Особливо помітне місце в українській літературі 20-30-х років XX століття посідає творча спадщина Миколи Хвильового, визначного письменника і публіциста, теоретика і лідера національного відродження того часу. Уже перша збірка його оповідань "Сині етюди" (1923) отримала високу оцінку О. Білецького, Д. Донцова, С.Єфремова, Є. Маланюка та ін. Зовсім не випадково О. Білецький назвав М.Хвильового "основоположником справжньої нової української прози", наголосивши при цьому на впливі його книг "Сині етюди" і "Осінь" на молодих прозаїків: "Вони, по суті, визначили все коло тем нашої революційної белетристики..." [2, с. 139].

І хоча сьогодні маємо чимало літературно-критичних статей, досліджень художнього слова письменника, його видавничої діяльності, участі в літературній дискусії 1925 - 1928 років тощо, поза увагою дослідників залишається поки що проблема творчих контактів митця з західноєвропейською літературою, німецькою зокрема.

Орієнтація М. Хвильового на "психологічну" Європу засвідчила його намагання "європеїзувати" рідну культуру, піднести її до рівня світового письменства. До речі, ця ідея не була новою. Подібну програму висунув у свій час П. Куліш, вклавши в уста одного з героїв твору "Шукачі щастя" Кремньова такі слова: "Українці - чув я не раз від етнографів і дотепер вірю - лежать головою до Європи, а ногами до Азії, вони вельми здатні підноситися від споконвічної темряви до всеможливих витонченостей просвіти" [4, с. 15 ].

Звичайно, гасла М. Хвильового "Для мистецтва - тільки Європа!", "Геть від Москви!" набули яскраво політичного забарвлення, а тому й зазнали різних оцінок; сама ж ідея інтерпретувалася на рівні ідеалістичного погляду на історичний процес. Поставивши питання орієнтації на Європу, Хвильовий розкрив своє розуміння поняття Європа. Це не Європа в конкретному тогочасному культурно-господарському і політичному комплексі, як це намагались примітивно й тенденційно тлумачити його опоненти. "Європа, - писав Хвильовий, - це досвід багатьох віків. Це не така Європа, що її Шпенглер оголосив "на закаті", не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це Європа грандіозної цивілізації, Європа - Ґете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т.д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фалянги азіятського ренесансу" [9, с. 246]. Отже, вже з цього видно, що письменник під поняттям Європа розумів знання, ідеї, художні традиції, що їх створили інтелектуали протягом віків, ту духовну спадщину, що стала власністю усіх народів.

Микола Хвильовий прагнув відшукати шляхи для повного розквіту літератури і мистецтва, виступав проти тенденції культивування творчого епігонства, що виросло на схильності тільки копіювати вершинні досягнення інших культур, передусім культури російської. А тому на запитання: на яку із світових літератур повинна орієнтуватися українська література - письменник дає таку відповідь: "У всякому разі не на російську, це рішуче й без всяких застережень. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати" [7, с. 573].

Неправильно було б тлумачити, що орієнтація М. Хвильового на західноєвропейське письменство ставила собі за мету "припрягти своє мистецтво до якогось нового заднього воза"; вона була спрямована на освіження "...його (мистецтва. - Я.Л.) від задушливої атмосфери позадництва'' [7, с. 575]. "Нація тільки тоді зможе культурно виявити себе,- проголошує письменник, - коли найде їй одній властивий шлях розвитку'' [8, с. 51]. У пошуках нетрадиційних сюжетних форм, у внесенні радикальних змін в українську пореволюційну прозу (історичні та філософські медитації, ліричні відступи, розмови з читачами, полеміка з критиками тощо) М. Хвильовий не був "позадником", хоча й деякі критики закидали йому наслідування тогочасних російських письменників з групи "Опояз". Г. Костюк, відомий дослідник української літератури, вказує з цього приводу на цікаву деталь: "...Майже одночасно у французькій літературі появився відомий роман Андре Жіда "Фальшивомонетники" (1925), де вперше у французькій прозі було вжито нову ускладнену форму композиції, де герої (як і в Хвильового) обговорювали композицію роману, де автор оновлював сюжет різним "позалітературним" матеріялом, уводив низку нових засобів, що пізніше мало великий вплив на всю французьку модерну прозу аж до теперішнього так званого "нового роману" [5, с. 51-52]. Як видно, справа тут не в запозиченнях. То була доба пошуків і відкриттів у всіх європейських літературах. В авангарді молодої української літератури йшов М. Хвильовий.

Його творчість у контексті взаємодії з німецькою літературою вивчалася на сторінках радянських досліджень до недавнього часу в негативному аспекті. Так, у монографії В.Лук'янової про радянсько-німецькі літературні взаємини висловлюється думка, що "М. Хвильовий і М. Зеров однаково негативно ставилися як до пролетарської культури Німеччини, так і до пролетарської культури Радянської України. Вони не зважали на необхідність щільного культурного і політичного зв'язку між революційними письменниками - однодумцями і, по суті, відкидали ідеї пролетарського інтернаціоналізму. Це було ще одним доказом того, що Хвильовий і "хвильовисти" під орієнтацією на "Захід" розуміли орієнтацію на мистецтво буржуазне" [6, 16].

Творча діяльність письменника засвідчує протилежне: він був міцно зв'язаний з кращими традиціями не тільки української, а й світової літератури. Талановитий майстер художнього слова створив чимало прекрасних творів, які з'явилися не лише українською, а й мовами інших народів Європи.

1931 року у Харкові, у державному видавництві "Література і мистецтво", були опубліковані новели й оповідання М. Хвильового (водночас із творами В.Винниченка, Г. Косинки, С. Черкасенка, М. Ірчана, І. Микитенка та ін.) німецькою мовою. Відомо, що була це збірка "Вибраних оповідань" ("Ausgewahlte Erzahlungen") обсягом 310 сторінок у перекладі Елізабети Веллер [14, с. 216].

Появу кожної книги М. Хвильового критика сприймала неоднозначне, а тому автор часто змушений був писати короткі передмови чи вступи до них, аби уникнути викривленого тлумачення з боку літературних рецензентів. Так було, коли виходив у світ перший том його "Вибраних творів", до якого письменник написав загальну передмову. М Хвильовий немов би скаржиться, що критика безапеляційно закреслює його творчий доробок, чіпляючи на нього вульгарні ярлики, зводить його діяльність до одного твору "Вальдшнепи" і дивиться лише як на основоположника "хвильовизму". Він спростовує таке твердження: "Беру один із кількох прикладів. В 1931 році вийшла німецькою мовою збірка моїх "Вибраних оповідань". Як же відгукнулася буржуазна преса на цю мою збірку?

Рекомендую № 4 за 1932 р. "Бюлетеня експресних інформацій для книгарів, бібліотек і друзів книги" (бюлетень напрямку католицьких партій, видавець д-р Шлісман, Інсбрук). В цьому бюлетені (даю переклад з німецької мови) буржуазна преса відгукується так: "Десять оповідань, з яких ні одне не схоже на друге [...].

Навіть у перекладі, який, коли судити з передмови, значно послаблює достоїнство українського автора, кожне поодиноке оповідання становить маленький шедевр (Meisterwerk), якому з письменницького боку мало чого можна закинути. Але тим більше треба дорікати друкарському укладачеві.

Для дозрілих читачів, для молоді й народніх бібліотек непридатна, комуністична (виділення моє. - М. X.).

Як бачите, мої оповідання не тому непридатні для закордонної молоді й закордонніх народніх бібліотек, що вони недосконалі ("кожне поодиноке оповідання становить маленький шедевр - "Meisterwerk"), а саме тому, що вони комуністичні. Так думає буржуазний рецензент, і так зовсім не думає дехто із наших радянських критиків.

Хто ж із них помиляється? Не будемо гадати" [10, с. 417-418]. Думаємо, що не виникає сумнівів і в сучасного читача, оскільки зрозуміла сьогодні відповідь на риторичне запитання: ким же був Микола Хвильовий?

Творчість письменника активно популяризувалася на сторінках німецькомовного журналу "Slavische Rundschau", який видавало німецьке Товариство славістичних студій у Празі у 1929 - 1938 роках. Так, у статті В. Левенка "Українські радянські повістярі" ("Sowjetukrainische Erzahler") подано історію розвитку української літератури в жанрі прози [18, с. 253-256]. Серед молодих письменників, які виходять на терени літературної діяльності, значний талант, на думку критика, виявляють М.Івченко, В. Підмогильний, М. Хвильовий, Г. Косинка, О. Досвітній та ін. Незаперечною і характерною ознакою їхніх художніх творів В. Левенко називає, з одного боку, багатство і свіжість спостережень, урізноманітнення тематики та певне послаблення літературної техніки - з другого. Своєю фантастичною манерою, своєрідним викладом матеріалу творчість М. Хвильового, вважає критик, різко відрізняється від творчості найздібніших повістярів М. Івченка, В. Підмогильного і Б. Антоненка-Дави-довича. "Його талант, без сумніву, значний, композиція його творів, однак, дивна, стиль затемнений незрозумілими, незвичайними і неважливими картинами... Його переваги у витончених аналізах заплутаних психологічних переживань, в умінні спостерігати і відображати типове в людях, вимальовувати образи з допомогою незначних фактів, декількох слів дійових осіб" [18, с. 255].

Чималу увагу творчості М. Хвильового приділяла німецькомовна газета "Prager Presse", яка виходила також у Празі і друкувала на своїх сторінках українознавчі статті. Одна з таких заміток, поміщена в номері від 28 січня 1928 р., інформувала читачів про Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), ініціатором та ідейним натхненником якої був, як відомо, М. Хвильовий. На думку автора статті (підписаної криптонімом m.h.), ця група є однією з найцікавіших у сучасній Україні, а її духовний лідер завоював собі славу завдяки "боротьбі за Європу" [15, с. 7]. У наступній публікації "Нове українське письменство" [16] основна увага була приділена творчому доробку М. Хвильового. Звертаючи увагу читача на художню силу і бадьору, пориваючу тональність більшості творів письменника, автор статті робить влучне порівняння: "Хвильовий відкривається тут з історичної точки зору як органічна ланка ланцюга в розвитку української літератури 20-х років. Ким був Олесь у 1906 - 1914 роках, Тичина - в 1917 році, тим є і Хвильовий в роки громадянської війни і більшовицького підйому. Олесь був поетом перехідного періоду, Тичина - співцем національного визволення і піднесення, Хвильовий є романтиком соціальної революції, руйнування, безмежного бушування звільненої від кайданів стихії" [16, с. 7].

Упродовж 30-х років творчість письменника висвітлювалася німецькою мовою у дослідженнях О. Бургардта, Л. Білецького, І. Мірчука, Д. Николишина, Г. Шпехта, А.Шмідта та ін.

Одна із сторінок контактних зв'язків М. Хвильового з німецькою літературою пов'язана, власне, з його поїздкою у Німеччину й Австрію, яка тривала з грудня 1927 по березень 1928 року. Перебуваючи на лікуванні, він активно знайомився з досягненнями європейської культури, працював у плані популяризації української літератури за межами України. Із листів з Берліна і Відня до А. Любченка видно, що німецька культура справила на письменника надзвичайне враження: "Подивитись є що. Це свідчить хоч би той же Берлін, що в ньому я живу уже кілька днів", - писав він А. Любченку 16 грудня 1927 року [11, с. 882]. У наступній кореспонденції М.Хвильовий рекомендує йому, як і всім "ваплітянам", відвідати Європу, при цьому наголошує, що "в Німеччину обов'язково треба завітати", а далі вже Італія, Франція... В одному з листів із столиці Австрії від 2 березня 1928 року М. Хвильовий цікавиться у свого адресата: "Як справа з перекладами на німецьку мову? За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. Словом, треба мужатись - наше "впереді" [11, с. 884].

Хоча перебування М. Хвильового у Відні (адреса: Wien XIX, Hochschulstrasse 27) мало за мету поліпшення стану його здоров'я, він максимально використовує свою подорож для налагодження нових знайомств, зустрічей, для читання різних емігрантських видань тощо. До речі, перекладачем письменника в австрійській столиці був Роман Роздольський, тодішній студент Віденського університету.

У середині березня 1928 року М. Хвильовий повернувся на Батьківщину. Внутрішньо його ще більше проймала ідея "психологічної" Європи, ідеал громадянської людини, що формувалася і ускладнювалася протягом століть. Письменник мислив собі цей тип людини, витворений Заходом, в інтелектуальній динаміці. У листі до М. Зерова в 1925 році він так розтлумачував його сутність: "Це європейський інтелект в кращому розумінні цього слова. Це - коли хочете - знайомий вам чорнокнижник із Вюртемберга, що показав нам грандіозну цивілізацію й одкрив перед нами безмежні перспективи. Це - доктор Фауст, коли розуміти його як допитливий людський дух. І зовсім даремно ховає його Шпенглер: він ховає не Фауста, а "третій стан". Фауст безсмертний, коли живуть сильні здорові люди. - От що я розумів під психологічною Європою" [11, с. 860].

Крім уже згаданих перекладів Е. Веллер (1931), два твори М. Хвильового увійшли до німецькомовної збірки українських новел "Die Scholle'' М. Мірчук [17]. У добрій інтерпретації подані тут твори "Елегія" (с. 246-258) і "Мати" (с. 224-245). Останній був видрукований і в 1946 р. у видавництві "Українське слово", яке діяло в таборовому поселенні українців в Реґенсбурзі після Другої світової війни. Перекладач цей же, а німецькомовний текст твору нам невідомий, оскільки авторові цього дослідження не вдалося виявити його в жодній із баварських бібліотек, у тому числі в архівах і в книгозбірнях Реґенсбурга. Коментарі тут зайві, бо зникнення з книжкових полиць цих і багатьох інших видань такого типу не було випадковим явищем, а цілеспрямованою акцією міжнародної комуністичної політики.

У 50-70-х роках до творчості Миколи Хвильового неодноразово зверталася активна популяризаторка української літератури в німецькомовному світі А.-Г.Горбач, її антології [12; ІЗ], до яких увійшли і твори Хвильового ( "Я (Романтика)", "Синій листопад", "Солонський Яр" та ін.), і сьогодні є одним з найбагатших джерел для ознайомлення чужомовного читача з нашим письменством.

У контексті взаємодії творчості М. Хвильового з німецькомовною літературою варто увиразнити типологічну паралель між "Санаторійною зоною" українського письменника і цілою низкою подібних за тематикою і проблематикою художніх творів у західноєвропейській літературі, німецькій зокрема. Йдеться про тематичну спорідненість "Санаторійної зони" Хвильового і романів "Замок" та "Процес" Ф.Кафки. Майже одночасна поява таких творів є свідченням того, що за відсутності прямих чи опосередкованих контактів у двох і більше національних літературах можуть бути спільні форми і методи зображення суспільства. У даному випадку прообразом суспільства є санаторійна зона (замок), в буднях якої інтерпретуються важливі проблеми щоденного співжиття людей.

Ще більш наглядною у цьому аспекті є типологічна паралель між "Санаторійною зоною" М. Хвильового та "Чарівною горою" Т. Манна. Немає підстав говорити про взаємовплив авторів, бо обидва твори майже одночасно побачили світ: перший - на початку 1924 року, роман німецького письменника - наприкінці цього ж року. Як не дивно, але у кожному із творів події розгортаються в санаторії, у відгородженій від світу "санаторійній зоні", в якій постає ціла галерея зайвих, надломлених життям людей [1]. Тут зображено власний, у собі замкнутий світ, вся атмосфера якого хвороблива, а його мешканці усвідомлюють свою приреченість і несумісність з тогочасною добою. "...Мене мучає не стільки міщанська навала, скільки свідомість того, що і я зайвий, і шкідливий чоловік. Раніш, в інші століття, були зайві люди, а тепер ці зайві люди не тільки зайві, але й шкідливі", - доводить Анарх своїй опонентці Катрі в "Санаторійній зоні" М. Хвильового.

Почуття відчуженості у суспільстві притаманне також і голландцеві Пеперкорну з "Чарівної гори". Воно асоціюється в нього з відчутттям наближення смерті. Світ, у якому живуть герої цього роману, робить їх убивцями, прикладом чого є образ Давіда. Декілька днів підряд він користується в горах своєрідною владою, чинячи цим самим опір певним явищам суспільного життя. Однак це триває не довго - доти, поки він не усвідомить непотрібність цього протистояння.

Як і в романах Т. Манна та Ф. Кафки, так і в повісті М. Хвильового для багатьох героїв, нездатних щось змінити у своїй епосі, єдиним виходом із ситуації стає самогубство. А тому у творах домінує усвідомлення життя як очікування смерті. Цей мотив, що до нього зверталися письменники різних народів, був явищем нетрадиційним у тогочасній світовій літературі, хоча його елементи трапляються також у творчості Германа Банга, у його романі "Кораблі, що проходять вночі", або ж у фрагментарних "Записках одного пана в санаторії", і в романі "Степовий вовк" Германа Гессе. Але у творах М. Хвильового і Т. Манна цей мотив має дещо інше і значно глибше значення, ніж у згаданих письменників.

Типологічна паралель свідчить про пошук нових, нетрадиційних форм художнього осмислення дійсності не лише в передових західноєвропейських літературах, а й в українській, яка цим самим ставила себе в контекст творчого життя "психологічної" Європи. Не йдеться і про культурний епігонізм у творчості М. Хвильового, швидше про серйозне прочитання Ф. Ніцше, О. Шпенглера тощо.

Отже, художні здобутки М. Хвильового переконливо відобразили прагнення української еліти 1910-1930-х років "європеїзувати" національну культуру, оновити її. Ця ідея знайшла своє втілення у творчості й діяльності багатьох політиків, культурних діячів, митців і передовсім письменників. Орієнтація на Європу мислилася не як політичне протистояння російській культурі; цей рух мав на меті формувати повноцінну українську літературу на грунті загальнолюдських художніх надбань, античної та європейської класики зокрема. Проти провінційності української літератури у свій час різко виступали П. Куліш, І. Франко, М.Драгоманов, М. Вороний та ін., а в перших десятиріччях XX, зокрема й Микола Хвильовий.

Література

Агеєва В. "Зайві люди" у прозі М. Хвильового // Слово і час. 1990. №10.

Білецький О. Про нашу прозу взагалі і про нашу прозу 1925 року // Червоний шлях. 1926. №3.

Зимомря М., Лопушанський Я. Спадщина Миколи Хвильового та її місце у контексті взаємодії української і німецької літератур // Використання спадщини забутих і повернутих діячів науки та культури в навчальному процесі педагогічного вузу та школи (тези республіканської міжвузівської науково- практичної конференції: м. Рівне, 29-31 травня 1991р.). Рівне, 1991.

Ковалів Ю. Літературна дискусія 1925-1928 рр. К., 1990.

Костюк Г. Микола Хвильовий: Життя, доба, творчість // Микола Хвильовий. Твори в 5 т. Т. 1. Нью-Йорк - Балтімор - Торонто, 1978.

Лук'янова В. З історії радянсько-німецьких літературних взаємин (На матеріалі української радянської літератури 20-30-х років). К., 1977.

Хвильовий М. Апологети писаризму (До проблеми культурної революції) // Хвильовий М. Твори: У 2-х т.- К., 1990. Т. 2.

Хвильовий М. Думки проти течії: Памфлети. X., 1926.

Хвильовий М. Камо грядеши // Хвильовий М. Твори: У 2-х т. К., 1990. Т. 2.

Хвильовий М. Сині етюди: Новели, оповідання, етюди. К., 1989.

Хвильовий М. Твори: У 2-х т. К., 1990. Т. 2.

Blauer N. Ukrainische Erzahler unseres Jahrhunderts. - Ubertragen und herausgegeben von A.-H. Horbatsch. Heidelberg, 1959.

Ein Brunnen fur Durstige und andere ukrainische Erzahlungen. Auswahl und Ubertragung von A.-H. Horbatsch. Tubingen u. Basel, 1970.

Gesamtverzeichnis des deutschsprachigen Schrifttums: 1910-1965. Bd. 23. Munchen, 1976.

Neue ukrainische Literatur // Prager Presse. 28 січня 1928. № 28.

Prager Presse. І лютого 1928. №32.

Die Scholle. Ukrainische Novellen. Ubertragen von Maria Mirtschuk. Leipzig, 1942. (Це видання стало бібліографічною рідкістю, бо навіть у Німеччині воно доступне вузькому колу читачів у поодиноких громадських чи приватних бібліотеках)

Slavische Rundschau. Prag, 1932. 3. Jahrgang. Nr. 3.