с. Топільниця. Старосамбірський район. В селі не було церкви, і люди не мали грошей на її побудову. Одного разу до берега недалеко від села пристали плоти. На них були хлопці з крісами. Вони затрималися в селі на один день, а потім пішли в гори. Селянам вони залишили плоти і дали грошей на церкву. Плоти розібрали і зробили з того дерева церкву. То був Олекса Довбуш із своїми хлопцями. Цікаво, що в селі річка Топільничанка дуже вже мала. плоти по ній аж ніяк не могли пройти.
Спас. Над селом височіє гора "Замчище". За переказами тут у замку помер князь Лев. На горі і досі збереглися земляні вали. З гори видно так званий "Чортів камінь". Його ніби ніс чорт ніс одним пальцем, щоб знищити ним село, але заспівали півні, чорт настрашився і випустив камінь. Таким чином врятоване село люди перейменували на Спас.
м. Старий Самбір. Місто колись називалося Самбір, але коли його татари зруйнували у 1241 р., люди переселилися трохи нижче по Дністрі і забрали із собою назву міста. В урочищі “На Повалищі” був давньоруський замок, сліди якого були ще наприкінці 19-го століття. В місті серед українців є досить багато римо-католиків. У великому костелі править службу ксьондз, який приїжджає кожної недіді з Устшиків Дольних (Польща).
с. Созань. Село розташоване зразу за старим Самбором. Тут колись був кляштор, де жили ченці князя Лева. За переказами тут десь закопаний скарб місцевого пана із родинними коштовностями. Пан помер на засланні і нікому не сказав, де захований той скарб.
м. Самбір. Колись на місці Самбора було поселення Погонич, куди люди переселилися в 1241 році з теперішнього Старого Самбора. З часом нове поселення перетворилося на місто-фортецю з численими оборонними спорудами. Тут був старий замок, слідів від якого не залишилося, і новий замок, рештки валів якого можна побачити біля міської лікарні. Майже кожна капітальна будова міста несла на собі оборонне навантаження: бернардинський монастир-фортеця, оборонні домініканський, єзуїтський монастирі та монастир бригідок, церква Різдва Богородиці з оборонним муром, оборонна ратуша. У 17-18 ст. більшість українського населення міста вимерла на чуму, тому поляки, які сюди переселялися з Польщі, складали більшу частину населення міста. Тим не менше, тут до 1939 р. була ціла низка українських товариств, зокрема музейне товариство “Бойківщина”, серед керівників і засновників якого був лікар і культурний діяч Володимир Кобільник (1885-1937). В кінці 80-х років тут повстало культурологічне Товариство імені Кобільника.
с. Кульчиці. Село знамените тим, що тут народився видатний український гетьман, герой Хотинської битви Петро Конашевич Сагайдачний (1570-1622). Недалеко від села є давньоруське городище.
м. Дрогобич. Відомий з часів Київської Русі. Український національний та культурний осередок. З архітектурних пам'яток особливо заслуговують уваги деревяна церква Святого Юра, церква і монастри Василіан. Тут вчився у гімназії один з найвизначніших духовних лідерів України Іван Франко (1856-1916). У Дрогобичі народилася відома українська поетеса Уляна Кравченко (1860-1947).
с. Корналовичі. У селі учасники експедиції в 1989 р. в непролазних хащах молодих акацій знайшли старий і цікавий костелик. Він виглядав як якийсь зруйнований палац в джунглях Індії. Тоді здалося, що цей маленький шедевр архітектури втрачений назавжди. Але через два роки він вже був реставрований і тепер діє.
с. Довге. Село розташоване по обидвох берегех Стрия. Біля церкви на правому березі (є також церква на лівому) знаходиться могила Корнила Устияновича (1839-1903). Тут він розписував іконостас у церкві і раптово помер. На могилі скромний, але гарний пам’ятник в доброму стані. Люди переказують про перебування маляра в селі з покоління в покоління.
м. Стрий. Місто було одним з осередків українського національного руху в Галичині, хоча українців в місті до 1939 року було заледве третина. Тут була ціла низка культурно-освітніх, суспільно-політичних, економічних і виховних організацій. Одним з видатних політичних діячів Стрия був композитор і диригент, священик Остап Нижанківський (1862-1919). Він організовув “артистичні мандрівки” по цілій Галичині, пропагуючи хорову музику. Крім того, в Завадові, де він був парохом він був засновував першу в Галичині молочну кооперативу. Цей приклад скоро поширився і так виник в Стрию знаменитий “Маслосоюз”. В травні 1919 року Нижанківський був розстріляний польськими вояками. Другим визначним громадсько-політичним діячем у Стрию був один з найкращих галицьких адвокатів, публіцист, дійсний член НТШ Євген Олесницький (1860-1917). Діяльність його була надзвичайно багатогранна. Він заснував у Стрию Народний дім, будівля якого і досі є прикрасою міста, брав участь в організації “Маслосоюзу”, заснував Крайовий Союз Господарсько-Торгових Спілок, вів видавничу діяльність, перекладав п’єси для Народного театру, який підніс до високого рівня.
с. Подільці. Церква в селі будувалася 1929 року. Коли копали яму під фундамент, відкопали поховання козаків. Їх голови були покриті китайкою, яка добре збереглася. Збереглися і козацькі шаблі. Всі ті рештки були поховані наново на тому самому місці.
с. Повергів. Місцева жителька Анастасія Бобоцька розповідала, що сільську церкву збудовано 1770 р., де давніше на липі з'явився образ Матері Божої з дитятком. Її збудували на кошти місцевого пана. Якось він їхав кіньми і сильно загруз у болоті. Відтак почав ревно молитися і дав обітницю збудувати церкву, коли Бог допоможе вибратися з болота. Так сталося, але пан забув про свою обітницю. І знову їхав кіньми, і знову загруз. Вже після другої вислуханої Богом обітниці пан взявся її виконувати. Він хотів будувати церкву не біля липи, де з’явився образ Матері Божої, а на іншому місці і послав людей у гори по дерево. Коли люди верталися, коні, які везли дерево, самі зупинилися біля липи. Так і збудували церкву на цьому місці. Та липа стояла майже до нашого часу. В самому кінці села серед дерев стоїть дерев’яна церква Святої Параскеви побудови 1772 року, в доброму стані. Біля церкви стояв високий дубовий хрест на честь 950-ліття Хрещення України. Трохи далі за церквою знайшов серед старих поховань є могила пароха Колодрубського:
“Тутъ спочиває Петръ Ив. Павловичъ упок. 11 новембера 1888.”
Тою самою мовою вибито напис на кам’яному хресті поруч:
“Сей паматник поставлений на мьсцы где стояла церковъ Пресв. Матеры Параскевіь до 1722 року”.
Такою мовою робилися епітафії у цілому Придністров’ї.
с. Піддністряни. По дорозі на Новий Розділ лежить наддзвичайно цікаве село Піддністряни. Тут є величний храмовий комплекс, що складається з дерев’яної церкви, мурованої дзвінниці та дерев’яної каплиці. Церква має аж дев’ять декоративних бань у три яруси. Микола Жарких, завідувач відділу Інституту пам’ятникознавства в Києві вважає, що вона нагадує російські Кіжі, але між обома пам’ятками архітектури є суттєва різниця - Кіжі відомі багатьом, а Піддністряни - ні. Побудова декоративних бань на зімкненому склепінні була улюбленим прийомом московсько-суздальських архітекторів 17-18 століть, а в Україні його відлуння можна знайти хіба лиш десь у Путивлі. Чому так побудована церква у Піддністрянах, залишається загадкою. Можливо, що це була примха місцевого поміщика Яна Кароля Язвінського, відомого тим, що програв свою дружину в карти. Щоправда, цим вона особливо і не журилася, бо чоловік мав легковажну вдачу, але селяни довго згадували його як доброго пана. Власне, це він побудував церкву в селі, рівно як і школу, плебанію, будинки для кооператива, сільської управи. Він же електрофікував село ще наприкінці минулого століття і заклав чудовий парк з екзотичними рослинами. Селяни досі пам’ятають вже неіснуючий панський палац із скляною дахівкою.
Миколаїв на Дністрі. Тут народилися відомі українські письменники Микола Устиянович (1811-1885) і Уляна Кравченко (1860-1947). В Миколаєві народився також сучасний львівський письменник і дослідник старовини Ярослав Гнатів. Уляна Кравченко, зачарована рідним містом, написала про нього так звану “Білу книгу”. Від книги лишилися іно уривки. Письменниця вважала, що це одне з небагатьох українських міст, яке має український характер. Місто було знамените своєю високохудожньою керамікою.
с. Розвадів. У Розвадові живе художник Іван Сколоздра, неоридинарна особа, з власним світобаченням і з власною життєвою філософією. Займається головним чином малюванням на шклі. Роботи ясних, чистих кольорів. Крім цих мальованок майстер має кілька десятків скульптурних мініатюр з глини.
с. Верин. Перед селом, зліва від дороги можна побачити скромний пам’ятник. Це пам’ятник Василеві Біласу і Дмитрові Данилишину, бойвикам УВО і ОУН, які були страчені за вироком польського суду через повішення. Ці дві героїчні, і одночасно трагічні постаті вповні характеризують той жертовний тип галицької молоді, який складалав основу ОУН, яка в 30-ті роки не відкидала методів терору у боротьбі за незалежну Україну. Крім нападів на пошти в Городку і Трускавці Білас і Данилишин відомі участю в атентаті на Тадеуша Голувка, співробітника Пільсудського, прихильника польсько-українського зближення. Обставини затримання бойовиків досить сумні. Тікаючи від жандармів після нападу на пошту, вони дісталися до околиць села Верин. І бойовики, і їх переслідувачі були вже змучені до краю, і ледве пересували ноги. Недалеко на полі працювало кілька селян з Верина. Жандарми стали їм гукати, щоб вони затримали втікачів. Прийнявши втікачів за звичайних злочинців, селяни схопили їх і передали жандармам. Трагедією в цих обставинах було те, що ці селяни були національно свідомі українці і не допомогли б жандармам, якби знали, що вони роблять. Так принаймі розповідали мешканці села. В селі є 700-літній дуб, під яким, за народною легендою, зупинявся Богдан Хмельницький. Начебто сидів він під тим деревом, яке і тоді вже було немолоденьке, зрізав собі патика дубового і сказав : “Буду тим патиком панів бити, якщо шабля зламається”. З цим же дубом (а може і з іншим) пов’язаний народний переказ про німецького снайпера часів останньої війни. Сидів в схроні під дубом кілька днів і, вистрілюючи по одному радянських саперів, не давав налагодити переправу через Дністер.