1930 р. польська влада, налякана поширенням пластового руху на українських землях, заборонила його на підвладних їй територіях України. У зв'язку з цим наступного року у Львові на основі видавничого кооперативу "Вогні", завданням якого було друкувати твори т.зв. пластових письменників, був створений однойменний "часопис для української молоді". Його першим редактором став 23-річний Є.-Ю. Пеленський - маґістр слов'янської філології, минулорічний випускник (1930 р.) Львівського університету.

У Львові Є.-Ю. Пеленський був відомою особистістю в літературних колах, зокрема, через приналежність до гуртка молодих літераторів "Листопад", до якого також входили Б.Кравців, В.Янів, В.Ковальчук та низка інших письменників націоналістичної орієнтації. "Листопадівці" тісно співпрацювали з "Літературно-науковим вісником" Д.Донцова, зокрема, і Є.-Ю.Пеленський. Не виключено, що саме через Д.Донцова молодий редактор щойно заснованого журналу зумів навести контакти з уже відомим на той час поетом Є.Маланюком, який жив тоді у Варшаві зі своєю другою дружиною Богумілою Савіцькою. Підґрунтям такого припущення може служити факт досить довготривалих зв'язків Є.-Ю.Пеленського з Д.Донцовим, чому є письмове підтвердження [2].

З першого невеличкого листа Є.Маланюка до редакції журналу "Вогні", що зберігається у фондах відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки НАН України ім. В.Стефаника разом з іншими його листами до Є.-Ю. Пеленського (Архів Є.-Ю. Пеленського. Ф. 75. Папка 2), з'ясовуємо, що листування цих двох визначних діячів нашої культури, яке згодом переросло в добрі приятельські стосунки, розпочалася, очевидно, з пропозиції надіслати для публікації в журналі дещо з творів Є.Маланюка, а також вислати передплату на журнал.

Отож, навряд чи Є.Маланюк знав про Є.-Ю. Пеленського, але висловив своє "бажання чимсь" "бути корисним" для нового українського журналу. Його відповідь досить стримана, але й "обіцяюча". Загалом у 1931 р. Є.Маланюк опублікував у "Вогнях" лише три свої поезії, але в особі головного редактора журналу він знайшов захопленого прихильника своєї творчості, який водночас став і активним популяризатором та інтерпретатором її, а також зберіг нам безцінні свідчення, що проливають світло на формування поглядів поета, а також на їхню еволюцію, дають нам можливість заглянути у його творчу лабораторію, краще збагнути його поетичну історіософію та й у цілому доповнюють наші уявлення про український літературний процес 1930-х рр.

Нище у хронологічній послідовності подані шість листів Є.Маланюка до Є.-Ю. Пеленського, а також відповідь редактора журналу "Вогні" на другий лист поета. Очевидно, це копія листа Є.-Ю. Пеленського без зазначення дати написання, але зміст її свідчить, що вона є своєрідним містком між другим і третім листом Є.Маланюка. Поміщена вона під № 2а й подана курсивом. Зберігається також у фондах відділу рукописів ЛНБ НАН України ім. В.Стефаника (Архів Є.-Ю. Пеленського. Ф. 5. Папка 1.). Поки що єдиний, на жаль, з відомих нам листів Є.-Ю. Пеленського до Є.Маланюка важливий тим, що демонструє його неабияке захоплення збіркою "Земля й залізо" та історіософією поета в цілому. Можливо, це захоплення дещо гіперболізоване, але по-молодечому щире. З подальших листів Є.Маланюка ми відчуваємо його самотність на чужині, часто й незрозумілість у своєму, зокрема, українському оточенні, тому листи, а найважливіше - турботи - молодого (Маланюк майже на одинадцять років старший за Пеленського) прихильного літератора, редактора й видавця до нього сприймає навіть як незвичні.

"Инші народи - пише Є.Маланюк, - щасливіші. Махар (чех) оповідав мені, що завжди мав видавця, який не конче розумівся на його творах, але розумів, що ті твори потрібні.

Я навіть вже помирився з такою долею. І тому Ваші листи приймаю зі зворушенням і… подивом - не гнівайтесь…" (лист № 6).

Гірко, самотньо й покірно звучать слова "Шановного і Дорогого Маестро"…

Є.Маланюк не надто поквапливо сприйняв приязнь свого нового прихильника. Лише в останньому за 1931 р. листі (зауважимо, що він написаний 31 грудня - у такий день не кожному пишуть листа) він звернувся до нього як до "Шановного Приятеля". У подальші роки ця форма звертання стане звичною.

"Залізних імператор строф" давав важливі поради молодому редактору "Вогнів", а пізніше "Дажбога" щодо мовних проблем у цих видання, їх тематичної спрямованості. Надсилав "доручення", вказував теми для публікацій, авторів - для перекладу, сприяв залученню до співпраці з журналами, редагованими Пеленським, відомих українських письменників-еміґрантів, сам друкував у них власні твори. І в результаті їхня співпраця переродилася в добрі приятельські стосунки, про що й свідчить їхнє листування, започатковане 1931 р.

Цікавішим, зокрема, є лист Є.Маланюка від 23 листопада 1931 р. Він засвідчує генеалогію історіософічних ідей поета. Деякі доповнення до цієї ж теми знайдемо й у листі від 31 жовтня цього ж року.

Листи цікаво ілюструють як часом спонтанний Є.Маланюк все ж неквапливо виношував свої думки. Зокрема, згадуваний останнім лист (від 31 жовтня) подає приклад його довготривалих роздумів над постаттю та творчістю І.Франка. Так, одну зі свої статей про нього - "Франко незнаний" - він напише 1956 р. і завершить цитуванням вірша "Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер віє…" У примітці Є.Маланюк пояснить: "Цю поезію в травні 1926 р. почув я з уст Наталії Дорошенкової, майстра рецитації і людини виняткового відчуття поезії. Пам'ятаю після панахиди по Петлюрі зібралося невелике товариство у винарні "Куманово" (Прага). Були то Дмитро Антонович, Василь Біднов і чоловік пані Наталії. Гаряче й темпераментно доводив щось Антонович, опонував йому Біднов, Дорошенко уважно слухав. А пані Наталя якимсь металевим шепотом в саме вухо мені читала цей Франків твір… І досі мені звучить той страшний шепіт: "- А серце в мене вижерла гадюка" [4, с. 90].

Отож, Є.Маланюк почув Франків вірш уперше 1926 р. У листі від 31. Х. 1931 р. він просить знайти його Є.-Ю. Пеленського. На жаль, останній не зумів виконати прохання поета. Та Є.Маланюк продовжив пошуки, і лише 1956 р. вірш став чудовим завершенням статті про І.Франка. Водночас приклад демонструє, у яких важких умовах браку потрібної інформацію змушений був працювати Є.Маланюк, а з ним і всі ті, хто творив українську науку й культуру в еміґрації.

І ще одна деталь. У цьому ж листі від 31. Х. 1931 р. читаємо: "Франко - це тема епічної поеми - minimum. Радше -траґедії". Лише через 25 років у згадуваній статті Є.Маланюк тепер уже публічно повторив трохи модифікованою свою думку: "Франко-поет - це тема для поеми, вірніш - повісти, яка колись, напевно, буде написана" [4, с. 88].

Цінність листування ще й у тому, що допомагає встановити авторство деяких анонімний статей, зокрема, у журналі "Вогні". Так, у числі 10 (19) за травень 1932 р. знаходимо статтю під загаловком "Євген Маланюк. І" без посилання на автора. Це фактично рецензія на збірку "Земля й залізо", де сказано, що "завдатки ґеніяльної (підкреслення - М.К.) останньої Маланюкової збірки "Земля й залізо" попадаються уже в "Озимині" [1, с. 2]. У цій же статті також читаємо: "Страшні умовини еміґрантського животіння, коли іноді - як каже сам Маланюк - затрачується навіть мовну дійсність (підкреслення - М.К.) - не вспіли ще налягти на його творчість в перших роках Визвольних Змагань…" [1, с. 3]. Досить лише співставити наведені фрагменти зі статті (зокрема, звернути увагу на наші виділення) з листом Є.-Ю. Пеленського та відповіддю Є.Маланюка, і сумніви щодо авторства її розвіюються.

При опрацюванні рукописів листів Є.Маланюка ми намагалися якнайповніше донести до читача усі особливості орфографії й пунктуації автора, оскільки сам поет у цей час розглядав правопис як складову ідеологічної протидії большевизації України, про що, зокрема засвідчує й один з його листів до Є.-Ю. Пеленського ("Правопис не нівелюйте за ВУАН (de facto - совітськими зразками)"[]).

Усі підкреслення у текстах листів - авторські.

Почерк Є.Маланюка складний для прочитання. Одна буква може передаватися в нього декількома графічними знаками в межах одного тексту, а якщо враховувати, що деякі з листів написані на поштових картках чи олівцем на сторінках блокнота, то це створює додаткові труднощі при прочитанні. Тому написання окремих слів, висловлювань, назв (зокрема, чужомовних) уточнювались в інших джерелах, звірялись з іншими текстами Є.Маланюка. Так, наприклад, поет згадує статтю Гердера "Iden zur Philosophie der Geschichte der Menschheit" (1784-1791), помічені незначні розходження в передачі цієї назви скореговані без посилання на деталі уточнення.

Робота над розшифруванням інших листів Є.Маланюка до Є.-Ю. Пеленського триває.

* * *

№ 1

Шановна редакціє!

Мені дуже прикро, що нічого наразі не знайшов. Щоб підкреслити моє бажання чимсь Вам бути корисним, посилаю цих кілька рядків.

Постараюся Вам вислати передплату - це для мене не дуже легка тепер річ.

З повагою Евген Маланюк.

25. V. [19]31

№ 2

Шановний Пане Редакторе!

Оце посилаю Вам, що знайшов. Нові речі - не дуже підходять. Але маю надію щось написати сцеціяльно для "Вогнів", які мене не тілько цікавлять, а просто стають чимдалі - ближчими.

Вибачте за увагу: 1) не вжівайте терміну "радянський", - пощо "українізувати" те, що у всіх европейських мовах окреслюється однаково: sowіetski, sovietique, sowietisch… etc; 2) чистіть мову (случай, сейчас, примір), бо на загал у вас мова прекрасна в журналі і ці руссізми дуже разять.

Дуже радий, що мій колєґа Мосендз послухався мене і надсилає Вам матеріял.

З повагою Евген Маланюк.

[1931]

№ 2 а

Шановний і Дорогий Маестро!

Ваші дві прекрасні поезійки й цінного листа одержав. Дуже дякую. "Київ" іде в 7. числі, епіграма піде в слідуючому. Дуже нетерпеливо виглядаю обіцяного для "Вогнів". Незвичайно радий, що "Вогні" Вам по нутру, за увагу вельми вдячний.

З "урядових" іще справ мав би звідомити Вас, що від 5. числа за матеріялами гоноруємо. Вправді поки-що смішно мало (4-8 сот за стрічку), але як лише троха поправиться в нас справа передплат, негайно ставку піднесемо. Поодинокі дрібні квоти запише Адміністрація на Ваш рахунок, й перешле, як призбірається дещо більше. Згода?

- - - - - - - - -

Ще справа "від себе".

Вас може і здивував сам початок цього листа. Бачите, читав я майже всі Ваші поезії, подобалися вони мені, але так, як багато інших. Щойно "Земля й залізо" зробили сильне вражіння. Навіть надто сильне.

Маю вражіння, що безпечно нічого такого в нашій літературі не має, як не рахувати "Слова" Шевченка й Українки. Чому кульгала ціла наша історія? Чому ґеніяльний Грушевський дав лише архів, а не історію? Думаю, що бракувало історіософічної концепції. Останніми часами в декого з істориків вже виринала ця думка. Терлецький навіть книжку цілу писав (Україна заборолом… перед степовиками), але лише цього року.

Що гірше, в нас не має фільософів, ні у фільософії ні тим менше в літературі. Один Шевченко. Глибина Вашої концепції Степової Еллади ставить Вас поруч Його.

Пишу щиро - Дорогий Маестро!

Хочу написати про "Землю й залізо" дещо. Мені було б дуже цікаво одержати від Вас деякі вияснення: як і коли ви попали на думку цієї прекрасної історичної паралелі? Позатим усе, що напишете мені про цю збірку (як і загалом про свої писання) - буде мало для мене повну вартість.

Сподіваюся, що не відмовите мені.

(Якщо Вам цікаво, то я вже… дещо про нову українську літературу оголошував (в ЛНВ, в "Ділі", в "Н[овому] Часі" й ін[ших].) Може й часом натрапили.)

Ще одна заввага: це вправді до нової збірки не стосується, але - міркую - останні пояснення не конче туди підходили. До речі: "чужих" образів у Вас більше (Тичина, Рильськ[ий], Шевченко а особливо Рільке.) Чи любите поезію Рільке?

[1931. Є.-Ю. Пеленський]

№ 3

23.ІХ. [19]31

Шановний Пане Редакторе!

На превеликий жаль досі ще не маю більшої речі для "Вогнів". Але не трачу надії, що внедовзі надішлю. З гонораром не робіть собі жадних прикростей: Ваш гонорар мені камениці не дасть, а для "Вогнів", певно, кожен грош потрібний.

Мене здивували Ваші, незаслужені мною, слова про "Зем[лю] й Зал[ізо]", бо, правду кажучи, я не є призвичаєний до "відгуку", - пишу завше, як в чорну безодню. Та й книга ця мені в цім, власне, періоді не подобається. Здається недокровною, за-теоретичною, сухою… Вона спізнилася. Взагалі, переживаю тепер свій "небезпечний вік". Трудно жити й творити (цеб-то - квітнути!) в еміґраційнім вазоні, коли часами тратиш просто мовну память.

З охотою поінформую Вас в справі моїх історіософічних пошукувань.

"Степова Еллада" - ідея власна, дійшов до неї інтуїтивно і, одного разу, коли розводився про ню перед п. Бочковськім, він мене здивував, що ця ідея є вже оголошена Herder'ом (1784), здається в "Iden zur Philosophie der Geschichte"… Так що - сталося, як це завжди буває з "самоуками" (я не маю клясичної освіти, бо скінчив реальну школу), що Америка вже була одкрита. Правда Еллада на Україні у Гердера - Futurum, у мене ж це - Plusqumperfectum. Власне майбутнє на Україні - в аспекті моїх історіософічних міркувань - є Рим, як те, що має перебороти її Елладність, до речі - затруту Іраном.

Не знаю, чи наші історики цим цікавилися. З Томашівським, який мене дуже цікавив, познайомився листовно за 2 місяці до його смерти (за смертю - він не відповів мені на останнього листа). Липинському багато завдячую в площині національно-історичної "свідомости", хоч завжди відчував його покаліченість (апольоґія Хмеля й… що гірше! - скоропадщини).

В нашій літературі чуюся досить самотньо, - дуже неприємне почуття часами.

Reiner'а M. Rilke'го - люблю глибоко і інтимно; для мене він - єдине світле, що було в кінці ХІХ століття, коли було так темно і так страшно. Тільки перекладати його ніяк не втну не тільки тому, що слабо знаю німецьку мову, а й тому, що його дійсно трудно перекладати (= дати еквівалєнт ліричного орґанізму). Прекрасно перекладає його - Юрій Липа.

Мені буде дуже приємно прочитати Ваші рядки про "З[емлю] й З[алізо]", коли схочете про ню написати; бо я фактично не маю на ню рецензії (одна - в ЛНВ - була надто гіперболічна, друга в - большевицькім підголоску - "Н[ові] Шл[яхи]" - була надто… нелітературна і надто примітивна).

Чи Ви знаєте п. Іванейка, що друкував в ЛНВ "Вітер"? Мене цікавить, що це за людина.

Радий дуже Вашім листом.

З пошаною Евген Маланюк.

P.S. Ваші слова про Грушевського надзвичайно влучні. Крайній час його і як історика теж здати до архиву. Його "ідеї" є страшні і фатальні (1917-18-19!!!) в наслідках. Як і Драгоманов - він же в більшій мірі - natione Rustus.

№ 4

31.Х.[19]31

Спасибі, що не забуваєте!

Ви не зважайте на мою "чеську акуратність" - я маю досить часу і тому відповідаю в той же день. Я так і гадав, що Ви маєте якісь турботи.

Перед Франком маю той незамолимий гріх, що писав про нього більше ніж читав його. Гріх суто - "наддніпрянський". Одне оправдання, що відчуваю його постать на тлі його часу дуже гостро. Франко - це тема епічної поеми - minimum. Радше -траґедії.

М[іж] и[ншим] щоб не забути: надішліть мені за післяплатою (чи як ліпше?) ту збірку Франка про невтілені образи ("Тату, тату…" ніч, самота, а він каже: "не можу, не маю крови, холону"… не памятаю дослівно), - вірші, може, найстрашнійші в світовій поезії. Колись мені їх на ухо (в-ухо!) читала серед рестораційного галасу Пані Дорошенкова - наша найбільша й найнещасливійша рецитаторка. Вражіння було таке, що мороз ходив по тілі і волосся їжилося.

Отже й - "Кончакової Слави" - уви мені! - не читав. Цитату про Рим - надішліть також - і з літопису, і з Франка.

Проблєма "Риму на Україні" - це є моя стрижньова проблєма, бо Варяги були спробою Рима. Тільки варяги у нас хутко "українізувалися" до такої міри, що точнісінько як селяни українські, поділили маєток між синів. Варяго-римянство = це, властиво, єдиний і універсальний спосіб творення державної конструкції, держ[авної] форми, бо зміст ми маємо (еллінство) і цим змістом наші предки й напихали механізм Російської Імперії. Тільки ж зміст цей і розсадив будинок татарського "царізму".

Що до "Вар[язької] Бал[ади]"… Колись читав її одному "неіскушенному" (і це добре!) і він дуже безпосередньо скрикнув: "добре! але де-ж люде? чому жадної постаті?"

Отже це - фреска. Це - пейзаж, арена, театр майбутніх подій. Як пейзаж, це може й нова річ в нашій літературі. Я українській пейзаж відтворив зовсім… нетрадиційно, з якогось нашого пункту зорення.

В ЛНВ (тільки не знаю коли, чи тепер, чи в ХІІ кн.) має бути початок "Сходу Европи" - там може ще ясніш, ще прозаїчніш, але все про те ж саме, бо, властиво, всі мої речі написані про те саме, навіть ніби імтимна й суто лірична "Горобина ніч".

Шкода, що не можу видрукувати "Земну Маддону"*. Писав до "Черв[оної] Кал[ини]", але навіть не відповіли (!) Гектоґрафувати якось не звик, чомусь соромно. Бо тільки друк дає почуття того, що я зробив щось і воно вже стало окреме: пуповину одрізано. А гектоґраф - це так, як би пустив рукопис межи люде… з кровю… з жилами…

Що до Варшави: так, з нею звязаний міцно. І, певно, це - добре. Між земляків - мені зле завше. Навіть тут вони так денервують, що стараюся бачитися рідко. Бо Ви ж добре знаєте, що то є - "землячок" наш en masse! Радий був би прочитати критичну статтю: такої приємности я ще не мав.

Радий був би побачити Вас, - може колись будете тут. Правдоподібно, коли Бог поможе, літо проведемо десь в Карпатах.

Не забувайте й надалі.

Евген Маланюк.

№ 5

7.ХІ. [19]31.

Шановний Пане Редакторе!

Вашого листа, тому що був він без адреси, дістав через адресов[ий] стіл (бюро) лишень вчора увечері. Спасибі за листа й цитати. Вірші Франка зовсім не на ту тему, хоч по настрою й "нічні", - у нього "діти" = його ненароджені твори. Але не турбуйтесь, я десь знайду. Що до фотоґрафії, то мені здається, що для журналу може "завчасно" (я ще дуже й дуже скромних розмірів літерат!), а для Вас надішлю, тільки мушу замовити, бо зараз не маю.

"Зем[на] Мадд[она]" матиме до 4. арк[ушів] друку. Можна й 3. аркуші. (Можна стиснути). Найхаракт[ерніші] вірші мої це "Напис на книзі віршів", - коли це Вас цікавило. Цікавить мене Ваша стаття. Вибачте, що так коротко пишу.

Спішу Вам відповісти.

З пошаною [підпис].

№ 6

31.ХІІ. [19]31.

Шановний приятелю!

Перш за все дякую за привітання й - хоч запізнено (це так по-українському!) зате гаряче вітаю Вас зі Святами й Новим Роком, що має бути плідним для України.

Оце надсилаю Вам світлину - не дуже відповідну для "письменника", але досить подібну. Тай вибору не було. Збірки, що Ви були її мецентом, - не дістав іще, як рівнож відповіді від "Черв[оної] Калини".

Я маю (ще не переписано на машинці) збірник "Земна Маддона". А те, що друкував (уривок з "Сходу Европи") є частина недокінченої й досі (від 2-х років) поеми. Прийшло мені на думку видати мої більші речі книгою під назвою "Поеми". І може цю книгу було б варто випустити раніш за "Земну Маддону"… Бачите, тут ми з Вами не справимося. Тут треба було б найти мецената такого типу, як той, що видав Олесеві його останню книжку, бо то було б до 5. арк[ушів] друку.

А "Зем[ну] Мад[дону]" може й "кустарно" дало б ся видати, може й "пополам" з Вами… та тільки шкода Ваших грошей й турбот.

Инші народи щасливіші. Махар (чех) оповідав мені, що завжди мав видавця, який не конче розумівся на його творах, але розумів, що ті твори потрібні.

Я навіть вже помирився з такою долею. І тому Ваші листи приймаю зі зворушенням і… подивом - не гнівайтесь…

Коли Ви можете дістати харківського "Комунара" Ч. 351 від 22 грудня 1931, то надішліть мені вирізку, - там є стаття про Сосюру й… про мене, під титулом "Жовта муть".

Дуже цікавий на Вашу статтю. Надішліть б[удь] ласка.

Поза тим - нічого нового.

Не забувайте. Знаєте, що тут був Д[митро] Д[онцов]? Я вперше в житті його бачив, кореспондуючи від 10 років вже… Цікава зустріч.

Ще раз веселих свят.

З пошаною Евген Маланюк.

P.S. Вийшов роман (І част[ина]) "Noce i dni[е]" Marjі Dabrowskаej - революційна річ в польській літературі останньої доби.

Література

Вогні. 1932. Ч.10 (19).

Листи Д.Донцова до Є.-Ю.Пеленського (1924-1935). Львівська наукова бібліотека НАН України ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Архів Є.-Ю. Пе-ленського. Ф. 26. П.1.

Лист Є.Маланюка до Є.-Ю.Пеленського від 15. ХІ. 1932 р. ЛНБ НАН України ім. В.Стефаника. Відділ рукописів. Архів Є.-Ю. Пеленського. Ф. 75. П.2.

Маланюк Є. Франко незнаний // Книга спостережень. Проза. Т.1. Торонто, 1962.