Живі національні символи
Без верби і калини
нема України . . .
Замість вступу...
Тихо шепоче жито на безмежному полі, яскраве сонечко ніжно пестить пелюстки квітів, а там, десь у безхмарному небі, чути спів жайворонка... Дзюрчать струмочки у зеленому лісі, ніби звуки флейти, лине спів іволги, у садах достигають яблука, груші. А он, погляньте, після дощику у небі всіма барвами виграє веселка....Так, це тільки може бути на рідній Україні. Наша Вітчизна, наша
Батьківщина-матінка Україна. В ній споконвіків жили наші батьки і діди, тут ми народилися, говоримо рідною нам мовою, і все в ній для нас рідне, Матір'ю ми називаємо її тому, що вона нас годує своїм хлібом, напуває своїми водами, вчить нас мови і як мати вона захищає і береже нас від всіх ворогів.
Багато є на світі, і крім України, різних хороших держав і земель. Але одна в людини рідна мати-одна у неї і Батьківщина.
Символи
Символіка і символи -
Ну що це за слова?
Дізнатися бажаєте -
Вперед давай рушать.
На сторінках читаємо
Про герб і прапор наш.
Що, звідки і де взялося -
Усе цікавить нас.
Чому - орел в Росії,
Калина - в Україні…
А голуб - в Голубиці -
Дізнаємося нині.
Тому корисно знати
Про символи свої,
І ці знання давати
Дорослим і малим.
То ж уперед рушаймо,
Приєднуйтесь до нас.
І світ цей пізнаваймо
Сьогодні й повсякчас.
Свидовецька Г.Й.
Символи - це умовні позначення якогось предмета, поняття чи явища.
Символіка - це умовне відображення подій, явищ, понять, ідей за допомогою умовних знаків - символів; символічне значення, яке надається чому - не-будь.
Були у Матері - природи
Дві донечки такої вроди.
Хто їх побачив хоть на мить -
Не міг забуть і розлюбить.
Голубооку звали Флора,
У неї очі, наче зорі.
Завжди замріяна, тендітна
Ласкава, ніжна та привітна
А Фауна - швидка, як вітер,
Могла за птахами летіти
І за оленями стрибати
Та з білочками постувати.
Обидві світ живий любили
Відтак його боготворили
То ж вирішила мудра мати
В придане їм дарунки дати.
Мрійливій Флорі - світ рослинний,
А жвавій Фауні - тваринний,
Щоб берегли і доглядяли,
Від всього злого захищали.
Живуть в легендах і понині
Живого світу дві богині.
Прапор
Прапор - це полотнище одного або поєднання кількох кольорів, форми й розміру з написом, прикрасою, часто з певним зображенням. Державний прапор - офіційна емблема держави, символ її суверенітету. Опис державного прапора фіксується в законодавчому порядку, здебільшого в конституції. Щодо своєї приналежності прапори поділяються на державні, міжнародні, територіальні, цивільних організацій, церковні, родові, службової особи та неофіційні прапори приватних осіб.
Український термін "прапор" - генетичний і охоплює всі прапорні відміни й підвідміни. Термін "прапорництво" охоплює три поняття: прапорознавство (історична дисципліна), прапорне мистецтво (творення і виготовлення прапорів), прапорне право (правові основи вжитку прапора). Найдавніші українські прапорні полотнища були трикутно-клинової форми. На рубежі 13-14 ст. з'явилися чотирикутні прапори з клиновими полотнищами на вільному кінці. Найвживанішими кольорами були червоний, далі білий, блакитний, рідко жовтий. Були кольорові поєднання. Найчастішими прапорними зображеннями були хребти, небесні світила та княжо-родові тризуби-двозуби. Древна були завершені наконечниками. Прапор Руської землі був переважно червоний з золотим тризубом-двозубом, того чи іншого великого князівства, а пізніше корогва Галицько-Волинського князівства - блакитна з золотим левом. Прапор Великого князівства Литовського у 15 ст. був червоний з золотим тризубоподібним родовим знаком Гедиміновичів, а з 15 ст. - червоний із зображенням білого лицаря на такому ж коні з золотою упряжкою, з мечем у правій руці і з блакитним щитом з подвійним золотим хрестом на лівому плечі.
За козацько-гетьманської доби з'являється новий характерний прапорний колір, так званий малиновий. Найчастіше вживані полотнища були прямокутними, або навпаки, найвищими державними прапорними емблемами були дві гетьманські корогви: 1- червона з зображенням білого Архистратига Михаїла, 2- з зображенням герба того чи іншого гетьмана. Завідував прапором генеральний хорунжий. Гетьманщина користувалася у 17 ст. різнокольоровими прапорами, однак переважав червоний колір. У 18ст. стали переважати блакитні полотнища з золотими чи жовтими зображеннями гербів та частково іншими ознаками, як-от небесні світила, зброя, постаті Св. Михаїла, Юрія та ін. Лицевий бік полкових і сотенних хоругв і знамен був національною емблемою із зображенням козака у золотому і жовтому щитовому полі на блакитному полотнищі, а зворотний - полковою чи сотенною емблемою відповідного кольору зі встановленим зображенням. Великий прапор Запорізької Січі був червоний. На лицьовому боці - білий Архістратиг Михаїл, а на зворотному - білий грецький хрест, оточений золотим сонцем, півмісяцем, зірками. Прапори куренів і палаток були переважно малинові з зображенням Архистратига Михаїла або білого хреста і жовто-блакитні Св. Миколи. З упадком Гетьманщини та приєднанням Центральної і Західної України до Росії та Австрії український прапор зник. На початку 20ст. у Галичині з'являвся жовто-блакитний прапор, який прийняли Українські січові стрільці. Жовто-блакитне поєднання кольорів було і на прапорі Української Народної Республіки. 18.01.1918 року Мала Русь затвердила проект українського прапору, вироблений Українською морською радою (складався з двох смуг: вгорі жовта, внизу синя; та синій золотий знак князя Володимира - Тризуб з хрестом угорі). За гетьмана П. Скоропадського порядок кольорів змінився. 13.02.1918 року був затверджений блакитно-жовтий прапор Західноукраїнської Народної Республіки. У березні 1939 року державний прапор Карпатської України став блакитно-жовтий стяг. Між 1945-1949рр. в еміграції виникли непорозуміння між прихильниками блакитно-жовтого і жовто-блакитного порядку поєднання кольорів, що закінчилися постановою Української Національної Ради від 27.06.1949 року, яка відзначала, що до остаточного встановлення державних емблем незалежної влади в Україні національний прапор буде блакитно-жовтий.
Перший прапор УСРР (встановлений у березні 1918) був червоний з золотими ініціалами "УСРР" у горішньому червоному накутнику з золотою облямівкою. Після входження до складу СРСР для республіки створено новий прапор, червоний з золотими схрещеними серпом і молотом, супроводженими ініціалами "УСРР". 21.11.1949 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалено прапор з горизонтально розташованих смуг. Верхнього червоного кольору ( 2/3 ширини прапора), і нижньої - лазурного кольору, з зображенням в верхній частині золотих серпа і молота і над ними - червоної п'ятикутної зірки, облямованої золотою каймою. Воєнно-морського і торгового прапора УРСР немала.
Питання національної символіки (зокрема, прапора) неодноразово порушувалося демократичними силами наприклад 1980-х. 12.12.1989 року воно піднімалося на другому з'їзді народних депутатів СРСР. 23.03.1990 року перша сесія Тернопільської міської ради народних депутатів 21-го скликання прийняла постанову про національну символіку, один із пунктів містив рішення про встановлення українського національного прапора на будівлі міської ради поруч з державним прапором УРСР. 24.04.1990 року на Хрещатику біля будинку Київради було піднято синьо-жовтий прапор. Після проголошення незалежності України,
Верховна Рада України 28.01.1992 році прийняла постанову про затвердження державного прапора. Державний прапор являє собою прямокутне полотнище, яке складається з 2-х рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої-синього кольору, нижньої-жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до довжини як 2:3.
Походження тризуба
Існує близько сорока версій, які пояснюють походження тризуба. Дослідники українознавчих центрів стверджують, що тризуб спочатку був рибальським знаряддям, а потім - символ влади. Сліди тризуба зустріли в Скандинавії, Греції, Візантії.
Існують версії, що тризуб уособлює три природні стихії: повітря, воду і землю; зображення атакуючого сокола. Тризуб використовувався і в державному житті Київської Русі, як знак князівської власності Рюриковичів: на печатках, якими скріплювали міжнародні договори. Тризуби, вироблені із срібла і бронзи, прикрашали пояси дружинників князівського війська, зброю, знамена.
У нашому житті тризуб відіграє чимале значення. Тризуб - це державний символ, який означає волю, свободу, незалежність. У кожної держави є свої символи. Калина, верба і тризуб - це символи України, які з давніх-давен уособлювали в собі волю і незалежність.
Кушнір О.М.
Президент України подав на розгляд Верховної Ради проекти законів "Про великий Державний Герб України" та "Про Державний Гімн України".
Як відомо, проектом відповідного закону пропонується встановити, що державним гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплета і приспіву твору П. Чубинського. Державним гербом має стати зображення на синьому щиті золотистого знака княжої держави Володимира Великого; з боків щита -щитотримачі; над щитом-князівський вінець; під щитом - переплетене золоте колосся пшениці та синьо-жовта стрічка
Любунь М. 5-а
Геральдика
Геральдика - це допоміжна історична дисципліна, основним предметом вивчення якої є герб як специфічне історичне джерело.
Поняття "герб", як лаконічний графічний малюнок, що має певне символічне значення та скомпонований за встановленими правилами, виникло у Західній Європі в ХІ-ХІІ ст., у період хрестових походів. На наших землях геральдичні герби відомі з часу зміцнення Галицько-волинської держави, тобто з XIII ст.
Символіка зображень на міських знаках мала виражати самобутні, притаманні цьому поселенню риси. Дуже багато так званих "гласних гербів", які розкривають назву міста, чи вказують на одну з версій про її походження (лев - у Львові, сокіл - у Соколя, дерево вишні - у Судовій Вишні, бобер - у Бібрівки, лелека - у Буська та інші).
Львів. Львів - старовинне місто. Виникло в середині XIII століття і незабаром стало центром Галицько-волинського князівства. Засновником міста був видатний полководець, свого часу галицько-волинський князь Данило Романович (1202-1264 рр.). Назву місто одержало від імені його сина Лева. Найдавніша печатка з документа ХІУ ст. ^ мала зображення лева, який крокує у
міській брамі. Пізніше герб зазнав змін від польської та австрійської адміністрації. У 1990 р. Міською Радою затверджено відновлений герб із зображенням золотого лева який крокує у золотій брамі із трьома вежами на синьому тлі. Для обласного центру був затверджений ще й Великий Герб Міста.
Краковець. Міські Права отримав 1425 р., герб свідчив про одне з основних занять міщан - риболовство, яке сприяло збагаченню міста - три золоті рибини на синьому тлі. Вперше згадується в історичних документах за ХУ століття.
Судова Вишня. Відома з ХІІІ століття. Спершу використовували на гербі зображення вишневого дерева. З ХІХ ст. поширився новий знак: на срібному полі - червона міська стіна, над нею - зелене вишневе дерево.
Сокаль. Перша згадка відноситься до 1411 р. За народним переказом, в цій місцевості водилося багато соколів. Звідси і назва. Більш вірогідно, що назва походить від власного імені. Місто отримало Магдебурзьке право у 1424 році, використовувало у своїх печатках зображення сокола, з ХІХ ст. герб змінює вигляд і на червоному полі, золота міська брама з трьома вежами, у ній - золотий сокіл.
Самбір. В історичних документах вперше згадується в 1241 р. як поселення Погонич. Засноване в 1390 р. вихідцями із спаленого татарами Самбора і назване Самбір. Походження назви має кілька версій. За однією з них назву пов'язують з рослиною самбір (інші назви рослини лозняк, рокитник, верба червона). Це слово складене із займенника сам і іменника бір. Інша версія пояснює
походження від власного імені Самбор. Най вірогіднішою версією є та, що виводить назву від дослов'янських слів sam-bar "злиття, стікання". Місто отримало магдебурзьке право у 1390 році. На гербі здавна зображений срібний олень із стрілою у шиї на синьому полі.
Буськ. В літописах згадується з 1097 р. як центр Волинської землі. Назва міста, очевидно походить від назви ріки Буг. Так, в Іпатіївському літопису про слов'ян, які жили в цій місцевості, говориться, що "Бужане, зане седоша по Бугу поселе же Волиняни". Поселення виникло в XI ст. Самоврядування отримав у 1411 р. На синьому полі герба втілена одна з легенд про заснування міста, пов'язана з бузьком (лелекою).
Давніші герби (Любич, Побуг, Пилява) фактично нічого не розповідали про місто, а тільки задовольняли амбіції його власників, тому ці символи втратили свою актуальність і не можуть надаватися до використання у сучасних умовах (тим більше, що, скажімо аналогічний герб - Пиляву Потоцькі нав'язали у XVIII ст. і ряду інших міст: Бучачу, Тисмениці, Броденці, Кутам та іншим). Створені у 80-их-на початку 90-их років емблеми не зовсім відповідають геральдичним правилам. Тому за позицію Українського геральдичного товариства було опрацьовано новий проект герба, а також прапор Бродів (автор - А. Грецило). У них вирішено зберегти схему контуру плану фортифікації міста. Подібні зображення увійшли до геральдичної практики досить пізно (з XVIII ст.), але вдало зарекомендували себе. Зокрема, серед сучасних українських міст зображення плану фортифікації має на гербі Кіровоград. До того ж містобудівельне вирішення Бродів з XVII ст. є дуже цікаве і самобутнє, як геральдичний символ воно вказує на одну з причин зростання міста завдяки функції укріпленого оборонного пункту. Для розкриття назви поселення використано лілею-квітку. Що росте на воді й може вдало символізувати Броди, крім того, у герадиці цей атрибут означає чистоту і порядність. У кольоровому варіанті застосовано синє поле, що вживалося на всіх давніших гербах. На прапорі міста подано гербовий малюнок, що композиційне доповнюється чотирма лілеями по кутах. Загалом нові символи Бродів розкривають назву міста, підкреслюють їх унікальну містобудівельну структуру, вказують на історичну роль, виділяють позитивні риси мешканців. Відповідно до принципів розвитку сучасної української міської геральдики герб, вписано у декоративний картуш, увінчаний срібною міською короною, що вказує на міський статус поселення. Прапор подано на утрадиційненому для місцевого самоврядування квадратному полотнищі. Він може застосовуватися з додатковим горизонтальним кріпленням як хоругва (скажімо - у залі міської ради).
Любунь М., 5-А кл.
Галичина
Це південно-західна частина українських земель у верхній та середній течії Дністра, верхнього Пруту та Бугу, в більшій частині стоку Сяну.
У княжі часи межі Галичини сягали за Збруч, часом займали Молдавію та Дунай. Потрапивши у ср. 14 ст. під владу різних держав, довгі часи зазнавала численних поділів та адміністративних розмежувань. Нині в межах сучасної України під Галичиною мають на увазі території Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей. Частина давніх галицьких, етнічно українських земель, залишилася поза Україною. Крізь століття складної і драматичної історії галичани пронесли відчуття національної самосвідомості і свої приналежності до України-Руси. Однак цілий ряд прадавніх родових ознак і риси, набуті під впливом історичних обставин пізніше, витворили з цього краю особливе, самобутнє явище, що дозволяє розглядати його як певну етнічну цілісність із своєрідною психологією, світосприйняттям і суспільною поведінкою людяності, яка справляє цю цілісність.
На східнослов'янську історичну арену Галицька земля виходить в кінці 10 ст., коли племінні землі бужан (дулібів), тиверців та карпатських хорватів (черв енські городи) приєднав до Київської держави князь Володимир. Після смерті Ярослава Мудрого ця земля дісталась в уділ його внукам Ростиславовичам. З 1141 р. Столицею її стало місто Галич над Дністром. Найвидатнішим князем цієї династії був Ярослав Осмомисл, за якого Галицька земля сягнула значної могутності. Після смерті його сина Володимира, який не мав законних спадкоємців, волинський князь Роман Мстиславович об'єднав Галичину з Волинню в Галицько-Волинське князівство.
За князювання Данила Романовича Галицького (1238-1264) Галицько-Волинська держава об'єднала значну частину давньої Київської Русі (в т. ч. Київ) і ще ціле століття продовжувала її державницькі та культурні традиції, відігравала першорядну роль східноєвропейській історії.
Галичина завжди була визначним центром релігійного життя і славиться бережним ставленням до національних традицій.
Львівська область
1. Бібрка - назва походить від річки Боберки, яка згадується в Галицько-волинському літописі (1211 р.) як місце полювання на бобрів.
2. Дубляни - відоме з 1432 р. Назва походить від дубових лісів, яких було багато в цей час в цій місцевості.
3. Комарне - місто виникло в ХІІ-ХІІІ ст. Назва походить від слова "комарі". Колись місцевість була дуже заболочена і кишіла комарами.
4. Соснівка - засноване в 1953 р. у зв'язку із освоєнням Львівсько-Волинського кам'яновугільного басейну. Назва походить від розташування в сосновому лісі.
5. Турка - вперше згадується в 1431 р. Назва походить від турів, які водились в цій місцевості.
6. Яворів - вперше згадується в документах 1408 р. Назва походить від яворових лісів, які були поширені в цій місцевості.
7. Ясенів - розташоване на схилах Вороняцького горбогір'я. В давнину схили Вороняків були вкриті густими лісами, в яких росло багато ясенів. Звідси і назва села. Перша згадка у 1466 р.
Гула М., 5-А кл.
Броди і Брідщина
Місто Броди - адміністративний центр Бродівського району. Розашоване в північно-східній частині Львівської області над річкою Суховилкою, що впадає в р.Стир, за 93 км від Львова. Бродівський район утворився 27 листопада 1939 року. Його площа становить 1162 км2, протяжність з півночі на південь 57 км, із заходу на схід 34 км. Межує з Золочівським, Радехівським, Буським районами Львівської області, Кременецьким, Зборівським - Тернопільської, Радивилівським - Рівненської та Горохівським - Волинської області.
Більша частина розташована на Бродівській рівнині, яка географічне відноситься до Малого Полісся. Середня висота рівнини - 240 м над рівнем моря. Південний схід Брід пересікає Верхньобузьке пасмо Подільської височини ( найвища точка - гора Високий Камінь 440 м ), яка є складовою частиною Головного Європейського вододілу. Тут беруть початок річки басейну Дніпра - Стир ( довжина в межах району 69 км ), Іква - 17 км і басейну Дністра - Серет (21 км ).
Клімат м'який і досить вологий. Переважають західні та південно-східні вітри.
Характерною особливістю рельєфу є велика кількість піщаних горбів, дюн, більшість яких закріплена лісами. Луги і пасовища займають майже половину території. Корисними копалинами є торфородовища, зосереджені на північ від м.Броди. З викопаних матеріалів слід назвати крейду, пісковики, кварцовий пісок. Більшість грунтів чорноземи і перегнійно-карбонатні.
Броди - місто біля підніжжя Подільської височини в улоговині р.Стир, Львівської області, вперше згадуються в "Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям". Там, зокрема, йде мова про переговори, які відбувалися в Бродах між Мономахом та Володимиро-Волинським князем Ярополком Ізяславичем в 1084 р. Броди лежали на важливому шляху, який сполучав Пліснеськ (велике місто Галицького, а згодом Галицько-Волинського князівств ) з шляхом Володимир - Київ.
В 1241 р. Броди та всі довколишні остроги і поселення були знищені військом Батия. У середині 14 ст. у зв'язку з ослабленням Галицько-Волинського князівства Броди знаходилось на пограниччі, неодноразово переходило з рук в руки від польських до литовських феодалів і зазнавало часто, військових спустошень. В кінці 14 ст. Броди остаточно загарбала шляхетська Польща.
В 80-х роках 14 ст. на західній околиці Бродів було збудовано укріплений замок, як оплот захисту від нападів кримських татар, що вчиняли набіги по так званому Чорному шляху. Незабаром біля замку виросли будівлі міста, яке названо Любичем. У 1584 р. місту Любич було надано магдебурзьке право, а також дозвіл проводити три ярмарки на рік і два торги в тиждень. Проте назву "Любич" в 17 ст. витіснила первісна назва "Броди". Привілеєм 1633 р. Бродам розширено право на самоврядування в такому ж об'ємі, як Львову, Кракову, Любліну і Торуню.
Місто отримало так зване право складу, за яким усі купці, що проїжджали, повинні були зупинятися тут на три дні і виставляти товар для оптового продажу. Все це сприяло швидкому розвитку самого міста.
Зручне географічне положення Бродів (на перехресті торгових шляхів) приваблювало сім ї ремісників та іноземних купців. В першій половині 17 ст. тут засновано мануфактуру, яка виготовляла парчу і шовкові тканини. Г 1632 р. почала працювати вища школа, що носила офіційну назву "Академія Бродська", де вчилися діти шляхтичів. В середині 17 ст. Броди стали не тільки значним торговельним, а й ремісіг'"[ім центром, де проживало 6 тисяч чоловік. Більшість населення становили українці, жили також вірмени, поляки, греки, євреї.
Основою економіки міста було цехове ремісниче виробництво.
Так, у 1628 р. тут діяли цехи кравецький, шевський, кушнірський, ткацький, шаповальський; згодом засновують цехові організації гончарів, бондарів, склярів, бляхарів, різників, пекарів (звідсіля і назви вулиць - Гончарська, Шевська, Пекарська, Млинська, Слюсарська ).
В другій половині 17 ст. багато лиха місцевому населенню завдали турецько-татарські набіги. Дуже постраждала Бродівщина в 1672 р., в 1688 р. ординці вдерлися в повіт Бродівський, а в 1696 р. нападники захопили саме місто. Немало жителів повіту потрапило на невільничі торговиці Криму її Туреччини.
В 1772 р. після першого поділу Польщі Броди ввійшли до складу Австрії і опинилися на самому австро-польському кордоні, одержавши статус вільного торговельного міста, тобто право на безмитне вивезення товарів в Польщу, а згодом - Росію та на вільне ввезення їх з-за кордону.
Це сприяло інтенсивному розвиткові торгівлі і швидкому зростанню населення міста. Якщо в 1778 р. тут проживало 10887 чоловік, то в 1820 р. - вже близько 20 тисяч.
В останній чверті 18 ст. обсяг торгівлі Бродів перевищував обсяг торгівлі всієї Галичини. "Галицьким Трієстом", "складом товарів Європи і Азії" називали Броди іноземні купці. Жвава торгівля привозними товарами приносила австрійській монархії величезні прибутки, проте аж ніяк не сприяла розвиткові промисловості в Галичині. Після буржуазної революції 1848 р., яка відкрила шлях для розвитку нових капіталістичних відносин, у Бродах виникають промислові підприємства, зокрема фабрики рому і лікеру, свічок, льонопрядильня, спиртовий завод, млини, вапнярки, цегельні.
В 1869 р. стала до ладу залізнична колія Львів - Броди.
Після утворення Австро-Угорщини у 1867 р. місто стало центром Бродівського повіту. Згідно даних перепису 1870 р. в Бродах і передмістях проживало понад 25 тисяч чоловік. За кількістю населення Броди були тоді другим після Львова містом в Східній Галичині. Після скасування в 1880 р. привілею вільного торговельного міста роль Бродів в зовнішній торгівлі послаблюється, мало розвивається і промисловість.
Деяке економічне пожвавлення намітилося лише на початку 20 ст. В 1910 р. в Бродах працювали шість парових млинів, тартак, фабрики рому і лікеру, дротяних сіток, фарб та інші підприємства, на яких було зайнято 1610 робітників.
Важливою подією в культурно-освітньому житті міста стало відкриття в 1865р. реальної гімназії. До цього тут працювали нормальна, реальна і дівоча школи, де навчались діти заможних городян.
У вересні 1920 р. Броди, як і всі західноукраїнські землі, знову окупувала буржуазно-поміщицька Польща.
4 грудня 1939 року було утворено Львівську область. У січні 1940 р. Броди стали центром однойменного району. Всі промислові підприємства було націоналізовано: колишній тартак перетворено на великий лісопильно-паркетний завод завдяки розширенню виробничих приміщень і введенню в дію нового меблевого цеху. З'явилися нові підприємства: промкомбінат, обозоремонтний і плодоовочевий заводи, фабрика валянків, чотири кооперативно-промислові. В 1940 р. у місті повністю ліквідовано безробіття.
Важко перенесла Брідщина період війни 1941 - 1944 рр. У згарищах і руїнах лежали Броди після війни. Окупанти висадили в повітря залізничний вокзал і колію, електростанцію, мости, зруйнували шосейні шляхи, пограбували підприємства. З 20 тисяч чоловік, які мешкали в місті до війни, тут залишилося усього 700 жителів, з 2280 будинків збереглося 569, але придатних для житла було лише 185.
Місто відносно швидко відбудувало свої підприємства: залізницю, водопровід, пекарні, млини, лісопильний завод, райпромкомбінат.
В 1959 році чисельність населення в м.Броди становила 10,5 тис чоловік. В 1961 р. вступила в дію НПС "Дружба". В 1972 р. вступив до ладу молокозавод. В даний час працюють всі підприємства міста: механічний завод, консервний та молокозаводи, лісозавод, підприємство побутового обслуговування, меблеве підприємство "Явір", швейна фабрика, будівельні організації, автотранспортні підприємства, нафтоперекачувальні підприємства, нафтоперекачувальна станція нафтопроводу "Дружба". Кількість населення м.Броди на 01.01.2001 р. становила 24,4 тис чоловік.
Вороняк О., 6-Б кл.
Розцвітає земля на очах,
Пташка співає невпинно,
Колоситься жито в полях,
Подивись, це твоя Батьківщина.
Зоряні ночі, ранні світанки,
Радість дарує спів солов'я,
Жаркії дні і морозяні ранки
Усе це Брідщина моя,
За неї боролись, кров проливали,
Бились за волю свою,
Скільки ж людей своє тіло поклали,
За Україну мою.
Люби Броди щиро, цінуй ти їх волю,
І те, що вони у нас є.
Благай в Бога ласки, благай в Нього долю,
Хай кращої долі Він нам дає.
Де світиться сонце ясне,
Де вулицями щастя ходить
Таке чарівне і прекрасне
Розкинулось місто Броди.
В ньому розцвітають квіти, -
Цвітуть дерева, ходять люди,
Щасливі в ньому ростуть діти,
Нещастя й горе тут заблудять.
Пушка Н. (6-Б кл.)
Бродівський парк
Броди. Центр. Парк.
Літають тут і ворон й шпак.
І білка пробігає тут.
Каштани й верби тут ростуть.
Зелені лавки тут стоять,
Вночі яскраві ліхтарі горять.
Гуляють тут дівчата й хлопці,
Вони веселі й безтурботні
Милуються красою парку.
На вежу вони поглядають,
Щасливі пива попивають.
Щодня ідуть сюди-ось діти
Життю і долі порадіти.
Крізь парк ідуть вони у школу,
В кафе, до друга на розмову.
Молоді ідуть на танці.
(колись батьки ішли в кіно
дивитись на індійців, бранців)
тепер змінилась молодь.
Закрилося кіно.
Та все ж у парк ідуть всі радо-
Миліший він від шоколаду.
Семчук Наталя (6-А кл.)
Ріка моєї мрії
Є країна дивовижних мрій,
Де річки ніколи не міліють,
Де люди ніколи не старіють,
Чистота там - про яку лиш тільки мрій!
Там схід сонця завжди пурпуровий,
А в людей завжди настрій чудовий,
Бо природа всюди гарна й чиста,
Тече річка голуба та бистра.
Не стікають в річку ніякі відходи
І поблизу тут нема асфальтованої дороги,
Там дерева біля річки зеленіють,
Від краси тієї люди тільки мріють.
Як на диво, тут й АЕС не має,
І нічого поблизу не вибухає.
Тут повітря всюди чисте й свіже,
Й аромат троянди носа ріже.
Отож, люди, очі розкривайте,
Кругом себе все поприбирайте
І річки в своїй околі очищайте,
Ще й дітей ви цьому научайте!
Серватович Ангеліна (5-В кл.)
Дуб'є
Скільки б не насолоджувалася прекрасними краєвидами рідного краю, щораз помічаю і відкриваю для себе зовсім інше, особливе, не схоже на попередні бачення. Усвідомлюю, лише наша українська земля одержала від Всевишнього неоціненний дарунок-красу.
Ось так глибоко замислюючись, я починаю розуміти, що люди за усією буденною метушнею просто не помічають цього майстерного витвору природи. Вони бачать лише те сяйво, що випромінює золото, чують лише ті звуки, що лунають із бенкетних зал та фешенебельних ресторанів. Та вони забувають про хвилини у людському житті, коли душа ридає, а серце обливається гарячою кров'ю, коли ледь стримуєш сльози гіркі, зціпивши зуби, коли тебе ніхто не розуміє і навіть слухати не бажає, коли так хочеться утекти від усіх людей, сховатися від усього світу. Саме у ці хвилини відчаю ми звертаємося до друга, який завжди вислухає увесь крик душі, без жодних слів розрадить і утішить-це природа. Невже у моєму житті настала така важка хвилина, що із болем та ностальгією усе сприймаю, ідучи світа Божого перед собою не помічаю.
Виходжу на дорогу, яка гадюкою в'ється поміж житами, і мимоволі помічаю розлогого могутнього дуба, якому вже не одна сотня років минула. Хто ж його посадив? Як він виріс тут? Чому його ніхто не рубає? І дізнаюся надзвичайно цікаву бувальщину від старожилів.
Розповідають, що красується дуб серед поля багато-багато років. Та ніхто до нього права не має. А сталося тут велике лихо. Вези якось козаки золота багато, щоб побратимів своїх викупити з турецької неволі. Довго їхали полями, лісами та й заблукали. Троє з них відбилися від гурту й не знали, що робити далі. Тупцюють, тупцюють хлопці на місці, та все до одного дуба повертаються, наче їх нечистий водить. А тут на біду ще й ніч насуває, темно кругом стало, хоч очі виколи. Що ж робити? Вирішили тут, під дубом, і заночували. Двоє лягли спати, а Йван залишився на сторожі. Поставив торбу із золотом біля себе та й задивився на вогник, який ледь палахкотів у багаті...Спокусила козаків нечиста сила: надумали убити Івана, а золотом поділитися. Кинулися вони на нього з великими шаблюками, котрі аж виблискували проти місячного сяйва. Бачить Йван - загинути доведеться. Тай просить, вмовляє - все марно: золота жадають і більш нічого.
- Ні! - каже - Для великої справи воно. Як вам золото віддати, то краще
серед поля дубом стати.
Тоді загриміло, загуркотіло, страшно зробилося - і перед козаками з'явився дуб. Золото десь у землю глибоко із корінням вплелося. З переляку попадали мертві, мов скошені, оті два лукаві козаки.
Після того багато сюди за золотим скарбом приходили. Хто під дубом золото діставав, той невдовзі й сам у ту землю лягав. Бо не лакомому на чуже добро, а народу воно належало.
А дуб тим часом ріс та зеленів, шляхи козацькі оберігав, і досі росте, рід - ну землю прикрашає. А люди поблизу оселилися із надією на краще життя, вірою, що дуб додасть міцності та сили перебороти усі життєві перепони, негоди. Цей священний дуб став своєрідним тотемом для людей і стали називати село Дуб'єм.
Хочу сказати, що життя українського народу тісно пов'язане із цим символічним красенем. Слов'яни-язичники вважали дубові гаї житлами богів, тому їх обгороджували, забороняли вирубувати. Священним деревам поклонялися, приносили в жертву тварин, про що свідчить знахідка у 1909 році неподалік від Києва(монастиря Пустинного Миколи).Тут з дна Десни підняли 16-20-метровий дуб, у стовбур якого були забиті чотири щелепи кабана.
І до наших днів у селі Верхня Хортиця зберігся Запорізький дуб, якому більш як вісімсот років, а його висота - тридцять шість метрів. Він охороняється законом як визначна пам'ятка.
У фольклорі дуб символізує молодих парубків("Аби дубки, а берізки будуть"), міцність і велику силу людини("Міцний як дуб", "За один раз дуба не звалиш", "Дарую дуби, що в діброві, будьте дужі та здорові !").
Дуб - дерево-тотем у східних слов'ян; персонаж українського фольклору; символ міці, сили.
Вважався священним деревом бога Перуна, тому зрубати його можна було лише з дозволу волхів. Слов'яни-язичники вважали ліси, дубові гаї житлами богів, їх обгороджували, забороняли вирубувати дерева і полювати.
Дуби нерідко увічнюють, за давньою традицією, пам'ять про видатних людей. В Україні є зелені велетні, посаджені на честь Т.Г.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського, Г.Сковороди та ін. З давніх-давен дуб вірно служив людям: цінувалась міцна деревина, з якої виготовляли домашнє начиння, дубова кора використовувалась як дубильна речовина. За силу, могуть, велику практичну користь дуб по праву є найшанованішим представником нашої флори.
Вербівчик
Розповідав цю вкоренілу бувальщину старесенький дідусь із довгою сивою, як дим, бородою. Його великі зморшки так глибоко в'їлися в обличчя, що здавалося, кожна його риса підкреслює усі події, перенесені такою досвідченою людиною, а маленькі сірі очі, що ховаються під густими, білими, як молоко, бровами, свідчать про нелегкий життєвий шлях, залишений позаду.
А діялось це тоді, коли наш Бродівський край був ще не нашим, коли верхи і долини давили тяжкі хмари. Хліба ані білого, ані чорного у людей не було. Аби з голоду не вмерти, полювали на звіра дикого, ішли до джерела гірського, пили воду студену, цілющу та й силу мали. Цю силу ліси давали, котрі були на місці усієї Брідщини. Полював якось у густих лісах парубок молодий. Дичини тут було багато. Гнався раз той мисливець за вепром і забрів у непрохідні хащі. Ось так блукав-блукав, доки нічка темна настала. Там і заночував на розложистій старій вербі, щоб, бува, яка звірина не підкралася. Зійшло сонечко, пробудився і став сушити голову, як звідти вийти.
Піде той парубок в один бік. Ходить, ходить цілий день - і знову вертається на те саме місце до верби, де спав. Ходить він день, другий, шостий, ледь блуд його не вчепився, бо все повертався до тієї старої верби. Сів він, роздумував, що йому далі діяти, та й заснув. І почув уві сні, що під тією вербою віднайде своє щастя.
Побудував той мисливець хатинку малесеньку під вербою і зажив спокійно. Полював собі та карбував на палиці прожиті дні. Одного разу вибрався він у дальні ліси. Бродив парубок, дещо вполював і вийшов на галявину відпочити трішки. Коли ж дивиться: дівчина-красуня йде, а сама заходиться від плачу. Зрадів парубок, підбіг до неї, розгомонівся, а вона каже, що вже п'ятий день блукає по лісі та все вірної стежки не може відшукати. Розрадив парубок незнайомку, привів до своєї оселі під вербою. Набалакались. Повечеряли та й полягали спати. Вранці дівчина повеселішала, жвавою, балакучою стала, вже й мови немає, щоб шукати виходу із лісу. Закохалися палко одне в одного, стали чоловіком і жінкою та розпочали нове сімейне життя. А на тому місці заснувалося село Вербівка. Красиве село, серед лісів, пагорбів, а виникло, бачите, від кохання. Адже верба є символом любові, весни, зародження чогось нового, доброго, світлого. У сиву давнину верба символізувала першоджерело творення світу або прадерево життя.
У наш час це мальовниче село залишається якимось диким куточком, віддалених від буденних клопотів. Його неземна краса милує око кожної людини. Біля кожної хати посаджена вербичка, як дороговказ життя, здоров'я майбутнього покоління, адже, як говорить народне прислів'я: "Де срібліє вербиця, там здорова водиця". Кругом усього села, наче "живий зелений мур" красуються теж верби. Мені бабуся розказувала, що за часів, коли свята українська земля обливалася гарячою кров'ю своїх синів, вкривалася холодними тілами захисників, обтоптувалася кінськими копитами татарви, чинилися нищівні навали на край український, знищувалися і зникали з лиця землі численні села. Саме у цей час викрадалися красуні-галичанки і вивозилися на невільничий ринок.
У цей час село оточували численні болота. І молоденькі дівчата, спасаючись від брудних загарбницьких рук татарви топилися у цих водоймах. А на місці кожної красуні виростала верба. Ці верби очистили болота, перетворюючи у чисті водойми. І часто закохані пари сиділи біля води, милуючись, і лише верби чули ці сердечні освідчення та пестливі слова. Лише вони, плекаючи своїм віттям, поєднували серця закоханих.
З давніх-давен люди вірили у чарівні властивості верби, вірили, що верба обов'язково принесе якесь нове щастя та надію на краще майбутнє. Саме тому, як тільки луки покривалися травицею, сільська молодь улаштовувала традиційні весняні ігри. Вибравши з-поміж усіх найудатливішу юнку, дівчата прихорошували її котиками та вербовими галузками, наспівуючи веснянку: "Ой вербе, вербе, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!" Ось так закликали весну-красну, закликали до пробудження усього живого, розвитку та початку нового життя.
Верба стала своєрідним символом нашого народу. Не випадково великий Кобзар, перебуваючи на засланні в Орській фортеці, висадив у пустелі саме вербову гілочку і виходив, виплекав її.
Верба (Salix). Російська назва - ива. Дерева або чагарники з родини вербових (Salicaceal). На Україні росте багато видів. Особливо слід відзначити вербу козячу (S.caprea L), білу (S.alba L), крихку (S. fragilis L), тритичинкову(S.triandra L). Більшість верб росте в заплавах річок, дрібні сланкі верби ростуть на полонинах Карпат, рідше - в лісах.
Голубиця
І чарує, і дивує, і просто приводить у захват мальовнича краса Бродівського краю, який, здавалобся б, від'єднаний від усього сірого світу та наче купається красуючись у "живій святій воді". Адже багатий мрійливими дібровами, де зітхають парубки за дівочими тонкими бровами; зеленими лугами, де позбавляє соловейко посмутнілого серця туги; сільськими колоритними гуляннями, весіллями, вечорницями. Крокуєш цією святою землею, окропленою гарячими слізьми людського горя і, водночас, солодкими слізьми радості і щастя, котрі так трепетно торкнулися струн людської душі, що вони аж забриніли поволі - і полилася задушевна мелодія. Усвідомлюєш до болю палку любов до батьківського краю, котру не можна ні уявити, ні усвідомити, бо глибоко закладена з дідів-прадідів. Так хочеться босоніж бігти, щоб відчувати усе її тепло, усю її могутню силу, котра зцілює, надає мужності, наснаги та бажання жити й творити добро. Хочеться бігти навпростець, у якусь незвідану далечінь, втікаючи від усіх буденних клопотів та метушні людського мурашника.
Саме таким місцем, де можна побути наодинці, замислитися над буттям людським, ринути у вир казкових мрій та фантазій є маленьке село, що сховалося за горою Макітрою, за лісом-дубиною в затишній долинці. Лише тут опиняєшся, спокій, як дивна вуаль, огортає усе тіло та думки. Відчуваєш, як щось ніжно лоскоче кожну клітиночку і проникає у середину. Це я потрапила у село 900 років назад. Відкриваю поволі очі - і спершу виникає враження, що я знаходжуся десь між лазуровими, м'ягесенькими хмариночками. Та приглядаюся добре і помічаю - це ніжні білі птахи, схожі до лебедів, та значно менші. Звичайно, це голуби: символ любові, ніжності. Ось чую чийсь голосок: "Не йди, дощику, дам тя борщику, поставлю а дубонці, прилетять три голубонці да візьмуть тя на крилоьки, занесуть тя в чужиноньку". Це наші предки промовляють, щоб дощ перестав, адже у давнину в Україні голуба пов'язували із божеством грози, вітру, дощу. Тому ще існувало повір'я: якщо хата раптом загорілася, треба кинути в полум'я білого голуба.
Оце й згадую, як бабуся частенько сварилася на сусідських хлопчаків-розбишак, котрі по стрісі лазили й голубів виловлювали. Адже вона вірила, що душа людини після смерті може втілюватись в голуба, який став пов'язуватись із Святим Духом.
У нас навіть голубка домашня була, Воркушою звалася. Вона була надійним листоношею бабусі та її подруги, адже чудово орієнтувалася на місцевості.
А у цьому селі у кожній господі була своя голубина сім'я, що уособлювала прагнення жити зі всіма у дружбі та злагоді.
Ось чути відлуння якоїсь чудової мелодії. Прислухаюсь. Це ж закоханий парубок наспівує на вушко милій своїй пісню задушевну, що символізує подружню вірність та чисті почуття:
"Сяду мила, дорогая, Сяду, моя любко! Буду тобі вірним другом, Вірная голубко!"
Ось на такій романтичній ноті завершую свою цікаву подорож вулицями чепурненького села, котре, наче перебуває під омофором ніжного голубиного крила, яке оберігає його від усіх бід та нещасть.
Тепер я можу сказати, що досягнула малесеньку часточку своєї мрії - відчинила іще одну сторіночку із життя Брідщини. Я усвідомила, саме назву Голубиці носить це чарівне, надзвичайне, голубине село.
Голуб - широко розповсюджений в Україні птах, сіро-голубоватого забарвлення, лагідна назва чоловіка, персонаж українського фольклору, символ любові і ніжності.
У давнину в Україні голуба пов'язували з божеством грози, вітру, дощу. Вірили, зокрема, що душа людини після смерті може втілюватися у голуба. Тому, очевидно, до 17 ст. категорично забороняли вживати в їжу голубине м'ясо. Вважали, що коли в оселі є голуб, того супроводжуватиме в житті успіх, щастя. Не випадково на рушниках так часто зображували серед квітів саме голубів. Вони були також оберегами від пожежі.
Великої популярності набув вислів "Голуб миру", який уособлює прагнення всіх народів планети жити без воєн у дружбі і злагоді. Відомий художник Пабло Пікассо створив міжнародну емблему миру. На ній зображений білий голуб із маслиновою гілкою у дзьобі.
Розсудили лихі люди,
К о н ю ш к і в
Було це не за сімдесят сьомою країною, за скляними горами, за вогняними морями, а таки в нашому Бродівському краї. Колись дуже давно, в часи, про які вже втратилася пам'ятка, коли ще не було міст та сіл, а земля належала усім людям, жив собі багатий-пребагатий чоловік Кошенко, який відбирав у хліборобів землю та привласнював її, заставляючи працювати на себе. Не любив народ цього пана, бо не одному селянинові залляв сала за шкіру. Говорили між собою: "То вовк в овечій шкурі, а не чоловік". Він був настільки скупим, ненажерливим, злим, що ладен був людину обличчям у болото кинути і втоптати власними ногами аби збагатитися, нагребти чим більше багатств. Та у Кошенка була єдина слабість, котра трішки виправдовувала оцю безсердечність, котра показувала, що у його душі залишилася не лише чорна, кам'яна пляма, яка аж гнити почала від усього цього зла, а пробивається трішки отой промінчик любові, вміння відчувати усі тонкощі природного творіння. Пан кохався у конях. Адже добрий кінь уособлював достаток, силу, господарський хист. Хоча й Кошенко плавав у розкошах, як вареники у маслі, та часто казав запрягати гарних коней у бричку і сам, без наймита виїздив у гості. Або заглядав у корчму.
Якось той пан засидівся у корчмі до пізньої ночі, випив добренько. Ніч тоді була темна. Хоч би одна зірочка виглянула де-не-де, хоч би місяченько кинув най
менший промінчик на грішну землю. І ніч темна, і панові в голові потемніло. Їде ото бричкою понад річкою додому і заїхав у рівчак, де бідняки камінь лупали. Зачепилася бричка за великий камінь, що стояв сторчаком. Коні рвуться - і ні туди, ні сюди, ні взад, ні вперед. Налякався Кошенко до безтями, волосся стало дибом на голові, душа аж в п'яти лізла, з чола сто потів потекло. Вже він ні живий ні мертвий. З брички вийти побоявся, бо думав, що змова яка проти нього, ще уб'ють.
Пан вже й Богові пробував молитися, прощення просив за усі гріхи, каявся у вчиненому, пообіцяв уже і Всевишньому, і собі гори золоті.
Довго ті коні тупцювали на місці, заки виїхали. Прибув пан додому ледве теплий, відлежав три тижні хворий. І вирішив усі свої накрадені землі людям повернути, щоб золоте зерно сіяли та біленькі хатки будували. Ось так усі пасовища пороздавав. І на тому місці де табуни коней паслися народилося село Конюшків, назване на честь своїх "нерозлучних товаришів", "вірних друзів".
Український народ здавна безмежно любив і поважав цих надзвичайно розумних тварин-помічників. Та з особливою турботою до коня, як до "рідного брата" ставилися козаки. Адже який козак без власного "вороненького" - це не козак. Майстерно зумів підмітити усю палку любов козака до коня Д. Яворницький:
"Козак звертається до свого коня не як до німої тварини, а як до розумної істоти, у всьому рівної з людиною; він просить його "розбить козацьку тугу по темному лугу" ; він ділиться з ним сердечними таємницями, заповідає йому, вмираючи, передати з дикого степу вісточку дорогим товаришам і близьким родичам у славній Січі і далекій Україні; він піклується про нього як про найдорожче для себе створіння і, у випадку хвороби коня, пропонує йому і свій святковий одяг, і незлічені скарби, сховані в землі, і "ясную зброю", лише б кінь підвів голову, розмаяв по вітру широку гриву й знову помчав із козаком "шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком".
Чепелі
За переказами старожилів колись в давнину територією, на якій ми живем переїжджали возами татари. А траплялось так, що деякі татари відчеплялися від своїх возів.
Найбільш поширеною назвою серед населених пунктів Брідщини є Гаї. Походження назви цих сіл в усіх випадках однакове. В часи, коли Броди стали великим торговим містом, досить інтенсивно стало розвиватися виробництво поташу, Тому почалося масове вирубування і спалювання лісів для вироблення поташу. На випаленні ділянки радо поселялися селяни з ближніх сіті, так як земля там була родюча, а за освоєння нових земель надавалися пільги. Нові поселення виникали уже не в лісах, а в невеликих гаях, тому й назву отримували "Гаї".
Кожне село в назві якого є слово "гаї" має ще уточнення, з якої місцевості воно було заселенним, якщо на нове місце пересилялися селяни із старих Бродів, то це поселення звалося Гаї-Старобрідські; там де осіли жителі з Дітковець, - Гаї Дітковецькі; вихідці зі Смільна назвали нове село Гаї-Смоленські і так далі.
Ясенів
В сімнадцяти кілометрах на південь від Бродів, на схилах Вороняцького горбогір'я, розкинулось село Ясенів. В давнину схили Вороняків були вкриті густими лісами, в яких росло багато ясенів. Звідси і пішла назва села. Перша письмова згадка про нього датується 1466р. Проте археологічні дослідження засвідчили існування на цій території поселення і могильника Висоцької культури (10-7 століття до нашої ери) та селища періоду Київської Русі.
Ясен - ряд рослин родини маслинових. Дводомні листопадні дерева з прямим стовбуром, 20-30 м заввишки. Цвіте в квітні-травні. Листки складні супротивні, непарно перисті. Квітки одно- чи двостатеві, зібрані в пазушні чи верхівкові китиці. Плід - однонасінна крилатка. Деревина ясена міцна, її використовують у меблевій промисловості, будівництві, у полезахисних насадженнях та при озеленені населених пунктів.
Комарівка
За народними приказками старожилів, назва села походить від того, що цими землями проїжджав пан Комаровю Ця територія йому дуже сподобалась, особливо ліси. Дуже гарні грунти йому стали до вподоби, і він велів вирубувати ліси, щоб там почали заселятися люди. Грунти у селі Комарівка найкращі у районі. Хоча назва села Комарівка, але комарів там немає.
Конюшків
В шести кілометрах на північ від Бродів лежить село Конюшків. Назва села походить від слова конюшня. Стародавній переказ оповідає, що в давнину поселення знаходилося під лісом і називалося Підліски. Під час якоїсь події (можливо в результаті нападу татар).Село було повністю зруйновано і тому люди оселилися на новому місці, біля фільварку, де стояли панські конюшні. А те місце, де колись знаходилось село Підліски, серед місцевого населення було названо Пустиня. В Конюшкові народився письменник і громадський діяч Йосип Застирець.
Паликорови
Село розміщене приблизно ЗО кілометрів на південь від міста Броди, на річні Зворлі.
Перша писемна згадка до 1501 року. Дослідники роблять висновки, що назва села походить від особової назви Паликорова, що утворилося із злиття слів Пали і Корова як іронічне прізвисько дане людині, яка колись навмисно чи не навмисно спалила стайню з коровами.
А за народними переказами назва села говорить, що в ранньому середньовіччі поширилась хвороба від якої гинула худоба. Для того щоб хвороба не поширювалась, феодалами видано наказ палити корови
Гула М, 5-А кл, Любунь М., 5-А кл.,
Караїм М., 6-Б кл. І на закінчення . . .
Легенда про калину
Це було тоді, коли на Русь нападали орди татарські. Одного разу в українському селі було весілля. Зібралось дуже багато вродливих дівчат. І саме в розпалі гуляння на село налетіли татари. Завойовники побачили красунь і почали їх ловити, щоб продати в Царгороді. Дівчата, аби не потрапити в полон і врятувати село, повтікали на болота. Ординці погналися за ними і потрапили в трясовину. Там де сконали вороги - з'явилися гнилі купини, а на тому місці, де загинули українські красуні, виросло безліч кущів калини. І з того часу дівочу красу порівнюють з калиною, а кісточки, всередині ягід, - з їх серцями.
Там у полі два дубки
Там у полі два дубки,
Там стояли парубки,
Січай, рубай дерево,
Куди глянеш - зелено, парубки.
Розмовляли про дівки,
Розмовляли про дівки,
Січай, рубай дерево
Куди глянеш - зелено, парубки.
А найстарший парубок
Взяв дівчину за платок,
Січай, рубай дерево
Куди глянеш - зелено, парубки.
Завів її у садок
Нарвав її ягідок,
Приспів:
Їж дівчино ягідки,
Котрії солодкі,
Січай, рубай дерево
Куди глянеш - зелено, парубки.
А котрії гіркі,
То для мої вже жінки,
Січай, рубай дерево
Куди глянеш - зелено, парубки.
Запис із с.Банівка Сокальського рай.
Львівської обл.
Ми голуба ізловили
Ми голуба ізловили,
Надівколо обступили:
"Ой голубе, чого тужиш,
вибирай си кого любиш"
"Ой голубе, чого тужиш,
вибирай си кого любиш"
"Я ходила, вибирала -
нема того, що-м кохала"
"Я ходила, вибирала -
нема того, що-м кохала"
Нема, нема і не буде,
Розсудили лихі люди,
Розсудили, розсудили,
Щоб ми в парі не ходили
Розсудили, розсудили,
Щоб ми в парі не ходили
Твої браття говорили,
Щоби ми ся не любили.
Твої сестри зневажали,
Щоби ми ся не кохали
Твої сестри зневажали,
Щоби ми ся не кохали
А ми в парі ходить будем
І друг друга любить будем.
А ми в парі ходить будем
І друг друга любить будем.
Запис із с.Завидовичі Городоцького району,
Львівської області.
Вербова дощечка
Вербова дощечка лежала, лежала
По ній панінечка скакала, скакала,
На два ся боченьки глядала, глядала,
Звідки той вітронько повіне, повіне,
Звідки мій милинький приїде, приїде,
Що він мня за дари привезе, привезе?
Привезе хусточку, альбо дві, альбо дві,
Ружову биндочку до землі, до землі,
Нові черевички з носками, з носками,
Щоб добре гаївки гасали, гасали,
Золотий персцюнек на палець, на палець,
Прошу вас дівчата у танець, у танець.
Запис із м.Судова Вишня Мостиського рай.
Львівської обл.
Зацвила калина
Три листи, три листи.
Зацвила калина, три листи, три листи.
Дай ти, Боже, найти чотири, чотири,
Щоби ся парубки женили, женили,
Щоби всі дівоньки забрали, забрали,
Щоби за п'яниці не дали, не дали,
Бо ті п'яниченьки в корчмі п'ють, в корчмі п'ють,
Як прийдуть додому - жінки б'ють, жінки б'ють,
Стиха йду, ступаю
По тихім думаю.
Запис із с. Рясне-Руське Яворівського району, Львівської області.
Латаття біле
Латаття біле - водяна рослина з великим листям та білими квітками; персонаж українського фольклору; символ чистоти, незайманості.
У червні-серпні на дзеркальній гладіні тихоплинних річок, старих русел, заводей, озер гордими білими лебедями, пломенисто-білими свічадами виграють чи не найніжніші в Україні квіти латаття білого, що в народі називають ліліями. На поверхні води плавають серцевидні, темно-зелені, лискучі, ніби полаковані, листки. А поміж ними - ніжно-білі квіти витонченої краси. Наукова їх назва у перекладі з грецької мови означає "юні діви". За міфами древніх греків, на квітку білого латаття перетворилася одна із німф, щоб врятуватись від загибелі. Наші предки також пов'язували латаття із водяними міфічними істотами - русалками. Рослину називали русалчиним цвітом, вважаючи, що квітки уособлюють холодну красу звабливих русалок. Існувала й інша назва - одолень-трава. За уявленнями деяких слов'янських народів, цю квітку породила сира земля із живою водою, тому вона може відганяти "нечисту силу". Вірили: одолень-трава допомагає мандрівникам здолати всі труднощі й перешкоди.
Латаття у нашого народу має багато різних назв: водяна лілія, глечики білі, мак водяний, блискавка, лотик, молич, капелюш, бобряк та ін. Латаття біле широко використовується в народній медицині як помічний засіб при гарячці, безсонні, хворобах нирок і т. ін. В усній народній творчості, художній літературі символізує чистоту, незайманість.