У 1896 p. львівський часопис "Зоря" опублікував ювілейну розвідку Василя Щурата "Др. Іван Франко", у якій автор, аналізуючи поезії збірки "З вершин і низин", назвав один із її циклів - "Зів'яле листя" - "об'явом декадентизму в українсько-руській літературі" [18, с. 36]. Тим самим критик хотів піднести поетичну творчість свого земляка до вершин світової лірики, оскільки вважав декадентизмом "розумне і артистичним змислом ведене змагання до витвору свіжих оригінальних помислів, образів, зворотів мови і форм" [18, с. 36]. Однак ті кілька рядків із об'єктивної і загалом доброзичливої Щуратової статті викликали не тільки негативну реакцію І.Франка, а й стали предметом нерозуміння і навіть відвертих спекуляцій у літературознавстві тоталітарної доби, яке змушене було ділити світ на біле й чорне, а у будь-якому літературному явищі минулого - вишукувати класових супротивників для підтвердження ленінської догми про існування двох культур усередині кожної національної культури: буржуазної (а отже, й націоналістичної) і пролетарської (значить, демократичної).

Немає жодної помітної праці про поетичну творчість І.Франка, зокрема про книгу "Зів'яле листя", де б не згадувалося всує ім'я Василя Щурата, і здебільшого у неприхильному для нього світлі, апріорно, а то й тенденційно. Складається враження, що більшість радянських дослідників взагалі ніколи не читали "Зорю", а переповідали сказане вже попередниками, продовжуючи фальсифікувати факти. Справа в тому, що оглядову статтю про творчість письменника В.Щурат надрукував ще до появи збірки "Зів'яле листя", і І.Франко відреагував полемічним посланням "Декадент" на оцінку власне циклу, що лише згодом став першим жмутком ліричної драми. "Зерно неправди" несвідомо посіяв ще А.Крушельницький, коли у 1909 р. заявив, що "поет відповідає на закид декадентизму, зроблений Щуратом його збірці ліричних поезій "Зів'яле листя" [10, с. 161]. Цю ж фразу, "нічтоже сумняшеся", повторив у колективній монографії "Іван Франко. Життя і творчість" (1956) О.Кисельов: "Написаний у 1896 р. вірш був відповіддю на критику В.Щуратом поезій із збірки "Зів'яле листя" як декадентських" [2, с. 195]. Б.Степанишин у методичному посібнику "Вивчення творчості Івана Франка в школі" переконував учителів і учнів, що "автора збірки ["Зів'яле листя"] обвинувачено в усіх смертних гріхах, навіть і у декадентстві. На це дике для Франка звинувачення він дав нищівну відповідь своїм віршем "Декадент" [14, с. 103]. Таку ж думку, але у толерантнішій формі розтиражував в аналогічній книжці для школи М.Походзіло: "Цей вірш ["Декадент"] був поетичною відповіддю літературному критикові В.Щуратові, який назвав збірку "Зів'яле листя" проявом "декадентизму" в українській літературі" [13, с. 62]. Подібні оцінки зустрічаємо і в університетських підручниках: "Вірш "Декадент" був написаний як відповідь поету В.Щурату, який назвав збірку Франка "Зів'яле листя" занепадницькою, а Франка - декадентом, співцем песимістичних настроїв" [15, с. 199] або ж "Розуміння поетом свого обов'язку перед народом втілене в поезії "Декадент", що була відповіддю В.Щурату на його несправедливу, неправильну оцінку збірки "Зів'яле листя" [6, с. 357]. Останнє академічне видання "Історії української літератури" теж запевняє читачів, що "В.Щурат знайшов у "Зів'ялому листі" [збірці] ознаки декадентського песимізму, що негайно і рішуче заперечив Франко у гостро-полемічному вірші "Декадент" [5, т. 1, с. 449]. На жаль, не зміг уникнути цієї, вже традиційної помилки навіть найновіший "Літературознавчий словник-довідник" (1997): "Накладання смислового значення декадансу на артистизм призвело до непорозуміння між І.Франком та В.Щуратом, котрий у статті "Літературні портрети. Іван Франко" відзначив високий естетичний рівень збірки "Зів'яле листя", але поет, вихований на принципах позитивізму, сприйняв таку оцінку як звинувачення у декадансі" [11, с. 187].

Правда, дехто з франкознавців добре знав історію створення "Декадента", однак свідомо перекручував висловлювання львівського критика, використовуючи звичні ідеологічні штампи. Зокрема, І.Басс писав, що В.Щурат "намагався знецінити новий цикл поезій Франка "Зів'яле листя", назвавши автора "занепадницьким, декадентським поетом" [1, с. 193]. У московській монографії Ю.Кобилецького В.Щурат взагалі опинився серед "буржуазных националистов, предпринявших попытки зачислить поэта в ученики западноевропейских декадентов" [7, с. 208], a y книзі П.Колесника "Син народу"- навпаки, серед "друзів", які начебто проголосили Франка "зрадником великої демократичної літератури" і заплямували його ім'ям "декадента" [8, с. 271]. Можна зібрати цілу колекцію таких "літературознавчих" опусів, бо у минулому лише кілька вчених (П.Филипович, С.Щурат, Є.Кирилюк) об'єктивно підійшли до полеміки "між своїми", яка далеко не вичерпується згаданими статтею і віршем.

Ще до появи Франкового послання В.Щурат видрукував у тій же "Зорі" (1896, Ч.9-11) просторе дослідження "Французький декадентизм в польській і великоруській літературі", де назвав творчість "правдивих" декадентів "поезією дрібних, хвилевих настроїв", а їхніх численних епігонів - "плодом літературної гіперпродукції і переситу". Він високо оцінював "красу і силу передових декадентських поетів" Бодлера і Верлена, які вирізняються "незвичайною силою слова і плястики". "Точність в малюванню поодиноких душевних настроїв, - підкреслював дослідник, - поразить без винятку кождого, хто тілько переживав коли-небудь сей чи другий описаний ними настрій" [21, с. 180]. Проте менш талановиті або й зовсім безталанні послідовники, "поетчуки", як називав їх В.Щурат, претендуючи на оригінальність, почали малювати непривабливі сторони людського життя, наповнили свої твори "описами трупів і гниючого тіла", придумали собі "окрему мову, форму, зміст і етику". "Конечним наслідком" декадентизму критик вважав символізм, що дуже часто, на його думку, не має нічого спільного з "артизмом". Тому він і застерігав молоді слов'янські літератури, у яких "є ще обов'язок кінчити недовершене діло", від хибної орієнтації на західноєвропейську поезію, яка вже пережила "всі можливі фази свого природного розвою". І коли автор "Зів'ялого листя" у передмові до збірки сподівався, що "образ мук і горя хорої душі", наче щеплювання віспи, "вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності" [т16, с.120], то В.Щурат, навпаки, був переконаний, що "соки довгим і плодовитим життям знищеного організму можуть в свіжім і молодім організмі лиш защепити зарід передчасного розкладу і смерти" [21, с. 197]. І.Франко, безперечно, читав міркування молодого вченого про французький декадентизм і, мабуть, саме після цього у нього остаточно визрів задум відповісти йому спочатку відомим віршем ("Зоря", 1896, ч.17), а згодом цілою низкою статей про "найновішу літературну моду".

Аналіз Франкового "Декадента" займає чільне місце у кожній монографії про життя і творчість письменника, а ось про поетичний "контрвипад" В.Щурата "Се не декадент!" майже ніхто не згадує, і він наразі невідомий широкому читацькому загалу. Проте ця художня "дуель" надзвичайно цікава і повчальна, бо вона, по-перше, зводить супротивників до спільної "вагової", тобто жанрової, категорії, а, по-друге, - проясняє ідейно-естетичний потенціал та версифікаційну майстерність кожного з них. Для зручності наведемо обидва тексти, хоч послання І.Франка легко знайти у будь-якій шкільній хрестоматії.

Декадент

(В.Щуратові)

Я декадент? Се новина для мене!

Ти взяв один з мого життя момент,

І слово темне підшукав та вчене,

І Русі возвістив: "Ось декадент!"

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга -

Се лиш тому, що склалось так життя.

Та є в ній, брате мій, ще нута друга:

Надія, воля. радісне чуття.

Я не люблю безпредметно тужити,

Ні шуму в власних слухати вухах;

Поки живий, я хочу справді жити,

А боротьби життя мені не страх.

Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,

Не раз і прів, і мерз я, і охрип,

Та ще ж оскомини хронічної не маю,

Катар кишок до мене не прилип.

Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода.

Я є мужик, пролог, не епілог.

Я з п'ющими за пліт не виливаю,

З їдцями їм, для бійки маю бук,

На празнику життя не позіваю,

Та в бідності не опускаю рук.

Не паразит я, що дуріє з жиру,

Що в будні тільки й дума про процент,

А для пісень на "шррум" настроїть ліру.

Який же я у біса декадент? [т16, с.185-186]

Се не декадент!

"Який же я у біса декадент?"

Ів. Франко

В життю - таке вже те життя й дарма! -

Крім темного, і ясний є момент.

Натхнінням темним назви ще нема,

Бо чи ж се темне слово: декадент!

Хто наверху не був, не впаде вниз,

Без капіталу не іде процент;

Поет, що днини світ йому не блис,

Не знає й ночі крас, - не декадент!

Хто замість цвіту гній приносить з піль,

А, скривши радість, творить лиш лемент,

Хто сам надієсь, а про жаль, про біль

Співає другим - се не декадент!

Хто, не злюбивши безпредметних туг,

Предметом пісні вибрав парлямент,

Щоб шумом, хоч би і воєнним, слух

Дражнити людям - се не декадент!

Хто лиш голосить: "Я народа син!

Мужицький в мене є темперамент!

Я є пролог - не епілог!" - се клин

У пень лиш вбитий, - се не декадент!

Хто з п'ющими ллє в пельку, не за пліт,

Щоб бійкою скінчати трактамент,

Хто не піднявся в ідеалу світ,

Чи ж міг він впасти? - Се не декадент!

Бо декадент-поет - не фарисей,

Єго пісні - душі єго фермент!

Він епілог пролога! Він, ідей

Збагнувши світ, нових жде - декадент! [20, с. 95]

Мабуть, жодна з поезій І.Франка з такою точністю і з такою виразністю не відтворює особливості його творчої індивідуальності як "Декадент". Це - автобіографічний портрет "цілого чоловіка", цілого творця, який змушений був винести на "розпуття велелюдне" свої життєві символи віри, своє поетичне бачення світу. У "подвійній душі поета" (А.Крушельницький) ясно змагаються два мотиви, дві "ціхи" його мистецького таланту: радісне чуття боротьби і праці та власні жалі і болі, сконцентровані у тому самому "моменті", коли "трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного" [9, с. 55]. Сорокалітній автор ще не зрікся "давніх ідеалів" і не пізнав жахливу самотність "днів журби". У пору "Зів'ялого листя" він бачить себе, свій рід "прологом" нової, переломної доби і, як правильно помітив Я.Ярема, "стоїть на прямо протилежному полюсі у відношенні до настроїв та думок героя" ліричної драми [23, с. 93]. "Вигодуваний твердим мужицьким хлібом", І.Франко переконаний в історичній перспективі свого народу, "що вгору йде, хоч був запертий в льох". Його життєвий оптимізм, елементарна сила "хлопської крові" явно суперечили присмерковій естетиці декадансу. У творах письменника, і у циклі "Зів'яле листя" (1893) зокрема, не було й сліду того "запаху йодоформу" чи "внутрішнього розкладу і розстрою", якими повнилася літературна продукція "поетів упадку".

Загалом тон "Декадента", написаного "в інтересі правди", не був образливим для В.Щурата, з яким у І.Франка після спільного проживання у Відні (1893) склалися найдружніші стосунки. Значно різкіше відгукнувся поет про автора "дурацької замітки" у приватному листі до Василя Лукича 27 серпня 1896 р.: "В тім його [В.Щурата] мудруванню, що він випотрошив із себе по поводу моєї особи, маса дурниць і помилок, та ніяк не зберуся їх направляти, та й якось ніяково самому се чинити. А отсей один пункт я скристалізував у вірш, може, не дуже й поетичний, та все ж таки, здається, не зовсім і дерев'яний. Нехай іде в люди" [17, с.79-80].

Поетична відповідь В.Щурата, який нав'язував галицькій публіці свою концепцію декадансу, відрізнялася і задерикуватістю, і зарозумілістю. Підхопивши розмовно-побутову, "дерев'яну" стилістику Франкового послання, що зумисне контрастувала з модерними "шарадами" та вишуканою декоративністю "штукарів для штуки", молодий поет порушує етичні норми товариської полеміки, бо заперечує не уявний декадентизм свого опонента, а передусім високу естетичну вартість його творів, їхню художню майстерність, новаторство. Такі "аргументи", як "Хто наверху не був, не впаде вниз", "Хто замість цвіту гній приносить з піль", "Хто ... предметом пісні вибрав парлямент" чи "Хто не піднявся в ідеалу світ", штучно обмежували поезію І.Франка вузькими для неї рамками позитивізму, а звинувачення у фарисействі ("скривши радість, творить лиш лемент", "сам надієсь, а про жаль, про біль співає другим") або ж відверто грубе пародіювання жартівливої автохарактеристики у "Декаденті" ("з п'ющими ллє в пельку", "щоб бійкою скінчити трактамент") на короткий час зрадили загалом толерантного В.Щурата, який у творчому азарті спробував запустити одну з тих "менших шпильок", що так часто діставалися письменникові і від своїх, і від чужих.

Зовні обидва вірші начебто схожі: сім катренів, п'ятистопний ямб (правда, у І.Франка непарні рядки - гіперкаталектичні), однакові рими в окремих строфах (момент - декадент, процент - декадент), лексико-семантична подібність аж до прямих, включень елементів первісного тексту ("Я не люблю безпредметно тужити" - "Хто, не злюбивши безпредметних туг"; "Я син народа" - "Я народа син"; "Я є мужик, пролог, не епілог" - "Я є пролог - не епілог"; "Я з п'ющими за пліт не виливаю" - "Хто з п'ющими ллє в пельку, не за пліт" і т.п.). Архітектоніка поезії В.Щурата виглядає навіть принадніше: чіткі підметові анафори ("хто") з акцентованими епіфорами ("се не декадент!") у внутрішніх строфах, своєрідне обрамлення цілого твору (запитання - відповідь) надають йому композиційної стрункості і завершеності, посилюють його мовну партитуру. Однак фальшива ідея, незрозуміла, мабуть, і самому авторові претензійна гра слів (поет-декадент - епілог пролога), неприродне зчеплення окремих словосполучень ("днини світ йому не блис", "ночі крас", "безпредметних туг", "Він, ідей збагнувши світ, нових жде...") звели нанівець зусилля амбіційного "віденського младенця" виграти поетичне змагання у самого І.Фанка.

Одночасно з віршем "Се не декадент!" В.Щурат публікує у "Зорі" (1897) глибоку і широко закроєну статтю "Поезія зів'ялого листя в виду суспільних завдач штуки", де продовжує дискусію про подвійну природу декадентизму. Тепер він "одним душком" прочитав усі жмутки ліричної драми і переконався, як йому здається, у точності й справедливості своїх перших вражень. Цього разу критик ретельно, немов під мікроскопом, розглядає усю структуру нової Франкової книжки, три частини якої змальовують, "неначе три акти в драмі, досить повно і драматично три фази в еволюції душевних настроїв нещасливо залюбленого чоловіка" [18, с. 97]. Точний естетик, на його думку, назвав би цю психологічну акцію, що закінчується катастрофою ліричного героя, трагедією. Не відмовляючись від свого попереднього "висказу", В.Щурат знову наголошує, що "красою й оригінальністю вислову, добірністю поетичних зворотів, поетичною свіжістю ті поезії перевищили все, що їх автор написав лиш коли-небудь стихом" [19, с. 98]. Особливо високо він оцінив твори, орнаментовані у строях народної пісні, де поетичність змісту зливається з гармонією краси і мелодійності форми ("Зелений явір, зелений явір...", "Ой ти, дівчино, з горіха зерня...", "Червона калино, чого в лузі гнешся?..", "Ой жалю, мій жалю...", "Чого являєшся мені у сні?.."). Такі вірші, за його словами, "се перли не лиш в нашій, але і в світовій поезії". Однак залежність форми від змісту має і зворотний ефект, бо коли переважає риторика з "холодною силою розумового обміркування" (І.Франко), тоді втрачається етерична легкість внутрішньої організації поетичного тексту, що й позначилося, як вважає критик, на деяких творах ліричної драми ("Привид", "Тричі мені являлася любов...", "І він явивсь мені. Не як мара рогата…", "Даремно, пісне! Щез твій чар...", "Душа безсмертна! Жить віковічно їй!..", "Самовбійство - се трусість..."). Звичайно, не з усіма міркуваннями автора статті можна погодитися, бо терцини найсуб'єктивнішої Франкової "п'єски" "Тричі мені являлася любов…" чи білі вірші філософської медитації "Душа безсмертна! Жить віковічно їй!..", навпаки, свідчать про органічну єдність і цілісність змістоформи цих поезій, їхню діалектичну співмірність.

Звертаючи увагу на ритмомелодику збірки, В.Щурат підкреслює важливе значення "правильної і точної обміни наголосів", адже "один хибно покладений наголос валить цілу будову". До таких "диких" наголосів належать перш за все акцентування слів: лагідним, потік, лускою, нове, новії, ясні, бажаного, горячо та ін. Дослідник має певне застереження і щодо полонізмів "огень", "зграя", "хтів", "терпливо", "висниле", "блюзнить". Прискіпливо аналізує він і систему римування, вважаючи натягненими, вимушеними рими: твою - тісну, нетямі - руками, смертю - розпростерту, підклад - вділять, хвиля - сила, юрбою - болю, царівни - чарівний, молодої - назустріч недолі, боюсь - трус, темно -страшенно, мелодійне - єдине, скрізь - ліс, що там - з болотом та ін. Правда, сучасні орфоепічні словники деякі "помилкові" наголоси подають як нормативні, а окремі співзвуччя в контексті твору важко назвати банальними чи штучними. Загалом похибок у "Зів'ялому листі", за В.Щуратом, небагато, хоч "від поета тої міри, що Ів.Франко, можна вимагати, щоб їх все-таки було менше" [19, с. 118].

Від "розбору" "формальної сторони поезій" вчений поступово переходить до "важнійшої річи" - змісту "Зів'ялого листя" і його літературної та суспільної вартості. Трагедія ліричного героя, вважає він, переконлива і достовірна: "Видко, мука його була справді важка, болі дійсно пекучі, скоро вони не скінчилися самими сльозами й божевіллям, глухою резиґнацією і скаженими бунтами серця, видко, та любов була справді велика" [19, с. 118]. В.Щурат скрупульозно розглядає еволюцію почуттів Франкового Вертера, відображену у трифазній композиції ліричної драми, де наростаюче почуття безнадійної любові у першому жмуткові перевищує сила жалю і туги у другому, що, в свою чергу, переростає у зневіру, розпуку і трагічний фінал третього жмутка. Аналізуючи другу, найкращу частину збірки, автор статті приходить до висновку, що "зміст майже половини пісень не приносить нічого нового, а радше нічого такого, що не було б вже натякнене в сій чи другій пісні першої части" [19, с. 135], а проте зачарований магією художнього слова читач непомітно для себе наближається до неминучої розв'язки.

В.Щурат не просто переказує сюжетну інтригу ліричної драми. Він робить це концептуально, майстерно, відгадуючи кожен порух поетової думки, і у його науковій розвідці створюється ілюзія художнього метатексту, ідеально цілісної композиції збірки, коли зміст однієї поезії випливає з іншої, коли немає нічого зайвого, все обумовлене неймовірною силою любовної пристрасті ліричного героя. "Такий уклад поезій, що змальовують усі моменти одної нещасливої любови в порядку її природного розвою від самого почину аж до кінця, - підкреслює критик, - се в кождім разі новість в нашій поетичній літературі" [19, с. 136]. Правда, вслід за окремими Франковими поезіями з майбутнього першого жмутка, що друкувалися у "Зорі" протягом 1891 р., О.Маковей наступного року познайомив галицьку публіку із стражданнями свого "скептика", опублікувавши у тому ж часописі ліричний цикл "Semper idem". Таким чином, саме йому належить першість у створенні вітчизняних поетичних love story. Однак ні обсягом, ні кількістю мотивів, ні глибиною психологізму його любовна історія, на думку В.Щурата, не може зрівнятися із "Зів'ялим листям", що є "справдішньою драмою серця, поважною драмою", а з усіх аналогічних явищ "більшою технікою" зближена до неї лише збірка Я.Каспровича "Міlоsc" (1895). Проте, співставляючи обидві поетичні книги, дослідник виходить від супротивного, шукаючи в них швидше різниці, ніж подібності. Він вважає, що "три части Каспровичевої "Міlоsсі" не складаються на таку цілість як три части "Зів'ялого листя", бо польський поет малює "не три різні фази одної і тої самої любови в її розвою, а радше три різні любови" [19, с. 136]. Навіть у циклі "L'amore desperato", найбільш схожому на Франкову збірку, почуття ліричного героя уже викристалізуване, тут ми "бачимо виключно любов по страті". В.Щурат наводить також кілька прикладів спільних мотивів, текстуальних збігів в окремих віршах І.Франка і Я.Каспровича, зокрема: "Пісне, моя ти підстрелена пташко, Мусиш замовкнуть і ти", "Даремно, пісне! Щез твій чар - Втишати серця біль!" і "Rwiesz sie, kanzono? W twej tresci Nie ma wiec dla mnie cudownego slowa, Co na trad duczy leki w sobie chowa?". Схожі між собою і деякі строфи з поезій "Душа безсмертна! Жить віковічно їй!..", "Поклін тобі, Буддо!.." та фрагменти Каспровичевих од до смерті: "Бажає бомблик приснути радісно, Згасить болючу іскорку - свідомість, 3 людства свойого ні пилинки В вічність не хоче нести з собою" і "Niechaj najmniejsza nie wnikne kropelka W byt ludzki, o zlamanych jestestw zbawicielko!.." та ін.

Ціннішим, на наш погляд, є зауваження В.Щурата про ідентичність фіктивних, як він гадав, героїв обох збірок. Однак критик лише констатує таку подібність, не пояснюючи ні генези, ні естетичних закономірностей цього літературного феномена. Проте досить порівняти хоча б авторські передмови до "Зів'ялого листя" та циклу "L'amore desperato", щоб замислитися над питанням, а чи не могла збірка Я.Каспровича підказати І.Франкові ідею створення власної ліричної драми, чи не допомогла згадати "свого" знайомого Вертера, який справді залишив після себе "пом'ятий та поплямлений зшиток" -свідчення "мук і горя хорої душі" [Див. 3; 4]?

Але попри певні аналогії з польським поетом В.Щурат не сумнівається в оригінальності, самобутності інтимної лірики І.Франка, якій, однак, бракує яснішого "зазначення ідейного підкладу любові". Він інтуїтивно відчуває, що пристрасть ліричного героя чужа поетові, а його самогубство невиправдане, непереконливе. Дослідник, звичайно, не вірить в існування реального прототипа-небіжчика: "В нас тої обави нема, - ніхто не застрілиться. Але песимізм зробить своє - без причини буде ширитися там, де йому не слід би бути" [19, с. 137]. Тому В.Щурат задає логічне питання: як же виглядає поезія зів'ялого листя у світлі суспільних завдань штуки, тобто мистецтва? Він наводить слова Макса Нордау, який говорив, що "штука повинна показувати народові образи його власного життя - побільшені, ублагороджені. Штука повинна підносити народ в його власних очах, вчити його пошанування для самого себе". Критик, переконаний, що майбутнє не за реалістичним мистецтвом, яке "в дійсности будить прикрість і відразу", а за "штукою нереалістичною, немістичною і неестетизуючою". Він, зокрема, наголошує: "Се буде штука, що поставить собі задачею: підносити, скріпляти і ублагороднювати чоловіка". Однак, чи виконає цю демократичну місію поезія зів'ялого листя, поезія песимізму? "Може, - розмірковує автор, - але хіба лиш тоді, коли вщіплюванням песимізму вдасться уздоровити хоч одного песиміста так, як вісповатого вщіплюванням віспи. Та чи вдасться?" [19, с. 137] Цим риторичним запитанням і закінчується його ґрунтовне дослідження ліричної драми. Саме таке бачення ідейного змісту збірки вкрай обурило І.Франка. 8 серпня 1898 р. він писав А.Кримському, який готував ювілейний огляд його двадцятип'ятилітньої письменницької діяльності: "...У Вас менше доктринерської апріорності, з якою, нпр., Левицький у "Народі" розбирав моє "В поті чола", а зовсім нема ані сухої схоластики Огоновського, ані тої особистої зависті і імпотенції, з якою ницював мене Щурат" [17, с.109-110]. У передмові до другого, київського видання "Зів'ялого листя" (1911) поет знову повернувся до болючої для нього проблеми - хибного трактування основних мотивів ліричної драми: "Не можу сказати, щоб тодішня літературна критика гаразд зрозуміла інтенції та характер моєї збірки. Найпросторіше писання про неї Василя Щурата в "Зорі" силкувалося осудити її як прояв зовсім зайвого у нас песимізму. Не тільки сам я, але - се стало мені відомо зараз тоді -також значна часть публіки зовсім інакше зрозуміла ті поезії, і я надіюсь, що й теперішнє, покоління знайде в них не одно таке, що відгукнеться в його душі зовсім не песимістичними тонами [16, с.120-121].

Цікаво, що в одному з номерів "Зорі", де публікувалася стаття "Поезія зів'ялого листя в виду суспільних завдач штуки", з'явився цикл віршів В.Щурата "Amor vincens" [любов перемагає. - В.К.], назва якого запозичена з третьої частини "Milosci" Я.Каспровича. Не викликає сумніву, що автор намагався протиставити "поезії песимізму" палаючий "діядем" власних пісень про кохання. Проте більшість їх стала блідою копією "Зів'ялого листя", численні ремінісценції з якого трапляються мало не у кожній строфі. Вже перша "п'єска" "І знов вона прийшла - весна..." написана під враженням Франкового прологу "По довгім, важкім отупінню Знов тріскає хвиля пісень…" та вступної частини "L'amore desperato" Я.Каспровича. Ліричний герой В.Щурата теж втратив свою любку і живе одними споминами про "давні щастя хвилі". У його серці залишився "біль і жаль безмірний", але немає місця ні докорам, ні ненависті, інакше б душа попрощалася з тілом. Не "був се чоловік слабої волі", бо самогубство для нього - всього лиш теоретичне припущення, а тому перемагає vis vitalis: "І я жити мушу!.." Він надіється, що "може ще вбита мрія воскресне", адже недаремне так тремтить і б'ється у грудях "серце колишнє":

На тебе пильно дивлячись,

Гадав я все собі,

Що бачив вид той вже колись,

Та де, в якій юрбі? [22, с. 127]

Певна річ, за заслоною цієї пісні легко пізнається Франковий "Привид", так саме, як у фольклорній імітації "Ой, дівчино, явір чахне..." вчувається ледве прихована стилізація вірша "Зелений явір, зелений явір...". Навіть "віра в чорта, віра в чудеса" перекочувала з третього жмутка у Щуратову версію "пана темних сил", який прагне "вислати опирем могил" свій біль і "жаль болючий". "Містична гра душі" молодого поета - "правдивого декадента" - малює таємничі картини вечірнього подільського закутка, де "цвинтар, п'ять білих, плакучих беріз біля трупарні, за цвинтарем ліс". Тут ліричний герой В.Щурата чи не вперше зазнав розкошів "пожаданого раю". Але нині уже не повернеться "місячний світ". Йому, як і його двійникові із "Зів'ялого листя", залишився тільки гіркий засуд: "не надійся нічого!" - "не надійся, серце". Хіба що у сні з'являється "щастя вмершого картина", закипає у серці злість, і тоді - "мало до удару вгору не знімесь рука". Це та ж знайома маска самогубця, який, так і не звідавши "бажаного, страшного того гріха", теж у хвилини розпуки "здіймав проступну руку" на чистий образ коханої, щоб "зглушить у серці муку". "Якби ти слово прорекла мені, Я б був щасливий, наче цар могучий", - така ціна життя Франкового Вертера. "Як за одно слово ласкаве Тебе я прибрав би в пісні", - мріє ліричний герой циклу "Amor vincens" і виривається, за Щуратовим сценарієм, з фатального "круга буденщини", щоб сповнити високу місію штуки.

В.Щуратові не вдалося створити своє "Зів'яле листя", але він першим звернув увагу на незвичайний, новаторський характер Франкової збірки, вперше розглядав її поезії у європейському контексті, сумніваючись, правда, чи принесуть вони оздоровлення хворому суспільству, чи виконають своє громадянське призначення. Вочевидь, все-таки не мали рації ні І.Франко, ні В.Щурат, коли дивилися на "Зів'яле листя" як на засіб "вщеплювання віспи", "вщеплювання" песимізму. Справжня вартість цієї української "Пісні пісень" полягає в тому, що з нею наше письменство записане, за словами Д.Павличка, "до світових, найщемливіших, для всіх народів і поколінь зрозумілих співів закоханої душі" [12, с. 79].

Література

Басс І. Іван Франко: Біографія. К., 1966.

Білецький 0., Басс І., Кисельов 0. Іван Франко. Життя і творчість. К., 1956.

Денисюк І., Корнійчук В. Невідомі, матеріали до історії ліричної драми Івана Франка "Зів'яле листя" // Записки НТШ. - Львів, 1990, - Т. ССХХІ.

Денисюк І., Корнійчук В. Подвійне коло таємниць. Нові матеріали ло історії "Зів'ялого листя" // Дзвін. - 1990. - № 8.

Історія української літератури: У 2. т. - К., 1987. - Т.1.

Історія української літератури другої половини ХІХ ст. (за ред. В.Поважної, М.Грицая). - К., 1986.

Кобилецкий Ю. Иван Франко. - М., 1960.

Колесник П. Син народу: Життя і творчість Івана Франка. - К., 1957.

Коцюбинський М. Іван Франко // Коцюбинський М. Твори: В 7 Т. - К., 1975. - Т.4.

Крушельницький А. Іван Франко (поезія). - Коломия, [sine anno].

Літературознавчий словник-довідник. - К., 1997.

Павличко Д. "Зів'яле листя" Івана Франка // Павличко Д. Біля мужнього світла. Літературно-критичні статті, спогади, виступи. - К., 1988.

Походзіло М. Іван Франко в школі. - К., 1970.

Степанишин Б. Вивчення творчості Івана Франка в школі. - К., 1966.

Українська література. Для підготовчих відділень. - К., 1976.

Франко І. Зів'яле листя: Лірична драма // Зібр. творів у 50-ти тт. - Т. 2. - К., 1976.

Франко І. Листи (1895-1916) // Зібр. творів у 50-ти тт. - Т. 50. - К., 1986.

Щурат В. Літературні портрети. І. Д-р Іван Франко // Зоря. - 1896. - Ч.1,2.

Щурат В. Поезія зів'ялого листя в виду суспільних завдач штуки // Зоря. - 1897. - Ч.5-7.

Щурат В. Се не декадент // Зоря. - 1897. - Ч.5.

Щурат В. Французький декадентизм в польській і великоруській літературі // Зоря. - 1896. - Ч.9-11.

Щурат В. Amor vincens [Вибір з циклю] // Зоря. - 1897. - Ч.7.

Ярема Я. До проблеми ідейного змісту "ліричної драми" Ів. Франка "Зів'яле листя" // Іван Франко: Статті і матеріали. - Львів, 1948. - Зб.1.