ѕоез≥¤ з≥в'¤лого лист¤ в виду сусп≥льних задач штуки (ѕрочитавши л≥ричну драму ≤. ‘ранка "«≥в'¤ле лист¤")



ќдним душком ¤ прочитав њњ - "л≥ричну драму ≤в. ‘ранка п.з. "«≥в'¤ле лист¤". ƒл¤ тих, хто ≥ще не мали коли прочитати њњ, скажу наперед, що се не Ї звичайна драма. —е зб≥рка л≥ричних поез≥й - разом Ї њх 61 - на в≥чну тему нещасливоњ любов≥. ƒрамою автор назвав сю зб≥рку тому, що пом≥щен≥ в н≥й три цикли поез≥њ, три "жмутки" з≥в'¤лого лист¤, зложен≥ в час≥ дес¤ти рок≥в (1886 - 1896), змальовують, неначе три акти в драм≥, досить повно ≥ драматично три фази в еволюц≥њ душевних настроњв нещасливо залюбленого чолов≥ка. “очний естетик назвав би се скорше трагед≥Їю, тому що психолог≥чна акц≥¤ к≥нчитьс¤ тут катастрофою, - самовб≥йством геро¤.  ажу - естетик, бо дл¤ мене се байдуже, ¤к що названо; головна р≥ч в т≥м, що се так назване.

«аки заговорю про ц≥л≥сть, зам≥чу, що частина тих поез≥й була вже оголошена перед к≥лькома роками п≥д тим же зб≥рним заголовком "«≥в'¤ле лист¤" в "«ор≥" ≥ в друг≥м виданн≥ зб≥рника поез≥й ≤в.‘ранка п.з. "« вершин ≥ низин". ѕро ту частину ¤ мав нав≥ть вже раз нагоду говорити - в тор≥шн≥й "«ор≥" таки - в статт≥ про њњ автора (ч.1-2). “од≥ вже ¤ вир≥знив т≥ поез≥њ з-пом≥ж ус≥х ≥нших задл¤ краси форми, поетичност≥ вислову, ориг≥нальност≥ й доб≥рноњ пластики поетичних образ≥в. ƒл¤ знавц≥в сучасноњ Ївропейськоњ поез≥њ ¤ пор≥вн¤в њх нав≥ть з декадентською поез≥Їю ‘ранц≥њ, але з декадентською поез≥Їю в кращ≥м знач≥нню того слова, - з поез≥Їю. «в≥сно ж, що б≥льша часть сучасних поет≥в ‘ранц≥њ, т.зв. декадент≥в, поет≥в упадку, - се карлики, що стараютьс¤ насл≥дувати таких ген≥њв л≥тератури, ¤к от хоч би Ѕодлер. “а чим винен неб≥жчик Ѕодлер, що т≥ карлики, одержавши непочесну назву декадент≥в, не лиш сам≥ приймили њњ ¤к ≥сторичн≥ гейзи за почесну, але ще й до нього њњ прил≥пили. Ќеб≥жчик ≥ йому под≥бн≥ неб≥жчики н≥чим тут не винн≥. јле факт Ї фактом. ѕ≥д декадентами нав≥ть у ‘ранц≥њ розум≥ють дв≥ породи поет≥в: не лиш поет≥в справд≥шного упадку, але й правдивих, нераз вельми уталантованих поет≥в, ¤ких нин≥ безталанн≥ ч≥паютьс¤, ¤к реп'¤х кожуха. “ак само подв≥йно треба й нам розум≥ти французький декадентизм; так само подв≥йно розум≥ючи його, ¤ й назвав був одну частину поез≥й ≤в.‘ранка, що вв≥йшла тепер в зб≥рник "«≥в'¤ле лист¤", вз≥рцем декадентськоњ поез≥њ в кращ≥м знач≥нню слова јвтор њх, не порозум≥вши мене ¤к сл≥д, чи не спробувавши нав≥ть порозум≥ти, обуривс¤ тод≥. ¬≥н дав нав≥ть вираз своЇму обуренню в в≥ршован≥й в≥дпов≥д≥ п.з. "ƒекадент" (гл. "«ор¤", 1896. „.17), ¤ка ще л≥пше потверджуЇ непорозум≥нн¤. « тоњ в≥дпов≥д≥ видко, ¤к грубо автор помиливс¤, вз¤вши похвалу форми поез≥й за догану њх зм≥сту. “а ¤ вд¤чний за се авторов≥, бо в≥н неначе сам визвав мене на слово, на слово про зм≥ст, - та не лиш про зм≥ст його поез≥й ≥ самих поез≥й, але й про зм≥ст вс≥Їњ красноњ л≥тератури, про њњ тенденц≥њ ≥ сусп≥льн≥ задач≥. ѕо¤ва новоњ зб≥рки л≥ричних в≥рш≥в ≤в.‘ранка подаЇ мен≥ до сього дуже добру нагоду. ƒо њњ зм≥сту дастьс¤ нав'¤зати в т≥й справ≥ к≥лька важних зам≥ток, що, хоч ≥ не дадуть повноњ в≥дпов≥д≥ на квест≥ю сусп≥льних задач штуки, та все-таки кинуть на нењ ¤кийсь пром≥нчик св≥тла.

ўоб сказати все те, що можна сказати ≥ще в зв'¤зку з попередн≥м про нову зб≥рку поез≥й ≤в. ‘ранка, ¤ про форму й техн≥ку њх повторю св≥й перашй висказ: красою й ориг≥нальн≥стю вислову, доб≥рн≥стю поетичних зворот≥в, поетичною св≥ж≥стю т≥ поез≥њ перевищили все, що њх автор написав лиш коли-небудь стихом. ƒе¤к≥ (в "друг≥м жмутку" ч. III, ≤V, V, V≤, V≤≤, XIII), прибран≥ в поетичний орнамент народноњ п≥сн≥, але удержан≥ при т≥м на висот≥ св≥домого артизму, - се перли не лиш в наш≥й, але ≥ в св≥тов≥й поез≥њ.  раса слова ≥ мелод≥йн≥сть стиха чарують тут читача так сильно, що в≥н трохи що не забуваЇ за не менше поетичний зм≥ст. “а н≥! ћен≥ здаЇтьс¤, що ¤краз тут поетичн≥сть зм≥сту помогла в значн≥й м≥р≥ крас≥ й мелод≥йност≥ форми. ѕоез≥њ, що њх зм≥ст Ї менше поетичний, подекуди нав≥ть риторичний, не визначуютьс¤ вже й тою етеричною легк≥стю форми (в"перш≥м жмутку" ч.’≤ (ѕривид), в "трет≥м жмутку" ч.≤’, XII, ’V≤, XIX). ¬ одн≥й поез≥њ (в "трет≥м жмутку" ч.’V≤≤≤) т¤жк≥сть форми Ї конечним насл≥дком нещасливого вибору стиха √орац≥Ївих од, що в нас так довго буде не вдаватис¤, ¤к довго в мов≥ не управильнитьс¤ наголос. “ам же вс¤ мелод≥йн≥сть залежить в≥д правильноњ ≥ точноњ обм≥ни наголос≥в (≥ цезури); один хибно покладений наголос валить ц≥лу будову. ¬ наш≥й мов≥, що маЇ подостатком сл≥в з двома, а й трьома наголосами, таких похибок оминути й год≥. ¬они ≥ в найвизначн≥ших стихах попадаютьс¤. ¬ "«≥в'¤л≥м листю", наприклад, подибуютьс¤ теж так≥ подв≥йн≥ наголоси: мойoго (ст. 20), твогo (ст. 25, 30), твойoму (ст. 32), ≥ твойoго (ст. 84); з дaлека (ст. 27) ≥ з далeка (ст. 44); тонe (ст. ≤8) ≥ тoне (ст. 58, 87). ƒик≥ видаютьс¤ мен≥ наголоси: лагiдним (ст. 10) зам. лaг≥дним; пoт≥к (ст. 10) зам. потiк; лускoю (ст. 20) зам. лyскою; нoве, нoв≥њ (ст. 33) зам. новe, новiњ; слiду (ст. 44) зам. сл≥дy; ¤снi (ст. 52, 58) зам. ¤сн≥; бажaного (ст. 59) зам. бaжаного; боiв, болiв (ст. 76) зам. бoњв, бoл≥в; гор¤чo кохаю (ст,90) зам. гор¤чо, бо "гор¤чo" такий же ≥менник, ¤к "теплo". –аз¤ть вони тим б≥льше, що читачев≥ вже здаЇтьс¤, будьто би автор неправильн≥стю наголосу старавс¤ удержати правильн≥сть ритму або риму. ”крањнське наголошуванн¤ глагольних ≥менник≥в, ск≥нчених на -aнн¤, на передостанн≥м склад≥ (бажaнн¤, кохaнн¤ ≥ т.п.) ≥ пос≥дательних займенник≥в (мoњм, твoњм, свoњм, мoњ, твoњ, свoњ) разить теж не одного ще галицького читача; та воно може бути зовс≥м оправдане, бо так наголошуЇ т≥ слова дуже часто й наш галицький народ по селах. «начить, його не сл≥д вм≥н¤ти авторов≥ в провину, тим менше, що в≥н заЇдно його уживаЇ. ѕорадно було б лише, щоб кождий автор, приймивши раз сей чи другий наголос, державс¤ його пост≥йно, а не виголошував одно ≥ те саме слово раз так, а другий раз ≥накше задл¤ одного ритму. ћоже бути, що тод≥ вв≥йшов би в уживанн¤ й не один хибний наголос, та в≥н вже самою силою уживанн¤ ставав би з часом правильний бодай дл¤ самого автора, а згодом, силою авторитету авторського таланту, може й дл¤ ширшого загалу. —е, видитьс¤ мен≥, одинока дорога до вельми пожаданого не лише в поетичних творах управильненн¤ нашого наголосу.

ѕрогр≥х≥в супроти словар¤ нашоњ мови в "«≥в'¤л≥м лист≥" дуже мало. “а все-таки бажалось би не бачити тут таких полон≥зм≥в, ¤к огень (ст. 9 зам. огонь) згра¤ (ст. 83, zgraja), хт≥в (ст. 30, 64, 84, зам. хот≥в), терпливо (ст. 31, зам. терпеливо), виснила (ст. 93, wysnila), блюзнить(ст. 104, bluznic). јвтор уживаЇ њх х≥ба лиш тому, що вони надалис¤ йому до ритму або до рими, хоч тим самим засм≥чуЇ мову. “ак само х≥ба по б≥льш≥й част≥ лише дл¤ ритму ≥ рими уживаЇ в≥н скорочених глагольних форм неозначеного виду ≥ 3-њ особи тепер≥шнього часу. ƒуже вони не раз¤ть, але дають часом так≥ баламутн≥ вираженн¤, ¤к: "любить мститьс¤ на обох" (ст. 31, зам. любить мститис¤ на обох), де здаЇтьс¤ з першого разу, що об≥ т≥ глагольн≥ форми Ї формами 3-њ особи тепер≥шнього часу. Ќадто мен≥ здаЇтьс¤, що при тих скорочених формах мова виходить ¤кась неповна, обскубана. ћ≥ж римами, поминувши вказан≥ похибки проти словар¤, попадаютьс¤ дуже часто й нат¤гнен≥, вимушен≥: твою - т≥сну (ст. 14) нет¤м≥ - руками (ст. 26), смертю - розпростерту (ст. 31), п≥дклад - вд≥л¤ть (ст. 31), хвил¤ - сила (ст. 34), юрбою - болю (ст. 35), цар≥вни - чар≥вний (ст. 35, зам. чар≥вний), молодоњ - на зустр≥ч недол≥ (ст. 38, зам. недоли), боюсь - трус (ст. 57), темно - страшенн (ст. 66), мелод≥йне - Їдине (ст. 37), тривога - з фортуни рoга (ст. 89, зам. з фортуни рогa, хоч ≥ слово "фортуна" не конче "фортунне"), скр≥зь - л≥с (ст. 89), представивсь - догадались (ст. 93), що там - з болотом (ст. 94), твогo ≥м'¤ - н≥коли ¤ (ст. 99, зам. твoго ≥мен≥) ≥ т.п. “аких похибок, особливо во в л≥ричних п≥сн¤х, що повинн≥ визначатись ¤кнайдоб≥рн≥шою зверхньо формою, належало б вельми вистер≥гатись. ƒо похибок проти мелод≥йност≥ стиха ¤ зачислив би так≥ групуванн¤ односкладових сл≥в, ¤к: "та ти в ту ж путь, та ти в ту ж путь" (ст. 100), що ≥ в проз≥ вважались би трудними до вимови. Ѕудова поетичних образ≥в Ї в "«≥в'¤л≥м лист≥" майстерська, а в де¤ких поез≥¤х, зложених в дус≥ народноњ п≥сн≥, нав≥ть чудово поетична. Ќат¤гненим, а радше нев≥рним, видаЇтьс¤ мен≥ пор≥вн¤нн¤:"“ак най те серце, що в турбот≥, неначе п е р л и у болот≥, м а р н ≥ Ї, в' ¤ н е, з а с и х а, хоч в сн≥ на вид тв≥й оживаЇ" (ст. 59). “ут лиш одна половина пор≥вн¤нн¤ в≥рна - пор≥вн¤нн¤ серц¤ в турбот≥ з перлою в болот≥; в друг≥й половин≥ пор≥вн¤нн¤ пон¤тт¤ "перла" ≥ пон¤тт¤ "марн≥Ї, в'¤не, засиха" виключають себе. “≥льки про формальну сторону поез≥й. ѕохибок небагато, але в≥д поета тоњ м≥ри, що ≤в.‘ранко, можна вимагати, щоб њх все-таки було менше, скоро вже без похибок нема на св≥т≥ н≥чого. ј тепер придивимось важн≥ш≥й р≥ч≥, - зм≥стов≥ "«≥в'¤лого лист¤" ≥ його л≥тературн≥й та сусп≥льн≥й вартост≥.

«м≥ст л≥ричноњ драми ≤в.‘ранка в перш≥й част≥ њњ - чувства безнад≥йноњ любов≥, в друг≥й - жаль, б≥ль ≥ туга п≥сл¤ страти, в трет≥й - знев≥р'¤ ≥ розпука з њх насл≥дками. ѕерша поез≥¤ другоњ част≥, надс¤нська легенда про таЇмничу, в чв≥рку коней запр¤жену кариту, що, по¤вившись серед зими на —¤н≥, провалюЇтьс¤ разом з в≥зником п≥д л≥д, к≥нчитьс¤ словами:

—е мого мерц¤ драма!

якби не т≥ л≥та важкоњ муки,

ѕекучих бол≥в, сл≥з ≥ божев≥лл¤,

√лухоњ резигнац≥њ, скажених бунт≥в

ѕридавленого серц¤, то ¤ сам,

ѕригадуючи першу нашу стр≥чу,

≤ той пром≥нчик ¤сноњ над≥њ,

ўо блис мен≥ тод≥, - прис¤г би нин≥,

ўо се був сон, надс¤нська¤ легенда.

—е слова самого геро¤ любовноњ драми, що вк≥нц≥ допускаЇтьс¤ самовб≥йства. ¬идко, мука його була справд≥ важка, бол≥ д≥йсно пекуч≥, скоро вони не ск≥нчилис¤ самими сльозами й божев≥лл¤м, глухою резигнац≥Їю ≥ скаженими бунтами серц¤; видко, та любов була справд≥ велика.

“а любов була могуча; прийшла неждано, ¤к елементарне нещаст¤ ≥ п≥дчинила соб≥ в одну мить все Їство чолов≥ка. „им? “ого в≥н сам не знаЇ докладно. —ам в≥н каже (ст. 10):

Ќе знаю, що мене до тебе т¤гне,

„им вчарувала ти мене, що все,

 оли погл¤ну на твоЇ лице,

„огось мов щаст¤ й вол≥ серце прагне.

≤ другий раз задавши соб≥ питанн¤ (ст. 14): "«а що ¤ тужу так, ≥ мучусь, ≥ терплю?" - в≥н не вм≥Ї в≥дпов≥сти ≥накше, ¤к знов питанн¤м:

„и за той гордий х≥д, за ту красу твою,

«а те таЇмне щось, що тл≥Ї полускрито

¬ очах твоњх ≥ шепче: "“ут сповито

∆ивую душу в пелену т≥сну?"

„асом здаЇсь йому, що та жива душа квилить, пручаЇтьс¤. “од≥ глибокий сум без њњ в≥дома вкриваЇ його лице; тод≥ б в≥н душу дав за нењ. јле в ту ж мить з њњ очей мигне злий усм≥х, горд≥сть, глум, ≥ в≥н в≥двертаЇтьс¤ з болем в дут≥ (ibid). “а ≥нколи знов (ст. 12-13):

 оли на те личко чудове

Ћ¤же хмарою жал≥сна туга,

≤ болюще дрожанн¤ нервове

“≥ усточка зц≥пить, ¤к шаруга,

≤ док≥р десь у горл≥ пропаде,

” знесилл≥ опуст¤тьс¤ руки,

≤ благаЇ п≥дмоги, поради

ѕрошибаючий погл¤д розпуки,

тод≥ його серце стискаЇ, мов кл≥щами, холодна тривога; н≥мий б≥ль л¤каЇ його б≥льше, н≥ж вс≥ громи ≥ перемога злих сил.

«алюбленому, ¤к видко з написаного, трудно в≥дпов≥сти соб≥ на питанн¤, чим вчарувала його вибрана; трудно, бо сталос¤ се зараз п≥сл¤ першоњ стр≥ч≥ (ст. 15-16), коли в≥н не мав нав≥ть часу п≥знати њњ добре. ≤ розстались вони тод≥, мов незнан≥. ¬она в≥д≥йшла, не подавши йому й руки, лишивши його, мов одур≥лого. “а серце його чуло, що в т≥й хвил≥ воно могло пос≥сти св≥й рай. ƒва-три щир≥, мил≥, гар¤ч≥ слова були б в сил≥ задержати його на все. “ак що ж:

„уЇ серце, що програна

—тавка вже не верне знов...

ўось щемить в душ≥, мов рана:

—е бл≥да¤, горем п'¤на,

Ѕезнад≥йна¤ любов.

’оч ≥ ¤к безнад≥йна та любов, хоч в≥н ≥ видаЇ њњ лиш припадком, а вона може й не зирнула на нього, та все-таки вона остаЇ предметом його правдивоњ любов≥, ¤ку в≥н так виражаЇ (ст. 17):

як згублену любов, несповнене бажанн¤, Ќевисп≥ваний сп≥в, геройське пориванн¤,

як все найвищеЇ, чим душу ¤ кормлю,

як той огонь, що враз ≥ гр≥Ї, й пожираЇ,

як смерть, що забива й од мук ослобон¤Ї,

ќт так, красавице, ≥ ¤ тебе люблю.

ѓњ слова (ст. 19-20): "Ќе над≥йс¤ н≥чого!" були б дл¤ нього "уб≥йством серц¤, духа ≥ думок, живих ≥ ненароджених". “им-то й год≥ йому пов≥рити тим словам: в≥н рад би вмовити в себе пересв≥дченн¤, що вона ≥ добра, ≥ щира, що њњ лиш бур≥ св≥та ≥ муки розчарувань заволокли туманом. ≤ в його серц≥ знов чуЇтьс¤ сила розс≥¤ти той туман, поЇднати њњ з житт¤м теплотою чутт¤ ≥ жаром думки, ≥ в в≥дпов≥дь в≥н кличе њй: "Ќад≥йсь ≥ кр≥пись в борб≥!". ќднак полуда сходигь скоро з очей. “≥ слова були правдив≥. ¬же й рад би в≥н послухати ради (ст. 21), так що ж, коли в≥н гл¤дить на нењ ≥ не може не гл¤д≥ти ≥ любить њњ!  уди ж д≥ти те серце? як сперти бажанн¤? Ќе бажати житт¤ живому, т≥лько смерт≥? “а може ≥ се вдастьс¤. ¬елика сила резиінац≥њ ви¤вл¤Їтьс¤ в словах:

∆иймо!  ожде своњм шл¤хом

…д≥м, куди судьба провадить.

«диблемось колись - то добре,

ј ¤к н≥ - кому се вадить?

—талос¤. ¬они п≥шли р≥зним шл¤хами. ’оч ≥ здибаютьс¤, вона обходить його. “а його любов триваЇ дальше, рада б прихилити неба, рада б в≥двернути в≥д нењ вс≥ удари, в≥дступити њй власне щаст¤. Ѕо - каже в≥н (ст. 23-24) -

ўо мен≥ без тебе щаст¤?

«вук порожн≥й ≥ мана!

ўо мен≥ без тебе горе?

ўезла ≥ йому ц≥на.

Ќаче крапл¤ в океан≥, –озпливусь ¤, потону:

“и гул¤й на сонц≥, пан≥,

я ж спадатиму ≥к дну.

ўаст¤ лише бажаЇ погорджений т≥й, що погордила ним. ўаст¤ лише бажаючи њй, в≥н перестер≥гаЇ њњ, щоби не минала його з погордою (ст. 25) бо:

ћоже, в т≥м зневажен≥м

“вого щаст¤ скарб,

ћоже, в т≥м погорджен≥м

™ любов≥ скарб.

ћоже, см≥х тв≥й нин≥шн≥й,

—р≥бний та дзв≥нкий,

—тане в твоњй пам'¤т≥

«а док≥р г≥ркий.

 оли те "може" ≥ зд≥йснилос¤, в≥н, вид¤чи њњ сльози, каже лиш (ст. 32):

“и плачеш. “и, що в≥д≥пхнула

Ћюбов мою, ¤к сиротину,

“епер надармо просиш, ловиш

Ћюбов≥ хоч би крапелину,

“воЇю дивною красою

Ќадармо вс≥х маниш ти к соб≥:

—е труп убитоњ любов≥

Ќе допуска любов≥ к тоб≥.

“а в тих словах бринить радше струна сп≥вчутт¤, ¤к докору. ƒок≥р не мутить при¤зного настрою дл¤ неприхильноњ. Ѕо коли часом "нелюд" ≥ п≥дн≥мав проступну руку на нењ й кидав болотом з вулиц≥ на њњ образ, то в≥н чув, що злочнними руками рвав лиш власне серце. ≤ скоро скажений дур минув, в≥н чувс¤ брудний ≥ недужий, а њњ образ ¤сн≥в з душ≥, ¤к верх калюж≥ сонце (ст. 26).  оли нещасний приписуЇ кому вину свого нещаст¤, то х≥ба ¤к≥й "прокл¤т≥й руц≥"-розлучниц≥ (ст. 29-30), то х≥ба дол≥ (ст. 27), хоч ≥ на нењ в≥н не жалуЇтьс¤, кажучи (ст. ««), що вона добре вела його, мов мати: справл¤ючи поле п≥д нове с≥м'¤ ≥ нов≥ над≥њ, вона мусила плугом рвати кв≥тки з кор≥нн¤м.

ќтсе зм≥ст найважн≥шого в перш≥й част≥ л≥ричноњ драми. “а н≥, Ї в н≥й ще один стих п.з. "ѕривид" (ст. 34-37). —умний герой драми, йдучи п≥зн≥м зимовим вечором улиц¤ми м≥ста, бачить нараз в юрб≥ прохожих знакомий вид. 3 жахом п≥знаЇ њњ, свою любку, що в т≥й же хвил≥, моргнувши на прохожого панка, пропала з ним в бездонн≥й ноч≥.

≤ се була вона, та, що мавши в руц≥ ключ в≥д його раю, закинула його в багно, та, що з≥пхнувши його в темний р≥в без дна, сама на дн≥ опинилась! ¬≥н рад би спинити њњ, дов≥датись в≥д нењ, що випхнуло њњ на сей торг ганьби; в≥н м≥г би все оправдати, бо його любов ще не згасла, горить, зум≥ла б в≥днайти загублений ключ в≥д раю. јле вона не чуЇ його голосу, щезаючи в п≥тьм≥ ноч≥. ≤ в≥н в розпуц≥ каже, що вол≥ли б були осл≥пнути його оч≥; було б в душ≥ ¤сн≥ше ≥ спок≥йн≥ше.

як би не давитись на зм≥ст сењ слабшоњ, впроч≥м, п≥д взгл¤дом артистичного виконанн¤ поез≥њ - вона трохи пот¤жко читаЇтьс¤, - чи ¤к на факт в житт≥ геро¤, чи радше ¤к на д≥йсний "привид": його готов≥сть п≥дн¤ти своЇю любов'ю нав≥ть упавшу любку, що колись погордила ним, Ї в кожд≥м раз≥ виразом великоњ сили любов≥. ѓй дор≥внюЇ, а може ще й перевищуЇ њњ сила жалю та туги, що Ї зм≥стом другоњ част≥ л≥ричноњ драми.

–≥знор≥дн≥сть мотив≥в у друг≥й част≥ "«≥в'¤лого лист¤" менша, н≥ж в перш≥й. «м≥ст майже половини п≥сень не приносить н≥чого нового, а радше н≥чого такого, що не було б вже нат¤кнене в с≥й чи друг≥й п≥сн≥ пер≥лоњ част≥. “а ¤краз т≥ п≥сн≥ - се т≥ назван≥ вже раз перли поез≥њ, т≥ повн≥ поетичного чару п≥сн≥ в народн≥й одеж≥ - найкраща частина ц≥лоњ л≥ричноњ драми. «далека десь доносивс¤ голос соп≥лки. Ќа той голос пот¤глос¤ серце, спогадало свою погасшу зорю ≥ стиха до строю соп≥лки, до сп≥лки з народним сп≥вом полились чар≥вн≥ п≥сн≥ (ст. 44-45).

ѕо втрат≥ любка в споминах геро¤ драми виступаЇ в ще б≥льш≥й крас≥ вроди ≥ завдаЇ його серцю ще б≥льшого гор¤, бо в≥н втратив њњ нав≥ки (ст. 46). ¬она Ї дл¤ нього р≥вночасно його радощами й горем; видаючи чи њњ, в≥н мусить дальше любити, а кохаючи, загубить душу (ст. 47). „ервона калина п'¤лас¤ вгору, та сил в нењ нема; не пара вона дубам, а дуб от≥нив њњ, ¤к хмара (ст. 48). як з кучер¤вого дуба в непогоду й п≥д зимним в≥тром падуть з≥в'¤л≥ листочки, отак ≥ в≥н сам, герой, впаде в≥д гордоњ мови. ѕо в≥чн≥й розлуц≥ в≥д нестримного жалю (ст. 49-50), а там:

–ешту красоти, решту сили

ѕор≥жуть живо остр≥ пили.

ќстр≥њ пили, людська злоба,

—топче байдуж≥сть, ¤к худоба.

∆аль по упущен≥й голубц≥ тим б≥льший, що вона улет≥ла так неспод≥вано швидко (ст. 51), а улет≥вши,

«абрала вс≥ мр≥њ,

¬с≥ вт≥хи, над≥њ,

як весна бере з собою

 в≥ти запашн≥њ.

ўойно по страт≥ герой драми здаЇ соб≥ справу з того, що дл¤ нього не¤сне було вперед, в≥дпов≥даЇ соб≥ на попереднЇ питанн¤: "«а що ¤ тужу так, ≥ мучусь, ≥ терплю?" ¬≥н не любить њњ, в≥н любить власну мр≥ю. ¬се, що дало йому житт¤, в≥н перетопив у красу, ≥ всю ту красу, весь жар чутт¤ перелл¤в на нењ. ѕо страт≥ за ту власну мр≥ю в≥н готов зробити соб≥ смерть, одур≥ти (ст. 52-54). Ќав≥ть та¤ стежечка, де йшла д≥вчина, що унесла щаст¤ з його серц¤, нагадуЇ тепер ту страту (ст. 60-61):

¬се, що найдорожчеЇ,

Ќайулюблене,

„им душа жива була,

“ут загублене!

„им душа жива була,

„им пишалас¤...

ќтсе та¤ стежечка

ўоб запалас¤!

Ќехай би все те страчене щаст¤ було ≥люз≥Їю, привидом, т≥нню, оманою, все-таки по страт≥ його житт¤ - безглуздий жарт, а св≥т весь - порожнеча. як Ўлем≥ль, що стратив т≥нь, в≥н ходить, мов закл¤тий, бо весь св≥т не годен заповнити йому страти улюбленоњ (ст. 64-65). ¬она ¤вл¤Їтьс¤ йому в сн≥. ѕощо? - питаЇтьс¤ герой. ¬она ж житт≥ згордувала ним. “а тут же й рад в≥н т≥й сонн≥й по¤в≥ (ст. 58-59), бо скоро вже йому в житт≥ весь в≥к тужити,

“ак най те серце, що в турбот≥,

Ќеначе перла у болот≥,

ћарн≥Ї, в'¤не, засиха,-

’оч в сн≥ на вид тв≥й оживаЇ,

’оч в жалощах жив≥ше граЇ,

ѕо-людськи в≥льно в≥ддиха,

≤ того дива золотого

«азнаЇ щаст¤ молодого,

Ѕажаного, страшного того

√р≥ха!

—еред жалю по страт≥ насуваЇтьс¤ мимох≥ть ≥ питанн¤: чому се або те страчене, хто сьому винен? ¬ перш≥й част≥ приписувалась вина то "прокл¤т≥й руц≥-розлучниц≥", то долг≥; в друг≥й по довш≥й розваз≥ героЇв≥ приходатьс¤ вину приписати вже самому соб≥. якби в≥н знав чари, був би причарував до себе любку; ¤кби був лицар, усунув би вс¤к≥ перепони; ¤кби в≥н не дурень, покинув би ≥деали за горами, а хватав би за живе щаст¤. “а в≥н може сказати про все те лише: фантастичн≥ думи! фантастичн≥ мр≥њ! (ст. 62-63) або назвати себе слабим, над труси трус (ст. 57). ¬ виду того любов≥ його суджено х≥ба плакати г≥рко вноч≥ край в≥кна любки (ст. 67) ≥ переливати в п≥сн≥ њњ красу (ст. 68), а самому йому, ¤к волов≥ в ¤рм≥, дот¤гати до краю св≥й важкий плуг, спалюватись пов≥льним огнем п≥д важку ос≥нь, по худ≥м жнив≥ (ст. 69). “ак ≥ д≥Їтьс¤.  илим забутт¤, одуб≥нн¤ ≥ отуп≥нн¤ покриваЇ помалу все, стискаЇ все до найглибшого кор≥нн¤. ћолодий огонь в душ≥ меркне, слабне, погасаЇ (ст. 70).

—коро вона дл¤ нього умерла, то й в≥н повинен умерти - се пануючий мотив третьоњ част≥ "«≥з'¤лого лист¤". …ому дивно, чому в≥н дос≥ не вдур≥в, не осл≥п, не кинувс¤ у кон≥пну петлю. јдже ж його найкращий огонь згор≥в! јдже ж в≥н тепер пов≥к не окр≥пне! ѕов≥к в≥н кал≥ка! —ерце гадь пожерла, сточила думи! ¬она умерла! - Ќ≥, се в≥н умер! (74-75). ¬≥н вмер, ≥ байдуж≥с≥нько йому тепер до вс≥х людських бол≥в ≥ турбот, боњв ≥ гризот. ¬с≥ людськ≥ ≥дењ, весь народ - що йому тепер? Ќехай св≥т валитьс¤, нехай брат брата гордуЇ, р≥же - все те йому байдуже, бо в≥н умер. ј над≥¤? ѕро над≥ю в≥н каже:

’ай поб≥да св≥тла вас манить,

’ай над≥¤ додаЇ вам крил, -

“о мо¤ над≥¤ ось лежить:

я - судно без машт≥в ≥ в≥трил,

я дл¤ радощ≥в не маю сил,

≤ з житт¤м умову ¤ роздер -

я умер.

“аке знев≥р'¤, така знеохота до житт¤ степенуЇтьс¤ в нашого геро¤ аж в ненависть до краси ≥ сили, до св≥тла ≥ п≥сн≥, в ненависть до житт¤, до любов≥. ќдно в≥н тепер полюбив - забутт¤, спок≥й, безпам'¤тну могилу (ст. 77-78).  райн¤ розпука огортаЇ його тод≥, коли бачить свою любку в руках бездушного мол¤, що граЇтьс¤ нею, ¤к ≥грашкою, може њњ без шкоди попсувати ≥ закинути в кут, а в≥н лише дивитьс¤ й не маЇ сили н≥ плакати, н≥ помогти. …ого аж душить г≥рке, болюче, скажене почутт¤, ≥ в≥н сто раз≥в клене те житт¤, що так закпило соб≥ з нього (ст. 81). ¬ хвил¤х такоњ розпуки ≥ резиінац≥њ без краю, що ¤к зм≥¤ зас≥ла в серц≥ (ст. 82-83), нев≥длучним товаришем нещасного ¤вл¤Їтьс¤ думка про самовб≥йство. ¬она вверчуЇтьс¤ в мозок тим сильн≥ше, що в т≥м мозку нема м≥сц¤ дл¤ н≥¤коњ другоњ думки, дл¤ н≥¤кого другоњ ≥деалу, що дл¤ нього варто було б ще жити на св≥т≥. ¬решт≥, в≥н ≥ не силуЇтьс¤ зовс≥м знайти такий ≥деал. ѕустившись дорогою знев≥р'¤, в≥н поступаЇ дуже шпарко до одноњ можливоњ на т≥й дороз≥ мети.  оли ≥ спинюЇ його що перед тою метою, то не Ї се взгл¤д на н≥¤ку вищу, благородн≥шу ц≥ль, то Ї се х≥ба брак в≥дваги; його хитка рука не п≥дн≥маЇтьс¤ на нього, так само, ¤к поет не може ненавид≥ти любки, хоч би та любка була причиною його найб≥льшого нещаст¤ (ст. 84-85). “а чого недостаЇ вдень, те приходить вноч≥. –озриван≥ за дн¤ думки вноч≥ скупл¤ютьс¤, привод¤чи до св≥дома горе житт¤ в ¤кнайб≥льш≥й сил≥ грози. ≤ знов починаЇтьс¤ гл¤данн¤ виходу з того гор¤. ” зроджен≥й в сумерках ноч≥ в≥р≥ в чорта ≥ чудеса мигаЇ ще на хвилю пром≥нчик над≥њ на кращий вих≥д, н≥ж самовб≥йство. "Ќе хочу погибати, - каже герой, - не знавши хоч на хвилечку њњ! ’оч би прийшлось ≥ чорту душу дати, повинн≥ сповнитис¤ бажанн¤" (ст. 89-91). ≤ в≥н кличе помоч≥ чорта (ст. 92), кажучи:

«а один њњ ц≥лунок

Ќай горю сто тис¤ч л≥т!

«а любов њњ ≥ ласку

ƒам ¤ небо, рай, весь св≥т.

≤ в≥н ¤вл¤Їтьс¤ - чорт (ст. 93-95). √умористичний опис по¤ви того чорта ≥ його розмови з героЇм драми списаний на лад французького поета ∆ана –≥шпена. —е пр¤мо своб≥дне насл≥дуванн¤ його поеми п.з. "L'apologie du diable", пом≥щеноњ в його зб≥рника поез≥й "Blasphemies". „орт-джентльмен, покепкувавши соб≥ з пана рац≥онал≥ста, що то по словах –≥шпена говорив: "Ne croyant pas au Dies ju ne croye pas au diable!", не бачить в його оферт≥ н≥чого конкретного. ј вт≥м - каже в≥н:

...голубчику, оферта ваша п≥зн¤!

“а ваша-душенька, се корчма е зањзна, -

„и ¤ дурний у вас добро се купувати,

ўо й без купованн¤ швиденько буду мати,

Ѕез клопот≥в ус≥х!

≤ знайте ще одно! ќта, що так за нею

¬и побиваЇтесь ≥ мучитесь душею,

™ наша теж ¤краз.

—п≥ш≥тьс¤ ж, паночку, до пекла, ¤к до балю,

“ам власноручно сам в≥ддам вам вашу кралю,

Au revoir у нас!

ѕ≥сл¤ одного моменту того д≥йсного "Galdenhumor-y" наступаЇ поважна хвил¤ перед катастрофою. ¬ т≥й хвил≥ герой прощаЇтьс¤ з≥ вс≥м, що мав лиш найдорожчого, найшл≥шого. ¬≥н прощаЇтьс¤ передовс≥м з мат≥р'ю (ст. 96-97), що пустила його в св≥т сиротою з трьома важкими недол¤ми: з м'¤ким сп≥вацьким серцем, з хлопським, погордженим родом ≥ з гордою душею. Ќе клени мене, мати, - просить в≥н:

ƒоки м≥г, то ¤ т¤г сю тачку житт¤

“а тепер ¤ зламавс¤ ≥ збивс¤ з путт¤,

я не хочу на св≥т≥ завадою буть

я не хочу вдур≥ть ≥ живцем озв≥р≥ть -

–адше темную н≥ч, поки св≥тло, зустр≥ть.

ƒв≥ч≥ в≥н прощаЇтьс¤ з п≥снею, п≥дстреленою пташкою, що њњ в≥дгом≥н слабшаЇ з кождою строфою, з кождою нутою (ст. 98), що стратила вже чар - втишати серц¤ б≥ль (ст. 100). ≤ з нею прощаЇтьс¤ - з тою, що погордила ним. ѕросить, щоб забула його швидко, любила своњх д≥ток ≥ була в≥рна мужу; щоб не читала його п≥сень, а коли хто згадаЇ його, сказала спок≥йно: "Ќ≥, ¤ його не знала" (ст. 99).

„отири прощальн≥ п≥сн≥ належать поб≥ч поез≥й другоњ част≥ л≥ричноњ драми, зложених в дус≥ народноњ п≥сн≥, до найкращих, найглибше, найщир≥ше в≥дчутих. ƒалеко до такоњ краси трьом передостанн≥м поез≥¤м, що њх зм≥стом Ї: покл≥н Ѕудд≥ ≥ Ќ≥рван≥ (ст. 101-103), звеличанн¤ матер≥њ (ст. 105-106) ≥ оправданн¤ самовб≥йства св≥дом≥стю вчинку (ст. 107-108). ¬с≥ т≥ три поез≥њ гр≥шать риторичн≥стю, сух≥стю, браком поетичного польоту, що робить мертвою ≥ саму форму. ќстанн¤ п≥сн¤ -еп≥лог - се останн¤ хвил¤ перед самим актом самовб≥йства, думки чолов≥ка, що вз¤в револьвер до руки, щоб ось-ось ≥ покористуватись його останньою прислугою. ќдин кивок! «а мить одну на в≥ки в≥н спочине (ст. 109).

¬же з того зм≥сту видко, що зб≥рка л≥ричних поез≥й ≤в.‘ранка слушно названа л≥ричною драмою. “акий уклад поез≥й, що змальовують ус≥ моменти одноњ нещасливоњ любов≥ в пор¤дку њњ природного розвою в≥д самого почину аж до к≥нц¤ - се в кожн≥м раз≥ нов≥сть в наш≥й поетичн≥й л≥тератур≥. ќстанн≥ми часами м≥н≥атюрну пробу того роду зробив один ќсип ћаковей. “а його "Semper idem" н≥ об'Їмом, н≥ к≥льк≥стю мотив≥в не може нав≥ть в приближенн≥ р≥вн¤тис¤ з "«≥в'¤лим лист¤м". ѕро психолог≥чне поглибленн¤ в його "Semper idem" вже й не говорю, воно держане в тон≥ легкоњ ≥рон≥њ, п≥дчас ¤к "«≥в'¤ле лист¤" Ї справд≥шньою драмою серц¤, поважною драмою. Ѕ≥льше техн≥кою зближена вже до нењ зб≥рка поез≥й польського поета яна  аспровича "Milosc". ќднак три част≥  аспровичевоњ "Milosc-≥" не складаютьс¤ на таку фактичну ц≥л≥сть, ¤к три част≥ "«≥в'¤лого лист¤". “ам змальован≥ не три р≥зн≥ фази одноњ ≥ тоњ самоњ любов≥ в њњ розвою, а радше три р≥зн≥ любов≥: "L'amore desperato", "Milosc-Grzech" i "Amor vincens" - се не зб≥рки коротких п≥сень, а довг≥, в≥друбн≥ поеми; з циклу др≥бн≥ших поез≥й уложена лиш перша часть "L'amore desperato", що й найб≥льше ще похожа на "«≥в'¤ле лист¤". –≥зниц¤ лиш в т≥м, що в "«≥в'¤л≥м листю" змальована любов не лиш в фаз≥ жалю, туги ≥ розпуки по страт≥, але ≥ в фаз≥ першого зав'¤зку, п≥дчас коли в "L'amore desperato" бачимо виключно любов по страт≥. “а й поетичн≥ настроњ тут р≥зн≥, а поетичн≥стю "«≥в'¤ле лист¤", без сумн≥ву, перевищуЇ п≥длит≥ риторичн≥стю поез≥њ  аспровича. —хожого м≥ж ними т≥льки, що к≥лька мотив≥в. “ак≥ схож≥ мотиви бачу лише в поез≥¤х ‘ранка: "ѕ≥сне, мо¤ ти п≥дстрелена пташко, мусиш замовкнуть ≥ ти" та "ƒаремно, п≥сне! ўез тв≥й чар - втишати серц¤ б≥ль!" ≥ в поез≥њ  аспровича, що починаЇтьс¤ под≥бними словами: "Rwiesz sie, kanzono? W twej tresci nie ma wiec dla mnie cudownego slowa, co na trad duszy leki w sobie chowa?". ¬ т≥й сам≥й поез≥њ  аспровича уступов≥, де подаютьс¤ в≥дпов≥д≥ на питанн¤: "I czem jest czlowiek?" могла б в≥дпов≥дати строфа з поез≥њ ‘ранка "ƒуша безсмертна", що починаЇтьс¤ словами: "Ѕо що ж Ї ƒух той?", а м≥сцев≥ "Nie ma ratunku! Z zakletego kola zadne zaklecie wybawic nie zdola, chyba smierc tylko" - строфа: "ЅажаЇ бомблик (чолов≥к) приснути рад≥сно, згасить болючу ≥скорку - св≥дом≥сть, з людства свойого н≥ пилинки в в≥чн≥сть не хоче нести з собою". ўе б≥льше схож≥, та лише по мисл≥, з тою ≥ другою поез≥Їю: "ѕокл≥н тоб≥, Ѕуддо!"  аспровичев≥ оди до смерт≥.  ≥нцев≥ слова одноњ такоњ оди: "Niechaj najmniejsza nie wnikne kropelka w byt ludzki, o zlamanych jestestw zbawicielko!" зовс≥м згоджуютьс¤ з щойно зацитованими словами поез≥њ ‘ранка. “а на т≥м схож≥сть мотив≥в поез≥й  аспровича ≥ ‘ранка к≥нчитьс¤. ¬с≥ ≥нш≥ поез≥њ "«≥в'¤лого лист¤" , поминувши вказане вже насл≥дуванн¤ –≥шпена, зовс≥м ориг≥нальн≥. ќдна р≥ч могла б була надати тим поез≥¤м ще б≥льшоњ ориг≥нальност≥ в пор≥вн¤нн≥ з тис¤чами любовних п≥сень в св≥тов≥й еротичн≥й поез≥њ: ¤сн≥ше зазначенн¤ ≥дейного п≥дкладу любов≥. —коро л≥рична драма любов≥ мусить вже к≥нчитис¤ самовб≥йством, то випадало б вже й т≥й любов≥ дати ¤кийсь глибший п≥дклад, н≥ж змислов≥сть. јвтор, правда, пробував се зробити, та не зробив вповн≥. Ќа питанн¤: "«а що ¤ так тебе люблю, чим вчарувала ти мене?" - в≥н або не дав докладноњ в≥дпов≥д≥, або даЇ в≥дпов≥дь загальну. Ќай би се була нав≥ть ≥люз≥¤, то й вона повинна б бути ¤сн≥ша. ћоже б тод≥ страту ≥деалу одного можна було вважати справд≥ такою стратою, що њњ н≥що вже не виповнить. ћоже б той ≥деал вийшов таким, що в≥н н≥коли кращим, вищим не дастьс¤ заступити. “од≥ й самовб≥йство було б б≥льше оправданим впливом песим≥зму. “а чи було б воно зг≥дне з сусп≥льними завдачами штуки?

” вступн≥м слов≥ до зб≥рки автор, приписавши њњ фактичну основу ф≥ктивному героЇв≥-неб≥жчиков≥ й подавши характеристику того чолов≥ка слабоњ вол≥ та буйноњ фантаз≥њ, з глибоким чутт¤м, та мало спос≥бного до практичного житт¤, каже, що под≥бн≥ люди, вичерпавши сили в поривах, застр¤вають звичайно десь у ¤к≥мсь темн≥м кут≥ сусп≥льного житт¤ ≥ токан¤ть день поза день, заважаючи соб≥ й другим. ÷≥лком так само говорить ≥  аспрович про свого ф≥ктивного геро¤.

“а герой "«≥в'¤лого лист¤" к≥нчить щаслив≥ше: раз в житт≥ здобуваЇтьс¤ на р≥шучий крок ≥ пускаЇ соб≥ кульку в лоб. ўо той щаслив≥ший крок Ї верхом песим≥змуњ - се автор знаЇ дуже добре, ≥ в≥н сам питаЇтьс¤, пощо властиво ширити такий песим≥зм, ¤кого в нас ≥ без того багато. “а в≥н зараз же й в≥дпов≥даЇ, що може се горе таке, ¤к в≥спа, котру л≥куЇтьс¤ вщ≥плюванн¤м в≥спи. …ому пригадавс¤ √етевий ¬ертер ≥ т≥ слова, ¤к≥ √ете написав на своњй книжц≥, посилаючи њњ одному знайомому: "Sei ein Mann und folge mir nicht nach!" “ак що ж? ’оч той знайомий може не стр≥л¤вс¤, то стр≥л¤лис¤-таки друг≥, п≥шли за поетичн≥ше змальованим прикладом ¬ертера, а не за радою сл≥в √ете. ¬ нас тоњ обави нема, - н≥хто не застрелитьс¤. јле песим≥зм зробить своЇ - без причини буде ширитис¤ там, де йому й не сл≥д би бути.

Ќедавно тому ћакс Ќордау виголосив на просьбу ÷езара Ћомброза в доброд≥йн≥м товариств≥ "Scuola e famiglia" в “урин≥ в≥дчит про сусп≥льн≥ завдач≥ штуки. ’оч ћен≥ все трудно було годитис¤ на пересадн≥ науков≥ виводи Ќордау (маю на мисл≥ головно його "Entartung"), то з його погл¤дом на сусп≥льн≥ задач≥ штуки ¤ з др≥бними р≥зниц¤ми годжус¤. –озлов≥вши генезу штуки ≥ њњ ≥стор≥ю аж до наших час≥в, в≥н прийшов до такого висновку: штука все оставала на чињйсь служб≥, посередньо чи безпосередньо. —лужила тому, в≥д кого артист робивс¤ залежний. —коро в наших часах артисти (а передовс≥м писател≥) звертаютьс¤ з своњми творами до найширших круг≥в сусп≥льност≥, вони тим самим робл¤тьс¤ залежними в≥д нењ, служать њй, сповн¤ючи свою сусп≥льну задачу. яка ж та задача? ¬ часах спец≥ал≥зац≥њ на вс≥х пол¤х людськоњ д≥¤льност≥, що робить з чолов≥ка дуже часто машину дл¤ одноњ функц≥њ, задачею штуки Ї - ту машину, того в'¤зн¤ спец≥ального зан¤тт¤ хоч на часок зробити чолов≥ком, що жив би трохи повн≥шим житт¤м. як колишн¤ штука, служачи теократ≥њ, монарх≥њ, аристократ≥њ, звеличувала њх ≥ тим самим утверджувала њх знач≥нн¤, вплив ≥ силу, так само вона тепер служити повинна демократ≥њ. Ўтука повинна показувати народов≥ образи його власного житт¤: поб≥льшен≥, ублагороднен≥. Ўтука повинна п≥дносити народ в його власних очах, вчити його до пошануванн¤ дл¤ самого себе. —ього не зрозум≥в кепсько пон¤тий реал≥зм, тому й народ не приймив мого. ѕрост≥ фотограф≥њ гидкоњ ≥ скучноњ д≥йсност≥ подобались лиш дуже перераф≥нованим читачам по психолог≥чному закону контрасту; враж≥нн¤, ц≥лком в≥дм≥нне в≥д звичайно одержуваних враж≥нь, подобаЇтьс¤. Ѕагачам подобаютьс¤ образи нужди; б≥дн≥ не любл¤ть њх. Ќедавно тому на в≥чу соц≥ал≥ст≥в в √от≥ в≥чевики дали голосний вираз своЇму обуренню проти реал≥зму, ¤ким частувала њх одна парт≥йна часопись. ¬они не хот¤ть знати того реал≥зму, що зветьс¤ модним ≥ демократичним, а в д≥йсност≥ будить прикр≥сть ≥ в≥дразу. ¬≥н лишаЇ њх в т≥сн≥м круз≥ буденщини, а њм хот≥лось б вирватис¤ з того крута. “им-то, скоро ¤ка штука маЇ будучн≥сть, то х≥ба штука нереал≥стична в т≥сн≥м знач≥нню слова, нем≥стична ≥ неестетизуюча. —е буде та штука, що поставить соб≥ задачею: п≥дносити, скр≥пл¤ти ≥ ублагороднювати чолов≥ка.

ј тепер спитаю: чи сповнить ту демократичну задачу поез≥¤ песим≥зму, поез≥¤ з≥в'¤лого лист¤? ћоже, але х≥ба лиш тод≥, кол≥ вщ≥плюванн¤м песим≥зму вдастьс¤ уздоровити хоч одного песим≥ста, так ¤к в≥спуватого вщ≥плюванн¤м в≥спи. “а чи вдастьс¤?..



Ќа головну



Hosted by uCoz