Євген Маланюк - безсумнівно велика постать в українському письменстві. Це постать імператора залізної строфіки - активного сподвижника надзвичайно напруженого періоду української літератури між двома світовими війнами. Власне того періоду, що позначився сильним струмом, спрямованим до переоцінки попередніх цінностей, до шукань нових шляхів національного самовияву, до поєднання краси з суворим темпом життя.

Євген Маланюк був одним із перших серед тих еміґраційних літераторів, які у своїх тематичних задумах дали перевагу новому романтичному патосові національної боротьби. Цим самим відсувалося на задній план ту мрійливо-сльозоточиву елегійність, яка до того часу переважала в українському еміграційному письменстві як традиційна спадщина сентиментального народництва.

Історія і література вже від давніх давен виявили тенденцію розвиватися рівнобіжно. Така, до речі, оправдана тенденція позначилася дуже помітно в загальному руслі культурного розвитку народів Східної Европи, з Україною включно. А починаючи з останніх років минулого століття - ця тенденція ще виразніше виявляється, якщо ближче приглянутися до того, здається невипадкового, поділу: 20-х, 40-х, 60-х, 80-х років. Кожний із цих поділів обумовлений історичними подіями. Кожний із них вніс до культурної скарбниці свою данину, типову для свого часу.

Час, в якому відбувалися такі разючі зміни, не дозволяв на якусь устояну атмосферу, сприятливу для формування поглядів, перевиховування поколінь, на практику своєрідних систем, на детальні підсумки та відповідні висновки. Отож, все це, самозрозуміло, приводило до того, що українському народові доводилося кількакратно виходити на кін історичних етапів без відповідних приготувань. Через це не раз замість планованих дій мали місце якісь хаотичні вивихи, що відчувалися дошкульно боляче. Так у поспіху, у тривозі, доводилося творити власну історію, творити власну культуру.

Заслуга Маланюка - як поета, літературного критика та історика української культури - полягає власне в тому, що він уже на перших кроках своєї такої багатогранної творчої активносты вмів передбачати майбутнє й одночасно схоплювати найбільш суттєву особливість кожної ситуації, що виринала несподівано із виру нерозберихи тогочасних тривожних бурлінь. А найголовніше, що він не розгубився в критичний час крутого повороту дійсносты (внаслідок якого опинився на еміграції) і зразу знайшов відповідь на ті питання, які пов'язувалися з українськими проблемами як в Україні, так і на еміграції. Це й дозволило йому значно скоротити шлях своєї творчої молодости. Отож, Євген Маланюк скоро став зрілим поетом - буревісником своєї епохи. Він почав творити поезію героїки, напруження національних сил, що сприяла духовій мобілізації активного українства. Його поетичний голос дуже скоро вирізнився із хору голосів поетів, його сучасників, до тієї міри, що вони почали звертати на нього увагу, як на провідну творчу силу. І справды, скоро Маланюк став на чолі "вістниківської" фаланги літераторів.

В оцінці визначних постатей безсумнівно велике значення має міра їхньої популярносты серед свого народу. Коли тільки що сказане застосувати до постаті Маланюка, то виявиться, що він, маючи лише 30 років, був уже широко відомий як поет виразного ідейного спрямування не тільки серед української еміґрації, але й також в Україні.

Наприкінці 30-х років у літературних журналах і газетах України навкруги імені Євгена Маланюка розгорнулася жвава полеміка, яка розпочалася з того, що 1928 року літературний критик Фелікс Якубовський, читаючи лекцію в Києві на тему "Національне й соціяльне в українській літературі, висловився, що "в Західній Україні є дуже цікавий і талановитий поет Маланюк, учень Донцова". З приводу того вислову Якубовського зразу ж зав'язалася гостра полеміка в "Літературній Газеті" [1], "Пролетарській Правді" [3], "Критиці" [5]. До полеміки також включилися члени харківської організації ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників).

Рецензенти О. Чепурний і В. Гудима, пишучи в "Літературній Газеті" про лекцію Ф. Якубовського, закинули, що він хвалив Маланюка епітетами "цікавий і талановитий" і не дав при тім Маланюковоъ соціяльної характеристики. Другим закидом на адресу Якубовського були його слова: "Це дуже цікаво, що всі найкращі письменники збочують, як от, наприклад, В. Винниченко, М. Хвильовий".