Про особливості форми поетичних творів Григорія Сковороди



У восьмитомній "Історії української літератури" (1967-1971) зазначено: "Сковорода-поет в основному залишався силабістом. Але його силабічне віршування нерідко наближалося до народних пісень, а в ряді випадків набирало виразних рис силабо-тонізму. Так, наприклад, "Пhснь 10-я" ("Всякому городу нрав и права"), де кожен рядок складається з десяти складів із цезурою після шостого, фактично звучить як чотиристопний дактиль. "Пhснь 18-я" ("Ой ты птичко желтобоко") має восьмискладовий рядок із цезурою після четвертого складу (схема народної щедрівки) і водночас у чергуванні наголошених і ненаголошених складів дає майже правильний чотиристопний хорей" [3, с. 129].

Г.Сидоренко у монографії "Українське віршування. Від найдавніших часів до Шевченка" (1972) писала про "справжній силабо-тонічний вірш - чотиристопний дактиль" стосовно першої строфи "Пhсни 10-й". "Чотиристопний, іпостасований ямбом та пірихієм хорей у восьмирядковій строфі з парним та перехресним римуванням жіночих та чоловічних закінчень" дослідниця вбачала у вірші "Ой ты птичко желтобоко" [8, с. 95-96].

У підручнику з курсу " Мистецтво слова: Вступ до літературознавства" А.Ткаченко стверджує, що "Г.Сковорода багато в чому переростав силабічні канони. Згадаймо "Пhснь 10-ю", написану ніби-то 10-складовиком, але водночас - із чітко впорядкованою наголошуваністю, яка дає підстави для поділу на 3-складові стопи. Особливо виразно це видно на прикладі останньої строфи, де нема жодних ритмічних відхилень для поділу на 3-складові стопи" [10, с. 346].

Розглянемо "Пhснь 10-ю":

 Розглянемо

Твір витримано в руслі силабічного десятискладовика з виразними елементами тонічної впорядкованості.

Поезію складають п'ять шестивіршів з парним чоловічим римуванням за схемою aabbcc. Рими точні (за виключенням рими косо - волосов), дві - граматично різнорідні (любов - каков, манhр - повhрь), що складає 13,3% від усіх рим; тільки одна рима дієслівна (трет - лжет), що становить 6,6%. У половині рядків твору наявні позасхемні наголоси. Немає сумніву, що твір був задуманий як силабічний. У 1744/45 навчальному році у Київській академії Г.Сковорода слухав курс поетики Г.Сломинського. У праці "З історії поетики на Україні (XVII - XVIII ст.)" П.Попов зауважував: "За ідеал поетичного мистецтва Сломинський вважає не тільки польські вірші П.Кохановського, не тільки вірші Ф.Прокоповича, але й твори нового тоді для України письменника - Кантеміра. На думку Сломинського, Кантемір -дуже елегантний і вчений поет - "poeta elegantissimus ac doctissimus", який пише "stylo venusto" ("чудовим стилем").

Російського поета Антіоха Кантеміра Сломинський згадує в розділі про елегію, наводячи Кантемірів приклад VII елегії Овідія, і потім у розділі про сатиру" [7, с. 379]. Того ж 1774 року в Петербурзі разом з перекладом десяти послань Горація було надруковано "Лист Харитона Макентина до приятеля про складання віршів російських" - віршознавчий маніфест А.Кантеміра, написаний з приводу появи у 1735 році відомого трактату В.Тредіаковського "Новий і короткий спосіб до складання російських віршів". У "Листі…" А.Кантемір заперечує тезу В.Тредіаковського про необхідність будувати вірш на основі правильного стопного чергування і пропонує додатково ритмізувати силабічний вірш за допомогою обов'язкового передцезурного наголосу. Автор "Листа…" подає правила написання силабічних віршів різних розмірів - від тринадцятискладовика до чотирискладовика. У "правилах вірша десятискладового" А.Кантемір зазначав: "Десятискладовий вірш повинен складатися із двох п'ятискладових піввіршів, або (і значно краще) з одного чотирискладового, а іншого шестискладового" [4, с. 417]. Поет і теоретик подає зразки трьох видів десятискладового вірша з цезурою і двоскладовою римою. У 46-у параграфі відшукуємо важливе зауваження: "А ще можна складати десятискладові вірші й в інший спосіб, без усічення, які приємно будуть закінчуватися тупою римою

Приклад

 Приклад

Такого виду вірші повинні обов'язково мати сьомий і десятий склади довгі, восьмий і дев'ятий - короткі; але буде вірш дзвінкішим, якщо і перший склад буде довгим" [4, с. 418]. Розуміючи довгі склади як наголошені, А.Кантемір вимагав такої наголошеності, яка дає схему дактиля. У "Пhсне 10-й" десятий склад (константа) завжди наголошений, сьомий - у 25-и рядках. Менше тонізований перший склад - тільки у 21-у рядку.

Стосовно восьмискладових віршів А.Кантемір зазначав, що вони "усічення не мають, але треба приглядати, щоб третій і сьомий склади були довгі:

Приклад:

 Приклад

Це - восьми-семискладовий вірш. Сім рядків мають по сім складів, решта - восьмискладові. Твір строфічний, складається із трьох восьмивіршів, що є, у свою чергу, поєднанням двох двовіршів з парним римуванням та катрена з перехресним. Схема римування: ААВВСdСd. З дванадцяти рим дев'ять - чоловічі, три - жіночі. Рими точні, дві - граматично різнорідні (16,6%), три - дієслівні (25%). Наголоси у третьому і сьомому складах витримано у двадцяти двох рядках. Саме в них виразно відчувається ритм чотиристопного хорея. Рядків з позасхемними (як для хорея) наголосами - 10. Якщо відкинути два рядки з найслабшими надсхемними наголосами (9-й і 21-й), то вісім рядків, що залишаються - це 33% від загальної кількості рядків. Кваліфікувати таку структуру як силабо-тонічну не можна.

З-поміж інших творів Г.Сковороди, які дають уявлення про силабо-тонічне віршування, за виданням творів поета-філософа 1973 року, варто ще назвати "Разговор о премудрости", "Пhснь 24-ю" ("О покою наш небесный! Где ты скрылся с наших глаз?") та "Пhснь 28-ю" ("Возлети на небеса, хоть в Версальскіи лhса…"). Особливо цікавим у плані віршування є "Разговор о премудрости", написаний дуже тонізованим дванадцятискладовиком з майже постійною (91,7%) чоловічою цезурою і парним чоловічим римуванням. З тридцяти шести рядків дванадцятискладовика (твір складається із 45-и) двадцять два відповідають ритмічній схемі шестистопного ямба. Процент рядків із позасхемними, як для ямба, наголосами, - 30,4. Вірш анонімної "Сатири на слобожан", що, як вважається, теж був складений у XVIII столітті шестистопним ямбом, помітно відрізняється від сковородинського. Процент рядків з позасхемними наголосами у "Сатирі…" - 13,8. Помітна різниця і у стопній наголошеності.

 стопня наголошеності

У творі "Пhснь 24-я2, написаному п'ятнадцятискладовиком (8+7)2 з жіночою цезурою і парною чоловічою римою, у схему Х8 вкладаються 14 рядків з 20-и. Кількість рядків із позасхемними, як для хорея, наголосами - 30%.

Найближче до силабо-тонічного ритму Г.Сковорода був у "Пhсне 24-й", що є прикладом силабічного логаеда зі схемою 14, 8, 8, 12. У сорокарядковому творі тільки вісім рядків з позасхемними, стосовно хорея і ямба, наголосами (20%). Рядки "Пhсни…" звучать як справжня силабо-тоніка:

 силабо-тоніка

Стосовно форми поезій "Саду божественных пhсней…" дослідник П.Попов зазначав: "Особливо цікава у Сковороди-поета тонізація силабічного вірша, проведена дещо відмінно від тієї, яку бачимо у Ломоносова, Тредіаковського і їх послідовників на Україні, зокрема І.Котляревського. У віршах Сковороди, очевидно, вироблялася інша силабо-тонічна система, близька до силабізму українських народних пісень. Ця система не була підтримана безпосередніми наступниками Сковороди у віршуванні, які з легкої руки Котляревського пішли іншим шляхом, але час від часу і ця система відчувалась як паралельна лінія, в пізнішій українській поезії, зокрема у Т.Шевченка" [6, с. 611].

На нашу думку, поет у ряді своїх "Пhсней…" витворив не нову систему віршування, а силабічні, дуже тонізовані структури, які перебувають на межі силабіки і силабо-тоніки. Унормованість наголосів у рядках легко втрачалася, і структура знову набувала первинних силабічних ознак.

Підтвердженням того, що Г.Сковорода, як і А.Кантемір, тонізуючи вірш, не відступав від силабічної основи, крім аналізованих структур, є й лист до учня М.Ковалинського, датований вереснем 1762 року, у якому поет писав: "Посилаю тобі назад твої священні вірші, злегка виправлені - не щодо змісту, а щодо розміру" [9, т. 2, с. 227].

Наведемо уривок з вірша М.Ковалинського з правками Г.Сковороди:

Спаси мя, Господи! Яко

Преподобній оскудh.

Говорит ложная всякой

И нhт истины нигде.

Злость во всех живет сердцах

Само то ж и во устах.

Потреби ты устнh лстивы,

И язык велерhчивый [9, т. 2, с. 227].

З двадцяти чотирьох рядків твору хореїзованими є одинадцять. Решта - 54% (!) - "несилабо-тонічні". Отже, Г.Сковорода мав на увазі розмір силабічний. У цьому випадку - це восьми-семискладовий вірш.

До власне силабо-тоніки Г.Сковороді залишалося ступити навіть не крок, а менше. Але він його не зробив. Автора "Саду божественных пhсней…" важко запідозрити у консервативності. Структура його поезій свідчить про велику ритмічну чутливість. Але, як і інші українські поети цього часу, він залишився вірний силабічному віршеві. Чому?

На нашу думку, відповідь на це питання слід шукати у сфері того, як усвідомлювали силабо-тонічний вірш наші автори і теоретики вірша XVIII століття. У цьому плані цікавими видаються міркування П.Попова стосовно введення Г.Кониським теоретичних даних про російське силабо-тонічне віршування у курс поетики, що був читаний ним у Київській академії у 1746-1747 навчальному році: "Цікаво, що нова російська силабо-тонічна система не здалася Кониському чимось цілком відмінним від старої силабічної системи. Тому він і пристосував її так сміливо до згаданого VIII роду силабічних віршів, який ще Сломинський характеризував як триколон, а сам Кониський у першій редакції своєї піїтики - як "рід, що стосується до лірики і є різноманітний щодо різного застосування тону; один бо є диколон, який містить два роди віршів, інший - триколон, який містить три роди, інший - тетраколон, який складається з чотирьох родів" [7, с. 402].

Очевидно, й українські автори ставилися до силабо-тонічного вірша не як до чогось принципово нового, а як до однієї з багатьох можливих ритмічних форм силабічного вірша.

Важливо також розуміти різницю між усвідомленням силабічного вірша дослідниками ХІХ-ХХ століть і давніми авторами. На жаль, ще до сьогодні доводиться чути твердження про силабічний вірш в українській поезії, як про вірш штучний, неприродний, примітивний, монотонний, навіть "шаблонний" та "схоластичний". Витоки таких суджень очевидні: якщо силабіку вважали "чужою" в російській поезії, то такою вона була і в українській. До цього додається ще й збіднене розуміння силабічного вірша як обов'язково рівноскладової структури з цезурою і парною римою. Насправді ж український силабічний вірш - то цілий віршовий конгломерат, що включає в себе як рівноскладові, так і нерівноскладові структури різних розмірів, які здатні являти все багатство віршового ритму. За два століття українські поети розробили різні ритмічні форми цього вірша, урізноманітнили риму, здійснили експерименти з цезурою, витворили велику кількість строф, ввели внутрішню риму, добилися цікавих інтонаційних ходів за допомогою перенесень. Вони відточили свою майстерність настільки, що у кращих своїх виявах силабічний вірш XVI-XVIII століть вражає і сьогодні. Цей вірш був ближчим до природного мовного ритму, а отже не вимагав такого насильства над лексикою, як структура з вимогою впорядкування наголосів. Цілком ймовірно, що давнім українським поетам, вихованим на акцентній свободі, збідненим і монотонним видавався саме пропагований силабо-тонічний вірш. Перейти тільки до силабо-тонічного вірша, як однієї з ритмічних форм силабічного, означало б ритмічно збіднити поезію. Не слід забувати також, що силабічним був народнопісенний вірш, і протягом століть відбувався процес взаємозбагачення між цими двома видами поезії.

Думку про природність та органічність силабічного вірша в українській поезії підтверджує і його подальша доля. До кінця XVIII століття силабіка залишається пануючою формою.

Твердження про перехід української поезії другої половини XVIII століття до силабо-тоніки слід скоригувати. Варто говорити не про перехід, а лише про появу окремих творів, витриманих у руслі нової системи віршування.

Теза Я.Головацького про те, що "Котляревський "Енеїдою" закляв школярську класичність навіки" [2, с. 169] силабічного вірша, як системи, не стосується. У ХІХ столітті різні форми народнопісенної і книжної силабіки розробляли не тільки романтики і Т.Шевченко, а й Б.Лепкий, В.Масляк, С.Чарнецький, В.Пачовський, а молодий П.Тичина добився нечуваних "соняшнокларнетних" ритмів саме на основі модифікації силабіки, як це переконливо показала у своєму дослідженні про поетику геніального письменника Н.Костенко [5]. Зауважимо, що силабічні розміри, співголосні з народнопісенними, побутують в українській поезії і в наші дні, на жаль, з виразною ознакою стилізації.

Література

Гаспаров М. Очерк истории русского стиха. М., 1984.

Головацький Я. "Ластівка" // Історія української критики та літературознавства. Хрестоматія: У 3-х кн. Книга перша. К., 1996.

Історія української літератури: У 8-и т. Т. 2. К., 1967.

Кантемир А. Собрание стихотворений. Л., 1956.

Костенко Н. Поетика Павла Тичини. Особливості віршування. К., 1982.

Попов П. Життя і творчість Г.С.Сковороди // Матеріали до вивчення української літератури: У 5-ти т. Т.1. К., 1959.

Попов П. З історії поетики на Україні (XVII-XVIII ст.) // Матеріали до вивчення української літератури: У 5-ти т. Т.1. К., 1959.

Сидоренко Г. Українське віршування. Від найдавніших часів до Шевченка. К., 1972.

Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. К., 1973.

Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). К., 1997.



На головну



Hosted by uCoz