«Мисливські оповідання» Романа Купчинського
Романа Купчинського знають в Україні як автора безсмертних стрілецьких пісень. На жаль, уже менше є серед нас шанувальників його поетичної творчості, бо вірші його хоч і друкувались у багатьох галицьких передвоєнних виданнях, але окремою збіркою побачили світ у США, вже після смерті поета, у 1981 році.
У 90-х роках минулого століття український читач ознайомився з трилогією Романа Купчинського “Заметіль”. Роман цей умовно можна назвати художньо-документальним чи художньо-біографічним, бо розповідає він про події Першої світової війни, участь у ній українських січових стрільців, патріотичний підйом галичан, страшну поразку та розчарування українців після кількох років надії на те, що Україна здобуде незалежність. Роман Купчинський провів на фронтах війни шість років. Він зсередини знав те, про що писав у романі. Тому і сприймається твір як розповідь-сповідь людини, що пережила бачене.
Зовсім недавно дісталась в Україну і його поема “Скоропад”, що теж присвячена українському визвольному змаганню, правда, якогось особливого резонансу вона ще не здобула.
Про збірку Романа Купчинського “Мисливські оповідання” лише побіжно згадують деякі літературознавці, коли говорять про творчий доробок письменника. Однак без неї неможливо сформувати повну картину творчості письменника, зрозуміти особливості його творчої манери.
Відомо, що Р. Купчинський був завзятим мисливцем, часто ходив на полювання, любив товариство, любив природу. Відгомін цього захоплення – у численних фейлетонах, які він друкував у газеті “Діло” під псевдонімом Галактіон Чіпка. В оповіданнях письменник знову повертається до цієї тематики – тепер уже в іншому жанрі і в інших умовах, пишучи в еміграції. Виходять вони друком аж після його смерті. В Україну книжка потрапила зі значним запізненням: невеличка, у скромному переплетенні, містить 9 оповідань.
Хоча вона й писалась на еміграції, але у ній немає й натяку на те, що письменник розповідає про своє життя там, за кордоном. Бо кожне оповідання – це спогад про рідну землю, про молодість, про найсокровенніше.
Мисливська тема в оповіданнях – це тільки фон, на якому розгортаються різноманітні події в житті людей, формуються характери. Розповідь про мисливські пригоди слугує своєрідним тлом для передачі далеко складніших вражень та психологічних нюансів. Реалізм зображення набуває глибшого – психологічного – виміру.
Напевно, не випадково першим твором у збірці є оповідання “На полях”. І не тому, що воно найбільше за обсягом, що головне у ньому – власне полювання. Уважно прочитання переконує, що це не так. Домінує психологічна проблематика, яка головним чином вибудовується довкола питання про національну ідентичність: автор хотів розповісти, насамперед, не про полювання і мисливців, а про те, що відчував, про що думав, перебувачи у Східній Україні, поручник українських січових стрільців Микола Петрович Жалинський, головний герой твору. Вже з перших рядків ми дізнаємося, що болить, мучить автора: українець-східняк Філя Ніколаєвіч, власник бензинового млина на Херсонщині, не хоче розмовляти зі своїм гостем, Жалинським, українською мовою, називає його “завзятий мазєпінєц”. На слова Жалинського “Ви українець!” відповідає “Ні, я русский!”.
На полюванні Жалинський зустрічає росіянина Винокурова, директора цукроварень, а також представника української влади, гетьманського старосту єлисаветського повіту Верещагіна. І знову парадокс – росіянин Винокуров, проголошуючи тост, говорить: “Я – русский, але в Україні виріс і живу, я є громадянином української держави, тому буду її боронити, бо вона мене боронить. Нехай живе гетьман Павло Скоропадський!” На що українець Верещагін, представник української влади, йому закидає: “Ви говорите, як мазепинець. Ви забуваєте, що на Дону збирається наша русская армія, що мати Росія жде від нас усіх визволення з більшовицького ярма. Де ж ваш русский патріотизм?!” А Жалинському говорить: “Ви австрієць і австрійський офіцер, і вам у нашу політику не добре встрявати!” Що він має на увазі, коли говорить “нашу”? Жалинський не може цього зрозуміти. Він тільки бачить, що перед ним російський шовініст, який приносить Україні більше шкоди, ніж Винокуров, який “є громадянином України” і має “супроти неї зобов’язання”.
Після полювання товариство гостює у маєтку зрусифікованого поляка Цінціборського. Але ця зрусифікованість суто зовнішня, для чужих. У душі він поляк, ще й який! Почувши, що Жалинський зі Львова, він, крім звичного “Львів є у Польщі”, просить Жалинського промовити хоч декілька слів по-польськи.
Зневагу до всього українського головний герой чує у словах однієї панянки: “Українська мова добра до пісні, але не до інтелігентної розмови. Так десь до кухні, до стайні...” І сумні думки огортають Жалинського: “Я їм Міцкевича, я до них по-польськи, а вони мою мову до стайні. Український староста говорить про єдину неділиму, українська громадянка кпить собі з державної мови – і все в порядку!”.
Не знаю, чого більше в оповіданні: захоплення від чудово організованого і проведеного полювання чи болю, що і ти, і твоя мова, та й, зрештою, і молода українська держава осміяні “своїми” і чужими. Основна проблема означена в оповіданні не на подієвому рівні (акція виступає як спосіб побудови динамічного сюжету), а на рівні психологічної проблеми національної ідентифікації і відчуття меншовартісності.
Патріотичні мотиви, національні проблеми, які присутні в оповіданні “На степах”, притаманні й іншим творам збірки. З якою гордістю, як щиро висловлює почуття радості власник маєтку під Львовом, українець Вадицький, коли говорить, що “колись мисливських товариств не було, пізніше були, але не наші. Слава вам, панове, за те, що ви зібрали гурт мисливців, оснували товариство, дали тому товариству назву, правно його оформили і плекаєте в ньому українські мисливські традиції. Нехай в українських логовищах полюють українці! А українське товариство “Тур” нехай живе і процвітає!” (оповідання “Як з книжки”). Пов’язуючи патріотичні заклики з конкретною ситуацією, Купчинському вдається уникнути голослівності та абстрактності, передати дидактичні настанови за допомогою художнього мовлення.
Дуже цікавим, хоча і “маломисливським” є оповідання “Чигун”. Гайовий Петро Козак напередодні Святого Вечора спіймав у лісі “на гарячому” чигуна (браконьєра), веде його до хати, щоби зранку віддати в руки жандармів. Адже перед ним “справжній” злочинець, бо таки забив цапа. Бракує одного – зброї, якою скористався чигун (як згодом з’ясується, хлопець скористався луком і стрілою), але Петро Козак не дуже банує за цим – знайдеться. Головне – є спійманий на гарячому злочинець! Він веде хлопця до хати. І тут з’являється вже щось зовсім інше у стосунках між представником влади і порушником закону. Бо ж Святий Вечір! Не можуть господарі вечеряти, не посадивши хлопця до столу: “Сідай з нами... Не будеш дивитися, як ми вечеряємо!” А яка Свята вечеря без коляди? “У Галичині хоч би мали проспівати і двадцять коляд, то перша коляда мусить бути “Бог предвічний”. При ній серце галичанина тане, як віск, очі розсвітлюються, а душа дістає крила”. Розтануло серце й у Петра Козака. Відпустив на три дні додому чигуна, Юрка Зарічного, сина заможного господаря. Відпустив під чесне слово, хоча й не має сумніву, що хлопець його зламає, не прийде після свят і не попрямують вони з гайовим до жандармерії. Бачимо, що офіційні стосунки межи людьми поступово переходять просто у добрі, людяні. Тому й не дивно, що коли приїхав із сином старий Зарічний, “справа із цапом була залагоджена. Цап відходив до лісничого, нібито знайдений у лісі, Юрко мав обіцяти, що не буде полювати в ревірі гайового”.
Читаючи оповідання Романа Купчинського, не можна не звернути уваги на те, з якою любов’ю, як лірично описує автор природу: “Сніг-пластовець летів з сірої плахти неба, і здавалося – шелестів білими крилами. Мов безконечна кількість метеликів, наповнив увесь простір і сідав, і сідав, і сідав. Такий пластовець – не докучливий, він виглядає навіть теплішим від звичайного снігу. Сідає ніжно на лице, на руки, покриває одяг, але не залазить за пазуху, не впихається за обшивку'” (оповідання “Чигун”).
“Яка розкіш, після розпеченого сонцем поля, заглибитися в ліс. Здається тобі, ніби з гарячого берега ти поринув у холодну воду ставу. Хоч би як над прорубом чи на галявині сипало жаром сонце, то жаринки, що долітають на землю, вже тільки ледве тліють. Гасить їх лісовий холодок, що встеляє навіть відкриті місця. А ще як десь у гущавині зідхне крізь сон вітрець, то його подих, ніби освіжа хвилька води, обмиє спітніле обличчя і спливе по тілі вниз. Той подих несе з собою пахощі лісу, чим далі з полудня тим сильніші, пахощі квітів, кори, живиці, а все те змішане з сировиною підгнилих обламків та минулорічного листя” (оповідання “Цап”).
Можемо сміливо назвати ці невеличкі уривки поезією в прозі. “Оживляти”, “одухотворювати” все, що тебе оточує: ліс, сонце, вітер, хмаринки, поле – цілком відповідає стилеві Купчинського. І знову виникає питання: чи найважливішим під час полювання для Купчинського було саме полювання? Адже ми бачимо не мисливця, а передусім поета, тонкого поціновувача прекрасного, закоханого у все живе. Але ж цим живим є звірина, на яку полює Купчинський-мисливець. Полює?.. “Заєць!” – подумав Жалинський і в цій хвилі вискочив перед ним зайчик. “Молодий ще, хай іде! – сконстатував і не стрелив” (оповідання “На полях”). “Коли літо в повному розгарі, коли золоті вечори переходять у срібні ночі, коли пахощі скошених трав заливають сіножать, а навіть коли вже полукіпки квочками сідають на стернях – тоді час полювати на цапа. В тому часі він найкращий, найживіший, а через те найбільш цікавий для мисливця. Його ріжки чисто обчімхані, його кожа виблискується червоним золотом, його здорове, гнучке тіло стрясається від любовного пожадання. Вдень і вночі перебігають цапки ліс, очі видивляють, вуха вислухують, чи не побачать, не почують десь сарни, якою теж оволоділа любовна туга” (оповідання “Цап”). Чи не ліричний твір про цапків? Тут і замилування тваринкою, і досконале знання її поведінки, її життя! Тому й шанує справжній мисливець тварин, не вбиває молодого, не зачепить матері, що годує малих, не підніметься у нього рука й на рідкісне звірятко. Доречно тут згадати слова одного з героїв оповідання “Як з книжки”, господаря маєтку Вадицького: “Слава вам, панове, ...що вчите не тільки полювати, але й плекати звірину...” Так звичайна розповідь перетворюється на спосіб висловлення і утвердження моральних засад людської поведінки, формування власного гуманістичного ідеалу.
Не уникає Купчинський у своїх оповіданнях й безпосереднього зображення інтимних людських почуттів: тут і залицяння, і кокетування, і милування... Бо все це властиве молодості, а мисливці у Купчинського переважно молоді: “Кілька разів ловив Жалинський погляд на собі, але кожний раз звертав очі на когось іншого, переносячи їх знов на Соню, коли вона була обернена плечима. Нехай не думає, що йому на ній залежить...” Чи це початок невинного флірту, чи, може, зародження справжнього почуття? Автор не дає відповіді на це питання, закінчуючи оповідання так: “В Херсонщині садів багато, а молодих хлопців і дівчат ще більше. Всіх їх накрила своїм крилом ласкава ніч, і всім їм неодно вибачив вирозумілий місяць. Вибачив і Жалинському, і Соні:
- Со... – І тихо...
- Мико... – І тихо...
Місяць моргнув на хмарку, вона підплила і закрила його”. А в оповіданні “Чигун” на фоні “злочину” чигуна і боротьби з ним гайового зароджуються справжні почуття між чигуном Юрком і донькою гайового Мотрею. Коли Перто Козак говорить про цапа, в якою стрілою “серце наскрізь пробите”, дівчина подумки відповідає “Ой, ще й як!”, маючи на увазі своє серце.
І коли “...старші сіли на балачку, Юрко пішов напувати коня, а Мотря побачила, що коновки мало що не порожні і побігла до криниці по воду...”.
"Маломисливським” є й оповідання “Цап”. Молодиця Слава, “вродлива чорнявка, десь по тридцятці”, вподобала молодого хлопця, студента медицини Петра, який на декілька днів приїхав погостити до вуйка, лісничого Валюти, у котрого й вона була у гостях. Тому й напросилась піти з Петром полювати на цапа.
“Як гарно пахне живиця! – сказала півголосом пані Слава і спинилася Відхилила назад голову, прижмурила очі і втягала в себе аромат повітря. Петро стояв поруч і дивився на відхилену голову, на заплющені очі...
“Отак підступити і поцілувати ці чудові уста” – шепнула думка.
“І дістати поза вуха!- зашипіла друга”. За те, що послухав Петро не першої, а другої думки, нагородила його пані Слава відповідним епітетом.
Пані Слава, прощаючись з Петром (може, й назавжди), “зійшла з ґанку, підступила до брички і спитала потихо:
Як автор із багаторічним досвідом писання фейлетонів, Купчинський і в своїх оповіданнях не міг не скористатись цим даром – добре розвинутим почуттям гумору.
В оповіданні “Як з книжки” читаємо: “старий Вадицький розпорядив, що має бути накраяна шинка, ковбаса, телятина – має бути “до вибору”, а пані Михайлина впиралася, що повинні бути “канапки”, бо без канапок, на її думку, не обходиться ані одна порядна гостина. Та пан Вадицький був проти.
Але після вечері, “як тільки господар зник, з дверей кухні вийшла пані Михайлина з підносом, повним – як на захід від Збруча кажуть – “канапок”, а на схід – “бутербродів”. На її лиці грав чемний усміх, в очах відбивалася трема публічного виступу, а затиснені уста вказували на твердість постанови. Кивнула елегантно головою і підійшла ближче.–
Може хтось з панів позволить “на добраніч”? – сказала трохи тремтливим голосом й застигла. Ануж котрийсь із молодих Вадицьких зганить її.–
Панове! Наша пані господиня пропонує перед сном одну “канапку” – промовив зі сміхом старший син.
Пані Михайлина знайшлася на сьомому небі. Не тільки тому, що все так гладко пішло, але й тому, що поставила на своїм”.
І з того ж оповідання:
“Щодо апетиту і спраги мисливців після полювання – всі описи і перекази грубо перебільшені. Мисливець з’їсть, скажім, тарілку борщу, після того два, найбільше три кусні печені, якийсь там кусень-два курки чи іншої птиці, після того ще щось солодкого і вже є майже ситий. Те саме із питтям. Не було випадку, щоб мисливець випив сам пляшку горілки. Кілька келішків перед і під час, а решту по вечері. Але й ті келішки не п’є один за одним, а переплітає їх майже безалкогольним вином і пивом. Всі перебільшені інформації походять або від товариства охорони звірят, або від риболовів”.
Але, попри все, не можемо забувати, що “Мисливські оповідання” мають в собі і “мисливське”, спільну тему, яка поєднала їх у збірку і дала цю назву. Дотримування мисливських традицій, добре зорганізовані і проведені лови, задоволення від спілкування з товаришами, що завжди поруч з тобою, часто і в небезпечній ситуації, радість від “правдивих” розповідей про свої “подвиги” на ловах – все це знаходимо в оповіданнях Романа Купчинського:
“Ніхто так швидко не запізнається між собою як мисливці. Зведіть ви риболовів разом – один на одного поглядають з-під лоба, хоч і всміхаються час від часу. А вже слово з них витягнути, то так, як великого пструга з води. Зате поклонники святого Євстафія після першого полювання кажуть собі “Ти”, а після другого – “мій старий приятель”. Сварка в них вибухає швидко, але й швидко потахає. Одне мають риболови і мисливці спільне: перебільшують трохи (читай: дуже!) риболови величину зловленої риби, а мисливці – віддаль від звірини”.
У цьому ж оповіданні бачимо справжнього, завзятого мисливця:
“Почався перший оступ. Гучки спочатку йшли тихо, навіть не знати було, чи рушили. Аж нараз крик: “Дик, дик!” “Тримай, завертай!” “Бий, бий!”. Далеко вдалині грянув постріл гайового. Мисливці ще сильніше прикипіли до своїх місць. Кожному з них може вигулькнути з кущів дик. Що супроти нього отой лисюра, що блискавкою перескочив проруб? Що супроти нього оті два зайці, що й собі шугнули в старий ліс! Що супроти нього цап, що пішов напоперек схилу!”
А після полювання – оте головне, розкіш людського спілкування:
“В великій їдальні вадичинського дому сиділи за столом мисливці. Тремтливе сяйво свічок грало на їх засмалених морозом обличчях, блискало іскорками в їх розрадуваних очах, бо свічки разом зі смерековими галузками, що лежали на білому обрусі, нагадували якийсь казковий Святий Вечір. Простора кімната гуділа від розмов, а всі вони оберталися довкола сьогоднішніх ловів. Для мисливця зложитися, стрілити, забити або ні – це справа одної-двох секунд, але обговорити якийсь свій цікавий випадок – не вистачає години, і замало один раз”.
Невід’ємною ознакою поетики Купчинського є використання навіть у прозових творах пісень, наголошення на їх ролі в організіції і проведенні справжніх ловів. Напередодні полювання мисливці співають:
Покинь тягар дрібних жалів,
Турботи сірих днів.
Найкращий лік для нас усіх -
Веселий спів, безжурний сміх.
Лине час над нами бистро
І стрясає цвіт життя.
Тільки чесне товариство
Дасть хвилину забуття.
Повертаючись з ловів, “чесне товариство” знову співає:
Підганяйте, хлопці, коней,
Гляньте, неба край червоний,
Хмари захід заступили,
Буде з вітром сніг!
Підганяйте, не дрімайте
На вечерю поспішайте,
Хай же наші буйногриві
Не жаліють ніг!
Нас чекає там заплата –
Теплий усміх, ясна хата.
Гей, стелися під ногами
Зимове рядно,
Заки вихри в полі свиснуть,
Кришталеві чаші свиснуть,
А в тих чашах кришталевих –
Золоте вино...
Вже при забаві мисливці, дякуючи господареві за гарні слова та смачні страви, співають:
“Чарка до чарки, серце до серця,
Стукнім на радість нас усіх.
Доля ловецька тому всміхнеться,
Хто любить чарку, спів і сміх.
Слава ловецтву, слава ловцям,
Слава несхибним стрільцям!
А старий господар у відповідь співає гостям давню мисливську пісню:
Стрільцем бим бути рад.
Стрільцем бим бути рад.
Як побачу порошницю,
Пистолята і рушницю,
Гарну з борсука торбину
Та стрілецьку одежину.
Стрільцем бим бути рад,
Стрільцем бим бути рад.
До речі, у збірнику пісень Романа Купчинського, що вийшов друком в Америці у 1977 році, є декілька мисливських пісень. Перша (“Вже ясне сонце”) закликає мисливців до полювання:
Ідем, ідем у темний бір
Вже там на нас чекає звір.
Друга – “Ой піду я попід ліс”. У ній мисливець говорить про те, що у рибака є дочка “золотая рибочка”. Мисливець дуже хоче піймати її, для цього піде на хитрість:
Заговорю сяк і так,
Може рибка влізе в сак,
А як влізе – то я сіп.
Рибка тільки тріп, тріп, тріп.
Пісню “Постріли змовкли”, без сумніву, Купчинський написав для мисливців, що повертаються з ловів:
Постріли змовкли і ліс занімів.
Час нам вертатись до наших домів.
Гоп-гоп, гоп-гоп, гоп-гоп...
Звірі і птиці: нема вже стрільця,
Знову займайте знайомі місця.
Гоп-гоп, гоп-гоп, гоп-гоп...
Р.Купчинський майстерно використовує гумор, легку іронію (і навіть самоіронію), яка, однак, ніколи не переходить у сарказм чи сатиру.
“Мисливські оповідання” Романа Купчинського органічно доповнюють його прозову творчість, відому здебільшого за трилогією “Заметіль”, збагачують літературу колоритною тематикою мисливських оповідок та історій, вдячним матеріалом для висвітлення гуманістичної та психологічної проблематики.