Маска дає змогу і перевтілитися, і лишитися собою водночас. Це - засіб нашого подорожування в часі та просторі [1, с. 41].

Ю.Андрухович

Незважаючи на проголошену Р. Бартом "смерть Автора" (1968) та на деперсоналізоване трактування М. Фуко сутності цієї категорії ("Що таке автор?"), в українському літературознавчому вжитку до автора звично прикладається питання "хто?". Біографічна постать письменника часто не лише заступає собою естетичну категорію "автор", а й частково накладається на образи персонажів, надто тих, що "одноосібно" моделюють наративну структуру твору. У сучасних потрактуваннях зв'язку особистості письменника та змодельованого ним персонажа, мабуть, найбільш вживаною є метафора маски. Це і маска актора - коли автор ніби грає роль, "приміряючи" свого персонажа як персону. Це і маска карнавальна, коли автор блазнює, граючись із читачем, а персонаж постає в цій грі посередником-медіумом між двома свідомостями (В. Балдинюк пише: "Комунікативний процес у межах художнього тексту (відправник, комунікант, адресат) є, умовно кажучи, "неповноцінним", адже автор і читач безпосередньо не втягнуті у "прагматичну ситуацію" - остання "проявляється у віртуальності партнера, котрого заступає текст" [2, с. 63]). Це і маска посмертна - зліпок із застиглим виразом, з яким можна порівняти стереотип рецепції автора. Але будь-яка маска виконує належну їй функцію - ховати - і в значенні приховування, і в сенсі поховання, оскільки така "смерть" забезпечує письменникові монопольне авторське право на себе. І найвідвертіший психологічний ексгібіціонізм (як, наприклад, у творах О. Забужко) виявляється гарантованим захистом від "роздягання".

"Інерцію біографізму" в рецепції творчості Лесі Українки Я. Поліщук пов'язує з народницьким шаблоном, який "не раз спричинявся до сприйняття української літератури як такого собі зводу житій, новочасного патерика (...) Так феномен творчості перетворювався в епіфеномен біографії, ставав її заручником" [11, с. 281]. Такий же "епіфеномен біографії" спрацьовує в багатьох випадках щодо авторів, голос яких аж ніяк не можна вважати громадським, а постаті - канонічними. Не лише перегляд класики, але й сучасна література провокує як читача з "наївним реалізмом" сприйняття, так і критика, який теоретично розмежовує поняття "автор", "ліричний герой", "наратор", "персонаж", - до накладання цих категорій. Адже, як вважає В. Пахаренко ("Нарис української поетики"), саме в постмодернізмі "автори не шкодують себе: їхні герої, що часто "позичають" в авторів біографії, - це не стільки герої, скільки особливі історико-психологічні комплекси, яких автори, сповідуючись перед собою, з веселою безжальністю переносять на папір" [9, с. 70]. Відтак у літературній критиці непоодинокими є ототожнення позицій письменника та персонажа, коли за словом "автор" у дужках подибуємо "оповідач" [9, с. 70], або ж належність думки залишається відкритим питанням: "Як гадає (авторка, героїня твору?)..." [10, с. 71].

До актуалізації в критичному дискурсі відношення "письменник - персонаж" приводить не тільки трансформований біографічний підхід, що балансує між наукою, публіцистикою та літературним шаржем. Такі праці, як "Femina Melancholica: Стать і культура у ґендерній утопії Ольги Кобилянської" Тамари Гундорової, "Психоаналіз і літературознавство" Ніли Зборовської та ін. свідчать про використання психоаналізу не як принагідного психологічного зауваження, а як методу ґрунтовної літературознавчої інтерпретації. Зростання ваги психоаналізу в сучасних дослідженнях літератури зміщує акценти: від ідейної заанґажованості героя, детермінованої позицією автора, - до гнучкіших відношень не аналогії, але компенсації, не світоглядного підпорядкування героя авторові, а підсвідомих механізмів сублімації. Тому, за збереження каузальності у системі "автор - твір", вектор пояснення часто спрямовується від героя (його поглядів, характеру і т. д.) як ілюстративного матеріалу до письменника, що видається метою інтерпретації. З одного боку, це відбиває антропоцентричність нашого літературознавства, яке не звикло ігнорувати питання авторства, з іншого - ситуацію десакралізації постаті письменника.

У сучасному літературознавстві тенденція переборення радянської традиції закономірно приводить до антижитійного перегляду класиків української літератури, а проте така деканонізація є зворотним боком тієї ж інерції біографізму. Біографічна "брудна білизна" як причина письменницьких "мух", акцентування на різноманітних аномаліях та збоченнях є закономірною, хоч і запізнілою реакцією посткомуністичного літературознавства на ту пролетарську іконографію, якою була історія української літератури. Прикметно, що її десакралізація (наприклад, "Дзеньки-бреньки" В. Даниленка або "Вурдалак" О. Бузини) не заторкує художніх текстів у їх естетичному вимірі - задіяні цитати постають як написи на монументах стереотипної рецепції письменників-класиків. Якщо пропонується біо- замість іконографії, більше акцентується на гомосексуальному, ніж на Homo sapiens, пошук матеріалів життєпису виходить за межі документальних даних, заглиблюючись у тканину художніх творів. Зміна позитиву на негатив, перетворення борця, святого, пророка, мученика літератури на "блудного" Автора парадоксально стимулює його повернення до читача, оскільки епатаж блуду сприяє оживленню.

Сучасна творчість менше схиляє до ідентифікації "герой - автор", пропонуючи натомість актуалізацію діалогу "персонаж - читач". Але в обох випадках основою є постулювання зв'язку між свідомостями (і підсвідомостями) дійсного та художнього світів. Для письменника досить тону "об'єктивної оповіді", щоб бути всюдисущим стороннім спостерігачем. Для літературознавця досить бачити позитивного героя, щоб піддати сумніву таку відстороненість та проводити аналогії принаймні на рівні ідей. І навіть коли з'являється оповідач, несуголосний з інтенціями автора, позитивістська традиція зіставлення їх політичних, філософських, етичних поглядів спонукає до пошуків певного відношення: опосередкованого, інвертованого, але обов'язково наявного.

Стосовно естетичниого предмета І. Фізер зазначає: "Згідно з феноменологічною теорією, цей предмет як семіотична схема твориться у певному історичному часі, і тому супроти позамистецької дійсності він може бути корелятивним, антитетичним та ірреальним. Іншими словами, його онтичною базою може бути історична, себто конкретна дійсність (люди, події, процеси, ідеї), уявна дійсність (онейрія, фікція), свідома чи підсвідома проекція суб'єктивних психічних станів письменника. Однак вважати естетичну конкретизацію цієї схеми гомологом цієї дійсності не можна вже хоч би тому, що вона є цілеспрямованою конструкцією" [13, с. 8].

Якої "онтичної бази" надає категорії "персонаж" українська наука про літературу? Характер відношення "автор - герой" у художній літературі різного часу появи, безперечно, зазнавав модифікацій. Проте неоднаковим є і схоплювання цього відношення в літературознавстві (час тривання твору, його рецепції). Оскільки таке потрактування залежить не лише від стильових та наративних особливостей тексту, але й від методології його інтерпретації, цікаво простежити саме характер літературознавчого детермінування чи означування, котре пов'язує письменника та персонажа.

Зовнішньо-біографічним можна умовно назвати відношення, за якого спостерігається пряма аналогія життєвої ситуації письменника та подій, змодельованих у художньому творі. Персонаж - це не характер автора, не його особистість, а лише його обставини, його "життєвий світ". Якщо скористатися цим терміном Е. Гуссерля (Lebenswelt) або "навколишній світ" (Umwelt), то категорію автора в цьому випадку швидше можна ідентифікувати не з персонажем, а з його ситуацією, адже "Наш навколишній світ є духовним витвором в нас і в нашому історичному житті" [5, с. 65]. За Ж.-П. Сартром, "в кожний момент в уявному виявляється представленим імпліцитний смисл реального" [12, с. 307]. "Програвання" власної біографічної ситуації у творчості, за свідченням багатьох митців, відбувається мимоволі. Іноді це прогнозує реальну розв'язку, але частіше виявляється моделюванням постфактум "дратівливого" для письменника моменту життя, що має на меті пошуки іншого фіналу (бажаного) або обґрунтування дійсного результату, встановлення логічних зв'язків, що з неминучістю фатуму приводять до нього. Таким чином ірреальне "доповнює" автора до потрібної психічної рівноваги, підмінюючи його майбутнє віртуальною розв'язкою твору або виправдовуючи його минуле покладанням вини на обставини.

Наприклад, В. Панченко, досліджуючи нав'язливий мотив небажаної дитини у творчості В. Винниченка, крім літературних спонук, відзначає і реальну життєву ситуацію: "Уже наприкінці 1908 р. В. Винниченко відправив до "Літературно-наукового вісника" драму "Memento", перенісши в неї багато що із власного роману, який пізніше, місяців через чотири після написання п'єси, завершиться смертю дитини Володимира Винниченка і Люсі Гольдмерштейн" [7, с. 74]. Таке схоплювання відношення "автор - персонаж" не тотожне біографізму, оскільки береться до уваги не просто документальна основа твору, а її екзистенційна значущість. За Сартром, "образ - це не просто заперечуваний світ, але завжди - світ, що заперечується з якоїсь визначеної точки зору, а саме, світ, який дозволяє мислити відсутність або неіснування того об'єкта, який буде презентифікований "в образі" [12, с. 303]. З огляду на це, ідентифікація письменника з його персонажем передбачає їх нетотожність, що визначає напрям для подолання. М. Бахтін наголошував: "Естетична подія може відбутися лише за двох учасників, передбачає дві свідомості, що не збігаються" [3, с. 49]. Дублювання, до якого приводить саморефлексія, забезпечує розрив свідомості, "відхід" від себе, у якому естетичне осмислення власного життєвого світу виявляється способом самонегації (класичні приклади - "Intermezzo" або "Цвіт яблуні" М. Коцюбинського).

Суто біографічне відношення автора і персонажа, яке дає підстави називати останнього "автопортретом" - у внутрішньому, психічному вимірі - не випадково зазвичай виявляє певну часову дистанцію між автором та його біографічною постаттю, що є прототипом героя. Як вказує М. Бахтін, автор та герой - категорії різного рівня: "Свідомість автора є свідомість свідомості, тобто що охоплює свідомість героя та його світ, свідомість, що охоплює й завершує цю свідомість героя моментами, принципово трансгредієнтними йому самому, які, будучи іманентними, зробили б фальшивою цю свідомість" [3, с. 39]. Для такого самозавершення і самоохоплення потрібна деяка відстань, з якої відрізок власного існування виглядає уже пережитим. Лише за такої умови автобіографічний образ є естетичним явищем. Інакше - він лишається моносуб'єктивним, тенденційним, незавершеним образом щоденника-сповіді або памфлету-проповіді.

Р. Чопик, проводячи паралелі між сценарієм поведінки героїв В. Винниченка та його власним життям, "драмою покараного бешкету", заявляє: "Федько-халамидник" - безперечний автопортрет. В. Панченко робить аналогічний висновок на підставі фактів біографічних" [14, с. 10]. А проте ці висновки навряд чи можна вважати аналогічними, оскільки в одному випадку йдеться про Федька як персонажа, прототипом якого Панченко вважає самого В. Винниченка - тільки "відділеного" від себе на ту відстань, яка розмежовує дорослого і дитину; а в другому випадку мова йде про Винниченків сценарій життя, сценарій актуальний, а не ретроспективний. І в такому схоплюванні відношення "письменник - персонаж" Федько-халамидник - не автопортрет (створений і завершений авторською свідомістю, що лишається поза ним), а невідрефлексований, неусвідомлюваний тип поведінки, повторюваний як невроз: "Даність карає за Вчинок, трагічний пафос якого переважною мірою визначався усвідомленням (підсвідомленням) невідворотності покарання" [14, с. 9]. Це таки "підсвідомлення" і вихід літературознавства до психоаналізу, що трактує творчість саме як механізм захисту письменницької психіки від неврозу шляхом сублімації конфліктів у площину твору. Автор, нездатний до нормальної адаптації в реальному світі, автор, який "блудить" по невротичному колу віртуальним світом своєї творчості, де розв'язуються актуальні проблеми особистості письменника, дисоційованої, розділеної між художніми образами, - це ще одна версія блудного Автора в сучасних дослідженнях.

Коли В. Панченкові "доводиться говорити про Винниченків дуалізм, його амбівалентну "розчахнутість" між різними позиціями" [8, с. 167], це імпліковано фіксує неузгодженість із літературною традицією, у якій авторській позиції відповідав один герой, а тут - Винниченків "голос присутній і в репліках Мартина, і в репліках Грицька, у монологах Мирона Антоновича, і в словесних партіях Тараса Щербини... Звідси - відчуття "розмитості фокусу", суперечливості й парадоксальності авторської позиції" [8, с. 167]. Але таке відчуття за іншої методології, наприклад, психоаналізу, а не пропонованого філософського синтезу, не виглядало б парадоксальним.

Набутком сучасного літературознавства є те, що воно відмовляє письменникові в послідовності й зовсім з того не дивується і не зловтішається - навпаки, шукає правил такої гри. І знаходить "міру присутності" автора, якого важко впізнати, але можна розгадати. С. Павличко говорить про шифрування Підмогильним та Петровим їх думок (характерна назва підрозділу: "Автори як маски, тексти як шифри"). Опускаючи причини такого інакомовлення, варто звернути увагу на спосіб: його схоплення можна вважати алюзійним потрактуванням відношення "письменник - персонаж" стосовно В. Петрова та героя його книги "Романи Куліша". Подвійність декларованого та істинного в характері П. Куліша розглядається як шифр для такого ж розуміння автора цього образу та викладених ним думок. С. Павличко пише: "Вступні зауваги оздоблені посиланнями на Плеханова, Коряка, Гуревича, нарешті "Маніфест Комуністичної партії" Карла Маркса й Фрідріха Енгельса. Цей вступ не лише не узгоджується з наступним текстом, але викликає враження імітації певного критичного дискурсу, яка має приховати істинні наміри автора" [6, с. 222]. Алюзійне відношення не прочитується як біографічне (образ Куліша не ідентифікується з Петровим-Домонтовичем уже через наявність історичного, реального Куліша). Прийняття такого відношення веде не до психічної, філософської чи ідеологічної інтерпретації автора, а насамперед до літературознавчої інтерпретації тексту, задаючи спосіб його означування. Цей автор блудний, оскільки неоднозначний і непрямолінійний, він ходить по кривій багатозначності, дивлячись у криве дзеркало персонажа, і читач може знайти сенс у цій грі , якщо віднайде аспекти їх подвоєння як шифр означуваного та означника.

Ще одним цікавим трактуванням відношення "письменник - персонаж" є розгляд С. Павличко образу Арсена Петровича Витвицького (роман-трактат Домонтовича "Без ґрунту"), прототипом якого дослідниця називає Миколу Філянського. Образ Витвицького розглядається як непослідовний і неглибокий: "Колишній поет-модерніст, нині директор-аматор здається постаттю загубленою, слабкою, надзвичайно напруженою й непевною в собі. Та річ не в його персоні, - наголошує С. Павличко. - Він є втіленням ставлення Петрова до модернізму в його українському варіанті, який письменник-теоретик, з одного боку, визнає, з іншого - не відчуває до нього достатньої пошани" [6, с. 339-340]. Така детермінація сутності образу не психікою чи життєвими обставинами прототипу, не внутрішньою логікою художнього світу, а зовнішньою оцінкою автора дає парадокс героя-ідеї, онтична база якого є водночас і реальною людиною (прототип), і фікцією (теорія та практика українського модернізму), і суб'єктивною проекцією автора (ставлення Домонтовича-Петрова до модернізму). Отже, у потрактуванні С. Павличко цього відношення "письменник - персонаж" задіяно всі три можливі позиції естетичного предмета щодо позамистецької дійсності (див. цитоване вище висловлювання І. Фізера), що й не дивно, адже йшлося про семіотичне трактування.

Ще зовсім небагато лишається нам "доганяти" Європу (тобто намагатися зрозуміти), аби дійти і до "смерті Автора", і до "оригінальності відсутності" (М. Фуко). Адже "в літературі, починаючи з кінця ХIХ ст., відбувається "деперсоналізація" письменника перед словом, як відзначає Ж.-П. Сартр, або, як зауважує Ю. Крістева, спостерігається відкидання метапозиції суб'єкта, який раціонально, семантично організовує висловлювання. Серія масок або семантичних рівнів, які допомагають ідентифікувати його, втрачає смислову визначенісь. Натомість зростає роль мови як вияву несвідомого" [4, с. 22-23].

Проте можна очікувати, що в українському літературознавстві ще не скоро забудеться автор як біографічна постать, адже в посткомуністичному вжитку Авторові просто не дадуть "померти" святим. Пропоновані трактування відношення "письменник - персонаж" аж ніяк не вичерпують різних виявів авторської "облудності", лише означують тенденцію деперсоналізації, яка неминуче має пройти через десакралізацію автора.

Література

Андрухович Ю. Бу-Ба-Бу і все інше. Апологія блазенади // Сучасний літературний процес: Програма спецкурсу. Навчальні матеріали. - Житомир, 2002. - С. 41-42.

Балдинюк В. "Паралельна агіографія" і авторський наратив: комунікативний аспект у романі Валерія Шевчука "Око прірви" // Слово і Час. - 2003. - № 2. - С. 63-69.

Бахтин М.М. Автор и герой: К философским основам гуманитарных наук. - СПб.: Азбука, 2000. - 336с.

Гундорова Т. ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. - Львів: Літопис, 1997.

Гуссерль Е. Криза європейського людства і філософія // Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки. Хрестоматія: Навч. посібник. - Київ: Ваклер, 1996. - С.61 - 94.

Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1999. - 447с.

Панченко В. Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченка 1900-1920 рр. у європейському літературному контексті. - Кіровоград, 1998. - 272с.

Панченко В. Тінь Заратустри // Всесвіт. - 1998. - №4. - С. 163-170.

Пахаренко В. Нарис української поетики // Українська мова та література. - 1997.

Поліщук Олена. Позиція персонажа в українській постмодерній прозі // Слово і Час. - 2003. - № 2. - С. 70-74.

Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. Монографія. Видання друге, доповнене і перероблене. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002.

Сартр Ж.-П. Воображаемое. Феноменологическая психология восприятия. - СПб.: Наука, 2001. - 319с.

Фізер І. Літературна теорія: нормативна регламентація чи понятійне осмислення естетичного факту? // Українська література: Матеріали І конгресу міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 серпня - 3 вересня 1990 р.) - Київ: АТ "Обереги", 1995. - 320 с.

Чопик Р. Комплекс бешкетника у драматургії життя В. Винниченка (генеза, уроки, штрихи до теми) //Молода нація. - Київ: Смолоскип, 1996. - С. 5-11.