Дослідники, вивчаючи літописи, часто зосереджують увагу на художній вартiстості окремих фрагментiв, видiляють епiзоди високого мистецького рiвня, не зважаючи при цьому на певну сюжетну i композицiйну єднiсть літописного твору. "Будь-який лiтопис мiстить деяку iнформацiю про подiї, iнформацiя ця має свою композицiю, свої початок i кiнець, але вона не обов'язково ставить художнi цiлi" [6, c. 15]. З цією тезою можна було би погодитися, якби не її узагальнюючий характер, що стосується "будь-якого" літопису. Стосовно корпусу "Літопису Руського" ця теза просто несправедлива.

Авторитетний дослiдник iсландських саг - ровесникiв давньоукраїнських лiтописiв, якi виконували схожу з ними суспiльну функцiю, - М.Стеблiн-Каменський увiв у науковий обiг (i обґрунтував доречнiсть такого нововведення) поняття "синкретичної правди" як iсторико-естетичного iдеалу саг. "Багато фактiв свiдчать на користь того, що для людей давньоiсландського суспiльства iснувала тiльки одна форма правди, так би мовити, "синкретична правда". Той, хто повiдомляв синкретичну правду про минуле, прагнув одночасно i до точностi, й до вiдтворення дiйсностi в усiй її живiй повнотi. Однак це була не тiльки правда у власному сенсi слова, але також мистецтво чи органiчне поєднання того, що у свiдомостi сучасної людини непоєднуване. Синкретична правда - дещо назавжди втрачене. Вона зовсiм не щось середнє мiж двома iншими правдами (iсторичною та художньою. - Н.Ф.). Вона значно багатша та змiстовнiша за обидвi сучаснi правди" [13, c. 23]. Досліджуючи iсторичнi твори вiддалених вiд нас епох (у тому числi, звичайно, i Середньовiччя), М.Стеблiн-Каменський переконує: "Сучасна людина вiдчуває художню неповторнiсть цих пам'яток, вона вiдчуває в них естетичнi цiнностi, якi свого часу могли бути створенi довiльно, та в наш час можуть бути лише зiмiтованi" [13, с. 12].

Вiдтак у тезi про "художнi цiлi" наших лiтописцiв яскраво проступає та модернiзацiя, проти якої застерiгав М.Стеблiн-Каменський i яка "напрошується, наприклад, у тих випадках, коли в давнiх творах наявна зовнiшня схожiсть iз сучасним лiтературним мистецтвом: природно приписати цим творам i внутрiшню схожiсть iз ними" [13, с. 18]. Навряд чи давнiй лiтописець спромiгся би вiдповiсти на запитання не лише стосовно художньої мети його працi, а i стосовно мети iсторичної. Важливо також сприймати текст лiтопису як органiчне цiле, шануючи iсторичний, художнiй, композицiйний, героїчний тощо сенси кожного конкретного оформленого текстуального органiзму. Лiтопис вiддавна (попри всi застереження) вважається рiзновидом iсторичного документа. Так само (звичайно, з урахуванням певної специфiки) слiд вважати лiтопис рiзновидом художнього твору.

Ламанiсть i уривчастiсть сюжетних лiнiй Галицько-Волинського лiтопису спокушає говорити про вiдсутнiсть єдиного сюжету твору i про наявнiсть натомiсть багатьох сюжетiв i "сюжетикiв", пов'язаних як iз окремими iсторичними персонажами, так i зі "вставними новелами" та нечисленними короткими авторськими вiдступами. Однак неперервнiсть самої iсторiї в межах часового перiоду, охопленого лiтописом, а також стрункiсть фабули схиляють до того, щоби визнати за Галицько-Волинським лiтописом єдиний сюжет, специфiчнiсть якого викликана i водночас формує певний жанровий канон. Та i з суто теоретичного погляду, "за сюжетом одного твору слiд залишити тiльки однину" [16, с. 4].

Сюжет Галицько-Волинського літопису у взаємодії з темпом розповіді твору являє собою пульсацію певних історичних подій, імен і географічних назв, які викликають в уяві читача образи живої історії. Інколи, однак, темп розповіді сповільнюється, і сюжет довше, ніж звично, затримується на тих чи інших подіях. Це викликає ефект, що так скажу, гірської річки. Коли ріка біжить згори з максимальною швидкістю, її русло вузьке та чітке, коли ж течія сповільнюється або круто звертає, русло ширшає, а навсібіч розлітаються бризки або й утворюються водоспади. Такі місця завжди привертають більшу увагу, ніж монотонний плин річки.

Так і загалом стрімкий сюжет Галицько-Волинського літопису місцями мовби розширюється, а подекуди вибухає каскадами "бризок" - неповторними художніми деталями та цілими вставними уривками. Тут мова про ці останні.

Автори чи кінцеві редактори Галицько-Волинського літопису позначили або виділили сім, на їхню думку, межових місць сюжету твору: 1) "Ia?aei eij?aie&. aaeeeaai eijcj. ?iiaia. Eaei aa??? auaoa anae ?ioneie. caiee. eijcj Aaee?eiai" [11, с. 715 - 717]; 2) "Ii naiu. nea??. iiiaee ijoa?u. aaeeee& eunoe aaueneaiu& ?aoe" [11, с. 762]; 3) "Iiaieua Aaou~ai" [11, с. 778 - 791]; 4) "Ii nai ?a ieioaoaio ehoio" [11, с. 848]; 5) "(I?anoaaeaie~. eijcj Aieiaeia?j ?ioeiienai?)" [11, с. 903]; 6) "Eijc? ?a Aieiaeia?io Aaneeueiae. aaeeei. ea?auio a aieanoe .a. eh. aieaciu aai. ne. Nea?aiu" [11, с. 914 - 927]; 7) "Ia?aei eij?aie& aaeeeaai eijcj Iunoeneaaa. a Aieiaeia?h" [11, с. 928]. З цих семи фрагментів лише три (перший, третій і п'ятий, який включає в себе і шостий) можна вважати значними відгалуженнями сюжетного плину, або ж аспектами сюжету Галицько-Волинського літопису. Крім того, сюди доречно додати славнозвісну легенду про євшан-зілля, виділену Л.Махновцем розповідь про Калкське побоїще [3, с. 26 - 29; 11, с. 740 - 745], а також описи Холма [11, с. 842 - 845] і процесу постання Каменця [11, с. 875 - 876].

Своєрідний "портрет" князя Романа Мстиславича, яким починається Галицько-Волинський літопис і який передує легенді про євшан-зілля, М.Грушевський подає в такому графічному вигляді:

самодержаца всея Руси,

одолhвша всимъ поганьскымъ языкомъ,

ума мудростью ходяща по заповhдемь божіимъ, --

устремил бо ся бяше на поганыя -

яко и левъ,

сердитъ же бысть

яко и рысь,

и губяше [я]

яко и коркодилъ,

и прехожаше землю их

яко и орелъ,

храборъ бо бh

яко и туръ, --

ревноваше бо дhду своєму Мономаху,

погубившему поганыя Измаилтяне,

и тщашася погубити иноплеменникы [5, с. 134 - 135].

Це поруч із легендою про євшан і згадкою про співця Митусу найвідоміше місце твору. Д.Чижевський зазначає, що "це одне з тих не дуже численних місць, у яких маємо ніби відгуки епосу" [17, с. 170], а М.Грушевському "се виглядає як уривок або парафраза "слави" [5, с. 135].

Крім того, не може не викликати зацікавлення набір символів тваринного походження при характеристиці руського князя. Причому тут мирно сусідять, приміром, "автентичний" тур і екзотичний крокодил. Надзвичайно розвинуті в середньовічній Візантії символіка, емблематика й алегоризм могли мати вплив на нашого літописця. Загалом, це може бути запозичення з якоїсь візантійської чи орієнтальної пам'ятки, пристосоване до Романа. Принаймні згадка про "ei?eiaeea" - певний знак іноземної або паломницької літератури. Цілком у дусі релігійного орнаментального письменства ХІІІ ст. і явно книжний елемент "ioia iioa?inou?... oiajua ii caiiahaaiu A?eiu..." [11, с. 715 - 716]. Цікаво також простежити, яких символічних значень набули образи згаданих тут тварин у процесі духовного розвитку людства. Звичайно, претендувати на будь-які висновки з цього приводу стосовно аналізованого аспекту сюжету Галицько-Волинського літопису не варто, але зробити короткий огляд відповідних символіки й емблематики не завадить.

З образом лева пов'язують "розум, благородство, великодушність, доблесть, справедливість, гордість, тріумф, пиху, увагу, хоробрість" [10, с. 41]. "У давніх культурних традиціях Л[евом] нерідко називають царя, героя і просто міфологізованого персонажа" [10, с. 41], а "в ряді культурних традицій Африки, Західної та Південної Азії з Л[евом] пов'язується народження і смерть культурного героя або царя" [10, с. 41]. "У буддизмі Л[ев] виступає як втілена хоробрість, благородство і постійність" [10, с. 41], а "в Африці образ Л[ева] часто сприймається як втілення померлого предка, надприродного духа-патрона, тотема" [10, с. 41]. Лев також - "одна з улюблених тварин християнського "символічного звіринця". Вже на ранньохристиянських саркофагах зображення Л[ева] втілюють ідею майбутнього воскресіння" [10, с. 42], "водночас Л[ев] може втілювати ідею зла і смерті" [10, с. 42], тобто, як у грецькій міфології, "лев являє собою дуже складний комплекс різного роду світлих і похмурих мотивів, належачи настільки ж до сфери Зевса ("батька богів і людей" [12, с. 109]), наскільки й до галузі суто хтонічної" [8, с. 42] (хтонічні божества "вважалися божествами Аїду, що охороняли померлих" [12, с. 211]). Як видно, в образі лева переплітаються здебільшого міфологеми володаря, смерті й воскресіння та духовного покровительства. Жодна з них не виглядає випадковою у зв'язку з Романом Мстиславичем як героєм Галицько-Волинського літопису.

Образ рисі, можливо, пов'язується з міфологемою кота і котячих. Так, у греків "тигр і пантера пов'язувалися винятково з Діонісом" [8, с. 42] - богом "виноградної лози, покровителем рослинності, поширювачем м'якших звичаїв і культури" [12, с. 87], з другого боку, "в європейському середньовічному мистецтві… особливо стійкі асоціації кішок із силами зла" [10, с. 11], відомим є також "мотив перетворення К[ота] на людину і зворотного перетворення людини на К[ота]" [10, с. 11], причому на кота, як правило, "може перетворюватися… змієборець, казковий герой" [10, с. 11]. До цього можна додати хіба те, що Роман, мабуть, і справді був уособленням зла для "невірних", "ei?a Iieiaoe ahoe no?aoaoio" [11, с. 813].

Орел - "символ небесної (сонячної) сили, вогню і безсмертя; одна з найбільш поширених обожнюваних тварин" [10, с. 258] - у багатьох міфологічних системах протиставляється змії (пор. попередній абзац про "кота-змієборця"). Так, "у давньопівденноаравійських зображеннях боротьби О[рлa] зі змією О[рел] втілює сонячне божество, а змія - смертоносне начало, що пов'язується з місяцем" [10, с. 259], причому "традиція поєднання в єдиній композиції полярно протилежних символів - О[рла] і змії, що переходить іще з давнього світу, - в середні віки набуває значення боротьби Христа з сатаною" [10, с. 260], а Роман же "i?aoi?aoa caie?" невірних. У Греції, крім того, орел, як і лев, "був символом божества війни… - Зевса" [10, с. 258].

З цього ж символічного ряду і образ тура. Давнє слов'янське божество Тур, крім того, що виступало символом родючості (плодючості) [1, сс. 26, 126, 348], було ще і богом війни [1, с. 194]. За Й.Ганушем, "тур у всіх слов'янських мовах означає "горбатого" бика з опуклою високою спиною.., який на Сході був символом сонця (через заокруглене підвищення на спині бика)… А всі боги сонця є героями або ж богами війни" [1, с. 194]. Також "у давніх слов'ян тур був символом надзвичайної сили" [1, с. 195].

Якщо узагальнити основні символічні значення, згадані вище, то визначальними прикметами Романа Мстиславича, закладеними в такій незвичній характеристиці, будуть влада, смерть (відтак уся характеристика, очевидно, - посмертна слава), війна, добро (сонце) для своїх і зло (рись) для ворогів, а також надзвичайна сила. Такі "координати" Романа та його нащадків окреслені в Галицько-Волинському літописі на самому його початку.

2. Наступним повноцінним аспектом сюжету літопису є оповідання про Калкське побоїще, бездоганно оформлене композиційно і пересипане фольклорною та біблійною символікою. Вже перше ж речення цієї розповіді покликане заінтригувати читача прем'єрною появою на Русі й на сторінках літопису монголо-татар: "Ianeuoaia& ?aou. aacai?iee Iiaaeojia. ?aeiiue Oaoa?uaa. i?eaioa ia caie? Iieiaaoueio?" [11, с. 740]. Інтрига, безумовно, посилюється екзотичністю й незнаністю нападника, а також тим, що сусіди - половці - вже обізнані з ворогом і такі налякані, що аж "aaeeeue eicu Iieiaaoeue e?oenj Aanou" [11, с. 741]. Цей надзвичайно важливий акт спонукає руських князів до об'єднання для боротьби з нечуваними нечистими. Про чисельність княжих дружин красномовно свідчить лаконічна подробиця з царини фольклору - "ah ai e?aae ounjua" [11, с. 742].

Після цієї інтродукції відбувається коротке знайомство, а радше "опізнання": "I?eoaaoe ?a ahnoe ai noaiu (руські. - Н.Ф.) &ei i?eoee nioou (татари. - Н.Ф.) aeahou weja?e ?ioneeou. neuoaau ?a Aaieeu ?iiaiiae?u. e aia anhau ia eiiu. aeahoe iaaeaaiuiij ?aoe (новелістичний риторичний прийом. - Н.Ф.). e nioue n ieie eiiuieoe. e eiee iiicee eijce n ieiu aiaoa. aeaeoe iaaeahiia ?aoe (це вже нагадує рефрен пісні чи загальне місце казки. - Н.Ф.)" [11, с. 742]. Але татари швидко зникли, а у стані князів почалися суперечки з приводу боєздатності ворога. Більшість була схильна недооцінювати супротивника, та один - боярин Юрій Домажирич - наполегливо застерігав: "??uae ?a eiu neacuaaoa. &ei no?heoe nioou. eiee ?a iieajoioou. &ei i?inoee e?aua nio iiouae Iieiaaou. ??uae ?a Aiiaie?e?u. iieajoaou ?aoieoe nioou. e aia?aj aie" [11, с. 742].

Як у казці, тричі довелося битися русичам із татарами. І вперше "ion?hoioa Oaoa?aaa. iieeu ?ioneuj. no?heoe ?a ?ioneue iiahaeoa e. e aiaoa a iiea aaeaoa naeioua. e acjoa neiou eou. a ni noaau iooaeioa. &ei aneiu aiaiu iaiieieoenj neioa" [11, с. 743]. І вдруге - через вісім днів, уже на Калці, - "no?hoioa e noi?i?uaaa Oaoa?uneue no?i?i?aiu ?a aeaoeiunj n ieie. e ioauaiu au Eaaiu Aieo?haae?u. eia& aaa n ieiu. Oaoa?ii ?a ^hoaaoeiu" [11, с. 743]. Видно, як над руським військом збираються хмари: татари відійшли, двічі переможені в локальних боях, але вже є перші втрати. Починається вирішальна - третя - битва.

Спочатку все складається успішно для руських князів. З виру битви вихоплюються окремі героїчні постаті: "Aaieeiae ?a e?hiei ai??uenj. ecaeaa?ue Oioa?u... ^ aeaau e ai iiaio aai. ia ah ia iaiu ii?iea" [11, с. 744 - 745]. "Iunoeneaa Ihiue... ah ai iio?u e ou e?hiieu. iiia?a io?eea nu ?iiaiio. ^ ieaiaie Aieiaeia?j i?e?ieiiu. Iaiiiaoa" [11, с. 744]. Відразу ж після згадки про Романа літописець описує вже мовби перемогу його співвітчизників: "Oaoa?ii ?a ahaa?ueiu. Aaieeiae ?a ecaeaa?ue eou naieiu iieeiiu. e Weaiae Eio?uneiiio e?hiei aeaoeinj" [11, с. 744]. Та все ж русичам судилася поразка. Кінець третьої сутички з татарами супроводжується першим нагадуванням про причини невдачі: "A?hou ?aae iaoeou. ?ioneeiu iieeiiu iiah?aiuiu auaoeiu (підкреслення моє. - Н.Ф.)" [11, с. 744].

Далі наслідки цих гріхів стають усе тяжчими, і кара за християнські провини опускається на голови вірних, звичайно ж, іще двічі. Спочатку "Oaoa?ii ?a iiahaeaoeiu ?ionuneu& eijcj. ca i?aa?aoaiea e?oiuneia i?eoaaoeiu. e aioaaoeiu ai Iiaaai?iaa. Noiiie?uneiai. ia ahaa?uei ?a ?ione eunoe eou. enoiajoio i?ioeaio eiu ni e?ou. wie ?a ecaeoa eou ane (підкреслення моє. - Н.Ф.)" [11, с. 745]. А відтак "i?eaaj Au iiea&ie& e?oujineaai e wa?aoe e ainijou ia caie? ainoi?iio? e aiaaaoa caie? Oaiiaionouneio? e ia eiu no?aiu (підкреслення моє. - Н.Ф.)" [11, с. 745].

Ніде прямо не сказано про князівські чвари й усобиці, немає і патетичних закликів до об'єднання "земель Руських", але поряд із потребою дотримання християнських приписів вимога князівської єдності - головна ідея цієї літописної напівпритчі про татарську кару Божу.

3. Найбільшої уваги серед іноземних поневолювачів у Галицько-Волинському літописі удостоївся монгольський хан Батий. У центрі цілого комплексу розповідей, пов'язаних із цією особою, стоїть захоплення і зруйнування Батиєм Києва - безпрецедентний випадок в українській історії. Відтак зрозуміло, що хан Батий в українському літописанні виступає як уособлення злих, диявольських сил. Цікаво, однак, розглянути, як зображає монголо-татарське нашестя на Русь і його провідника Галицько-Волинський літопис, "територія" якого здебільшого "незалежна" саме від цієї східної напасті.

В уривку твору, названому "Iiaieua Aaou~ai", взаємодіють три силові поля: монголи (уособлення - Батий), охоронці руських міст і самі міста (уособлення - Київ), а також зневажена князівська влада (уособлення - Данило). Ідеологічне тло зображуваних подій - здебільшого релігійне. Власне, моменти підвищеної напруги цього сюжетного аспекту літопису стають такими саме завдяки посиленню героїко-релігійного звучання. Перший такий момент виникає після сухих повідомлень про падіння Рязані, Пронська та Коломни [11, с. 778 - 779], коли Батий підійшов до міста Володимира. Слова єпископа Митрофана при цьому стають своєрідним камертоном усього подальшого християнсько-поганського протистояння: "?aaa ia ioaieinj. w i?aeuuaiue ^ ia?oeau. e ie i?eeiaiu ne ai ioiu oeaiuiaai naai e nei?i ieiio?uaai ?eou&. ii wiiiu ia nei?i ieiio?uhiu ?eoue iiia?aiunj. a?a ni aiaeue ?eoua. aua e a?aau iaou ieaiuoa eiieaiu aiciioou. e ni?oe iu i?aaanou acu w oiiu ?aaa ii?io?uieeu aniu. &ei ahioa iaoehiiaa ^ Oa Aa i?eeiaoa" [11, с. 779 - 780]. Здається, що стрімка ріка історичної розповіді спинила свій біг, і крізь піну, яка перетворилася на хвилі, враз стало видно всю глибину потоку аж до спокійного чистого дна. З цього моменту подальші події відбуваються мовби на двох рівнях: історичному та релігійному.

Шлях татар до Києва пролягав ще через місто Козельськ, яке назавжди стало для них "a?a ceue", бо вони "aeoanj ii naiu iaaheu ioaeoa ai ^ Oaoa?u niu oaiie?e o?e. Oaoa?u ?a eneaaoa. e ia iiaioa eou eciaeoe ai iii?anoah o?ioiu. I?oau" [11, с. 781]. І тут мешканці міста, вчинивши раду, орієнтуються на вищий щабель людської екзистенції. "Aei aua eijcu iaou iea anou. ii iiei?eiu ?eaiou naie ca iu, - вирішують вони, - e naa neaaio naai nahoa i?eeioa, e oaiu iaiuj ahioa ^ Oa Aa i?eeiaiu" [11, с. 781].

Ці вступні - перед пустошенням Києва - жертви мовби покликані показати контраст між двома групами приречених: русичів - у минущому існуванні й монголів - у царині божественної вічності. Воістину, "хто бо підноситься, - буде понижений, хто ж понижується, той піднесеться" (Мт. 23.12).

Тим часом не Батиєвим очам першим відкривається Київ (можливо, в цьому теж є якийсь символічний сенс). Воєначальник Мендухан, зачарований виглядом міста, "ioaeaenj e?anioh aai. e aaee?anoaio aai", завершує літописне оповідання "У рік 6745 [1237]", а разом із ним і першу частину "Iiaieua Aaou~aiai". Головні ж дійові особи великого протистояння ще за лаштунками - гострять зброю і вимолюють перемогу, хто як уміє.

У наступному літописному оповіданні - "У рік 6746 [1238]" - інтродукція триває. Вслід за Мендуханом на історичній сцені з'являється "довірена особа" Данила - тисяцький Дмитро: "Aaieeu ?a hoa ia iu (тодішнього київського князя Ростислава Мстиславича. - Н.Ф.). e & aai. e wnoaae a iaiu (у Києві. - Н.Ф.) Aieo?a. e aaanou Euaau a ?iooh Aieo?iae. wauaa??aoe i?ioeaio eiiieaiaiuiuou jcueu. aacai?uiuou Oaoa?iau" [11, с. 782]. Тим часом татари "набирали розгін" у Польщі ("Oaoa?e i?eoee ia aie. ei Eia?eoiae??" [11, с. 784]) і, як зазначає Л.Махновець, "за переказами,.. відіслали у свої становища цілі вози, навантажені правими вухами забитих поляків" [3, с. 58].

Далі літопис бере паузу - апосіопезу - у вигляді "нульового" літописного оповідання "У рік 6747 [1239]", а тоді починається: "I?eaa Aaoue Euaaio a neeh oh?uoh. iiiaiiu iii?unoaiiu neeu naiae. e we?io?e a?a. e wnoieie ne Oaoa?unea&. e au a?a ai wauaa??aiue aaeeoh. e ah Aaoue io ai?iaa. e o?ioe aai waunhajoio a?a. e ia ah neuoaoe ^ aeana. ne?eiaie& oaehau a. iii?anoaa ?aaaie&. aaeuaeuau aai. e ?u?aie& ^ aeana noaau eiiu aai. e ah eniieiaia. caiej ?ionea& ?aoiu" [11, с. 784]. Київ упав, але такої чи подібної фрази в літописі спершу немає. Насамперед відбувається зустріч Батия з Даниловим тисяцьким Дмитром: "Auaeoa nohiu. e aiceeaioa ai?i?aiu ia ecauou nohiu. e oio ahaoa aeaeoe eiiu eiiheiu. e uaou nehiaiea. no?heu wi?a?eoa nahou iiah?aiu. e Aieo?iae ?aiaiio auaoio... Aieo?hj ?a ecaaaioa &caaia e ia ioaeoa aai. iio?unoaa ?aae aai" [11, с. 785]. Цією зустріччю закінчується черговий "акт" Батиєвого нашестя.

Наступна сцена - одночасне освідомлення Данила та Батия один про одного, після чого хан вирушає на пошуки князя: "A oi ?a a?aij. hoaeu ajoa Aaieeu Ioa?u ei?ieaae. e aua ai ajoaou ia neuoaeu i?eoiaa iiaaiuou Oaoa?u ia Euaau. Aaou? ?a acaio? a?a Euaau. e neuoaauoio aiio w Aaieeh. &ei Ioa?hou anou. Iieaa naiu..." [4, с. 785 - 786]. Батий завоював усю Руську землю включно з Києвом, але йому чомусь розходиться на зустрічі з Данилом. Так у творі з'являється прихований мотив мисливця і жертви, причому, як у "Заблудлих душах" Ф.Трістана, у будь-який момент ці ролі можуть помінятися. Очевидно, що підкорення цивілізованої Русі пов'язане для Батия не лише з мілітарною чи навіть релігійною перемогою. Скидається на те, що середньовічні пошуки абсолюту, якогось вищого сенсу не байдужі й монгольському ханові (так само, як, звісно, і князеві Данилу).

Отож, Батий вирушає в Угри, де перемагає короля Белу та його брата Коломана, але не знаходить Данила. Немов рядки з пісні, звучать слова літопису про перемогу монголів: "E aiaoa h Oaoa?h ai ?heh Aioiaj. noi&oa ii iiahah o?e eh" [11, с. 787]. Після цього завойовник Києва на деякий час зникає зі сторінок твору і з'являється знову вже у своєму таборі, розбитому в Переяславі.

Першим до Батия приходить чернігівський князь Михайло Всеволодович - фігура, мовби потрібна літописцеві лише для того, щоби підготувати - в дуже драматичний спосіб - візит до монгольського табору Данила. Вся функція Михайла, його значення як літературного героя твору полягає у відмові князя поклонитися "закону" татарських предків, його сакраментальній промові: "Aua Au iu anou i?aaaeu e aeanou iaoio a?hou ?aae iaoe. ai ?iooh aaoe. oiah eeaijainj. e ?oe i?eiinei oe. a caeiiio wou oaieou e oaiaiio aiia?oeaiiio iiaaeaie? ia eeaijaiunj" [11, с. 795], - і миттєвій загибелі після цих вимовлених слів. Герой цієї епізодичної ролі відходить у кращий світ, "aini?e&noa ahih?u ^ Oa Aa" [11, с. 795].

Натомість, коли обставини складаються так, що до Батия змушений вирушити Данило, цей князь після схожих слів: "Au&aieu aeou ec ionou aaoe. Au caa?aae ionoa oai&. e ia neuoaii aioaaou neiai oaia" [11, с. 807], - залишається живим. Кожна фраза літопису, яка описує цю подорож, сповнена глибокого символічного сенсу: жертва сама вирушає до мисливця й після важкого екзегетичного двобою з ним зостається жити і, можливо, перестає бути здобиччю.

Починається ж усе з переплетення типового образу правовірного князя в особі Данила та символу смертельної небезпеки для нього та всієї землі Галицької напередодні його візиту до Батия: "Eceeaa ?a (Данило. - Н.Ф.) ia i?acie noai Aieo?hj. iiiieeanj Aio. e i?eaa Euaaio. waaa??auio Euaau A?ineaaio ai&?eiiiu naieiu. ?eeiae?aiu. Aieo?iiu. e i?eoa a aiiu a?oeno?aoeaa Ieoaeea. ?aeiiue Auaiae?u e nicaa eaeioaa?u. e iieneee ?eiu. e ?aeu eaioiaiio e anae a?aoue. aa noai?jou ieoau w iaiu. e noai?eoa. aa ^ Aa ieou iieio?eou. e au oaeo e iaau i?a a?oeno?aoeaiiu. Ieoaeeiiu. eceeaa ec iaianou?j. au eiaue. aeaj ahaio no?aouiio e a?iciio. e i?eeaa Ia?a&neaae?" [11, с. 806]. Таким чином, помолившись у храмі ангела згаданого вище замордованого татарами чернігівського князя Михайла Всеволодовича в день ангела теж згадуваного тисяцького Дмитра, князь у човні вирушив до хана. І вся безвихідь сучасності й непевність майбутнього України-Русі, за добро якої молився Данило, концентрується в символі човна, що традиційно в літописній літературі стосувався невідомості, тривоги, а навіть смерті. Дуже відомий переказ Початкового літопису про першу помсту княгині Ольги деревлянам, які вбили її чоловіка Ігоря. "Деревляни, - коротко переповідає М.Возняк, - не тільки вбили Ігоря, але ще постановляють оженити свого князя Мала з Ольгою" [2, с. 194]. Як зазначає з цього приводу В.Горський, "згідно з уявленнями родоплемінного суспільства (а саме на цій стадії розвитку й перебували деревляни) той, хто вбив вождя племені, може успадкувати його владу тільки взявши шлюб з його вдовою. Тому через півроку по вбивстві Ігоря, навесні, відряджено було посольство до Києва, аби просити Ольгу вийти заміж за деревлянського князя Мала" [4, с. 33]. Зі свого боку "Ольга удає, що хоче вийти заміж за Мала на те, щоб підступними способами повбивати деревлянських послів. За її намовою деревлянські посли жадають за першим разом від киян, щоб несли їх на послухання до Ольги на човнах, в котрих вони припливли; їх несуть у цих човнах і вкидають у глибоку яму, де засипають живими" [2, с. 194].

Іншим символом - зради та вірності, непокори та послуху - стає пиття "чорного молока" (прекрасний оксюморон), кумису. Батий, виявляється, давно чекав на Данила: "?aeoio aiio Aaieei ?aio ane aaaii ia i?eoaeu. a iuih w?a ane i?eoaeu. a oi aia?i ?a. iuaoe ee ?a?iia iieiei. iaoa ieoua eiaueee eioiiocu. wiiiio ?a ?aeoio. ainaeh aniu ia ieeu. iuih ?a ou aaeeou iu?. wi ?a ??a ou io?a iaou ?a Oioa?eiu. iee iaoa ieoua wi ?a enieau. iieeiienj ii wau?a? eou" [11, с. 807]. Тут жодного разу і близько не згадується про те, що символізується цим обрядом - присягу на вірність, - крім того, автор чи не зумисне вдається до євангельського стилю, повторюючи раз у раз формулювання "wi ?a ?aeoio", мовби боячись прохопитися про найголовніше, назвати його. В одному зі своїх інтерв'ю такі ситуації пояснював символіст С.Малларме: "Назвати предмет, - вважав він, - це втратити три чверті насолоди від поетичного твору, який з'являється зі щасливої можливості поступового відгадування; навіяти уявлення про нього - ось мрія. Глибоке осягнення цієї таємниці і становить символ: мало-помалу воскрешати в пам'яті предмет, аби розкрити стан душі, або, навпаки, вибрати предмет і в ньому знайти вираз стану душі шляхом багаторазового розшифровування" [9, с. 104 - 105]. Втім, наш літописець, окрім усього, мовби соромиться покірливості Данила, хоч і цілком розуміє її неминучість. Ефект замовчування породжує взаємодія князівського героїзму та християнської смиренності. Скорбота автора виливається в риторичних речитативах: "w ceha cea. ?ou Oaoa?unea&. Aaieeiae ?iiaiiae??. eijc? auaoio aaeeeio. waeaaaaoio ?ionei? caiea?. Euaaiiu e Aieiaeia?iiu. e Aaee?aiu. ni a?aoiiu ne eihie no?aiaie. iuih nhaeou ia eiehiio. e oieiiiiu iacuaaaou. e aaie oiojou. ?eaioa ia ?aaou. e a?icu i?eoiajou. w ceaj ?ou Oaoa?unea&. aai wou ah o?u a ?ioneie caiee. e?a iiei?e Iieiaaoeio? caie?. e aiaaa ia eiua no?aiu anh. niu oiai ia i?ej. ?oe. oi eiue eoi ii?aou. i?e&oe. ceiah ai eou e eunoe ih eiioa" [11, с. 807 - 808].

Здається, що найжаданішою для Батия даниною від галицького князя були його приїзд і моральна поразка. Причому важливо було залишити Данила живим: "Auaoio ?a eijc? io ie aiee .e. e .a. ^iiouaiu au e ii?io?aia au caiej aai aiio e?a ahaoio n ieiu. e i?eaa a caie? nai?. e n?aoa aai a?aou e niae aai. e au iea?u. w aeah aai e aieoa& ?a ah ?anou. w ca?aaue aai" [11, с. 808]. Так на тлі татаро-монгольського нашестя на Русь показано розгортання складних стосунків між двома непересічними особистостями - Батиєм і Данилом. Перенесення історичного конфлікту у психологічну сферу свідчить, між іншим, і про вищий рівень історизму Галицько-Волинського літопису порівняно з попередніми творами "Літопису Руського". Єдина сатисфакція, яку дозволив собі літописець, - це те, що Батий після "вполювання жертви" зникає зі сторінок твору. Натомість Данило, активно втручаючись у подальшу історію, таки перестає бути "здобиччю". Але, як зазначає Ф.Трістан, "не може зв'язувати той, хто сам не зв'язаний" [15, с. 28].

4. Розповідь про постання Холма й опис кількох архітектурних споруд міста, хоч і стосуються часу дещо ранішого, ніж нашестя Батия на Русь, проте "викликані" з історії у безпосередньому зв'язку з татарами. Власне, все починається з кінця - з пожежі в Холмі "^ weaiuiu& aaau" [11, с. 841], причому "neo? ?a ieaiaie auaoio. &ei?a ni anaa caiee ca?h aeaeoe. &ei?a e ni Euaiaa c?jua aeaeoe ii iiea Aaecuneuiu. ^ ai?aie& neeiaai ieaiaie. e?aaiu ?a aeajueiu. &ei ^ Oaoa?u ca?u?aiu ah a?a" [11, с. 841]. Після цього власне опис Холма сприймається як продовження монгольської "епопеї" в літописі, а будівничий Данило в такий спосіб неначе реваншується - на якомусь цивілізованому конструктивному рівні - за приниження перед Батиєм.

Найцікавіший момент цього уривка в сюжетному плані - легенда про те, як у Данила виник намір збудувати місто - "A?eeiu aaeaiuaiu" [11, с. 842]: "Acajuio ?a aiio ii iie?. e eiae ah?uio. e aeah ihnoi e?anii. e ehnii ia ai?h. wauoiajuio we?ioau aai iie?. e aii?aoa. oicaihou. eaei eiaiioaounj ihnoi na. wie ?a ?aeioa Oieiu aiio. eij anou. e aice?aeau ihnoi oi. e iiiunee aa ni?e?aou ia iaiu a?aaaou iaeu" [11, с. 842]. Ця генеалогічна подробиця додає Галицько-Волинському літопису ваги як історіографічному твору.

Тим часом детальні екстер'єрні й інтер'єрні описи холмських церков і веж характеризують Галицько-Волинський літопис уже як літературну пам'ятку. Ці описи виконують у творі суто естетичну функцію, несучи певне релігійне навантаження. Їхня присутність у тексті, а також наявність суб'єктивних естетичних оцінок ("nicaa ?a o?eau noai Eaaia e?aniio e ehiio"; "waeiu Ieoaeeu wnoanj. ??aiu ohou. eeiiu"; "o?aih i?ae?aniee"; "naau e?anaiu"; "aieoa?u i?anoai Aieo?a&... e?anaiu" [11, с. 843 - 845] тощо) свідчать про протиставлення цих об'єктів людині як суб'єктові, зовнішньому щодо них, а відтак підкреслюють, що "розповідь - художній вимисел, творче узагальнення, а не справжні факти" [14, с. 66 - 67]. Іншими словами, тут знову йдеться про розгортання історичного факту в цілий ряд історичних подій із виразним естетичним забарвленням.

5. Два наступні аспекти сюжету Галицько-Волинського літопису пов'язані з образом волинського князя Володимира Васильковича. У літописному оповіданні "У рік 6784 [1276]" ідеться про заснування міста Каменця. При цьому на перший план відразу виходить побожність Володимира Васильковича, якому "aei?e Au ai n?oa. iuneu aeaio" [11, с. 875] - збудувати місто. Не випадково, що саме цей князь у такій ситуації звертається до святих книг, мовлячи: "Ooi ie Ae i?i&aeou a?hoiiiio ?aaio naiaiio e ia oiiu noaiio" [11, с. 875], - себто починає ворожити на Книгах.

Коли з допомогою пророка Ісайї задум схвалено і розпочато пошук гідного місця, у літописі з'являється прикметний династичний штрих, який пов'язує Володимира з Романом Мстиславичем, а "Волинську" частину твору - з "Галицькою": "Eijcu ?a Aieiaeih?u ^ naai i???oaa. io?acioih ieou Ae?. ai naaa. e ia?a eneaoe ihnoa iiaiaia. aau eah iinoaaeou ai?iau. ne ?a caiej wiionohea. ii .i. eh. ii ?iiaih. iuih ?a Au aicaaeaiio ? ieou? naia?" [11, с. 875 - 876]. У такий спосіб засвідчено легітимність самої побудови нового міста, яка підкріплена ще й вибором будівничого - Олекси, "e?a ajoa i?e woh aai (Володимира Васильковича. - Н.Ф.) iiiau ai?iau ?ioaj" [11, с. 876]. Вінчає справу, як і у випадку з Холмом, геральдичний момент: "Ia??a eij aiio Eaiaihou caia au caiej eaiaia" [11, с. 876].

6. Останній чіткий аспект сюжету Галицько-Волинського літопису стосується недуги та смерті волинського князя Володимира Васильковича. Розгортання образу Володимира Васильковича впродовж означеного уривка твору відбувається на двох рівнях - земному (історичному) та божественному (алегоричному). Водночас це не просто паралелізм, поєднують ці два світи такі іманентні екзистенційні риси героя, що на них постійно наголошує літописець, як порядність, освіченість, культурність, врешті - інтелігентність. Відтак мов у багатоголосому поминальному хорі спостерігаємо тонкий тематичний і настроєвий перегук.

На початку 1288 року - останнього року свого життя - князь Володимир, написавши попередньо "грамоти" (заповіт), прибуває у місто Любомль. Традиційна літописна розповідь неначе між іншим доповнюється такою подробицею: "Oio ? e ea?aoa an? ceiio. a aieanoe. naiae. ?inuea& ceioae naih ia eiau. ajoaou ai e naiu eiaa?u. aia?u oi?iai?u. ieeiee ?a ei aai?aae e ie e iaaahaaaa ia ?aaoa neioau naie. a auoa aiio iiiiaee. nei?i naiu ioaeaaoa anjee cah?u. ohi ?a e i?ineioeu ajoaou ai anae caieh iiia?a aaeu ajoaou aiio Au aaciu. ia oieii e ia waeiuou eiaaou. ii e ai anaiu. ca aai aia?i e i?aaaio" [11, с. 905 - 906]. Чеснотою, отже, стає мистецтво полювання.

Наступний штрих - естетичний. Коли прибув до Володимира його брат Кондрат, то, побачивши недужого, "ieaeanj ii aaeeeio aeaj aieanou aai. e ioiuiua ohea aai e?aniaai (підкреслення моє. - Н.Ф.)" [11, с. 907]. До зовнішньої дії (лови) долучається описовий штрих зовнішності князя.

Третя "історична" подробиця стосується інтелекту літописного героя і вміщена в таку фразу: "Au eie?ieeu aaeeeu e oeeiou. aeiai?a ia au ai anae caiee e ie ii iaiu ia aioaaou" [11, с. 913]. Цими трьома штрихами вельми лаконічно охоплена фізична, земна сутність Володимира Васильковича, окреслено контури нижнього регістру його життя.

Переходу ж до вищого регістру передує натуралістична деталь, що стосується хвороби персонажа: "Ia?a aiio aieoe aniiaij& ioionoia. ia?aiai eh iaei. ia a?uaia e ia o?aouaa. aieia ia?a aieoe" [11, с. 914]. Ця - послуговуючись музичним терміном - тема в дещо інших варіаціях прозвучить ще двічі, кожного разу супроводжуючи зміну умовно виділених нами регістрів. Після її першого звучання діяння князя Володимира піднімаються на вищий порівняно з попередніми щабель: "E ?icaa ioaiau eihiea naia. ana cieioi e na?aa?i. e eaiaiea ai?iaia. e ii&nu cieioue woa naia e na?aa?jiua. e naia e?a ajoa ii woe naiaiu noj?aeu. ana ?icaa. e ae?aa aaeeeaa. n?aa?jiaa. e eioaeu cieioua e na?aa?jiua naiu ia?aau naieia w?eia. iiae e iieu& a a?eaiu. e iiienoa aaeeea& cieioa&. aaau naiae. e iaoa?e naiae ana iieu&. e ?icunea ieoi? ii anae caiee e noaaa ?icaa& ioaiauiu. e?aaiu" [11, с. 914]. Звичайно, тут далеко до біблійної стриманості; описуючи роздане Володимиром майно, автор мовби востаннє насолоджується цим "золотим" переліком, та водночас така скрупульозність літописця в описах багатства і його династичного походження мала, мабуть, неабияк вражати сучасників.

Продовжуючи свою панахидну розповідь, літописець майстерно використовує в ній цитати й цілі дещо видозмінені місця зі "Слова о Законі і Благодаті" Іларіона та з Київського літопису. Цитуючи Іларіона, він пристосовує до Володимира Васильковича порівняння хрестителя Русі Володимира Святославича Великого з візантійським імператором Костянтином І: "Ou ?a e o?eae iiiae Oau iinoaaeu. e neio?eoaej aai aaaau. iiaiaie?a aaeeeiai Einojioeia" [11, с. 916]. Та цей високий риторичний лет раптово уривається черговим натуралістичним дисонансом: "Enoioajuio ?a ?aoaa?oiiio ehoio. e ianoaaoe ceih. e ia?a aieie iaii?e. e wiaaa aiio ana ijni n ai?iau. e cioae eniiaiee auaieoa ane. e ?ae?nou. ai?iaiaa. ia?aaie" [11, с. 916]. Уривається, щоби піднестися ще вище лапідарним: "Na ?a au aoi?u Eaau" [11, с. 916].

І знову історичні та біблійні аналогії перериває "історія хвороби": "I?eoaao? ?a aiu ^ o?eae. e ea?a iioiiu aiiu ia aueacj. ii aieie ia?a eciaiiaaoe e wiaaa aiio ijni ana n ai?iau e einou. ai?iaia& ia?aaieea ajoa. e au aeaeoe ai?oaiu" [11, с. 917]. Відтак герой умирає, і відновлюється галерея славних аналогів: спершу в доволі туманному уподібненні до когось із Іванів ("Златоустого, Іоанна Богослова чи ще до когось іншого" [3, с. 150]) у зв'язку з другим іменем Володимира Васильковича, даним йому при хрещенні [11, с. 920], а нарешті - у світлі "вікопомного" Романа Мстиславича: "Iaeia?a ?a. ieaeaounj ii iaiu ehioee iio?e. Aieiaeia?unoee ?aeio?a aia?ue iu aia. n oiai? ioi?aoe. noai?oaiio oieeeu? naiaiaio. &ei?a e ahau oaie ?iiaiu. naiaiaeeu ajoaou ^ aneou waeau. ou ?a ajoa aia naiio ii?aaiiaaeu e ianehaeeu iioou ahaa naiaai" [11, с. 920]. Плач же за Володимиром був такий, що навіть "?eaiaa ieaeionj. aee e ai acjoua Ea?eiio. aaaa aaajoioou & ai iieiiu Aaaeeiiuneee" [11, с. 920].

Ця риторична гіпербола з "верхнього регістру" переходить у такий рідкісний для давніх літописів цілісний портрет князя - померлого Володимира Васильковича. Автор із любов'ю згадує свого героя і патрона: "Nee ?a aeaiah?iue eijcu Aieiaeih?u. aic?anoiiu ah aunieu. iea?eia aaeeeu eeoaiu e?anaiu. aieinu eih& ?aeou eioa?jau. ai?iaio no?eaue. ?ioee ?a eih& e?aniu. e iiau ?h?u ?a ajoaou a iaiu oieunoa e ionoia eniiaij& aiaaea aeaaieaoa &nii ^ eieau. caia au oeeiniou aaeeeu. e eiaa?u oeo?u oi?iai?u. e?ioieu nie?aiu. ia ceiaeau. i?aaaeau. ia iucaieihou. ia e?eau. oaouau iaiaaeajoa. ieou& ?a ia ie. ^ aica?anoa naiaai. e?au ?a eih&oa ei aneiu. ia?a ?a e ei a?aoue naiae. ai o?ouiii ?a ?aeiaaiue noi&oa ni ana? i?aaai?. enoeiuii? ia ee?aih?ii?. no?aoa ?a Ae& iaiieiaiu. ia?a ?a ieoie i?aaea?aoa. iaianou?j iaaaj. ?a?iuoh ioohoaa. e ane eaioiaih e?au? i?eeia&. e iaiacou?j iiiae nicaa" [11, с. 920 - 921]. За свідків собі літописець (знов услід за Іларіоном) закликає "o?ueae noa& Aoa I?u&" [11, с. 922], яку спорудив прадід Володимира Васильковича Мстислав Ізяславич і в якій було поховано Володимира; "neaaiue ai?iau oaie Aieiaeia?u" [11, с. 923] і "aia?u chei iineioou a?a Iunoeneaau aai?a nioai?e Au iaihnoieea. ii oiah oaiaiio ae?oaio. ia ?iooaua oaie ionoaau. ii iooaa??a?ua. ie ioiaej?ua oaiaiio aeaiah?u? iiei?aie&. ii ia?a i?eeaaa?ua. ia eacijua ii a?eij?ua. e?a ianeii?aiaa oai& io?eij?ua. aee Nieiiiiu" [11, с. 922].

Після залучення до свідчень іще й цих двох біблійних персонажів літописець знову сходить на "нижній регістр" і подає довгий перелік міст, церков і монастирів, до спорудження яких доклав рук Володимир Василькович. Кінець же цієї княжої біографії - по-новелістичному ефектний. Коли минуло майже чотири місяці з часу поховання Володимира, то "eijaeie aai ia ii?aoa nj aoieeoe, ii i?eoaoe nu aieiw Aanaaai?aiu e nu anh e?eeinw. ^e?uaoe a?iau e aeoa ohei aai ohei e ahei. e aeaiiooai?a ^ a?iaa au. e aiij iwaia a?aia iiwaiohiiu" [11, с. 927]. Маємо тут справу з відвертим жанровим перегуком: історія літопису поєднується з чудом житія. На довершення цього надзвичайно ефектного прощання Галицько-Волинського літопису з князем Володимиром Васильковичем автор пристарав майже пісенний рядок: "ohei aai ohei e ahei". У психології є аксіома, що найкраще запам'ятовується остання фраза розмови чи монологу. Без сумніву, наш письменник виявив себе добрим психологом, так завершивши свій невеличкий шедевр.

Література

Hanusch I. J. Die Wissenschaft des Slawischen Mithus im weitesten, den altpreussisch-lithauischen Mithus mitumfassenden Sinne. Lemberg, Stanislawyw und Tarnow, 1842.

Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. Кн. 1. Львів, 1992.

Галицько-Волинський літопис. Львів, 1994.

Горський В. Святі Київської Русі. К., 1994.

Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. Т.3. К., 1993.

Истоки русской беллетристики. Возникновение жанров сюжетного повествования в древнерусской литературе. Ленинград, 1970.

Левитан Л., Цилевич Л. Основы изучения сюжета. Рига, 1990.

Лосев А. Античная мифология в ее историческом развитии. М., 1957.

Малларме С. О литературном развитии // Зарубежная литература ХХ века. М., 1981.

Мифы народов мира. Т. 2. М., 1992.

Полное собраніе Русскихъ лhтописей. Т. ІІ. Ипатьевская лhтопись (изд. второе). СПб., 1908.

Словник античної міфології. Київ, 1989.

Стеблин-Каменский М. Мир саги. Становление литературы. Ленинград, 1984.

Стеблин-Каменский М. Миф. Ленинград, 1976.

Трістан Ф. Заблудлі душі. Львів, 1998.

Цилевич Л. Сюжетность как литературоведческая категория // Сюжет и художественная система. Даугавпилс, 1983.

Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). Тернопіль, 1994.