що французи зовсім не розуміють Арістотеля, на якого раз у раз покликаються: він попробував глибше вникнути в Арістотеля та виснувати із нього розумніші правила поетичної творчості, під сим покликом - черпати не з французів, а з правдивого Арістотеля - працювали Гете і Шіллер у добі своєї емуляції з пластичними взірцями. Та за Гердером стоїть заслуга, що звернув уперве увагу на природу і людське чуття як на джерело всякої поезії, і ся ідея стала провідною думкою т(ак) зв(аної) романтичної школи не лише у Німеччині, але скрізь по Європі" [11, с. 17].

І хоч І. Франко каже, що і ця школа трималася тих самих мертвих формул та шаблонів, вона мала значний вплив на уми європейських народів. Розуміючи романтизм як європейське явище в теоретичному плані, І. Франко намагається осмислити той романтичний дух, що повіяв з кінця ХVІІІ століття і на Слов'янщину. Ці нові віяння передбачали в першу чергу звернення до природи, народність, простоту, демократизм, любов до пісні, звичаїв і мови простого народу.

У малоцитованій сьогодні статті І. Франка "Література українсько-руська (малоруська)", що друкувалася на сторінках журналу "Slovansky prehled"(1899) мова йде про особливості українського романтизму початку ХІХ століття. Романтичні твори української літератури, що черпали за прикладом Гете і Гердера свої сюжети з народних переказів і повір'їв, з'явилися на Україні уже в 1828 році (балада Левка Боровиковського "Маруся", потім "Вовкулака" Александровича). Але, на думку дослідника, ці чисто зовнішні ознаки романтизму пізніше бліднуть перед іншими рисами романтизму. "Той відтинок романтичної школи, котрий не задовольняючись самою фантастичністю і народним тоном прагнув проникнути глибше в народне життя і шукати в ньому залишків колишнього кращого, ідеальнішого стану, зразків героїзму і правдивої релігійності (у Франції Віктор Гюго, в Німеччині Тік, Новаліс, в Польщі Міцкевич, Мальчевський, Гощинський), має і в українській літературі талановитих представників - Метлинського, Гребінку, а насамперед Тараса Шевченка, якого "Кобзар" вийшов 1840р., а "Гайдамаки" 1841р." [8, с. 85].

Разом з тим, у цій статті І. Франко трактує постать Т. Шевченка як таку, що дуже швидко позбувається романтичних уявлень. Проблема співвідношення романтизму і реалізму у Шевченка вирішується Франком як процес переходу від одного творчого напряму до іншого. "Та Шевченкова геніальна натура виходить за коло романтичних понять. Він підноситься до критичного погляду на минуле і доходить висновку, що ідеал суспільних і моральних відносин не за нами, а перед нами. Він звертається до малювання живої дійсності ("Наймичка", "Відьма"), надихається великими ідеалами слов'янського братання ("Шафарикові") та емансипації від релігійної нетерпимості ("Іван Гус"). У Шевченкові українська поезія знайшла найсильніше на ту пору втілення" [8, с. 85].

Ще чіткіше проблеми творчого генія Шевченка-романтика осмислені галицьким ученим у статті "Тарас Шевченко". "В другій добі, котра тягнеться від першої поїздки на Україну 1843-го до арештування весною 1847р., геній Шевченка широко розпускає крила, вдаряє з великою силою в різні струни. Романтична струна не перестає ще звучати - постають ще й тепер деякі балади, але чисто баладовий тон у них глухне і тихшає супроти голосних нот психологічного аналізу" [10, с. 249].

І. Франко вказує на вплив видання "Кобзаря" 1869 року на галицьку молодь. У цьому виданні руська молодь Галичини побачила новий світ, "побачила Україну, з її степами, козацтвом і "волею"! До цього часу вона (молодь - М. Г.) дивилася на все очима Тараса Бульби і польських романтиків, особливо М. Чайковського, захоплюючись пишними картинами, але не відчуваючи при цьому нічого. Починається посилене наслідування українщині, спочатку в одязі і манерах, потім під впливом антагонізму до поляків, все глибше виробляється погляд на необхідність користуватися в літературі тільки народною мовою" [12, с. 136].

Проблеми виникнення романтизму, передусім в епоху його становлення, торкається І. Франко у рецензії на книгу Олександра Барвінського "Огляд народної літератури українсько-руської до 60-х років". Вчений виступає проти спрощеного трактування романтизму, заперечуючи думку Барвінського про щось надлюдське, незвичайне, пересадне. Романтизм, на його думку, не був ідеалізацією дійсності у ХVІІ столітті, а в першу чергу реакцією чуття проти раціоналізму того часу. Одночасно це була реакція волі одиниці проти надто механічних соціальних теорій і тісної регламентації. Деякі письменники знаходили усе те в середніх віках, інші серед нижчих верстов народу, серед різних більш або менш фантастичних дикунів, у постатях народних міфів, вірувань і тому подібне.

Проте найбільш грунтовно проблеми романтизму розглянуті Франком у одній з кращих історико-літературних статей "Южно-русская литература". На думку вченого, український романтизм не був виразником ідей доби, тобто національного відродження українського народу. У першу чергу національно-визвольні змагання були зв'язані з активізацією української інтелігенції. "Уже на початку ХІХ століття, під впливом Макферсонової "Оссіани", Гердерових "Ідей", і перших кроків слов'янського відродження зароджується свідоме бажання відтворення української національності за допомогою дослідження української історії і народної традиції. Це бажання зустрілося з незгасним бажанням українського дворянства про автономію країни" [12, с. 118-119].

І Франко звертає увагу на неоднорідність українського романтизму. але основні його течії тісно зв'язані з тенденціями в європейських літературах. Серед українських романтиків він називає Амвросія Метлинського, автора вдалих поезій "Думки і пісні", "Сироїжка", "Глек", відзначає виданий Метлинським "Южный русский сборник" (1848). Афанасьєв-Чужбинський написав кілька прекрасних ліричних п'єс: "Скажи мені правду, мій любий козаче", послання до Шевченка "Гарно твоя кобза грає". Часто, відзначає І Франко, українські романтики не тільки перекладали твори західноєвропейських романтиків, але й переспівували їх сюжети. так, Михайло Макаровський, автор поеми "Наталя", наслідує "Германа і Доротес" Гете і "Гарасько" (переробка "Кавказского пленника" Пушкіна). Більш оригінальним, але не вільним від шаржу, був Стефан Олександровський, автор поеми "Вовкулака".

На думку галицького вченого, було ще кілька моментів, зв'язаних з тим, що українська література не мала нормальних умов для розвитку. Тому серед українських романтиків було кілька чоловік, які працювали надто тихо, при житті не публікували нічого або дуже мало і пропустили момент, коли їх праця могла принести найбільшу користь батьківщині. По суті І. Франко говорить про цілу когорту письменників-романтиків втраченого покоління. Їх творчість не могла розвиватися нормально, і це теж не дало можливості нормально розвиватися романтичним тенденціям у нашій літературі. Василь Мова, що опублікував при житті під псевдонімом В. Лиманський один сильний вірш "Козачий кістяк", залишив у рукописах значну кількість поетичних і прозових творів, які до початку ХХ століття не були опублікованими. А. Навроцький, один з членів Кирило-Мефодіївського братства, при житті опублікував тільки два невеликі переклади з Міцкевича, залишив в посмертних паперах масу оригінальних і перекладних творів. Сюди ж вчений відносить і Івана Манжуру, українського етнографа, який тільки перед смертю видав "Сборник интересных произведений" і "Степові мотиви". До поетів-романтиків втраченого покоління вчений зараховує і Якова Щоголева, який виступив в літературі ще в 40-і роки, але прожив все життя в стороні від українського літературного руху і тільки в 70-80-х роках опублікував дві збірки поезій ("Ворскло" і "Слобожанщина"), які свідчать про сильний талант, але разом з тим несуть на собі безсумнівні сліди відчуженості автора від більш живих літературних течій.

Ненормальні умови розвитку української літератури спричинилися, на думку вченого, до того, що романтичні тенденції в українській літературі проявлялися і в 60-70-і роки. До таких проявів критик зараховує і О. Стороженка, який після 1862 року майже цілком замовк, і тільки в його посмертних паперах було знайдено спробу історичного оповідання "Марко Проклятий". Як і О. Стороженка, до поетів "Основи" зараховує І Франко і Степана Руданського, який при житті встиг надрукувати тільки декілька ліричних п'єс, красивих і задушевних. Після передчасної смерті цього поета в його рукописах залишилася маса творів. На романтичний характер цих творів вказувала надзвичайно багата колекція українських народних оповідань і легенд, що передані граціозними віршами, повний переклад чеського "Каледворського рукопису", "Слова о полку Ігоревім", "Війни жаб з мишами" і, накінець, "Іліади". На думку І Франка, переклад "Іліади", хоч і "складений короткими віршами, складом української народної пісні, тим не менше видається дуже вдалим і має цільний характер" [12, с. 134-135].

Для І Франка зрозуміло, що в Галичині романтизм ще в 40-х роках ХІХ століття мав свої певні завоювання, зв'язані з діяльністю "руської трійці", а після смерті Маркіяна Шашкевича з діяльністю його продовжувача Якова Головацького, що видав у 1941 році цікаву збірку галицько-руських народних приказок, а в 1846-47 рр. за допомогою свого брата Івана - альманах "Вінок русинам на обжинки", в якому, крім невідомих досі творів М. Шашкевича, вміщена прекрасна збірка народних загадок, казок та анекдотів та дослідження в галузі археології та етнографії.

Романтичні тенденції бачить І Франко і серед діячів галицького москвофільства: Богдана Дідицького та Івана Гушалевича. Вважаючи Богдана Дідицького талановитим публіцистом, критик цінує його "Історію Руси", що мала немалий вплив на молодь 70-х років, а автор її в один час (1860-1870) був найпопулярнішим письменником Галицької Русі; його цінували навіть як поета, хоча його вірші (поеми "Буй-Тур Всеволод", "Конюший" і багато дрібних творів) скоріше можуть зменшити, ніж збільшити його заслуги. "Іван Гушалевич знайшов славу Галицько-руського солов'я" бездарним, але співучим віршем "Мир вам, браття, всім приносим", що довго було майже національним гімном Галицької Русі, не дивлячись на відсутність в ньому якоїсь ідеї, а часто навіть і смислу" [12, с. 130].

До проблеми романтизму І Франко звертається і в статтях та рецензіях, що присвячені творчості окремих письменників, характеристиці окремих творів. Скажімо, І Франко в українському літературознавстві вперше дав глибокий аналіз балади Л. Боровиковського "Маруся", показавши оригінальність автора у підході до змалювання життя. Цей аналіз показав те, що відрізняє баладу українську від балади "Светлана" Жуковського. В окремих Франкових рецензіях зустрічаємо певні теоретичні думки, які стосуються романтизму як творчого напряму взагалі. "Романтизм у літературі, так само як і якобінізм в політиці, означав перевагу геніальної особи над масою, перевагу генія над талантом і працею, а затим і перевагу проблисків його генія, чуття і ентузіазму над одностайним, але млявим світлом звичайного розуму. Індивідуальність поета стала найвищою властю, виломлювалась з усяких правил і границь суспільних, поезія сталась вітхненням, ясновидінням, чимсь божеським і безсмертним" [9, с. 289-290].

У цьому зв'язку зацікавлює порівняння Шевченкового "Перебенді" з "Імпровізаційним" Міцкевича, в яких Франко бачить "дуже виразну похожість в деяких думках обох поем. Як поет Міцкевич непомірно вищий над товпою звичайних людей, котрі його не розуміють, так само й Шевченків "Перебендя", хоч з неозначеного, космополітичного костюма перебраний в бідну свитину українського сліпця-кобзаря" [9, с. 292].

Як бачимо, І Франко ставить питання про протиставлення у творах романтиків ідеалів особистості і маси. Пізніше радянське літературознавство перенесло аспект протиставлення у іншу площину, а саме на поділ романтизму на революційний та реакційний. Відомий дослідник творчості І Франка А. Войтюк писав: "Певна однобічність поглядів Івана Франка на романтизм у цих висловлюваннях виявилася у тому, що , висунувши на перший план антитезу почуття і розуму, він залишив у тіні проблему співвідношення ідеалу і дійсності, яка є визначальною при характеристиці романтизму, зокрема при його поділі на революційний і реакційний" [2, с. 161].

Сьогодні літературознавча наука остаточно відійшла від штучного поділу романтизму на революційний та реакційний. Не було і не могло бути цього поділу в І. Франка. Обґрунтовані у кінці ХІХ - на початку ХХ століття думки видатного ученого про романтизм досі є актуальними. Висловлені принагідно чи у контексті их ґрунтовних синтетичних студій, ці ідеї є надійним орієнтиром для дослідників українського романтизму.

Література

Вервес Д. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70-90-х рр. ХІХ ст. К., 1957.

Войтюк А. Літературознавчі концепції Івана Франка. Львів, 1981.

Грабович Г. До історії української літератури. К., 1997.

Комаринець Т. І. Франко і фольклорна концепція українських романтиків // Українське літературознавство. 1984. № 2.

Комаринець Т. Концепція романтизму в літературознавчих працях Івана Франка// Іван Франко і світова культура. К., 1990.

Фалендиш Л. І. Франко про український романтизм // Радянське літературознавство. 1972. № 2.

Франко І. Задачі і метод історії літератури // Зібр. тв. в 50-ти тт. К., 1984. Т. 41.

Франко І. Література українсько-руська (малоруська) // Зібр. тв. у 50-ти тт. К., 1984. Т. 41.

Франко І. Переднє слово до видання: Шевченко Т. Г. "Перебендя" // Зібр. тв. у 50-ти томах. К., 1980. Т. 27.

Франко І. Тарас Шевченко // Зібр. тв. у 50-ти тт . К., 1984. Т. 41.

Франко І. Теорія і розвій історії літератури // Зібр. тв. у 50-ти тт. К., 1984. Т. 40.

Франко І. Южнорусская литература // Зібр. тв. у 50-ти тт. К., 1984. Т. 41.