Конотаційні властивості дзвінких приголосних в українській поетичній мові



Дзвінкі приголосні у звуковій системі сучасної української літературної мови характеризуються диференційними ознаками, що вирізняють їх з-поміж інших фонологічних одиниць як надзвичайно потужний стилістичний ресурс, котрим послуговуються митці слова для створення естетично досконалого художнього образу. Йдеться передусім про наявність у складі дзвінких такої експліцитної артикуляційно-акустичної характеристики, як голос. "Голос - звуковий потік, що утворюється в гортані завдяки періодичним коливанням голосових зв'язок... при проходженні через них повітряного струменя" [1, с. 96]. Отже, "якщо голосові зв'язки під час артикулювання коливаються, то вимовляються дзвінкі приголосні...; якщо ж голосові зв'язки перебувають у ненапруженому стані й не дають голосу, то вимовляються глухі приголосні..." [18, с. 131]. Однак голос - це не єдина риса, яка формує перцептивний образ цієї категорії звуків. Шум (вияв неперіодичних коливань голосових зв'язок) теж належить до особливих акустичних параметрів, здатних експонувати стилістичні властивості дзвінких консонантів. І хоча всі без винятку приголосні - "це звуки, основою яких є шуми, що виникають внаслідок проходження видихуваного струменя повітря через певну перепону, утворювану в якому-небудь місці мовного апарату" [18, с. 130], однак дзвінким притаманний значно слабший ротовий шум, ніж глухим, що, власне, разом із голосом і забезпечує їм стилістичну виразність у поетичній мові як особливому різновиді комунікативної діяльності людини.

Співвідношення двох артикуляційно-акустичних параметрів (голосу та шуму) обумовили, природно, індивідуальні особливості кожного з аналізованих приголосних, віддзеркалюючи передусім національну специфіку дзвінких консонантів сучасної української літературної мови. Оскільки це акустично інформаційні знакові одиниці, то вони часто розглядаються як показник евфонії українських слів, беручи участь у формуванні мелодійного звучання лексем української мови. "Насиченість мови дзвінкими приголосними" [7, с. 314] серед різних фонетичних засобів досягнення милозвучності слова (звукова будова, історичні, а також позиційні чергуваннями голосних і приголосних, зокрема й із так званим нулем звука, різноманітні повтори звукових одиниць та їх сполук, варіативне використання фонетичних синонімів) залишається, без усякого сумніву, одним із найвагоміших чинників. Але особлива їх роль у поетичній мові, де слово, естетизоване завдяки звуковій архітектоніці, стає емоційною домінантою, розширюючи потенційні можливості вокально-консонантної його форми.

В україністиці проблеми фонетичної організації поетичної мови здавна була предметом пильної уваги багатьох лінгвістів. Одні з них (В.В.Ковалевський [9, 10], Г.К. Сидоренко [19]) поглиблено характеризували ритмічні особливості поезій шляхом аналізу рими та її властивостей, інші (В.В.Шиприкевич) торкалися проблем ритмо-інтонаційної, або просодичної, будови мовлення [25]. Милозвучність та засоби її досягнення як у конкретному художньому творі, так і в мові взагалі з'ясовували П.Д.Тимошенко [21], Н.І.Тоцька [22], Ю.Л.Мосенкіс [16]. Останнім часом дослідників мови (В.В. Левицький) [14], зокрема й початківців (В.Ковальчук) [11], зацікавила семантика бік звуків. І сьогодні вважається вже цілком доведеним фактом, "що фонеми є носіями семантичних ознак" [там само]. Стилістичні ж функції дзвінких приголосних, зокрема в поетичній мові, якщо й висвітлювали мовознавці (І.Г.Чередниченко), то лише принагідно, у зв'язку з аналізом текстуальної консонантивації та частоти вживання приголосних фонем в українській мові [24] або в руслі виявлення звукових повторів та співвідношень між ними (В.В.Коптілов, В.С.Ващенко) [12, с. 3].

Саме тому об'єктом дослідження є стилістичні функції дзвінких приголосних, котрі в поетичній мові беруть участь у моделюванні не лише денотативного, а й конототивного значення художнього образу, а слово (відтак і поетичну мову!) робити репрезентантом краси, звукової гармонії і досконалості, джерелом естетичних відчуттів. На матеріалі поезії М.Вінграновського, Л.Костенко, Д.Павличка, І.Драча, В.Симоненка розглянуто передусім функціонально активні дзвінкі консонанси.

У сучасній українській літературній мові Л.І.Прокопова [18], Н.І.Тоцька [23], М.А.Жовтобрюх [5], В.В.Лобода [15] та інші мовознавці традиційно виділяють одинадцять дзвінких приголосних фонем (/б/, /д/, /д?/, /г/, /ґ/, /ж/, /з/, /з?/, /дз/, /дз?/, /дж/), кожна з яких має різну частоту вживання в тексті, зокрема й поетичному, що, без сумніву, позначається на їхніх стилістичних можливостях. На підставі підвищеного функціонального навантаження (іншими словами, маркування) І.Г.Чередниченко поділив усі українські приголосні на п'ять класів - найвищої, вищої, середньої, нижчої частоти вживання та приголосні рідкісного вживання [24, с. 141]. Цікаво, що серед дзвінких консонантів, на думку українського вченого, немає жодного, який би мав максимальну функціональну активність у поетичній мові й належав до першого класу. Навіть серед фонем вищої частоти вживання (другого класу) лінгвіст фіксує всього дві консонантні одиниці - /д/ і /з/, алітерацію яких, однак, не можна назвати поширеним явищем у творах майже всіх сучасних українських поетів, котрі уміють, за словами В.О.Базилевського, "смакувати звуком" [2, с. 195]. Можливо, це частково можна пояснити тим, що дзвінка артикуляція прагматично асоціюється з такими поняттями, як "великий", "холодний", "твердий", "швидкий", "сильний", [14, с. 43], а це більше тяжіє, як не дивно, до неприємного, ніж до приємного, хоч на підставі звукосимволічних експериментів В.В.Левицький і вважає цю артикуляцію експонентом поняття "світлий" [14, с. 43]. Аналізуючи поетичну мову таких досвідчених майстрів слова, як М.С.Вінграновський, Л.В.Костенко, Д.В.Павличко, В.А.Симоненко, І.Ф.Драч, ми помітили, що вони звертаються до стилістичних можливостей цих приголосних фонем час від часу, але естетичної ваги такі алітерації в їхніх віршах зовсім не втратили. Більше того, завдяки додатковій функціонально-стильовій характеристиці цих приголосних тональність поезії, як правило, набувала особливого експресивного забарвлення. Проаналізуємо, наприклад, стилістичні можливості приголосної фонеми /з/, яка виокремлюється з-поміж інших шумних цього ж класу саме винятковою функціональною активністю. Зауважимо, що в статті ми розглядаємо /з/ та її пом'якшений корелят /з?/ не лише як графічні еквіваленти, але і як єдиний, за термінологією О.П.Журавльова, "звукобуквений образ", що, власне, цілком узгоджується і з художнім задумом автора поетичної мови, оскільки алітерації та асонанси, зазвичай, використовує "поет не лише з урахуванням звуків, але й букв" [6, с. 80]. Частотну аргументацію щодо активності кожної з корелятивних фонем ми не наводимо, намагаючись залишитися на позиції конвенціональної інтерпретації, хоча В.В.Левицький, аналізуючи диференційні ознаки одиниць вокальної та консонантної системи української мови, констатує приналежність кожної з них до різних рангів [14, с. 41]. Те, що, милуючись тільки звуком [з], можна створити поетичний шедевр із цілком звичних, навіть буденних, ситуацій, М.Вінграновський підтвердив рядками вірша "У білім сні, у білім сні зимовім":

Коли ж алітеровані /з/ та /з?/ підкреслені іншими свистячими приголосними, зокрема /с/, /с?/, /ц/, /ц?/, /дз?/, /дз?/, емоційна конотація поетичної мови в результаті гармонійної звукової картини стає перцептивно відчутнішою. Для художнього моделювання реальності-феєрії, зітканої із серпанку, напоєної росами й дощами, таку алітерацію використано й у вірші "Звичайна собі мить":

Перевага дзвінкого звука [з] над глухим відповідником [с] у початковому та кінцевому рядку строфи допомагає сформувати експресивну конотацію - радісний, просто казковий настрій.

Експресивно зумовленою, на наш погляд, є строфа вірша "У лісі темно. У лісі ніч" М. Вінграновського повторюються дзвінкі звуки [з] та [з?], які наповнюють рядки бадьорим, веселим (навіть пустотливим) звучанням.:

Автор ніби грається звуком [з]: у першому і третьому рядках уживає його двічі, а в другому та четвертому - по одному разу, створюючи слухову асоціацію посилення-послаблення звуків: здається, можна навіть почути порипування снігу на морозі. Цю асоціацію підсилює й глухий приголосний [с] у другому та четвертому рядку, що не просто увиразнює зміст строфи, але й моделює максимально інформативне звукове середовище.

У поезії М.Вінграновського "Вже ночі під листопадом ночують" абсолютне відчуття візуальної конкретності створює контекст і, без усякого сумніву, алітерація [з] та [с]:

Який естетично виразний художній образ!

Алітерація [з] у взаємодії з алітерацією [с] у вірші "Ви, як стежка, кохана", як нам видається, теж підпорядкована конкретному художньому задумові автора: щоб передати різну тональність звуків сопілки, М.Вінграновський ритмічним чергуванням [з] і [с] у рядку, ніби миготінням, інтенційно формує звукову архітектоніку, сприяючи створенню особливої музичності.

Фонеми /д/ та /д?/, як і фонеми /з/ та /з?/, також належать до приголосних вищої частоти вживання [24, с. 141], однак у поетичній мові їхні стилістичні особливості суттєво різняться. Відшукати алітерацію приголосних фонем /д/, /д?/ у цілій строфі чи навіть у двох суміжних рядках поезій усіх сучасних українських митців важко, що вже є підставою для певних функціонально-стилістичних висновків. Можливо, цьому сприяє характер способу творення цього приголосного (зімкнення), хоча ця артикуляція й співвідноситься, за даними В.В.Левицького, з такими поняттями, як "великий", "гарячий", "повільний", "світлий" і, що особливо визначально, "приємний" [14, с. 43]. Складається враження, що алітерація цих консонантних одиниць експонує експресивну конотацію не поезії в цілому, а лише конкретного художнього образу, а тому й простежується переважно в кількох віддалених або двох суміжних словах одного рядка, наприклад:

Д.Павличко: І дай ще сили того дня діждати! [17, с. 57]; Гарно, весело жилось Нашим друзям дома [17, с. 411]; В.Симоненко: ...горді діти землі, вірні діти труда [20, с. 69]; тут правда з кривди злускала облуду... [20, с. 70]; Л.Костенко: Пишіть листи і надсилайте вчасно, коли їх ждуть далекі адресати [13, с. 61]; Вечірнє сонце, дякую за день! [13, с. 9]; Ще дивен дим, і хата ще казкова...[13, с. 28]; Мені завжди здавалося, що в Греції... [13, с. 30]; Куди ти ділась, річенько? [13, с. 53]; ...птиці мертві падають з дерев [13, с. 54].

Однак це не означає, що проривний [д], як і його палаталізований корелят [д?] за своїми диференціальними ознаками не спроможні сформувати естетичне враження строфи чи навіть усієї поезії. Майстерний звукопис дає змогу на рівні звуковідтворення сформувати, наприклад, паралельний звуковий вимір, власне, навіть не лексичного значення, а цілісного художнього образу. Абсолютно свідомо, на наш погляд, Ліна Костенко наповнює саме звуком [д] останню строфу вірша "Іду в полях. Нікого і ніде", щоб художньо оформити процеси, пов'язані із звуковідтворенням:

І він іде, і я собі іду.

Йдемо удвох під вечір по стежині.

А він мені дудукає : ду-ду!

А далі яр і діти у ожині [4, с. 67].

Менш виразна, але цілком очевидна асоціація ритмічного руху досить послідовно простежується в багатьох суміжних рядках поезії "Зонька":

Верблюд довірливий, як люди.

І терпеливий - як верблюд [4, с. 94].

Горбате диво, привид Азії,

іде під вербами верблюд! [4, с. 94].

М.Вінграновський звуком [д] гаптує свою поетичну мову, робити її просто неповторною. Так, звуковий континуум першої строфи вірша "До думи дума доруша..." вражає філігранно відточеним звуковим малюнком, де кожен сегмент дзвінкого [д] ініціює асоціації, естетично адекватні внутрішнім почуттям письменника:

До думи дума доруша...

Стодоли дум - в одну стодолу!

Дивись і думай, моя доле, -

До думи дума доруша

Стобальним, стоглобальним болем

До неба дибиться душа.

До думи дума доруша...

Стодоли дум - в одну стодолу! [4, с. 132].

Талановитий митець досконало володіє умінням стилістично маркувати приголосну фонему /д/, яка, увиразнена алітерацією інших консонантних одиниць (упадає у вічі передусім /б/ та /м/), стає інтенціональним поетичним символом, тобто спеціально призначеним для передачі не лише власне семантичних, але й стилістичних конотацій як прагматичного аспекту лексичного значення. Частіше алітерація /д/ і /д?/ супроводжується повторами сонорних /н/, /н?/, /м/, що підвищують тональність поетичних рядків і створюють асоціацію реального або уявного відгомону у високості неба чи з далекої молодості: Де дітись їй у небі понад гаєм [4, с. 25]; Дорогоцінні дні я біля тебе знищив [4, с. 113]. Повтор миттєвих дзвінких може бути й вторинним щодо алітерації звучних: ...ударили в долю, захмеліли з болю...[4, с. 39]. Звуки [л] і [л?] роблять рядок плавним і водночас гучним (із 14 приголосних у словах лише один звук [х] не має голосу), ніби зм'якшуючи деяку різкість, асоціативно викликану приголосним [р] у сполуці з проривними [д]. Однак естетика поетичної мови зберігається навіть у тому випадку, коли автор уміло поєднує корелятивні за наявністю чи відсутністю голосу шумні [д]-[т] ([д?]-[т?]):

Десь є там яр, де я цвіту до тебе [4, с. 20]. В дощі вдягаються тополі...[4, с. 121].

Уміння моделювати звукову хвилю в поетичному рядку шляхом ритмічного алітерування різних за тональністю приголосних є одним з ефективних шляхів розширення стилістичних можливостей дзвінких, оскільки породжує естетичну конотацію, суголосну із семантикою лексичних одиниць.

Отже, функціональна здатність дзвінких приголосних, зокрема майстерно акцентована консонантивація шумних /з/, /з?/, /д/, /д?/, у поетичному різновиді сучасної української літературної мови образно й естетично трансформується, увиразнюючи ідейно-естетичну основу твору, формуючи емоційно-експресивне тло поетичної мови, залишаючись при цьому чи не найяскравішою особливістю ідіостилю письменника.

Література

Багмут А.Й. Голос // Українська мова. Енциклопедія / В.М.Русанівський, О.О.Тараненко, М.П.Зяблюк та ін. К.: Укр. енцикл., 2002. 752 с.

Базилевський В.О. Логіка поезії // Базилевський В.О. І зав'язь дум, і вільний лет пера: Літ. - критич. статті, есе, студія одного вірша. К.: Рад. письменник, 1990. 318 с.

Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. Харків: Вид-во Харківського ордена Трудового Червоного Прапора державного університету ім. О.М.Горького, 1958. 228 с.

Вінграновський М.С. Поезії. К.: Вид-во худ. літератури "Дніпро", 1971. 175 с.

Жовтобрюх М.А. Фонетика // Курс сучасної української літературної мови. К.: Вища школа, 1972. С.90-153.

Журавлев А.П. Звук и смысл. М.: Просвещение, 1991. 160 с.

Калашник В.С. Милозвучність // Українська мова. Енциклопедія / В.М.Русанівський, О.О.Тараненко, М.П.Зяблюк та ін. К.: Укр. енцикл., 2002. 752 с.

Качуровський Ігор. Фоніка. - Мюнхен: Український Вільний Університет. Серія: Підручники. Ч.7, 1984. 208 с.

Ковалевський В.В. Рима. Ритмічні засоби українського вірша. К.: Рад. письменник, 1965.286 с.

Ковалевський В.В. Ритмічні засоби українського літературного вірша. Спроба систематики. К.: Рад. письменник, 1960. 235с.

Ковальчук В. Типи фонетичної семантизації у текстах дитячих абеток // Українське мовознавство. Вип.24. 2002. С.75-83.

Коптілов В.В. Фоностилістика // Сучасна українська літературна мова. Стилістика / За ред. І.К.Білодіда . К.: Наук. думка, 1973. С. 211-243.

Костенко Л.В. Вибране. К.: Дніпро, 1989. 559 с.

Левицький В.В. Семантика и фонетика. Чернівці, 1973. 103с.

Лобода В.В.Фонетика і фонологія // Сучасна українська літературна мова. К.: Вища школа, 1994. С.16-83.

Мосенкіс Ю.Л. Трипільська генеза милозвучності української мови на тлі євразійських мовотворчих процесів. К.: Дослідницький семінар "Мова та історія", 2002. 48 с.

Павличко Д.В. Любов і ненависть // Вибране. К.: Дніпро, 1975. 423 с.

Прокопова Л.І. Приголосні звуки // Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / За заг. ред. акад. АН УРСР І.К.Білодіда. К.: Наук. думка, 1969. 130-217 с.

Сидоренко Г.К. Ритміка Шевченка. К.: Вид-во Київського ун-ту, 1967. 183 с.

Симоненко Василь. Берег чекань. Мюнхен: Сучасність, 1973. 310 с.

Тимошенко П.Д. Засоби милозвучності (евфонії) української мови // Українська мова в школі. 1952. №4. С. 19-22.

Тоцька Н.І. Засоби милозвучності української мови // Українське мовознавство. Вип. 22. 2000. С. 3-9.

Тоцька Н.І. Фонетика і фонологія // Сучасна українська літературна мова: Підручник / А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ та ін.; За ред. А.П.Грищенка. К.: Вища шк., 2002. С.16-76.

Чередниченко І.Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. К.: Рад. шк., 1962. 495 с.

Шиприкевич В.В. Питання фоностилістики. К.: Вид-во Київського університету, 1972. 88 с.



На головну



Hosted by uCoz