Катаклізми, що приходять на зламі сторіч, відступають перед красою - вона рятує світ. Особливого сенсу набуває за цих обставин краса художнього слова письменника - "носія акту художнього бачення і творчості" (М. Бахтін). М. Коцюбинський розкриває "секрет" словесного художника - "має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку" [3, с. 176]. Саме таким бачиться нам майстер пера і пензля - Богдан Лепкий. Його мистецтво слова в малій прозі має високу естетичну цінність, бо сам автор мав намір створити естетичну теорію літератури, жаль, що мрія ця залишилась нездійсненою: "Признаюсь, що найбільше промовляло би мені до серця завдання розслідити, як почуття естетичне об'являлося у нас у творах словесних (говорених і писаних), як розвивалося у них чуття та як росла уява, значиться, безумовним постулатом літератури покласти красу, до котрої рветься дух людський, а котрої докази дав і нам нарід в своїх прекрасних піснях" [4, с. 24-25]. Як бачимо, письменник перебував під великим впливом народницької ідеології. Оповідання, новели, замальовки - твори його малої прози є цьому незаперечний доказ. Побратим-молодомузівець М. Євшан, з властивою йому молодечою запальністю й споглядальною публіцистикою, часто заперечував сам собі в оцінці свого колеги, а саме щодо вартості речей цього жанру. Тому дозволимо собі взяти до зауваги саме ту думку критика, що викристалізовує домінанту творів і творчості всеціло: "...вага її (творчості - Я.В.) лежить в тому, що будить голос душі, голос серця" [1, с. 57].

Персонажі малої прози - це виразні архетипи, що за В. Янівим є яскравими індивідуальностями для вивчення ментальності української людини, її національної ідентичності. В українському етнотипі генетичні процеси витворили фундаментальну основу - кордоцентричність - зосередження психічної діяльності навколо серця. Зображувані Б. Лепким події часто змальовують людське серце у виразному трагічному образі: зупинились серця: Матері (з однойменного оповідання за народним повір'ям), батька великої сім'ї - Матвія, що так і не приніс дітям риби; маленького Гусія, Насті-суперниці; Яцка-забобонника та інших. Кордоцентризм українця - це феномен екзистенціальний, бо він є основою самого буття українця, або частиною його природи, сприяє нахилу до альтруїзму й романтичного індивідуалізму.

Літературні критики дорікають Б. Лепкому, що, прагнучи до ідеалу краси, добра, він начисто заперечує їх існування в буднях життя. Але пам'ятаємо, що письменник ще й мистець-маляр, то кожний його малюнок - це вихоплена сцена із життя - тих, що душею тягнуться до Всевишнього, а на побутовому рівні живуть часто в земному пеклі. Такі рисі художнього слова письменника нам нагадують барокову культуру. Але як пов'язати Лепкого, який був модерністом та молодомузівцем і бароковий стиль минулого? Принципи бароко ступають далеко за межі свого часу, своєї епохи. "Барочний палац - монолог кривої лінії, що розвивається і знову відновлюється, монолог насолоди і смерти, спомин, що обертається забуттям", - так доводить Октавіо Пас в своєму есе "Нова аналогія: поезія і технологія" [див.: 5, с. 63]. Мистецтво бароко надає право митцю зображувати навколишній світ таким, яким його бачить сам митець. Тому будь-які закиди авторові в нарочитому етнографізмі чи споглядально-рефлекторному відтворенні дійсності є безпідставними. Адже саме в бароко найчастіше буває стерта межа між театром і життям, фантастикою і реальністю.

Оповідання за народними повір'ями "Мати", "Кара", "Скапи", "Під Великдень" стають зрозумілими до найменших деталей, якщо розглядати їх через призму барокового універсуму. Тінь матері, що передчасно відійшла у небуття, з'являється знову. Анімізм у творі переконливий, насичений зображувальними тропами: епітети точно передають силу антропоморфізму в зображенні неживої природи, її присутності і навіть дії: "Опівночі, заки кури на селі запіли, над тою могилою піднялася хмарка.... Заколисалася вона, наче від безсилля і стала... Глянув місяць - сховався", - і т. д. За Б. Парахонським: "Конструювання фантастичного універсуму в бароко взагалі не цікавить реальні чи нереальні явища, але формується той світ, в якому реальними є структури відносин: людина - людина, людина - світ, людина - Бог," - для Б. Лепкого, як великого майстра художнього слова, це ще одна можливість дати волю багатій уяві і змусити читача задуматись над глибиною народних звичаїв, повір'їв, пісенного мелосу.

Твір за написаний за народними повір'ями "Кара" є свідченням того, як автор, сповідуючи закони естетизму, не боїться показати силу потворного, злого, що теж має місце в житті української людини. Натуралістична оголеність душі молодої дівчини, що з помсти йде на шлях злочину - свідомого знищення суперниці. Головним сюжетом барокової літературі є іспит людини, або низка іспитів на витривалість людини. Мотря, переповнена гнівом, злобою і заздрістю здатна, спокійно спостерігати смерть своєї ровесниці. Автор малює її обережно, тонко - читач сприймає її однозначно - вона втратила не тільки здатність співчувати, а й все, що складає поняття людини.

Аргументованим поясненням цьому мистецькому фактові є сучасне дослідження доктора філологічних наук О. Потапенка "Таємниці символів, чисел, алфавітів" [6]. Дешифруючи слова, слов'янську азбуку, він прийшов до висновку: у кожному слові прихований зміст послання універсуму.

Розкодуємо слово "чари" - чаровання: Ч - червь (смерть), А - Я, Р - закляття, В - веди; а все це означає: ведащ, знаю: я - закляття - смерть.

Б. Лепкий як майстер художнього слова точний у деталях: очима поїдала Мотря Настю, своїми руками жабу на неї замурувала. Слова ці за О. Потапенком значать: рука - подібна до клятви Бога, а око - воно подібне до Нього ж - Бога. Автор, володіючи таким словниковим багатством, наче шкодує слів для молодої злочинниці:

"... а тепер я тебе прошу, май хоч крихітку совісті; таж і ти колись будеш конати; змилуйся над нещасливою; я, мама, благаю тебе, змилуйся над Настею, дай їй спокійно вмерти!..

- Просите... Най буде... Можете йти додому... Вже досить кари... Відвалю.

- Мотре!

Настина мати вже не застала своєї доньки між живими.

Назавтра впав білий, зимний, грубий сніг."

Від смутку до туги, від туги до катарсису - в такому напруженому психологізмі тримає реципієта письменник. Не беремо до уваги трактування цього терміну за Платоном та Арістотелем, а прослідкуємо за ним (катарсисом - Я.В.) те, що стосується мистецтва слова. Кожне із оповідань закінчується вибухоподібною кінцівкою: в переважній більшості - трагізм, що межує зі смертю; напружені колізії сюжетних ліній, які розв'язуються надто драматично; очищення емоцій мистецтвом: за допомогою жалю і страху відтворює катарсис різні стани афектів. Читач страждає разом із літературним персонажем. Для виразності катарсису Б. Лепкий часто застосовує гіперболічну метафору - катахрезу: мати просить швидче заподіяти смерть улюбленій юній донечці.

Отже, в основі малої прози лежить глибокий психологізм, що допомагає пізнати складні філософські проблеми життя. Антропоцентризм за Фрідріхом Ніцше: "Людина - це стріла в вічність"; як неперевершеному майстру художнього слова Б. Лепкому це вдалося зафіксувати на сторінках своїх творів. Митець самоідентифікується через мозаїку характеротворень, а це для української людини мало життєствердне значення доби чужої імперії, чужої мови, чужої психології, що насаджувалась силою. Виведене В. Янівим поняття "ідеал української людини" не було би можливим без людей-талантів, а останній - можливий тільки з ласки УНІВЕРСУМУ. "Благодать (Божого голосу - Я.В.) це й направлення ідеалу людини з перевагою любови, почуттєвости й ліризму" [9, с. 141]. Саме ці поняття й домінують в малій прозі письменника: любов до знедолених, загублених на дорогах катаклізмів маленьких сиріт, що своїм альтруїзмом піднялися вище сильних світу цього; вражаюча сила почуттєвості з ліричним серпанком туги, смутку до бідних, зневажених, простих смертних. Тут матимемо сміливість зробити спробу глянути на творчість в малій прозі Б. Лепкого крізь поняття "бідермаєру". Звичайно, це понятгя теж далеко не модерністське, але його вияви виразно присутні в творах даного жанру. Д.Чижевський, даючи визначення цього поняття [8, с. 488], акцентує свою увагу на тому, що ці прояви найчастіше з'являються в літературі Галичини, що була колонією Австрії, саме там в половині 19 століття і з'явився такий погляд на життя через художнє його переосмислення. "Щастя - проголосили митці бідермаєру, - приходить не тільки уві сні, воно в кождоденній праці, у виконанні своїх обов'язків" [2, с. 140]. Основні риси цього натуралістичного стилю - змалювання негативних, трагічних рис дійсності; метафори й порівняння, спрямовані на тло надзвичайно сірої прози життя: вражаюча тематика сирітства, що проходить через відчуження і самотність.

АлеНа нашу думку, це окрема деталізована схожість певних рис, сам автор не був прихильником цієї течії, хоча підсвідомо використовував деякі тони бідермаєру в малій прозі. Проголошення молодомузівцями модернізму не означало відмови від досвіду попередніх поколінь митців слова. Інтегрування, взаємопроникнення стилів різних епох ми простежували за малою прозою неперевершеного художника слова - Богдана Лепкого. Ідентифікуючи його художнє слово з ментальністю українця, зауважимо, що письменник тонко відчував внутрішній світ від маленького гусія до сили універсуму, що тяжіє над кожним. Характеротворення у митця філігранне, влучне.

Модерністську творчість молодомузівців радянський режим не сприймав з огляду на витворення ними глибинного поняття націоналізму. За Ентоні Д.Смітом, який досліджує цю проблему, можна зробити висновок: "У "модерністському" уявленні про націю саме націоналізм створює національну ідентичність" [7, с. 79].

Література

Євшан М. Під прапором мистецтва. К., 1910.

Колесніченко-Братунь Н. Бідермаєр в українській літературі. 36.статей. Львів, 1993,

Коцюбинський М. Твори: в 7 т. К., 1975. Т. 4.

Лепкий Б. Начерк історії української літератури. Київ-Ляйпціг, 1912.

Парахонський Б. Семантиний універсум барокко. 36. статей. Львів, 1993.

Потапенко О. Таємниці символів, чисел, алфавітів.К., 1997.

Сміт Е.-Д. Національна ідентичність. К., 1994.

Чижевський Д. Історія української літератури.Нью-Йорк, 1956.

Янів В. Нариси до історії української етнопсихології Мюнхен, 1993.