ћистецтво психолог≥зованого портрета у новелах ¬асил¤ —тефаника



”с≥ —тефаников≥ твори психолог≥чн≥, але Ї м≥ж ними так≥, ¤к≥ зосереджен≥ на ¤комусь одному героЇв≥ ≥ Ї або своЇр≥дною замальовкою певного психолог≥чного стану, або Ї своЇр≥дним характером-етюдом. ÷им вони в≥др≥зн¤ютьс¤ в≥д образка - сценки. « цього погл¤ду характерне "«ас≥данн¤". якоюсь м≥рою тут представлена масова психолог≥¤. јдже спочатку превалюЇ загальний настр≥й обскурантизму й бо¤гузливост≥, пот≥м молодий радний своњм виступом дос¤гаЇ перелому - б≥льш≥сть радних теж стаЇ на захист б≥дноњ вдови.

¬же у ранньому твор≥ письменника "” корчм≥" виразн≥ше вир≥зьблювавс¤ характер лише одного ≥з двох сп≥вбес≥дник≥в - ѕроц¤. ѕсихолог≥чна дом≥нанта його характеру - улеглив≥сть, писавн≥сть, слабохарактерн≥сть. ≤ про це ми д≥знаЇмос¤ з авторського пов≥домленн¤ вже у перш≥м абзац≥: "ѕроц¤ ж≥нка била". …ого "сп'¤нений" друг - ≤ван - виступаЇ в рол≥ консультанта, ¤кий радитиме, ¤к виправити цю ваду характеру. ¬≥н даЇ ≥рон≥чну оц≥нку чолов≥чоњ улегливост≥ взагал≥, але вона в найб≥льш≥й м≥р≥ стосуЇтьс¤ ѕроц¤: "ќго, вже най того вола шл¤х трафить, що го корова б'Ї!" [6, с. 40]; "ћой, та же це пока¤н≥Ї на увесь св≥т, аби ж≥нка лупила чолов≥ка, ¤к кон¤!" [6, с. 40]. ≤ван н≥би пор≥внюЇ св≥й агресивний характер з ѕроцевим, терпеливо перел≥чуЇ форми розправ з такою ж≥нкою аж до найрадикальн≥шоњ: "¬≥острив би-м сокиру на точил≥, та й бих по л≥кт≥ обрубав" [6, с. 40]. ѕасивна вдача ѕроц¤ ви¤вл¤Їтьс¤ в тому, що в≥н б≥льше слухаЇ, а говорить пост≥йно ≤ван, викладаючи своЇ гр≥зне й агресивне "поучен≥Ї" у захмеленому стан≥. ≤ван "драматизуЇ" своЇ навчанн¤, ≥м≥туючи ступ≥нь зац≥кавленн¤ справою ѕроц¤, ¤к своЇю власною. ќсь психолог≥чний портрет учасник≥в д≥алога: "ѕроць закашл¤вс¤, аж посин≥в. ≤ван поклав оба кулаки в зуб≥ та й гриз. ѕот≥м скреготав зубами на всю коршму" [6, с. 41]. Ќа перший погл¤д здавалос¤ б, що переживаЇ б≥льше ≤ван, н≥ж ѕроць. јле в≥н т≥льки вдаЇ це, демонстративно гризучи кулаки та скрегочучи зубами. ћожливо, прагне ≥нсп≥рувати своњм гр≥зним вигл¤дом все ще пасивного ѕроц¤, що лише "закашл¤вс¤, аж посин≥в". јле ота ф≥з≥олог≥чна зм≥на у його вигл¤д≥ ("посин≥в") св≥дч≥ть про глибину реакц≥њ на картанн¤ його пасивност≥: ("ѕлюнути не варт на такого газду"). ѕроць прагне перебороти психолог≥чний комплекс своЇњ меншовартост≥. “ому ѕроць звертаЇтьс¤ до об'Їктивного судд≥ - корчмар¤ - з питанн¤м, "чи Ї такий паруграф, аби ж≥нка чолов≥ка била".

” глибин≥ душ≥ ѕроць був би радий, аби "ц≥сар таке право видав, бо це б оправдало його пасивн≥сть: "–уки складу навхрест, а вона най бучкуЇ. як право ц≥сарське, то маЇ бути ц≥сарське" [6, с. 42]. јле ѕроць спроможний лише на те, щоб спересерд¤ плюнути й горланити на ц≥ле село, йдучи додому. ¬≥н, щоправда, погрожуЇ ≤ванову науку застосовувати на практиц≥ - "јле ¤ руки об≥тну, ¤к вербу п≥дч≥мхаю", але все це перекреслюЇ одна знаменна ≥ промовиста фраза, ¤ка остаточно розкриваЇ характер ѕроц¤: "як доходив до хати, то замовкав, а на ворот¤х геть затих". “ут спрацювала попередн¤ характеристика ж≥нки: "“аже вона така тверда на серце, що би ката не збо¤ласи" [6, с. 40].

ќсновним засобом розкритт¤ психолог≥чного характеру головного геро¤ Ї тут зовн≥шн¤ характеристика з точки зору ≥ншого персонажа, а також через портретно-ф≥з≥олог≥чний штрих ("посин≥в") ≥ через повед≥нку геро¤, њњ градац≥ю: голосна погроза ≥ затиханн¤ в≥д непереборного почутт¤ страху м'¤кого ѕроц¤ перед його "твердою" дружиною. „ималу роль виконуЇ тут пор≥вн¤льна характеристика героњв. јле ¤кщо псевдогероњзм ≤вана - ≥ тверд≥сть ж≥нки - це дан≥, ¤к≥ не розвиваютьс¤, не розкриваютьс¤, то ѕроць проходить певну пунктиром накреслену еволюц≥ю, завд¤ки чому в≥н ≥ Ї головним героЇм образка-характеру.

” б≥льш≥й м≥р≥ окреслюютьс¤ вдач≥ обох "сп≥вбес≥дник≥в" в образку "ѕобожн¤", хоч ≥ тут вже в заголовку - ≥рон≥чному - авторський натиск робитьс¤ на портрет —еменихи. —емен лише об'Їкт виладовуванн¤ њњ сварливоњ енерг≥њ, хоч ≥ в≥н ≥ не такий пасивний, ¤к ѕроць. ¬дач≥ обох персонаж≥в "викрещуютьс¤" стр≥лами гострих репл≥к сварки. "≈стетичну вимовн≥сть" (ћ.«еров) д≥алогу ми розгл¤немо у розд≥л≥ "’удожн¤ енерг≥¤ слова", тут нам ≥детьс¤ про жанрове забарвленн¤, певну модиф≥кац≥ю образка-портрета, образка-характера та способи ≥х передач≥ та багатогранн≥сть характеротворенн¤ персонажа. ѕрикмети цих жанрових модиф≥кац≥й маЇ ≥ "ѕобожна". јвтор наприк≥нц≥ свого творчого шл¤ху, щоправда, вважав "ѕобожну" твором слабким. ÷е, мабуть, тому, що прийом перехресноњ характеристики героњв в процес≥ сварки вже був блискуче використаним у Ќечу¤-Ћевицького у його цикл≥ опов≥дань про бабу ѕалажку та бабу ѕараску. ќднак у —тефаника Ї сво¤ особлив≥сть - лакон≥зм, ¤кого бракуЇ ЌечуЇв≥-Ћевицькому.

Ѕагатогранна характеристика геро¤ в образку "ћайстер". ‘ормально - це теж сценка, д≥алог≥зована картинка, м≥сце дњњ ¤коњ - коршма, отже, учасник≥в д≥алога багато. јктив≥зуЇтьс¤ голос автора, ¤кий час в≥д часу н≥би втручаЇтьс¤ у бес≥ду тих, хто говорить ≥ слухаЇ ("нав≥ть ≥ жид слухав"). јле головний опов≥дач майстер ≤ван. ƒл¤ автора в≥н передус≥м майстер ("“о ¤к часом майстер напивавс¤ в саму м≥ру...") - ≥м'¤ його вирине десь наприк≥нц≥ новели - в репл≥ках односельчан. ≤нш≥ "голоси" - спочатку пасивне тло, сп≥вчутливе до майстрового нещаст¤. јле вони згодом доповн¤ть автохарактеристику геро¤. —вою розпов≥дь ≤ван проводить ¤к певну еп≥чну ≥стор≥ю - в≥н розказував одну под≥ю з≥ свого житт¤. ѕроте под≥¤ ц¤ незак≥нчена, бо коли герой-опов≥дач проходив до найстрашн≥шоњ, найболюч≥шоњ кульм≥нац≥њ, та "клав поперед себе пл¤шку гор≥вки ≥ пив понад м≥ру". ≤стор≥ю доповнюють слухач≥: "«ате т≥, що дотепер слухали його ≥ мовчки сид≥ли, розбалакувалис¤ ≥ жалували майстра" [6, с. 62].

“аким чином використовуЇтьс¤ художн¤ композиц≥¤ образка-сценки. јле жоден учасник пол≥лога не окреслюЇтьс¤ "портретно", психолог≥¤ маси беретьс¤ сумарно. ÷е "масовий" настр≥й сп≥вчутт¤ - "вс≥ слухали його з увагою", хоч чули ту ≥стор≥ю вже не раз. "“≥, що слухали, дивилис¤ на нього ¤кось смутно, але мовчали. ≤ван њх завойовував своЇю бес≥дою. –обив ≥з коршми церкву" [6, с. 51]. јле розпов≥дь була про щось високе, св¤те, про мистецтво. “ому й таке "довге" слово дозвол¤ють слухач≥ ≤ванов≥. ™ щось у його ≥стор≥њ "щось б≥льше за нас", - сказав би ¬. ¬инниченко. ≤ванова ≥стор≥¤ - це психолог≥чний злам у душ≥ майстра. “ехн≥ка його просто не витримала т¤гару в≥дпов≥дальност≥, в≥дпов≥дальност≥ митц¤ за св≥й шедевр. ≤ван, що дос≥ вдало будував прост≥ с≥льськ≥ хати й мав сили дл¤ того, щоб перебудувати село ("село геть перебудую"), був приголомшений надзавданн¤м - побудувати церкву. ћайстер робить - у межах сел¤нськоњ лексики - автопсихоанал≥з свого стану в момент одержанн¤ цього мистецького суперзавданн¤: у нього "то чорно, то жовто перед очима". "ј в голов≥ - ¤к коли би цигани клевцами гатили". "“акий ¤ страх д≥став..." " ќтак ¤к би-м хто сокиров зарубав у голову..." [6, с. 52]. ѕриголомшений майстер втратив добрий настр≥й: "ан≥ ж≥нка, ан≥ д≥ти не мил≥". ј перед тим було згадано з великою любов'ю про дружину - вона рад≥ла з усп≥х≥в чолов≥ка - майстра, коли мова заходила про його талант, вона "¤к скрипочка, увихаЇтьс¤ по хат≥". ≤ван надм≥рно зосереджений на одн≥й псих≥чн≥й дом≥нант≥ - в≥н н≥ з ким не розмовл¤Ї, концентруЇтьс¤ в соб≥ - "мну в соб≥". « елемент≥в його переживань конструюЇтьс¤ "в≥щий сон". “ема сну - все та ж церква. ÷¤ церква - мр≥¤ мр≥й - у сн≥ "розлет≥лас¤ на порох".

ѕрийом сну у даному випадку - ефективний зас≥б показу внутр≥шнього св≥ту геро¤, бо ж монолог ≤вана не Ї ще "потоком св≥домост≥", осв≥тньо-культурний стан майстра-самородка ще недозвол¤Ї на надм≥рн≥ тонкощ≥ психоанал≥зу. —в≥й внутр≥шн≥й стан майстер витесуЇ досить грубими знарадд¤ми - сокирою, клевцами, його п≥дручними ≥нструментами. ѕравда, в≥н знаходив пор≥вн¤нн¤ з с≥льськоњ сфери бутт¤, коли прагне виразити естетичне замилуванн¤ твором мистецтва. ÷еркву своЇњ мр≥њ в≥н закв≥тчуЇ вишневим цв≥томй "омузичуЇ" мелод≥Їю соп≥лки: "¬ мен≥ снитьс¤, що ¤ десь у вишнев≥м саду лежу та на соп≥вку граю". ¬ишн≥ зацв≥ли, аж молоко капаЇ, а ¤ лежу та на соп≥вку граю. јле десь коло того саду вчиниласи церква, а ¤ њњ десь вже поклав, а вона коло саду вчиниласи" [6, с. 51].

≤ван розпов≥даЇ ≥стор≥ю свого псих≥чного зламу, мистецького пад≥нн¤ в хвилину просв≥тл≥нн¤ своЇњ душевноњ хвороби. “о ж невипадково при згадц≥ про похвалу свого таланту з боку матер≥ й дружини "лице його паш≥ло великою рад≥стю", "слухач≥" дивилис¤ на нього ¤кось смутно, але мовчали" [6, с. 51]. јдже вони знали про те,що, ¤к вони згодом скажуть, - "таже ≤ван пот≥м здур≥в". ѕсих≥чна хвороба ≤вана про¤вл¤Їтьс¤ у його вчинках, про оч≥ й розпов≥дають слухач≥: "јд≥, не за довгий час п≥де в≥дци додому, та й виб'Ї в≥кна, та й лЇже на п≥ч там ме сп≥вати. “а н≥би в≥н тепер маЇ добрий розум? “аже розумний не бив би в≥кна у своњй хат≥ та не купував би њх щом≥с¤ц¤ два рази" [6, с. 52]. ≤вана пересл≥дуЇ ман≥¤ руйнац≥њ п≥сл¤ того, ¤к в≥н став неспроможний творити. «руйнувалас¤ його творча мр≥¤ - в знак ¤когось алог≥чного протесту в≥н руйнуЇ свою хату. ќднак ≤ван не т≥льки характер, в≥н - характерник, людина вин¤тковоњ творчоњ одержимост≥, ¤ка й довела йогодо псих≥йноњ катастрофи. јдже не кожен майстер так пережив би конкуренц≥ю з ≥ншим майстром - у даному випадку з гуцулом.

ќбразок-характер "ћайстер" в≥дзначаЇтьс¤ подв≥йним оц≥ночним променем зору: авторським ≥ точкою зору персонаж≥в. ≤ван та його односельчани св¤то переконан≥, що то гуцул-конкурент ¤кимись чарами позбавив ћайстра ф≥зичноњ ≥ творчоњ снаги, здорового глузду, ≥ робл¤ть нањвний висновок: "√уцула гони в≥д хати, ¤кпса!..." [6, с. 52]. јле авторська лог≥ка, вт≥лена в конструкц≥њ твору, веде до рац≥онал≥стичного псих≥атричного тлумаченн¤ характеру геро¤ - так, власне, повинен ≥нтерпретувати тв≥р читач, бо ж автор утримуЇтьс¤ в≥д своЇњ оц≥нки. ¬≥н тут т≥льки режисер сценки - драми людськоњ душ≥.

ѕисьменник шукаЇ щораз то ≥нше оформленн¤ своњх образк≥в. «окрема, дуже ц≥кавий щодо своЇњ художньоњ орган≥зац≥њ тв≥р "ƒавнина". —ценкою його вже в ц≥лому не назвеш, бо Ї т≥льки њњ елементи: бес≥да баби ƒмитрихи з нев≥стками, з внуками, подекуди зд≥дом ƒмитром. јле превелюЇ тут не д≥алог≥чний, а авторський виклад, лише подекуди помережаний д≥алогами героњв ≥ репл≥ками односельчан п≥сл¤ смерт≥ головних персонаж≥в. "ѕортретика" героњв у б≥льш≥й м≥р≥ зв'¤зана з часовими вим≥рами, н≥ж просторовими. јле все ж тут Ї прийом портретуванн¤ героњв, що й даЇ п≥дставу й "ƒавнину" трактувати ¤к своЇр≥дний образок. якщо у попередн≥х творах —тефаник зосеруджувавс¤ переважно на одн≥й постат≥, то в "ƒавнин≥" маЇмо три портрети, або портрет-триптих, оск≥льки вс≥ портретован≥ особи з собою зв'¤зан≥ й становл¤ть своЇр≥дне тр≥о характер≥в з≥ своњми, лише њм притаманними рисами вдач≥, звичками й дивацтвами. ¬же в абзац≥-зачин≥ п≥дкреслюЇтьс¤ давноминул≥сть ≥снуванн¤ змальованих постатей: "ѕомерли давно: д≥д ƒмитро, баба ƒмитриха ≥ д¤к Ѕазьо" [6, с. 119]. јвтор мислить њх ¤к р≥вноправних ос≥б триптиху. ѕоза цими трьома спортретизованими особами Ї утвор≥ ще один ≥ найголовн≥ший образ - це образ часу. ”с≥ три характерност≥ можлив≥ ≥ мисл¤тьс¤ т≥льки у своЇму час≥. јртизм —тефаника тут пол¤гаЇ у мистецтв≥ вир≥внювати час речами, у майстерност≥ матер≥ал≥зац≥њ часоплинност≥. ƒ≥д ƒмитро маЇ своЇ дивовижне хоб≥ - колекц≥онувати стар≥ предмети, ¤к≥ Ї нос≥¤ми часу й неначе його затримують, виймаючи його в соб≥. ’роноритм тут ориг≥нальний спос≥б характеристики-портрета з часовоњ точки зору - авторськоњ. јвтор волод≥Ї умовним способом всезнанн¤. ƒ≥д ƒмитро працюЇ по господарству старанно, але без особливого замилуванн¤: "јле найстарша його робота то була така: в≥н вил≥зав на стаЇнний стрих ≥ перекидав там стар≥ плуги, борони, драбинки, ¤рмо; деревн≥ отоњ немало призбиралос¤ за п'¤тдес¤тил≥тнЇ газдуванн¤. ≤ все щось в≥н з того стриху скидав на землю ≥ вол≥к перед хату на мураву. ќгл¤дав, пробував ≥ направл¤в. ÷е була його найлюб≥ша робота. ¬≥н, в≥дай, нагадував соб≥ давн≥ л≥та коло тоњ роботи, ≥ тому так вона йому прийшла на смак. як не чесав вол≥в, то, певно, майстрував коло старого ¤рма або старого плуга" [6, с. 119].

“ут можна стефаник≥вський образ д≥да ƒмитра пор≥вн¤ти з образом гогол≥вського ѕлюшк≥на. јле ѕлюшк≥н громадить стар≥ непотр≥бн≥ реч≥ ¤кось бездумно, механ≥чно. ƒ≥д ƒмитро замилуваний у сам ритм часу, у його мелод≥йн≥сть ≥ барву. Ѕарва часу, закодована у предметах одного типолог≥чного роду, ≥ створюЇ отой темпоритм, ¤кий становить основу д≥дового поетичного св≥тосприйн¤тт¤: " «б≥жж¤ не молотив по к≥льканайдц¤ть рок≥в, подв≥р'¤ його було закладене доокола ст≥жками. Ќайстарший ст≥жок був чорний, той п≥д ним сивий, менший в≥д цього сивовий, тог≥дний, б≥лий, а цьогор≥чний жовтий, ¤к в≥ск [6, с. 120]. “аким же нос≥Їм часу Ї кол≥р солонини, ¤ка сто¤ла в трьох бочках: "¬ одн≥й трил≥тн¤, жовта ≥ м'¤ка, ¤к масло, - це д≥дова бочка; в друг≥й двол≥тн¤, п≥вжовта, п≥вб≥ла - це бабина бочка, а в трет≥й цьогор≥чна, б≥ла, ¤к пап≥р - це була д≥точа, бо д≥ти лиш св≥жу солонину любили" [6, с. 120]. „оботи з минулих л≥т теж у своњх застиглих розм≥рах затањли тавро часу - "велик≥ чоботиська й маленьк≥":"¬елик≥ були його парубоцьк≥, шлюбн≥, ще з молодих л≥т газдуванн¤; маленьк≥ були його син≥в, ¤к ще в нього росли хлопц¤ми" [6, с. 120]. ∆илка колекц≥онера-аматора про¤вл¤Їтьс¤ в тому, що д≥д ƒмитро любовно ремонтуЇ н≥кому не потр≥бн≥ стар≥ грати, дбайливо змащуЇ стар≥ чоботи. ƒостоменно знаючи дивакуватий характер свого чолов≥ка, баба ƒмитриха запов≥даЇ нев≥сткам: "...аби-сте не важилис¤ нитк≥ взЇти. ¬≥н би так забанував, що би зараз умер. “а й чолов≥кам наказуйте, аби вони Їму ≥з паду найменшоњ кр≥шки небрали, бо в≥н то так любить, що без днини не годен бути. ¬они би Їго зар≥зали. Ќай пан бог сохранить" [6, с. 120].

ƒ≥д ƒмитро у своЇму зосередженн≥ на старовин≥ не хоче нав≥ть розмовл¤ти ≥з молодим покол≥нн¤м ("ћо¤ верства в≥мерла ≥ на войнах погибла, ¤ не маю з ким говорити" [6, с. 120]. ј баба ƒмитриха, навпаки, ¤зиком "сто корц≥в на днину перемолола би та й ще би дивиласи, чи нема ще других сто" [6, с. 121]. –убц≥ часу теж торкнулис¤ обличч¤ баби. «а ≥рон≥чним спостереженн¤м д≥да "≥ лице ¤к шк≥ра на стар≥м чобот≥, ≥ волосс¤ ¤к молоко, а ¤зик не постар≥вси" [6, с. 121]. Ѕаба теж маЇ своЇ хоб≥ - вона милуЇтьс¤ тим, що вона "наткала та нашила ст≥льки, що гр¤дки п≥д полотнами та коверц¤ми вгиналис¤" [6, с. 121]. ”се це вона береже ¤к спадок по соб≥ дл¤ нев≥сток. —енс бутт¤ бачить у передач≥ своњх набутк≥в новому покол≥нню, а смерть сприймаЇ ¤к неминуч≥сть, скрашену пишним похороном: "ј ¤к ¤ вмру, то маЇте вс≥ штири надо мною голосити чудними голосами, ще чудн≥шими словами. “а й д≥д ¤к умре, то й Їму маЇте голосити ще красн≥шими голосами, ще чудн≥шими словами. ¬≥н вам лишить грошей, що мете гратиси в них" [6, с. 120].

“емпоритм часу, виражений його барвами, доповнюЇтьс¤ кольором наймолодшого покол≥нн¤ - у контраст до жовтизни старого: "¬ нед≥лю пополуднЇ приходили до баби вс≥ нев≥стки з онуками. “ак≥ чорнобрив≥, ¤к гвоздики, так≥ червон≥, ¤к калина. Ѕаба садила њх за ст≥л, давала цьогор≥чноњ солонини ≥ балакала з ними ≥ кудкудакала, ¤к квочка м≥ж курчатами" [6, с. 121].

“рет≥й у портрет≥-триптиху - сус≥да д¤к Ѕазьо. як ≥ д≥д та баба, в≥н маЇ ≥ свою пристрасть, ¤кою одержимий, ≥ певн≥ своњ дивацтва. ƒом≥нантами його особистост≥ Ї пристрасть до вчених книжок ≥ до гор≥лки. ќдне ком≥чно зумовлене другим: "Ѕабко ћитришко, ¤к ¤ не маю пити, коли мен≥ книжки в голов≥, ¤к зайц≥ б≥гають!  ождий стих, кожда титла прес¤, аби њњ сп≥вати або читати, а мен≥ голова розскакуЇтьс¤" [6, с. 121]. ÷≥ атрибути книжност≥ пор≥внюЇ в≥н з хмарою д≥тей, ¤к≥ не дають спокою, ≥ в≥н њх мусить попоњти, аби затихли. " Ѕаба журливо похитувала головою. - ќто ¤ка наука страшна, то не ц≥пом махати" [6, с. 122]. ќтой дивакуватий Ѕазьо у нањвно-прим≥тивних формах - читанн≥ рел≥г≥йних книжок - започатковуЇ мимовол≥ хати-читальн≥. јле цей акцент на читальн≥ тут ¤кийсь не орган≥чний, тенденц≥йний, бо ж головне - примруженим оком, у добродушному тон≥ змальован≥ портрети трьох особистостей. ѕ≥дтекстом проходить певна туга за ситими роками, на противагу ¤ким наступл¤ть "т≥сн≥ роки". Ќа зак≥нченн¤ свого викладу автор-опов≥дач допускаЇ оц≥ночний пол≥лог сучасних читальник≥в, аби виразити тугу за давноминулими часами:

- " “о сам початок читальн≥ заходить ще в≥д старого ћитра, ≥ в≥д баби ћитрихи, ≥ д¤ка Ѕаз¤. ¬ њх хат≥ почав д¤к перший раз читати книжечки (...).

- ќй минулиси.

- ≤ тота тро¤ка солонина минуласи.

- ќго, конем не здогонеш!

ƒо образка-портрета, без сумн≥ву, належить стефаник≥вська "¬овчиц¤", але в≥н маЇ вже дещо ≥нший в≥дт≥нок - ознаки нарису, причому, документального, бо мова йде про д≥йсну людину, ¤ку —тефаник атестуЇ ¤к "при¤тельку з дит¤чих л≥т" ≥ ¤ку в≥н пошанував ("вс≥ дивувалис¤, що ¤ м≥ж ними був") своЇю присутн≥стю на њњ похорон≥ в –усов≥, своЇму р≥дному сел≥: "Ћедве вит¤гали ноги з рус≥вського густого болота, а таки дов≥в вовчицю до њњ ¤мки" [6, с. 227]. јвтор прагне розпов≥сти, хто була вовчиц¤ й змальовуЇ њњ ¤к характерницю, людину шл¤хетньоњ душ≥, ¤ка могла ставати понад буденщиною, вище пол≥тичних ≥ кастових переконань ≥ робити добро люд¤м. ќпов≥дь авторська, але ≥з вкрапленн¤м репл≥к самоњ "вовчиц≥". ¬с≥х блукаючих, вс≥х б≥дних, вс≥х нещасливих вона зод¤гала ≥ кормила "з≥ своЇњ б≥дноњ долон≥" [6, с. 229]. ” дитинств≥ "вовчиц¤" давала читати опов≥дачев≥ диплом шл¤хетства, де латинкою в≥н прочитав одне слово " н≥г≥н≥цьких": "јж геть п≥зн≥ше, ¤к ¤ був вг≥мназ≥њ, той звиток показавс¤ шл¤хецьким дипломом родини  н≥г≥цьких" [6, с. 229].

Ќайкраще ж характеризують "вовчицю" детал≥ ≥нтер'Їру њњ хати. ѓњ з¤т≥ поприносили ≥з р≥зних полон≥в (п≥сл¤ св≥товоњ в≥йни) портрети своњх кумир≥в: "ѕ≥д чорною мат≥р'ю Ѕожою вони забирали м≥сце дл¤ своЇњ нац≥њ. ¬≥льгельм, ‘ранц-…осиф, Ќиколай, Ўевченко, Ћен≥н ≥ √ар≥бальд≥ допоминалис¤ в т≥й хатин≥ дом≥нуючого м≥сц¤. ≤ серед шаленого крику ≥ б≥йки не раз попадав на землю ¬≥льгельм, або ћикола, або Ћен≥н. “од≥ мо¤ при¤телька зл≥зла з печ≥, ховала портрети в пазуху ≥ вноч≥ прибивала цв¤шками назад до ст≥ни, щоби жоден з¤ть не бив "доньки" [6, с. 229]. ’оча робила це "вовчиц¤" нап≥всв≥домо, ≥ з т≥Їю метою, щоб з¤т≥ не били дочок, та все ж ц¤, очевидно, малописьменна гербова шл¤хт¤нка ум≥Ї загальнолюдськ≥ ≥деали ставити вище в≥д пол≥тичних, - у њњ хат≥, ¤к зак≥нчуЇ нарис —тефаник, "мирно п≥д мат≥р'ю Ѕожою прим≥стилис¤ цар≥, революц≥онери ≥ поети" [6, с. 229].

ќсобливим структурним типом образка, психолог≥чно наснаженого, у —тефаника можна вид≥лити образок-портрет стану. ѕсихолог≥чний стан геро¤ (стан умиранн¤, сну, ка¤тт¤ тощо) тут не дуже в'¤жетьс¤ з характером геро¤, що знаходитьс¤ у цьому стан≥, - це студ≥¤ психолог≥чного стану людини взагал≥. ≤нод≥ цей стан п≥дсилений соц≥ально, наприклад, смерть покинутоњ вс≥ма хвороњ бабус≥, що вмираЇ ("—ама-сам≥с≥нька").

"Ѕ≥дно д≥¤лос¤" п≥дкреслено в авторському зачин≥-ремарц≥ у студ≥њ "—ама-сам≥с≥нька". «в≥дси "м≥шок п≥д боком", "чорна, тверда подушка п≥д головами". "ј сид≥ти коло слабоњ у гар¤чий час, то, бог вид≥в, ≥ не було ¤к" [6, с. 69]. “рагед≥¤ не т≥льки у самому акт≥ смерт≥, а в тому, що мухи зањдають нем≥чну конаючу ж≥нку. јвтор своЇр≥дно розщеплюЇ св≥дом≥сть ж≥нки у час њњ передсмертних марень ≥ знову ж таки по-своЇму "матер≥ал≥зуЇ" в кольор≥; в образах м≥фолог≥чних ≥стот - роботу св≥домост≥ ≥ п≥дсв≥домост≥, створюЇ своЇр≥дну в≥бруючу "≥мпрес≥он≥стику" нап≥вреальност≥, нап≥всюреальн≥ вид≥нн¤-галюц≥нац≥њ конаючоњ. ” "розщеплен≥й" св≥домост≥ староњ ж≥нки муки трансформуютьс¤ у чорт≥в, ¤к≥ вс≥л¤ко мучать бабу: "Ћиш рукою в≥дган¤ла мари".

«-п≥д печ≥ вил≥з чорт ≥з довгим хвостом та й с≥в коло баби. Ѕаба з трудом обернулас¤ в≥д нього. „орт с≥в знов наперед баби. ¬з¤в хв≥ст у руки та гладив ним бабу по лиц≥. Ѕаба лиш кл≥пала очима, затиснувши зуби.

Ќараз вилет≥ла з печ≥ хмара малих чортен¤т. «ависли над бабою, ¤к саранча над сонцем або ¤к гурма ворон над л≥сом. ¬пали пот≥м на бабу, зал≥зали у вуха, у рот, с≥дали на голову. Ѕаба боронилас¤. ¬еликим пальцем тикала до середнього ≥ хот≥ла так донест≥ до чола, аби перехреститис¤. јле мал≥ чортики с≥дали вс≥ма на руки та й не допускали хрест на соб≥ зробити. —тарий щезник намахував, аби баба пусте не робила" [6, с. 64].

“ут перехрестилис¤ дв≥ точки зору - авторська просторова (баченн¤ збоку, константац≥¤ рух≥в баби) ≥ точка зору св≥домост≥ баби, св≥домост≥ ¤ка Ї сховищем м≥фолог≥чних у¤влень народу про присутн≥сть чорт≥в п≥д час смерт≥ гр≥шник≥в. —воЇ паданн¤ з лавки "св≥дом≥сть-п≥дсв≥дом≥сть" осмислюЇ ¤к пол≥т "у сл≥д та у сл≥д"на спин≥ чорта. « моменту скону вилучаЇтьс¤ внутр≥шн¤ точка зору, залишаЇтьс¤ лише авторська. ўезли галюц≥нац≥њ. «алишилась гола реальна конкретика: "„орти перестали гарцювати, лише мухи з розкошею лизали кров" [6, с. 64]. ≤нтенсиф≥куЇтьс¤ кольористична "≥мпрес≥он≥стика", прибуваЇ барв: "—≥дали на чорн≥ горшки п≥д печею та на миски на миснику, що на ним були змальован≥ њздц≥ у зелених кабатах, ≥з люльками в зубах. ¬сюди розносили бабину кров" [6, с. 65]. ј перед тим ц≥ намальован≥ њздц≥ лет≥ли на бабу. ¬се в њњ очах в≥брувало, "земл¤ у хат≥ розпукалас¤". ќтже, маЇмо ще один письменницький винах≥д у психоанал≥з≥ - екран≥зац≥њ людськоњ св≥домост≥ й п≥всв≥домост≥ в екстремальному стан≥ - стан≥ скону.

≤ знову ж по-≥ншому передано стенограму смерт≥ у "—кон≥". —тарий Ћесь проходить процес конанн¤. ѕсихолог≥чно в≥н у¤вл¤Їтьс¤ письменников≥ ¤к реакц≥¤ людини на перебуванн¤ пом≥ж двома св≥тами - реальним ≥ ≥рреальним. ÷е своЇр≥дна боротьба м≥ж ними. —учасн≥ досл≥дники-медики, парапсихологи, ¤к≥ працюють над загадкою смерт≥, провели р¤д спостережень - досл≥д≥в над особами, що знаходилис¤ в стан≥ кл≥н≥чноњ смерт≥ й зазнали почутт¤ "виходу позасвоЇ т≥ло" ( .Osis, ћ.Kubler-Poss та ≥н.). ѕогл¤ди й г≥потези вчених, а також враженн¤ помираючих з≥брано в книз≥ јндже¤ ƒон≥меровського "„и живемо т≥льки раз?". “ам теж наведено св≥дченн¤ "“≥бетськоњ книги померлих" (13-19ст.), ¤к≥ навдивовиж зб≥гаютьс¤ з результатами сучасних досл≥джень. ” вс≥х випадках п≥ддосл≥дн≥ зг≥дно констатують, зокрема, в≥дчутт¤ "≥ншого св≥ту", а також "прокручуванн¤ життЇвого ф≥льму" у передсмертн≥ хвилини, часто з п≥дкресленн¤м негативних вчинк≥в того, хто помираЇ.

Ќе вс≥ ц≥ спостереженн¤ Ї у стефаник≥вських студ≥¤х - зображенн¤х психолог≥њ смерт≥ (письменник-л≥кар був об≥знаний ≥з теоретичними засадами у ц≥й галуз≥, звичайно, на св≥й час). јле у "—кон≥" ми все ж спостер≥гаЇмо оцю ретроскоп≥ю даноњ проблеми. ѕомираючий Ћесь опин¤Їтьс¤ на гран≥ двох св≥т≥в: "—еред своЇњ муки в≥н то западавс¤ в ¤кийсь другий св≥т, то виринав з нього. ј той другий св≥т був болючо дивний. ≤ н≥чим Ћесь не м≥г спертис¤ тому св≥тов≥, лиш одними очима. ≤ тому в≥н ними, блискучими, змученими, так ловивс¤ легенького каганц¤. ¬'¤завс¤ очима, державс¤ його ≥ все мав страх, що пов≥ки запрутьс¤, а в≥н стр≥мголов у невид≥ний св≥т звалитьс¤" [6, с. 116]. ƒивовижн≥сть "другого св≥ту", певний страх конаючого перед ним - усе це Ї у св≥дченн¤х тих, що побували в стан≥ кл≥н≥чноњ смерт≥. ѕроте не зовс≥м зб≥гаютьс¤ у¤вленн¤ —тефаника про цей стан переходу з одного св≥ту в ≥нший "болюче дивний". якогось болю помираюч≥ не в≥дчували, новий св≥т, навпаки, надзвичайно привабливий, хоч при входженн≥ в нього все ж ¤кась доза неприЇмних в≥дчутт≥в н≥бито Ї. —учасн≥ досл≥дженн¤ теж констатують, що помираючому здаЇтьс¤, що до нього ¤вл¤ютьс¤ постат≥ з "того св≥ту", часто померл≥ родич≥. –ел≥г≥йне офарбленн¤ вид≥нь (у¤вленн¤ про гр≥хи, по¤ва добрих дух≥в) теж покладаЇтьс¤ на в≥дчутт¤ у стан≥ конанн¤. ≤ у —тефаника це Ї:

"¬≥н видить на подв≥р'ю багато малих д≥вчат, кожна в руц≥ жм≥нку кв≥ток тримаЇ. ¬с≥ гл¤д¤ть ≥д могил≥, смерть вигл¤дають. ѕот≥м вс≥ оч≥ повертають до нього. ’мара очей син≥х, ≥ сивих, ≥ чорних. “а хмара пливе до його чола, гладить його ≥ простуджуЇ...

ѕротер оч≥, ймив ту жилу на шињ м≥ж пальц≥, бо голову з пл≥ч скидала, ≥ погадав:

"јд≥, це ангели перед смертев показуютьс¤" [6, с. 116].

Ћесь теж спогл¤даЇ окрем≥ кадри ф≥льму ≥з свого житт¤: кадр в≥н оре поле, сонце пече, спрага. ƒруге вид≥нн¤ - неб≥жка сп≥ваЇ п≥сню. “а вс≥ муки там з тим сп≥вом ридають. «нову ж виринають з св≥домост≥ народн≥ у¤вленн¤: мама ≥з того св≥та маЇ прийти та й над своЇв дитинов маЇ заплакати. “аке Ѕог право њй надав" [6, с. 116]. ”часники кл≥н≥чноњ смерт≥ чують ¤кийсь гук. „уЇ "горлат≥ дзвони" ≥ Ћесь, осмислюЇ це, ¤к док≥р, що в≥н не купив до церкви об≥ц¤н≥ дзвони. « у¤вленн¤ про гр≥х асоц≥юЇтьс¤ також вид≥нн¤ ¤чм≥нних сноп≥в, що падають на конаючого: "ћартинов≥ не давали заробленого ¤чменю, ≥ той ¤чм≥нь мен≥ смерть робить" [6, с. 117].

Ќайживуч≥ша точка т≥ла, за —тефаником, - оч≥. ќч≥ тримають зв'¤зок з житт¤м, з≥ св≥том каганчика. ¬трата "житт¤" очей - цевже смерть: "пов≥ки впали з громом" [6, с. 117]. ÷≥каво, що у стефаник≥вському зображенн≥ психолог≥¤ смерт≥ не маЇ м≥стики.  ожне "вид≥нн¤" асоц≥ативне, психолог≥чно по¤снювальне. Ќародними у¤вленн¤ми про смерть ¤к ж≥нку у б≥л≥й плахт≥, ¤к≥ м≥цно ув≥йшлиу св≥дом≥сть сел¤нина, по¤снюЇтьс¤ њњ по¤ва "б≥лоњ плахти" в у¤в≥ конаючого Ћес¤ "всотуЇтьс¤ без к≥нц¤ ≥ м≥ри", ¤ка "нак≥нець горло обсотуЇ туг≥ше, все м≥цн≥ше".

¬ останньому абзац≥ образка Ї, проте, одна деталь, сп≥льна ≥з "споминами смерт≥" у тих, ¤к≥ були реан≥мован≥. ÷е осв≥тлен≥ вид≥нн¤, ¤скраве св≥тло в к≥нц≥ тунелю, що кличе до себе, прит¤гуЇ приЇмн≥стю. ” —тефаника це ¤вище пов'¤зане з у¤вленн¤м проб≥лу плахту: "йому легонько" [6, с. 188]. ћатер≥ал≥стичн≥ знанн¤ про стан умиранн¤ поки що дискус≥йн≥. јле характерно, що основн≥ почутт¤ й реакц≥њ псих≥ки конаючого у —тефаника зб≥гаютьс¤ з даними сучасних наукових досл≥джень.

” своЇму "портретному" мистецтв≥ найвищого художнього р≥вн¤ дос¤гав —тефаник у психолог≥чних студ≥¤х "ћар≥¤" ≥ "—ини", в ¤ких створюЇ монументи ћатер≥ ≥ Ѕатька в њх апофеоз≥ стражданн¤ за д≥тьми. ÷≥ монументальн≥ постат≥ простежуютьс¤ у процес≥ њх еволюц≥њ ¤к сел¤н-патр≥от≥в, ¤к≥ викохали син≥в, що стали нац≥онально св≥домими ≥ цю св≥дом≥сть прищепили й батькам. ¬ обох випадках героњ розкриваютьс¤ у складних психолог≥чних кол≥з≥¤х, ¤к≥ вимагали докладн≥ших студ≥й, н≥ж у звичайних злегка нашк≥цованих образках. "ќбразков≥сть" у б≥льш≥й м≥р≥ витримана в "—инах", н≥жу "ћар≥њ". ќбразок стану, психолог≥чного стану ћар≥њ, героњн≥ однойменного твору, Ї т≥льки у своЇр≥дному оформленн≥ - у зачин≥ й зак≥нченн≥. ћар≥¤ сидить на присьб≥ й зосереджуЇтьс¤ на своњх переживанн¤х, що напливають, ¤к ковдри, у њњ споминах. "...” ћар≥њв голов≥ спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоб закрити перед њњ очима ту пр≥рву в житт≥..." [6, с. 193]. Ќаприк≥нц≥ твору ћар≥¤ "задерев≥ла" в≥д сп≥ву козак≥в, неначе заснула, - "не буд≥ть њњ". ќднак у цей образ вставлена, своЇр≥дно ≥нкрустуЇтьс¤ сценка-д≥алог, д≥алог ћар≥њ з козаками, в≥дтак в≥н переростаЇ у пол≥лог, у ¤кому беруть участь односельчани ћар≥њ, ¤к≥ добавл¤ють фрази-характеристики ћар≥њ. ќсновна, дом≥нантна риса характеру ћар≥њ - це њњ монол≥тн≥сть, м≥цн≥сть, здоров'¤ ф≥зичне ≥ духовне. ¬иклад в≥д всезнаючого автора тут пос≥даЇ пор≥вн¤но багато м≥сц¤. ÷¤ характеристика "в≥д автора" проте неначе зливаЇтьс¤ з монологом ћар≥њ. ѕортрет ж≥нки-патр≥отки вимальовуЇтьс¤ на тл≥ часу - часу, наповненого бурхливими под≥¤ми, сповненого тривожноњ настроЇвост≥. ¬≥дпов≥дно й пейзаж психолог≥зовано й символ≥зовано: "ƒалеко п≥д горами рев≥ли гармати, палали села, а чорний дим розт¤гавс¤ зм≥Їм по синьому неб≥ ≥ шукав щ≥лин у блакит≥, щоби десь там обмитис¤ в≥д кров≥ ≥ спузи" [6, с. 190]. “акий же психол≥зований портрет героњн≥, що в≥дбиваЇ внутр≥шн≥ затамован≥ пристраст≥, пульсац≥ю почутт≥в ≥ думок: "—ид≥ла на присьп≥ ≥ нагадувала все минуле. —перла голову до ст≥ни, сиве волосс¤ вилискувало досонц¤, ¤к ченець ≥з блискучого плуга ≥ чорн≥ оч≥ в≥дсували чоло вгору. ¬оно морщилос¤, т≥кало п≥д зал≥зний чепець в≥д тих великих, нещасних очей, ¤к≥ шукали на дн≥ душ≥ скарб≥в ц≥лого житт¤" [6, с. 190]. ќч≥ ≥ чоло - ц≥ детал≥ портрету передано ориг≥нально не мальовничо, ¤к у Ќечу¤-Ћевицького, а в процес≥ своЇр≥дного психолог≥чного руху. "„орн≥ оч≥ в≥дсунули чоло вгору", чоло "морщилос¤, т≥кало в≥д тих великих. нещасних очей", оч≥ "шукалина дн≥ душ≥ скарб≥в ц≥лого житт¤". “ут нат¤к на спогад-синтез. ѕ≥сл¤ цього ≥накше прочитуЇтьс¤ житт¤ труд≥вниц≥-подвижниц≥. ∆иттЇпружн≥сть, життЇрад≥сн≥сть в≥дчуваЇтьс¤ у вс≥х под≥¤х, у вс≥х ситуац≥¤х, у вс≥х трудах ≥ справах ћар≥њ. ћатеринство оздоровлювало життЇрад≥сну ћар≥ю: "¬она њх родила м≥цних ≥ здорових, ¤к ковбки; чим була грубша, тим б≥льше робила, по кожн≥й дитин≥ була все краща ≥ весел≥ша; а молока - то мала такого, що д≥тей могла не плекати, а купати" [6, с. 191]. “рудовий гарт, натхнена прац¤, любов чолов≥ка, любов до д≥тей - усе це гартувало, "витесувало" монумент героњн≥: "“о ¤к, бувало, жнуть на нив≥ ц≥лу н≥ч, ¤к дзвон¤ть до сну д≥т¤м серпами, що позаду них понакриван≥ спали, то чого њй тод≥ було треба, або чого бо¤лас¤? ’≥ба, щоб зв≥зда не опала д≥т¤м на голову; але вона була жвава така, що ≥ зв≥зду ймила би на к≥нчик серпа" [6, с. 191]. ¬исока доза майстерност≥, пластика й естетичне замилуванн¤ автора - все моб≥л≥зоване дл¤ створенн¤ не холодного монументу жниц≥ ≥з застиглим серпом, а живого, з≥гр≥того почутт¤, динам≥чного образу. "ƒзвон¤ть д≥т¤м серпами до сну, бо й д≥ти ночують у пол≥. "«в≥зду ймила би на к≥нчик серпа"- ¤к оживив, одухотворив, опоетизував знар¤дд¤ прац≥ письменник. –осли д≥ти, росла духовно разом з ними ≥ невтомна мати: "ƒ≥ти росли вс≥, н≥ одно не слабувало. ѕ≥шли до школи. ’одила за ними по вс≥х м≥стах, носила на плечах колач≥ й б≥л≥ сорочки, ноги н≥коли не бол≥ли њњ" [6, с. 191]. ћар≥¤ йде зал≥зницею до син≥в, - " у Ћьвов≥ заперли њх до арешту за бунт", ≥ серце матер≥ - чорнило вс≥х пристрастей - упод≥бнюЇтьс¤ до вогню паровоза: "...а та кол≥¤ так б≥гла й лет≥ла до син≥в, мовби там у машин≥, наперед≥, гор≥лоњњ серце" [6, с. 191]. ” даному випадку у —тефаника нема нюансуванн¤ при зображенн≥ психолог≥чного стану - глиб≥нь, ≥нтенсивн≥сть переживань виражаЇтьс¤ крилато, синтетично-символ≥чно, або ж констатуванн¤м результату внутр≥шньоњ гранд≥озноњ битви пристрастей.  оли настала в≥йна, ≥ нац≥онально св≥дом≥ сини ћар≥њ добровольц¤ми посп≥шили в загони —≥чових —тр≥льц≥в, то ћар≥¤ "Ћагодила њх ц≥лу н≥ч у дорогу... ј ¤к почало св≥тати, на зор¤х, ¤к побачила њх, що спл¤ть супок≥йно, то й сама заспокоњлас¤. —≥ла б≥л¤ них в головах, гл¤д≥ла на них тихенько в≥д зор≥ до сходу сонц¤ ≥ - в той час посив≥ла" [6, с. 191]. ƒал≥ —тефаник своЇр≥дно зображуЇ д≥алектику душ≥ матер≥ ≥ патр≥отки. ¬≥ддаючи ”крањн≥ своњх трьох син≥в, ћар≥¤-мати веде внутр≥шню боротьбу. ¬она прагнула, аби "котрийсь ≥з старших обернувс¤ до нењ ≥ сказав:

- ћамо, лишаЇмо тоб≥ найменшого на пом≥ч ≥ пот≥ху" [6, с. 192]. јле сини теж своЇр≥дн≥ монол≥ти - "н≥ один не сказав того слова". ≤ тод≥ - це улюблений прийом —тефаника - б≥ль людський спливаЇ на оточенн¤, на навколишню природу. ћар≥¤ "д≥алог≥зуЇ" з≥ стернею: "—ив≥ стерн≥ передавали в њњ душу св≥й шеп≥т, шелест≥ли до вуха".

"“ож вони зреклис¤ тебе: панич≥ забули мужичку" [6, с. 192]. Ќе випадково стерн≥ "сив≥" - так≥ ж, ¤к волосс¤ посив≥лоњ за н≥ч матер≥, що благословила син≥в на б≥й за ”крањну. ÷¤ "г≥рка крапелька" - антитеза - "втроњла њњ в≥дразу". ƒ≥алектика душ≥ розгортаЇтьс¤: ћар≥¤ виймаЇ н≥ж ≥ загрожуЇ, що "закопаЇ зараз у себе", ¤кщо найменший син не вернетьс¤ до нењ. ƒраматизм сцени набуваЇ апогею: ћар≥¤ падаЇ непритомна.  оли приходить до себе, то бачить найменшого сина при соб≥. јле ж знову заперечуЇ себе, своњ бажанн¤. ћар≥¤ переростаЇ колишню ћар≥ю. ¬она виростаЇ, стаЇ патр≥откою:

- Ѕ≥ж≥м, синку, за ними, аби-м њх здогонила, най мен≥, дурн≥й мужичц≥, прост¤ть. я не знала добре, ¤ невинна, що мо¤ голова здур≥ла, ¤к тота ”крањна забираЇ мен≥ д≥ти" [6, с. 193].

÷¤ сценка - майстерн≥сть шексп≥р≥вськоњ проби, найвищий тонус трагед≥њ. ƒал≥ драматизм ≥де на спад, принайм≥ у душ≥ ћар≥њ, надходить в≥дчутт¤ катарсису, хоч напруга тла ще вулкан≥чна ≥ с¤гаЇще несамовитих вимир≥в: "«а цими здур≥лими людьми гор≥в св≥т, немов на те, щоби ≥м до пекла дорогу показувати. ¬с≥ скакали в р≥ку, що несла на соб≥ багр¤ну заграву ≥ подобала на метивий меч, ¤кий прост¤гс¤ здовж земл≥. ƒороги дудн≥ли ≥ скрип≥ли, њх мова була страшна ≥ той зойк, що родивс¤ з≥ скаженоњ лютост≥, ¤к жерло себе зал≥зо ≥ кам≥нь. «давалос¤, що земл¤ скаржитьс¤ на т≥ своњ рани" [6, с. 193].

÷е апокал≥птичний пейзаж, пейзаж-вид≥нн¤, пейзаж-марево. ¬≥н продовжуЇтьс¤ неймов≥рно г≥пербол≥зац≥Їю: "гармати виважували землю з њњ предв≥чноњ постел≥. ’ати п≥дл≥тали вгору, ¤к горюч≥ пивки, люди, закопан≥ в землю, скам'¤н≥ли й не могли п≥двести руки, щоби перехрестити д≥ти, червона р≥ка збивала шум в кров≥, ≥ в≥н, ¤к в≥нок, кружл¤в коло голов труп≥в, ¤к≥ тихенько сунули заводою" [6, с. 193]. „и це д≥йсний пейзаж, чи криваво-вогненн≥ вид≥нн¤ ћар≥њ? ќдне ≥ друге. ”се це - кип≥нн¤ почутт≥в ћатер≥, у ¤коњ троЇ син≥в п≥шло на в≥йну.

” сцен≥ розмови з козаками йде певна розр¤дка - перех≥д в≥д неприв≥тнього ставленн¤ ћар≥њ ¤к до у¤вних ворог≥в до материнськоњ милост≥: п≥сн≥ козак≥в з великоњ ”крањни так≥ ж, ¤к ≥ син≥в ћар≥њних. якщо б зобразити граф≥ком почутт¤, - це була б ¤кась неймов≥рна кард≥ограма. ќтой мотив серц¤ - зболеного, зраненого, обпеченого - повторюЇтьс¤ тут ув≥ч≥: то серце ћар≥њне прир≥внюЇтьс¤ до вогню у печ≥ локомотива, то "ѕоп≥д мурами мами держали серц¤ в долон¤х ≥ дули на них, аби не бол≥ли" [6, с. 132]. ≤ знову надзвичайно ориг≥нальна "формула" характеристики материнського портрета. ƒосл≥дниц¤ „ерненко пор≥внюЇ цей образ з образн≥стю заруб≥жних експресион≥ст≥в [8]. јле вона, мабуть, не врахувала особливостей украњнського побуту, адже майже в кожн≥й сел¤нськ≥й хат≥, де жили греко-католики, а також римо-католики, вис≥в образ д≥ви ћар≥њ. „и не тому й тв≥р названий ћар≥Їю? ÷е - асоц≥ац≥¤ ≥з стражданн¤ми Ѕожоњ ћатер≥. ÷ей образ вирине у "—инах". ќтже, "образок" у —тефаник≥вському мистецтв≥ набув крайн≥х точок психолог≥чного кип≥нн¤. Ѕагатостраждальна мати-ћар≥¤ асоц≥юЇтьс¤ з мат≥р'ю-”крањною. ’арактер монументал≥зуЇтьс¤ завд¤ки могутн≥м штрихам г≥пербол≥зованого письма, набуваЇ рис величного символу.

ƒуже близько за техн≥кою виконанн¤ сто¤ть "—ини". ÷¤ психолог≥чна студ≥¤ портрезуЇ головного геро¤ - ћаксима, батька, ¤кий в≥ддав ”крањн≥ син≥в, т≥льки к≥лькома штрихами ("сивий чупер на голов≥", засипаний кур¤вою, кривий, в≥н неначе вир≥с ≥з земл≥ ≥ зливс¤ з нею), скупо окреслюЇ прост≥р (нива, на ¤к≥й в≥н вперед ≥ назад рухаЇтьс¤ з к≥ньми, волочить землю), пору (весна, ¤ку конкретизовано сп≥вом ≥ м≥крообразом жайворонка). ”се це - тло. ” гам≥ тла Ї й портретован≥ ≥нш≥ м≥кропортрети, нав≥ть "характери" коней. ÷е Ѕосак, буйний, непок≥рний, задиристий ≥ кусливий к≥нь. ’оч в≥н ≥ вирвав у господар¤ жмут сивого волосс¤, скусав йому "вс≥ плеч≥", той його любить ≥ вич≥суЇ, кажучи, що за цю буйн≥сть в≥н й надаруЇ його св¤тому ёр≥Їв≥, "аби-с з ним ≥шов зм≥њ розбивати". —тефаник устами ћаксима приходить до знаменитого ф≥лософського узагальненн¤: земл¤ - це спок≥й, прац¤ ≥ п≥сн¤ - так через характер Ѕосака, кон¤, проходить ц¤ думка: "робити землю ти нездатний, бо в тоб≥ спокою нема".

ƒругий к≥нь - «в≥здочолий - мав лаг≥дну ≥ сп≥вчутливу вдачу ("в≥н свойов гривов обтираЇ д≥дов≥ сльози"). ќбрази цих двох коней воскрешують у споминах батька силуети син≥в-патр≥от≥в. јле головна монументальна "постать" у новел≥ - б≥ль батьк≥вський. ¬≥н поданий ¤к своЇр≥дний процес-кард≥ограма. ƒуже ориг≥нальний тут основний прийом психолог≥чного анал≥зу, спр¤мованого на показ болю. ÷е внутр≥шн≥й монолог, своЇр≥дний пот≥к св≥домост≥. ƒ≥алог, улюблений прийом —тефаник≥вського "портретотворенн¤", тут монопол≥зуЇтьс¤. ј з другого боку, монолог ћаксима, нос≥¤ нестерпного болю, туги за синами, д≥алог≥зуЇтьс¤, драматизуЇтьс¤. ѕо-перше, в≥н вистр≥люЇ окремими репл≥ками, а то й абзацами, ¤к≥ нагадують ритм≥чн≥ вибухи вулкану, а, по-друге, "драматург≥¤" тут базуЇтьс¤ на зверненн≥ ћаксима щораз до ≥ншого "слухача": до коней, до образ≥в у хат≥ (св¤тц≥в), до своЇњ пораненоњ ноги, до сонц¤, до черствого хл≥ба, до син≥в, до д≥вчат, ¤к≥ њх любили, ≥, нарешт≥, до Ѕога ≥ ћатер≥ Ѕожоњ. Ѕ≥ль людський тут часто трансформуЇтьс¤ у поез≥њ, ¤к у народних голос≥нн¤х. ћова старого ћаксима, котрий "галасував", лютивс¤, ла¤вс¤, сплескуЇ л≥ричними хвил¤ми ласки ≥ н≥жност≥. ≤нод≥ ћаксим зматер≥ал≥зовуЇ св≥й б≥ль, своЇ горе, намагаЇтьс¤ визначити його температуру, його неймов≥рну пекуч≥сть ("Ќасипте студеноњ роси на м≥й сивий волос, бо в≥н мене пече кождий, ¤к розпарений др≥т" [6, с. 205]), неначе в цьому волос≥-дрот≥ проходить струм надпотужного вольтажу.

ѕочутт¤ любов≥ до син≥в виражаЇтьс¤ теж у витончених, глибокопсихол≥зованих образах. як у народн≥й п≥сн≥ припадають у туз≥ до сл≥дочка "на жовт≥м п≥сочку", так —тефаник≥вський герой шукаЇ сл≥д≥в своњх син≥в, ≥нших доторк≥в ≥ б≥оенергетичних зон: "јбо приходи хоть ти, коханко, без дитини, та на твоњ шињ ¤ вздрю Їго руки, а на твоњх губах зачервон≥ють Їго губи, а з тво≥х очей, ¤к з глибокоњ кирниц≥, ¤ в≥ловлю Їго оч≥ ≥ сховаю њх в моЇ серце, ¤к у коробку. я, ¤к пес, занюхаю Їго чупер на твоњ долон≥...  оханко, приходи ≥ ратуй старого" [6, с. 205]. як бачимо, —тефаник принайм≥ на п≥встол≥тт¤ випередив вчених, ¤к≥ займаютьс¤ вивченн¤м б≥оенерг≥њ.

„астину болю трансформуЇ герой в енерг≥ю роботи, у змаганн¤ з к≥ньми-зм≥¤ми; в≥н змальовуЇ його, намагаЇтьс¤ перебороти, але в останн≥й фраз≥ вже чуЇтьс¤ розпач ("приходи ≥ ратуй старого"). ѕочутт¤ втрати доповнюЇтьс¤ болем самотност≥.

 р≥м такого вижбухуванн¤ вогню почутт≥в - душевних страждань, своЇр≥дного психолог≥чного самоанал≥зу геро¤, Ї авторськ≥ штрихи, ¤кими по-скульптурному ощадливо, але промовисто витесуЇ —тефаник монумент страждущого Ѕатька. ÷е своЇр≥дн≥ психол≥зован≥ ремарки, ¤к≥ виражають внутр≥шн≥й неспок≥й, клек≥т, кип≥нн¤ почутт≥в.

"“о в≥н потр¤с сивою головою поп≥д чорн≥ к≥нськ≥ гриви та кричав дальше" [6, с. 202].

"≤ д≥д здоймив об≥ руки вгору й кликав ними до ц≥лого св≥ту:

- ’оди, нев≥сточко, ходи до тата, нам попа не треба!" [6, с. 205].

"≤ рвав з голови сиве волосс¤ та кидав на землю" [6, с. 205].

"√олосно заридав, прил¤г до земл≥ ≥ нею, ¤к хустиною, обтирав сльози ≥ почорн≥в" [6, с. 205].

÷е скульптура людського гор¤, "скульптурний" художн≥й прийом психоанал≥зу. ¬ останньому абзац≥ старий ћаксим у гам≥ голос≥нь малюЇ триптих ¤к пол≥символ≥чний в≥зуальний образ гор¤, образ, розрахований на асоц≥ац≥ю: символом материнських страждань узвичаЇмо вважати мат≥р Ѕожу.

- ј ти, ћати Ѕожа, будь мойов газдинев; ти з своњм сином посередин≥, а коло тебе јндр≥й та ≤ван по боках... “и дала сина одного, а ¤ двох [6, с. 206].

ќбраз ћаксима - це образ-монол≥т, "монол≥тн≥ший" за ћар≥ю з одно≥менного твору: у матер≥ ще були ваганн¤, чи в≥ддати своњх д≥тей ”крањн≥. ћаксим сам посилаЇ молодшого сина за старшим боротис¤ за ”крањну. ћучеництво патр≥ота неначе дос¤гаЇ повного висв¤ченн¤: у к≥нцев≥й молитв≥, пом≥щуючи своњх син≥в поруч з Ѕожою ћат≥р'ю, батько цим самим своЇр≥дно "висв¤чуЇ" њх, њхню пам'¤ть, ¤ка незагойною раною живе в його серц≥.

як бачимо, у процес≥ "побудови" характеру —тефаник послуговуЇтьс¤ двома формами психолог≥чного анал≥зу - "зовн≥шньою мовою почутт≥в" (¬. ‘ащенко). ≤ внутр≥шньою. јвтор ф≥ксуЇ вчинки, жести геро¤ здеб≥льшого в екстремальних ситуац≥¤х, коли т≥ "видим≥" форми динам≥ки людського т≥ла Ї виразом псих≥чних стан≥в, душевних болючих переживань людини. ‘ормою "≥нтервентного" (≤. ƒенисюк) психоанал≥зу Ї здеб≥льшого самоанал≥з геро¤. ÷е ще не "пот≥к св≥домост≥" - невисловлене, внутр≥шнЇ мовленн¤, а репл≥ки - тиради, ¤к≥ наближаютьс¤ до форми невиголошеного монолога.

≤нтенсивн≥сть переживань "зматер≥ал≥зована" у формах предметност≥ зображенн¤ - у тропах, складовою частиною ¤ких Ї предмети ф≥зичн≥, пластичн≥. ћайстер ф≥ксуЇ переживанн¤ ситуативн≥, т≥, що стосуютьс¤ даного моменту та Ї б≥льш-менш випадковими, а також дл¤ даного геро¤ визначальн≥, що виражають характерн≥сть його вдач≥ ≥ Ї характеротворчими. Ќовел≥стичн≥ жанров≥ форми, "мал≥" форми прози, не дають часпростору на зображенн¤ еволюц≥њ характер≥в, ≥ —тефаников≥ найб≥льш притаманний прийом псих≥чного портретуванн¤. ≤ в майстерност≥ новели ¤к психолог≥зованого портрета —тефаник дос¤гаЇ вин¤ткового усп≥ху. …ого новаторство пол¤гаЇ у створенн≥ м≥н≥атюри-документа. јдже так≥ образи-характери, ¤к ћар≥¤ в однойменн≥й новел≥ та ћаксим у "—инах" - це монументи украњнського хл≥бодара-патр≥ота.

Ћ≥тература

√н≥дан ќ. ¬асиль —тефаник: ∆итт¤ ≥ творч≥сть.  ., 1991.

ƒонцов ƒ. ѕоет твердоњ душ≥ // Ћ≥тературно-науковий в≥сник. 1927.

 одак ћ. ѕсихолог≥зм соц≥альноњ прози.  ., 1980.

 узнецов ё. –озвиток психолог≥зму в украњнськ≥й проз≥ к≥нц¤ ’≤’ - початку ’’ ст.  ., 1986.

 одак ћ. ѕсихолог≥зм ≥ поетика творчост≥ ¬асил¤ —тефаника // ”крањнська мова ≥ л≥тератра в школ≥. 1980. є 9.

—тефаник ¬. ѕовне з≥бр. твор≥в: ”3-х тт.  ., 1941. “. 1.

‘ащенко ¬. √ерой ≥ слово: ѕроблеми, характери ≥ поетика рад¤нськоњ прози 80-х рок≥в.  ., 1986.

’рущ ќ., —лоньовська ќ. ѕсихолог≥зм ¤к зас≥б характероутворенн¤ // ¬асиль —тефаник - художник слова. ≤вано-‘ранк≥вськ, 1996.

„ерненко ќ. ≤мпрес≥он≥зм та експрес≥он≥зм // ”крањнське слово.  н. 1.  ., 1994.



Ќа головну



Hosted by uCoz