ƒрама абсурду, або те трикл¤те колесо ( Ѕ. јнтоненко-ƒавидович, "—иб≥рськ≥ новели": реал≥зм ¤к проблема)



Ѕорис јнтоненко-ƒавидович дебютував у л≥тератур≥ у 1923 роц≥ ¤к автор опов≥данн¤ "ќстанн≥ два" (ж. "Ќова громада",  ињв). ” 1925 роц≥ з'¤вл¤Їтьс¤ перша зб≥рка опов≥дань "«апорошен≥ силуети", про ¤ку схвально в≥дгукнулис¤ критик, а два роки потому - пов≥сть "—мерть" (ж. "∆итт¤ й революц≥¤"). ”же цей тв≥р засв≥дчив, за словами знавц¤ ≥ досл≥дника творчост≥ Ѕ. јнтонека-ƒавидовича Ћеон≥да Ѕойка, що "в л≥тературу прийшов письменник самобутн≥й ≥ талановитий, суворий реал≥ст ≥з досить гострим, сатиричним погл¤дом на житт¤ ≥ з чималою дозою ≥рон≥њ, скепсису та ≥скристого гумору в змалюванн≥ д≥йсност≥", письменник "дошкульний ≥, сказати б, ≥нтелектуально роздратований" [2, с. 7]. "—иб≥рським новелам" ≥ще передуватимуть самов≥ддана наукова та л≥тературна прац¤, а також - арешт, ув'¤зненн¤, довг≥ роки позбавленн¤ вол≥ - 24 "мертв≥ роки", втрата будь-¤коњ над≥њ на зв≥льненн¤ ≥ майже повне виснаженн¤ - аж до неможливост≥ перевт≥люватис¤ на персонаж≥в ще не написаних твор≥в. ≤ все ж у ц≥й життЇв≥й круговерт≥ письменник не втратив ан≥ наснаги до творчост≥ (знову почав писати з 1953 року), ан≥ - що найдивовижн≥ше - в≥ри у свою щасливу долю, ¤ка судила йому не т≥льки шл¤хи понев≥р¤нь, але й пожаданий шл¤х поверненн¤: до свободи, до батьк≥вщини, до мови ≥ до л≥тератури. Ћ≥тература ж дл¤ нього була "не шл¤х до легкоњ слави, не спос≥б зароб≥тку ≥ не розвага на дозв≥лл≥, а чесне служ≥нн¤ народов≥, народному д≥лу, народн≥й ≥дењ" ("¬ л≥тератур≥ й коло л≥тератури") [3, с. 257].

Ѕ. јнтоненко-ƒавидович завжди залишавс¤ у своњх творах реал≥стом. «давалос¤ б, що прост≥шого може бути дл¤ читанн¤ ≥ розум≥нн¤? ќднак вдумливий читач, котрий у твор≥ л≥тератури прагне бачити дещо б≥льше, ан≥ж сам художн≥й тв≥р, обов'¤зково стикаЇтьс¤ з проблемою: з ¤кими власними словами можна п≥д≥йти до того, що мовлено з максимальною прозор≥стю ≥ вивершен≥стю? ” приватному лист≥ Ѕ. јнтоненко-ƒавидович г≥рко ≥рон≥зував над своЇю долею: "Ќу, що ж - доведетьс¤ писати "дл¤ в≥чност≥", в≥дкладаючи написане в папку "як умру, то поховайтеЕ" [3, с. 265]. ÷ьому пророцтву судилос¤ зд≥йснитис¤, ≥ не т≥льки у сенс≥ ≥рон≥чному. јле писанн¤ "дл¤ в≥чност≥" вимагаЇ в≥д письменника особливоњ в≥дпов≥дальност≥. ЌемаЇ виправданн¤ тим, що "на час≥"; Їдиний спос≥б не втратити актуальност≥ дл¤ читача - писати про те, що стоњть поза часом, а отже, йому не п≥двладне, непроминальне.

"—иб≥рськ≥ новели" розпов≥дають про под≥њ, ¤к≥ невпинно в≥ддал¤ютьс¤ в≥д нас в ≥стор≥њ; звичайно, це не поодинокий зразок прози саме такого типу. ” чому ж пол¤гаЇ загадка њхньоњ, так би мовити, "придатност≥ дл¤ читанн¤"? «даЇтьс¤, автор сам встановив критер≥й творчост≥: "Ќе тому часто з б≥льшою охотою читають твори класик≥в, що там написано про минуле житт¤, а тому, що багато сучасних письменник≥в пишуть про тепер≥шнЇ житт¤ г≥рше, н≥ж класики писали про своЇ" [1, с. 15].

Ѕорис јнтоненко-ƒавидович був не т≥льки хорошим опов≥дачем, але справд≥ хорошим письменником, ¤кий зум≥в здолати фатальний руб≥ж пера ≥ паперу. ¬≥н зум≥в не порушити дв≥ ним же й покладен≥ запов≥д≥: "письменник повинен навчити свого читача бачити велике ≥ в малому, а у великому - читач ≥ сам побачить" [1, с. 14], ≥ другу, виражену давньою формулою "во многоглаголании несть спасени¤!".

…ому випало жити у траг≥чну епоху, на поверхн≥ ¤коњ людськ≥ дол≥ кидало, н≥би уламки п≥сл¤ краху корабл¤ ≥стор≥њ.  ожен, хто в≥дважувавс¤ боротис¤ супроти стих≥њ, шукав дл¤ себе р¤т≥вного кола. ќдним ≥з таких к≥л дл¤ јнтоненка-ƒавидовича стала ф≥лософ≥¤ ќ. Ўпенглера, а саме - переконанн¤ у тому, що ≥стор≥¤ невблаганно повторюЇтьс¤. ќднаково народжуютьс¤ √ерострати ≥з пожаданн¤м химерноњ слави ≥ однаково в≥рним залишаЇтьс¤ твердженн¤ про те, що рукописи не гор¤ть.

ќднак, ¤к ми бачимо з "—иб≥рських новел", ≥стор≥¤, мабуть, також втомлюЇтьс¤ в≥д одноман≥тност≥.  олись таки набридаЇ њй ростити однолик≥ культури ≥ цив≥л≥зац≥њ - так≥ соб≥ близн¤та дл¤ в≥чност≥. ≤ на черговому витку трагед≥¤ перетворюЇтьс¤ на фарс. Ќав≥ть у тюрм≥ геро¤ опов≥данн¤ "ƒе под≥вс¤ Ћеваневський" ™вграфа ‘≥рсовича пересл≥дуЇ враженн¤, що "все це б≥льше скидалос¤ на недотепний анекдот, н≥ж на реальну д≥йсн≥сть, але ж не могли змовитись ≥ дурити його ц≥ люди, не сини давно скасованих кап≥тал≥ст≥в ≥ пом≥щик≥в, а так≥ ж труд¤щ≥, ¤к ≥ в≥н сам" (’удожн≥ тексти цитуютьс¤ за виданн¤м: јнтоненко-ƒавидович Ѕ. —мерть. —иб≥рськ≥ новели. «авищен≥ оц≥нки.  .: –ад. письменник, 1989. - 559 с. ƒал≥ в дужках вказуЇтьс¤ т≥льки стор≥нка. —. 201). Ѕойовий командир Ѕогдиль, ламаючи розпов≥ддю про своЇ засудженн¤ ус≥ у¤вленн¤ ™вграфа ‘≥рсовича про справедлив≥сть ≥ законн≥сть, п≥дсумовуЇ: "Ќу що ж, мо¤ ≥стор≥¤ досить звична ¤к на сьогодн≥шн≥й час" (с. 200). —правд≥ бо, вона не б≥льш неймов≥рна, н≥ж ≥стор≥¤ рах≥вника ≥з "Ѕалейзолота", котрого спочатку десь заочно судили, а пот≥м вз¤ли в≥дбувати кару за провину, про ¤ку в≥н нав≥ть у¤вленн¤ не мав. јд'ютанта командувача в≥йськовоњ округи ѕрозванцева звинувачено у шк≥дництв≥ - всього лише за "те трикл¤те колемо" (с. 203), ¤ке одвалилос¤ п≥д час першотравневого параду в одн≥й гармат≥. ќчевидно, саме воно було колесом ≥стор≥њ, ¤кому судилос¤ перекотитис¤ через долю не одн≥Їњ людини. ≤стор≥њ, ¤ка раптом вир≥шила насм≥¤тис¤ (недобрим см≥хом) з ус≥х велемудрих теор≥й науковц≥в. “ому таке доречне здивуванн¤ ™вграфа ‘≥рсовича, ≥сторика за осв≥тою: "“аж це не влазить н≥ в ¤к≥ ≥сторичн≥ аналог≥њ! - заперечив ™вграф ‘≥рсович, котрий в ≥сторичних под≥¤х бачив дос≥ т≥льки незламну законом≥рн≥сть ≥ посл≥довне лог≥чне завершенн¤" (с. 204). ќстаточно ж усв≥домленн¤ абсолютного абсурду того, що д≥Їтьс¤ навколо - а кола при цьому розб≥гаютьс¤ щоразу дал≥, неначе на вод≥ в≥д необачно, ачи зн≥чев'¤ кинутого колись камен¤ - приходить до ™вграфа ‘≥рсовича √орЇлова, звичайного "миршавого чолов≥чка", п≥сл¤ в≥дпов≥д≥ на його питанн¤ "чи знайшли вже Ћеваневського?", символ сенсац≥йного дос¤гненн¤ рад¤нськоњ ав≥ац≥њ: "ј то ж ¤к!  уди в≥н д≥нетьс¤! —идить уже. /Е/ “аких Ћеваневських тут повн≥с≥нька тюрмаЕ" (с. 209). ™вграф ‘≥рсович "нараз гостро в≥дчув, що в ц≥й траг≥комед≥њ, де в≥н, поза своЇю волею, став одним ≥з численних статист≥в, йому нема на що покладати над≥њ ≥ лишаЇтьс¤ т≥льки скоритись лихому фатумов≥, котрий наосл≥п тикнув своњм перстом серед ≥нших ≥ на нього" (с. 209).

«ам≥сть дисципл≥нованоњ лог≥ки, напрацьованоњ схеми, випробуваноњ в≥ками, де ч≥тко, н≥би у грецьк≥й трагед≥њ, розписан≥ рол≥ ката ≥ жертви, володар¤ ≥ поневоленого, судд≥ ≥ страдника, античний фатум стаЇ раптом по-справжньому фатальним. як прозираЇ ѕлужник - реальна постать ≥ л≥тературний герой - вже в першому опов≥данн≥ з "—иб≥рських новел" "„истка", "ми вступаЇмо тепер у чорний цикл. ”се може статисьЕ" (—. 169). ÷≥ слова стають своЇр≥дним лейтмотивом, котрий розгортаЇтьс¤ через ус≥ ш≥стнадц¤ть твор≥в зб≥рки, до ¤ких сл≥д додати також новелу "ћертв≥ не воскресають" з≥ зб≥рника "Ќа шл¤хах ≥ роздор≥жж¤х: —погади. Ќев≥дом≥ твори" ( .: —молоскип, 1999).

Ќовела одинадц¤та так ≥ називаЇтьс¤: "”се може бути". —аме таку фразу повторюЇ "невп≥знаний пророк" б≥лорус ¬асько ћикитьонок, своЇр≥дний "юродивий" рад¤нськоњ д≥йсност≥, простакуватий недоосв≥чений роб≥тник. "”се" - це означаЇ, що система спроможна убивати своњх же апологет≥в, ¤к, наприклад, ягоду, - "нема н≥чого дивного, бо св≥т став тепер таким, що в ньому все може бути!" (с. 316). Ѕа нав≥ть б≥льше - система сама може рухнути на свою власну голову, ви¤вивши тим самим повну свою безсистемн≥сть. “в≥р зак≥нчуЇтьс¤ словами ¬аська: "ј що ви думаЇте, братц¤, - все може бути! /Е/ ”се, що завгодно" (с. 318). јле про це намагаютьс¤ мовчати. √овор¤ть лише т≥, хто "несповна розуму", ¤к, наприклад, ¬ас¤ ЅЇд≥н (новела "«устр≥лис¤"), ¤кий остаточно "одб≥г розуму" п≥сл¤ суворого вироку. ћожливо, саме такий к≥нець оч≥куЇ також чечена јхмета, у чињй "голов≥, мабуть, утворилас¤ страшна плутанина, де год≥ д≥брати, що воно й до чого" (с. 250, новела "“ри чечени"), або л≥тнього казаха Ѕеймбета  унанбаЇва, засудженого ¤к л≥вий есер та контрреволюц≥онер, розпов≥дь ¤кого уже зараз скидаЇтьс¤ на ма¤чню: "“ак, так, сл≥дчий казав: "“и левосерый конный милиционер", а ¤ н≥ в к≥нн≥й, н≥ в п≥ш≥йЕ"; "ƒавай-давай! - рад≥сно потираЇ долон≥ Ѕеймбет, щасливий, що ≥ йому напишуть скаргу. - “ак ≥ пиши: н≥ в к≥нн≥й, н≥ в п≥ш≥й м≥л≥ц≥њ не служивЕ" (с. 245).

”се ¤сно ≥ зрозум≥ло х≥ба що р¤занцев≥ ћитричу ("’то такий ≤сус ’ристос?"),  узьм≥ ≤вановичу √ерасимову ("—≥зо"), в ¤кого "пон¤тт¤ про легендарне й сучасне перепл≥таютьс¤ в одне непод≥льне ц≥ле" (с. 262), або "христосиков≥" ≤ванов≥ “имоф≥йовичу —вЇтлову ("ўо таке ≥стина?"). ” вс≥х своњх життЇвих кол≥з≥¤х вони вбачають вищу волю ≥ розгортанн¤ б≥бл≥йноњ ≥стор≥њ. јле над≥¤ на п≥сл¤смертний рай не р¤туЇ њх в≥д земного пекла. „удо не трапл¤Їтьс¤ - ≥ фанатичний вогонь в очах  узьми ≤вановича не може запоб≥гти смертному вироков≥. ’то зна, чи саме земне житт¤ було дл¤ нього найб≥льшою ц≥нн≥стю. Ќавр¤д. јле ≥нш≥ засуджен≥ втрачають ще одну над≥ю на можлив≥сть побороти сл≥пу силу нерозумноњ дол≥.

«даЇтьс¤, ≥стор≥¤ обираЇ ≤вана —вЇтлова саме дл¤ того, щоби показати свою законом≥рн≥сть. ћоже, ≥ пр≥звисько його - "христосик" - не даремне. ƒопит —вЇтлова, влаштований начальником ”рульгинського таборового в≥дд≥лу Ѕольшаковим, раптом нагадуЇ авторов≥, св≥дков≥ ц≥Їњ под≥њ, картину художника √е, де "годований самовпевнений ѕ≥лат питаЇ худого, змученого бичуванн¤ми ’риста: "ўо таке ≥стина?" «а одним сто¤ть зал≥зн≥ римськ≥ лег≥они й ус¤ могутн¤ ≥мпер≥¤, що п≥дкорила народи, за другим - гурток посл≥довник≥в, з ¤ких один уже зрадив (тут приходить на згадку „мир на пр≥звисько Ўакал ≥з новели - чи циклу новел - "—≥зо", котрий продавав людей ¤кщо не за тридц¤ть ср≥бн¤к≥в, то за махорчану цигарку, ≥ врешт≥ сам же заплатив житт¤м за брехню ≥ п≥длоту - ќ. √.), а другий трич≥ зр≥кс¤ свого вчител¤, й непохитне переконанн¤, вт≥лене в слово. «даЇтьс¤, в≥дпов≥дь - одна: де сила, там ≥ право ≥ ≥стина. јле йдуть вони, ’ристос ≥ ѕ≥лат, через в≥ки й континенти, падають стар≥ ≥мпер≥њ й постають нов≥, зникають давн≥ рел≥г≥њ й народжуютьс¤ ≥нш≥, але що дал≥, то б≥льше й б≥льше тьм¤н≥Ї постать ѕ≥лата, й, певно, давно б уже на скрижал¤х ≥стор≥њ стерлось його ≥м'¤, ¤кби в≥н не в≥ддав роз≥п'¤сти ’риста, а його безсила жертва з праху й тл≥ну √олгофи високо п≥дноситьс¤ над св≥тами й горне до себе людськ≥ серц¤Е" (с. 227). ўо ж, цього разу ≥стор≥¤ дбало добрала типаж, точно дотрималас¤ зав≥реного в≥чн≥стю сценар≥ю. ѕилат посоромлений могутн≥стю духу засудженого, котрий даЇ в≥дпов≥дь лише перед Ѕогом.: "ћучити мене, терзати - ти можеш: це тоб≥ дано. јле душу мою здолатиЕ - ¬≥н п≥дступив мало не впритул до Ѕольшакова й, нахилившись над його тушею, що розвалилась на ст≥льц≥, скорботно сказав, н≥би жал≥ючи свого мучител¤: - Етоб≥ несила. ћо¤ душа п≥двладна не тоб≥ /Е/ а богов≥! - /Е/ ≥ була в його голос≥ така сила переконанн¤, що нав≥ть у мене, байдужого до рел≥г≥йних справ, сипнуло морозом по спин≥. /Е/ ј обличч¤ його св≥тилос¤ рад≥стю" (с. 228). —упроти радост≥ в≥днайденн¤ ≥стини будь-¤ке безглузд¤ св≥ту цього - включно ≥з Ѕольшаковим - безсиле. —вЇтлов не зазнаЇ нав≥ть, здавалось би, неминучоњ покари. јле залишаЇтьс¤ ѕилат. ≤ тут драма абсурду знову вступаЇ у своњ права: ѕонт≥й ѕилат розпинаЇ ’риста. ј потому розпинають самого ѕилата - за 58 статеюЕ ≤ знову з≥знанн¤ автора: "“а хоч ¤к намагавс¤ ¤, але н≥¤к не м≥г у¤вити соб≥ нам≥сника римського ≥мператора в далек≥й ёдењ, прип'¤того до такого ж хреста, ¤к ≥ той, на ¤кому роз≥п'¤ли колись з його наказу нев≥домого ≤суса з Ќазарета" (с. 230).

ўо ж, пов≥римо авторов≥ на слово. ∆итт¤ перевершуЇ ус≥ можливост≥ у¤ви. јле чи не сл≥д було б назвати п≥сл¤ цього самого автора не т≥льки лицарем (перефразовуючи назву його ранньоњ драми - "Ћицар≥ абсурду"), але й апологетом абсурду? „и, принаймн≥, його л≥тописцем? якби јнтоненко-ƒавидович поставив соб≥ за мету лише ф≥ксац≥ю факт≥в ≥ донесенн¤ страшноњ, а зчаста й безглуздоњ правди до прийдешн≥х покол≥нь (що само собою уже благородно ≥ жертовно) - то, мабуть, на цьому можна було б зупинитис¤.

ќднак справжн≥й реал≥стичний тв≥р н≥коли не Ї лише фотограф≥Їю. ÷е також не просто зображенн¤ типових характер≥в у типових обставинах - бо мали б ми перед собою не живий тв≥р, а, скаж≥мо, зб≥рник сухих схем, чи то драму (¤к суто л≥тературознавче означенн¤ роду) скелет≥в - не од¤гнених у живе т≥ло ≥ндив≥дульност≥ мар≥онеток, котрих смикають за мотузки законом≥рностей.

«а ќ. ‘. ЋосЇвим [4, с. 320], у справжньому твор≥ реал≥стичного мистецтва обов'¤зково присутн¤ певна особист≥сна точка зору, око не т≥льки всевид¤ще, але й таке, ¤ке здатне на баченн¤ виб≥ркове. ј отже - не т≥льки на фотограф≥чне в≥дображенн¤, але й формуванн¤, сотворенн¤ самоњ д≥йсност≥. ” творах јнтоненка-ƒавидовича таким орган≥зац≥йним чинником, ¤кий не дозвол¤Ї запанувати хаосов≥, виступаЇ особист≥сть самого письменника. Ќе ¤к судд¤, адвокат чи прокурор - ¤к ц≥нн≥сть, варт≥сна не ст≥льки своњм егоњстичним ≥ндив≥дуал≥змом, ск≥льки загальнолюдськ≥стю ≥ загальнолюд¤н≥стю. “вори письменника сповнен≥ прекрасними художн≥ми образами ≥ типами. јле не т≥льки. јнтоненко-ƒавидович спром≥гс¤ на те, що сам в≥н називав пошуком великого у малому, а Ћ. Ѕойко схарактеризував такими словами: "¬≥н був глибоко переконаний, що, пишучи про людину, письменник повинен не лише пам'¤тати про людське в людин≥, а й знайти людину там, де вона не пом≥тна перес≥чному читачев≥" [2, с. 25]. Ѕорис “имошенко слушно зауважуЇ, що "маленький за розм≥ром тв≥р зачаровуЇ колоритн≥стю точного реал≥стичного малюнка, витончен≥стю, багатогранн≥стю зовн≥шнього художнього баченн¤, що ненав'¤зливо переходить у символ≥зм, набуваЇ глибокого багатозначного п≥дтексту" [5, с. 229]. —лова, сказан≥ з приводу новели "ћертв≥ не воскресають", можуть стосуватис¤ будь-¤кого твору з≥ зб≥рки "—иб≥рськ≥ новели". ≤детьс¤ не про компл≥мент вд¤чного читача, а про законом≥рний висновок л≥тературознавц¤. якби автор хот≥в лише показати страх≥тливу д≥йсн≥сть рад¤нських табор≥в, то навр¤д чи можна було б вважати типовими образи ¬асил¤ ≤вановича Ўкалова, чи то д¤д≥ ¬ас≥, начальника 3-њ частини  аримського району ЅјћЋј√у ("ѕротеже д¤д≥ ¬ас≥"), начальника с≥зо  оржа, у ¤кого "послаб-таки гвинтик у добре змонтованому службовому механ≥зм≥" (с. 278; "—≥зо"), стр≥льц¤ ¬ќ’–и ѕорфир≥¤ ≤вановича ѕЇтухова ("«устр≥лис¤Е"). ”с≥ вони радше слугують п≥дтвердженн¤м сл≥в: "ћабуть, у кожноњ людини - хай на сам≥с≥нькому спод≥ душ≥ - п≥д намулом жорстокост≥ нашого часу, всупереч упередженн¤м, вимогам ≥ обов'¤зкам, все ж тањтьс¤ зерно люд¤ност≥, що може прорости й дати цв≥тЕ" (с. 219). “ут починаЇтьс¤ символ≥зм јнтоненка-ƒавидовича. —имвол Ї саме таким способом зображенн¤, ¤кий, на в≥дм≥ну в≥д тип≥зац≥њ ¤к формально-лог≥чного узагальненн¤ через абстрагуванн¤, Ї водночас породжуючим принципом, моделлю дл¤ по¤ви найр≥зноман≥тн≥ших ≥ндив≥дуальностей: "—имвол в≥др≥зн¤Їтьс¤ в≥д типу самост≥йною могутн≥стю свого моделюючого узагальненн¤, здатного породжувати ≥ узагальнювати ц≥лком самост≥йн≥ ≥ндив≥дуальност≥, ¤к≥ н≥¤ким чином не звод¤тьс¤ одна до одноњ. “ип не т≥льки в≥дображаЇ д≥йсн≥сть, але й не породжуЇ њњ. ≤ в≥дображаЇ в≥н так≥ ≥ндив≥дуальност≥, ¤к≥ дуже схож≥ м≥ж собою, а не так≥, ¤к≥ виключно специф≥чн≥ ≥ нав≥ть протир≥чать одна одн≥й" [4, с. 134].

Ѕ. јнтоненко-ƒавидович, залишаючись реал≥стом, ус≥Їю сукупн≥стю своЇњ творчост≥ (зокрема, й зб≥ркою "—иб≥рськ≥ новели") творить Їдиний символ з≥ складною, але в той же час стрункою, прозорою, довершеною зовн≥шньою структурою (в т.ч. мовною - опануванн¤ мови ¤к системи - ≥ мовленнЇвою - вм≥нн¤ практичноњ творчоњ реал≥зац≥њ мовноњ системи). ¬нутр≥шн≥й сенс цього символа - людина; людина, ¤ка за найабсурдн≥ших обставин залишаЇтьс¤ собою ≥ при потреб≥ нав≥ть переступаЇ через себе, покладаючи нов≥ меж≥ свого становленн¤. ≤де¤ людини ¤к геро¤ ≥ творц¤ прогл¤даЇ кр≥зь ус≥х художн≥х героњв. ¬≥дсутн≥сть ч≥ткого под≥лу на героњв позитивних ≥ негативних, ¤к то мало м≥сце у давньогрецьк≥й трагед≥њ, св≥дчить також про те, що в≥чна ≥де¤ Ћюдини просв≥чуЇ нав≥ть кр≥зь найгуст≥шу с≥тку абсурду, накинуту на њњ душу .

“вори јнтоненка-ƒавидовича не просто ц≥кав≥, Ї не т≥льки "одиницею збер≥ганн¤" в арх≥в≥ украњнськоњ л≥тератури, але й мають певну ц≥нн≥сну вагу, св≥дчать про особист≥сне, а отже, ц≥нн≥сне ≥снуванн¤. ¬они спонукають читача не лише до сприйн¤тт¤ певноњ к≥лькост≥ новоњ дл¤ нього текстовоњ ≥нформац≥њ, але й до сп≥вбутт¤ ≥ сп≥втворчост≥ у розгорненому перед ним (читачем) автором св≥т≥: не ст≥льки зовн≥шньому, ск≥льки внутр≥шньому.

Ћ≥тература

јнтоненко-ƒавидович Ѕ. ѕро що ≥ ¤к.  ., 1962.

Ѕойко Ћ. Ћицар правди ≥ добра // јнтоненко-ƒавидович Ѕ. —мерть. —иб≥рськ≥ новели. «авищен≥ оц≥нки.  ., 1989.

 остюк √. Еўо вгору йдеЕ // ”крањнське слово.  ., 1993.  н. 2.

Ћосев ј. ѕроблема символа и реалистическое искусство. ћ., 1995.

“имошенко Ѕ. "ћертв≥" воскресаютьЕ // јнтоненко-ƒавидович Ѕ. Ќа шл¤хах ≥ роздор≥жж¤х: —погади. Ќев≥дом≥ твори.  ., 1999.



Ќа головну



Hosted by uCoz